Май 16

З моря в ІТ. Як херсонець провів 2,5 року електромеханіком на судні, відмовився від зарплати у $5 тисяч і став джуном-дизайнером

Херсонець Максим Мисников після школи обрав своєю майбутньою професією морську справу. З 2018-го працював електромеханіком на суднах компанії-лідера з контейнерних перевезень у світі. За цей час провів у морі два з половиною роки та встиг побувати у 17 країнах. Після останнього рейсу Максиму запропонували підвищення та зарплатню понад $5000, але він вирішив змінити сферу та подався на програму Мінцифри IT Generation. Нині хлопець уже завершив курс з UX/UI-дизайну та влаштувався на свою першу роботу. Максим розповів DOU, як це було.

«Піти в перший рейс — надзвичайно складно»

Я народився в Херсоні, тож з дитинства бачив багато моряків у формі. Але не можу сказати, що змалечку мріяв пов’язати життя з морем, і серед моїх рідних немає моряків. Просто у 10-му класі настав час вирішувати, куди вступати за рік. Чимало моїх друзів йшли до Державної морської академії — і це вплинуло на мій вибір.

Щоб затвердитися в ньому, я переглядав різні YouTube-канали, які ведуть моряки, щоб краще зрозуміти, чим я займатимуся у майбутньому. Вивчивши, які спеціальності є у навчальних закладах, обрав електромеханічний відділ. Працювати з технологіями, струмом видавалося цікавим напрямом. У школі я не був сильним у фізиці й довелося підтягувати її до вступу на додаткових заняттях.

Отже, у 2016 році я подався і до Морської академії, і до Морського коледжу. Але на бюджет пройшов саме в останній, тож обрав коледж. Мене відразу зарахували на другий курс, оскільки я прийшов після 11 класу. Навчання подобалося, особливо коли згодом у нас почалися технічні предмети.

Щоб отримати диплом молодшого спеціаліста, потрібно мати рік виробничої практики. Зазвичай шість місяців з них — це ремонт, столярні й інші роботи на судні на території України. Про цю частину практики дбає коледж: ми опановуємо навички у майстернях або на судноремонтному заводі. А інші пів року — на кораблі, який обов’язково має виходити за межі територіальних вод нашої країни.

Місце для практики потрібно шукати самостійно, хоча коледж теж допомагає. Туди приходять компанії, проводять співбесіди, дивляться на оцінки, рівень англійської мови, пропонують пройти внутрішні тести. Але щастить далеко не всім: конкуренція висока — напевно, як нині в ІТ. Тому піти в перший рейс надзвичайно складно. Багатьом доводиться домовлятися самостійно.

Взагалі після закінчення коледжу всі отримують навчальний диплом, який дає право ходити в рейс тільки кадетом. Щоб мати змогу працювати на вищій посаді, його потрібно потім змінити на робочий диплом — для цього складають окремі іспити в Інспекції з питань підготовки та дипломування моряків. Якщо встигли пройти 6-місячну практику під час навчання, то це зробити досить легко. А якщо ні, зможете скласти іспити тільки після двох років практики кадетом.

Коли настав мій час шукати місце практики, до коледжу звернулися дві великі компанії. За їхніми вимогами потрібно було мати середній бал від 4,7. У мене він був навіть вищий, тож зі мною зв’язалися, я пройшов співбесіду з технічним лідом, потім інтерв’ю з англійської.

Усе пройшло успішно — і я отримав свою першу роботу у Mediterranean Shipping Company — це міжнародна компанія, лідер з контейнерних перевезень у світі зі штаб-квартирою у Швейцарії.

«За перший рейс встиг побувати у Німеччині, Нідерландах, США, Панамі, Еквадорі, Чилі, Перу та на Багамських островах»

У свій перший рейс я вирушив у березні 2018 року. Як у кадета-практиканта у мене був 40-годинний робочий тиждень. Доводилося й овертаймити. Звісно, можна було відмовитися, але мені було все цікаво. Саме кадетам додаткові години роботи не оплачують — є тільки фіксована зарплата на місяць. Моя становила приблизно 500 доларів.

Екіпаж 300-метрового судна складається приблизно із 30 людей: капітан, його помічник, матроси, старший механік, електромеханік, мотористи, кухар, його помічник (останнього називають messman). Обов’язки штатного лікаря виконує другий помічник капітана, який обов’язково проходить медичні курси та за потреби може навіть видалити апендикс. Є шпиталь, обладнаний дихальними апаратами, ліками тощо.

На останньому рейсі нас було аж 33, додалися троє сек’юриті. Адже ми ходимо в такі країни, де процвітає наркотрафік, тому охорона контролює ці моменти та спілкується з владою, якщо виникають проблеми. У кожного члена екіпажу своя каюта, де є ліжко, робочий стіл, крісло, диван, шухлядки, шафи, душ, туалет.

Морська хвороба мене оминула. Перший місяць було досить страшно в іншому плані: нові люди, нові країни, великий корабель. Іноді мені давали серйозні завдання, тож я дуже переживав, щоб нічого не провалити. Та я швидко адаптувався, і цей рейс залишився у спогадах, напевно, одним з найкращих.

У мої обов’язки входило в усьому допомагати головному електромеханіку: налаштовувати обладнання, лагодити поломки, робити за комп’ютером технічну документацію, відправляти звіти, замовляти запчастини тощо. Якщо щось траплялося, пов’язане з електричною частиною — нас кликали розбиратися.

Оскільки я працював саме на контейнерному флоті, то у нас на борту було багато рефрижераторних контейнерів — таких собі холодильників, у яких ми возили з Еквадору до Європи банани. Я відповідав за їхню перевірку двічі на день, щоб вони коректно працювали, а також записував температурні параметри, вів статистику.

Я потрапляв у шторми, але, на щастя, на великих суднах гойдало не сильно. Хоча, звісно, виходити на відкриту палубу для завдань за такої погоди не дуже комфортно.

Бувало різне. Інколи так штормило, що контейнери падали у воду. Мені розповідали, що якось на нашому судні матроса накрила хвиля — і він зламав руку. Також на кораблях нерідко стаються пожежі, хоча особисто я їх не бачив. Ті, що випадали на мої рейси, були локальними, тож їх швидко гасили. Я тільки потім на кава-брейку чув, що «вночі таке сталося».

Щотижня проводять загальні збори, де ми вчимося, як боротися з вогнем, як діяти, якщо судно тоне. Регулярно запускають навчальні тривоги — щоб кожен знав свої обов’язки, що він має робити в тих чи інших випадках.

До 19 років я подорожував тільки Україною. А за перший рейс встиг побувати у Німеччині, Нідерландах, США, Панамі, Еквадорі, Чилі, Перу та на Багамських островах. Звісно, не всюди ми мали змогу погуляти, але коли вдавалося, я намагався скористатися шансом по максимуму. Прокидався о п’ятій-шостій ранку, перевіряв контейнери, доповідав про це на ранковому мітингу і просився в місто, якщо не було інших завдань. Спочатку мене самого ніхто не відпускав, тільки з більш досвідченими членами команди.

Фото нашого судна з другого рейсу

«Епідемія коронавірусу застала нас у Шанхаї»

Після першого рейсу навесні 2019-го я склав держіспити й отримав диплом молодшого спеціаліста з відзнакою. Подав документи та вступив до Херсонської державної морської академії на бакалаврат. Одночасно зробив робочий диплом (диплом кваліфікованого моряка за певним напрямом), бо хотів у вересні піти до наступного рейсу.

До речі, я вступив на очне відділення, бо навчання в академії побудовано таким чином, що його можна поєднувати з роботою. Якщо вас кличуть у рейс, приносите офіційний документ — і вас відпускають. А коли повертаєтеся, закриваєте сесію або дві — залежно від того, скільки пропустили. У мене завжди складалося так, що початок навчального року я був у Херсоні, виконував екстерном завдання, потім йшов у плавання, а після нього складав заліки й іспити за два семестри.

Восени 2019-го в компанії сказали, що потрібно зачекати, бо вакансій немає. Але у грудні мене таки покликали на роботу.

Це було незвичайне плавання, бо гримнула епідемія коронавірусу, яка застала нас у Шанхаї. На другий день після того, як ми туди прибули, ще встигли вийти у місто погуляти. Потім почався навантажений тиждень, а після нього все — стали надходити повідомлення, що закривають Ухань, згодом повністю закрили Китай, скасували всі польоти. Багато китайців, які повинні були працювати у нас на ремонті судна, захворіли, тому нас змусили відійти від причалу.

Взагалі якщо судно не може стояти в порту, наприклад, той забитий іншими кораблями, то відходить на якірну стоянку (рейд). Є внутрішня — ближче до берега, де стоять ті, хто найближчим часом планують заходити, та зовнішня — далеко від берега, де судна можуть знаходитися дуже довго. Такі простої для контейнерного флоту є рідкими та неприємними: вони втрачають за цей час великі гроші. Ми простояли у Шанхаї майже пів року.

Зазвичай компанія організовує процес так, щоб змінювати людей кожні шість місяців. Коли хоча б у двох-трьох членів екіпажу завершується контракт, підбирають порт, де є налагоджені зв’язки або поруч розміщений аеропорт. Одні люди їдуть, а їм на зміну прибувають інші. Усе оплачує та влаштовує компанія: ви лише приходите до стійки реєстрації з посадковим квитком і летите туди, де стоїть у цей момент судно.

Через пандемію все пішло не за планом. Рейс тривав одинадцять місяців, нікого з команди не міняли, оскільки переживали через ризики зараження. Але загалом все було нормально, ми продовжували працювати, отримували вчасно зарплату. Нам привозили провізію, щоправда, китайські продукти досить специфічні, тож їли ми не все. До міста нас, звісно, не випускали навіть з масками.

Через таке становище відчувався психологічний тиск: сидите у «бляшанці», нікуди не можете вийти. Деякі люди уже не витримували. Один старший механік дзвонив у компанію зі словами: «Кому дати гроші, щоб мене просто забрали звідти? Я хочу додому, до дружини». Був і такий момент, коли він сказав: «Усе, я знаю, що у Кореї міняють. Якщо мене не відпустять, то я зупиняю судно, ми будемо стояти без роботи». Компанія комунікувала з ним — і таки вдалося знайти вихід: через два тижні після погроз його відправили додому.

На сьомому місяці рейсу хотілося вже додому, але ми тільки дійшли до Америки, якраз у той час, коли там уже також вирував коронавірус. Знову довелося чекати. Особисто мені впоратися з напругою допоміг екіпаж: після роботи ми зустрічалися пограти у відеоігри, настолки, спілкувалися.

«У лютому 2022-го я вів комунікацію з офісом, чи є людина, яка буде міняти мене на рейсі»

У четвертий рейс за маршрутом Європа — Америка (і Північна, і Південна) я пішов наприкінці вересня 2021 року. Він мав тривати п’ять з половиною місяців. У лютому 2022-го я вже комунікував з одеським офісом компанії, чи є людина, яка буде мене міняти та у якому порту це відбудеться. Загалом було 10 членів команди, які збиралися повертатися додому, деякі майже спакували валізи.

24 лютого я прокинувся о 4-й ранку, ми були між Португалією та Африкою. Попив води, глянув на телефон — і побачив повідомлення від моєї дівчини: «У нас стріляють в аеропорт». Миттю написав рідним, друзям, усім, хто зараз у Херсоні. Потім розбудив друзів з екіпажу, щоб вони теж зв’язалися з рідними.

За кілька днів компанія написала, що нікого міняти не будуть. Оскільки люди, які мали приїхати, не могли цього зробити: кордони закрили — і вони залишилися в Україні. Коли я писав про це рідним і друзям, мені відповідали: «Сиди там, навіщо ти будеш сюди їхати?».

Взагалі на судні для кожного виділяють по три години інтернету на день. Якість зв’язку достатня, щоб подзвонити з відео. Перші рейси мені вистачало цього, до того ж я намагався більше часу проводити з колегами. З початком повномасштабної війни компанія цей ліміт збільшила до восьми годин на день.

Мої рідні та дівчина опинилися в окупації, але у нас була можливість постійно спілкуватися. Тільки на четвертий-п’ятий місяць, коли росіяни почали руйнувати українські вишки, зв’язок став поганий. На щастя, якраз у цей момент моїй дівчині з її матір’ю вдалося виїхати до Києва, а потім і батьки знайшли перевіреного перевізника та перемістилися в Одесу.

У 2022 році я мав закінчити бакалаврат. Але на момент сесії ми стояли на рейді, не було нормального зв’язку, тож я не зміг скласти онлайн ані звичайні заліки, іспити, ані державні. Тож поки що у мене лише диплом молодшого спеціаліста.

Мені пощастило, що на рейсі зібралися круті люди, з якими ми потоваришували. Звісно, усвідомлення, що триває війна, пригнічувало, але ми намагалися відволікатися. Перший капітан на цьому рейсі забороняв нам виходити до міста, оскільки боявся коронавірусу. Але потім його змінив капітан з Румунії, який сказав: «Я сам хочу гуляти. Всі знають, що потрібно носити маски, не лізти у велике скупчення людей — самі за себе відповідають. Можете йти». Тому вдалося прогулятися у деяких містах, зокрема у Сан-Франциско та Лос-Анджелесі. Загалом, коли сидите на судні 2–3 місяці та нікуди не виходите, то навіть просто пройтися по ТРЦ і подивитися на інших людей — уже цікаво.

Мій четвертий рейс тривав десять місяців, тобто майже вдвічі більше, ніж планували. Усього в морі я провів два з половиною роки.

«Краще прямо зараз зійти, поки ти не на топовій посаді та не почав отримувати шалені гроші»

Ще до повномасштабної війни я став думати, що не все життя хочу провести в морі. Я б точно не зміг. У мене сформувався план ходити в рейси до 30 років, заробити капітал, а потім знайти, чим займатися далі. Але під час останнього рейсу я усвідомив, що вже зараз хочу бути ближче до рідних, друзів, а не ходити в море по шість місяців (інколи й одинадцять) ще не один рік.

На судні з нами був перший електромеханік, який вчив програмування: у вільний час він проходив курси з Python, дивився відеоуроки. Ми з ним спілкувалися на тему «чим займатися, якщо не морем». І одна з його порад звучала так: «Якщо є таке бажання, краще прямо зараз зійти та шукати щось інше, поки ти не на топовій посаді та не почав отримувати шалені гроші».

Сам він уже має гарну зарплату, тому йому буде складно піти. По-перше, перейти з позиції, яку він обіймає, на джуна. А по-друге, у нього є певні потреби, родина, яка звикла до нинішнього рівня достатку.

Після останнього рейсу мене якраз покликали перейти на посаду головного електромеханіка, пропонували вищу зарплату. Але я не погодився та вирішив спробувати щось нове. В голові тримав запасний варіант: якщо не вийде та закінчаться гроші, піду знову в море.

Ще з дитинства мені подобалася творчість, дизайн, я потрохи займався Photoshop, готував логотипи, аватарки, а ще редагував відео. Отже, на судні я став ресьорчити різні ІТ-спеціалізації, читав статті — і мене привабила професія UX/UI-дизайнера. Думок про іншу індустрію, окрім IT, навіть не було: чого ще під час війни можна навчитися за короткий термін і знайти роботу?

Про програму IT Generation я дізнався ще у рейсі. Здається, побачив рекламу у соціальних мережах. Вирішив, що потрібно спробувати — а чому ні? Програма розпочалася влітку 2022 року. На той момент я вже завершив плавання та жив у Стамбулі.

Там потрібно було відразу обрати школи, які зацікавили. Я подавався тільки на UX/UI-дизайн, але можна було обрати й кілька програм, щоб збільшити свої шанси. Першого ж дня заповнив форми на сайтах шкіл, написав супровідний лист і створив резюме, де надав дані про освіту. Було важливо, щоб вона не була пов’язана з ІТ.

Взагалі сам відбір проводили школи. Вони могли дати тестове завдання, перевірити володіння англійською тощо. Так, для Mate academy я переглянув їхнє навчальне відео та створив прототип мобільного застосунку. Моя робота керівникам сподобалася, і мене покликали на співбесіду, де питали, звідки я, чому обрав цю школу, куди та на які напрями ще подавався тощо. Я відкрив криптогаманець, і після цього залишалося тільки чекати, коли надійдуть кошти від Binance, які повністю покривали навчання.

«Здається, я став першим з IT Generation, хто закінчив навчання саме з UX/UI-дизайну»

Курс розпочався у жовтні 2022 року. У той момент я вже переїхав до Грузії, бо в Туреччині завершився дозволений термін перебування (90 днів).

Умовою програми IT Generation було те, що саме школа обирає формат навчання. Mate academy пропонувала парт-тайм, тому я сам розподіляв, скільки часу відводити курсам (на відміну від фултайму, де жорсткий графік з 10:00 до 18:00, дедлайни тощо). Я намагався якомога більше вчитися, бо реально загорівся опануванням нової професії. Міг сім днів на тиждень сидіти та виконувати завдання, читати додаткові матеріали.

Сам процес навчання виглядав так. Я дивився записані відеолекції, читав теорію, а потім виконував завдання. У середньому на одне витрачав 5–6 годин. За групою було закріплено 2–3 ментори, що пришвидшувало процес. Так, після того, як я надсилав своє завдання на рев’ю, зі мною зв’язувалися протягом наступних 24 годин. Найчастіше чув від наставників: «Потрібно це переробити, але загалом все добре. Йдемо далі за програмою».

З менторами у нас були чати у Slack, де можна було поставити будь-яке запитання. І там же спільний чат дизайнерів Mate academy, де я теж просив порад, а люди, які вже опанували розділ, мені допомагали. Комунікація була дуже оперативною, на сайті дехто навіть записував відео, показував: «Ось потрібно, напевно, зробити так».

Курси дають базу, але, звісно, я для себе додатково читав блоги, статті, дивився відео на YouTube, бо треба стежити за трендами. Приділяв цьому хоча б 30–60 хвилин на день.

Зі мною у групі паралельно навчалися UX/UI-дизайну ще 10 людей за програмою IT Generation. Якщо не помиляюся, я став першим з них, хто закінчив навчання. Мені здається, це не в останню чергу пов’язано з блекаутами в Україні. Багато людей не могли так інтенсивно займатися. Загалом навчання тривало три з половиною місяці. Під кінець я переїжджав до Румунії, а ще захворів. Якби не це, напевно, вклався б у три місяці.

За курс ми зробили два проєкти. Перший — розробка мобільного застосунку, другий — вебсервіс. Теми завдань нам давали на вибір. Для застосунку я обрав «розумний будинок». На другому завданні я мав створити вебсервіс для пошуку коворкінгів в Україні. На той момент ця тема була актуальною через вимикання світла.

Свої навчальні завдання ми презентувати, а потім оформлювали їх у LinkedIn як реальні проєкти, над якими працювали. Вони передбачали усі типові етапи: ознайомлення з темою, спілкування з користувачами, порівняння конкурентів тощо.

Думаю, я непогано впорався. Пізніше, коли я вже почав шукати роботу, деякі рекрутери й інтерв’юери на технічних співбесідах зазначали, що мої проєкти круто оформлені. До речі, з цим теж допомагали ментори з академії: підказували, як краще зробити портфоліо, щоб воно привертало увагу.

«Якби я погодився бути головним електромеханіком, то отримував би понад п’ять тисяч доларів на місяць»

Після завершення навчання та оформлення проєктів я взяв перерву на тиждень, щоб відпочити. Після цього став шукати роботу. Академія консультує, як оформлювати резюме, супровідні листи, тренує, як проходити співбесіди з HR, перевіряє реакцію на питання, допомагає визначити сильні сторони й ті моменти, про які краще мовчати. Ця підготовка зайняла у мене, напевно, півтора тижня. І після того з середини лютого 2023-го я став подавати резюме.

Спочатку відгукувався на дві-три пропозиції на день, а з кінця лютого — більш масово, відсилав по 20 резюме на день. Робив це через Djinni, DOU, Indeed, Glassdoor. Також на внутрішньому сайті курсів є розділ вакансій, де вони збираються за обраними критеріями (напрям, країни, англомовні вакансії, віддалена робота, в офісі чи обидва варіанти). Щодня там накидують 50 варіантів, але вони не сортуються за грейдом, тому, наприклад, додаються і пропозиції для Senior.

Загалом я відправив понад 400 заявок. Хоча це загальна кількість з дублями. Інколи, припустімо, я бачив однакову вакансію на Djinni і Work.ua і подавався всюди: можливо, не помітять там, проте помітять тут. З цієї кількості у мене вийшло 30 співбесід з HR, я виконав 16 тестових завдань і зрештою отримав два офери в один і той самий день. Обирав з огляду на відгуки про компанію, профілі співробітників у LinkedIn. Зупинився на ІТ-компанії OmiSoft, бо там великий штат. Другим варіантом була дизайн-агенція, тож я подумав, що у них не буде тісної комунікації з розробниками, проджект-менеджерами, маркетингом. Зробили, відправили — і все. А мені було б цікаво співпрацювати з різними підрозділами.

Взагалі під час пошуку роботи я цілком розумів особливості сьогоднішнього ринку праці. Тому вирішив: коли ти ще джун, сильно звертати увагу на зарплату не варто. Я переглянув статистику, обрав «вилку» за моїми параметрами, щоб казати на співбесіді: «Готовий розпочинати з такої суми, але можу розглядати ваші варіанти. Якщо вона буде трохи нижча під час випробувального терміну, теж згоден».

Можу приблизно окреслити зарплати, щоб порівняти, скільки отримує моряк та айтівець. Моя зарплата з першого рейсу до четвертого зросла більше ніж утричі. У порівнянні з нею, теперішня моя зарплата майже втричі менша. Якби я погодився бути головним електромеханіком, то отримував би понад п’ять тисяч доларів на місяць. Тому можна точно сказати, що моя мотивація перейти в IT полягала не в пошуку кращого заробітку. Хоча, звісно, сподіваюся, у перспективі вийти на таку ж зарплату і тут.

Мій друг-моряк жартує: «Нічого не робиш, сидиш за комп’ютером, а тобі за це ще й гроші будуть платити!»

З квітня цього року я працюю в OmiSoft на випробувальному терміні, який триватиме три місяці. Це українська компанія, але у них є офіси в Естонії та Німеччині. Переважно вони працюють на аутсорс, хоча ще випускають власні продукти.

У перший день головна HR-фахівчиня розповіла мені про організаційні процеси, як користуватися внутрішньою CRM. Далі мене заонбордили на проєкт, який нині уже майже завершений. Навантаження поки що невелике, здебільшого я вношу правки для зовнішніх продуктів, виконую завдання з маркетингу і внутрішніх продуктів. Потроху розбираюся, звикаю до дзвінків, мітингів. Дуже багато нових для мене слів, інформації, технічного стеку. Але мені все подобається.

Знаю, що деякі люди поєднують кілька робіт. Але мені здається, що бути в морі та працювати віддалено в IT було б важко: судно постійно рухається, змінюються часові пояси, ти втомлюєшся на роботі — і після того хочеться полежати, поспілкуватися, подивитися фільм. На судні можна чогось навчатися, але працювати, враховуючи дедлайни, мітинги — думаю, майже нереально. Хіба що фрилансером. Але такий варіант я не розглядаю.

Що мені подобалося у професії моряка, так це нові знайомства, країни. Але тягати важкі вантажі, перебувати на висоті, лагодити щось у бруді під дощем, снігом фізично складніше, ніж удома або в кафе комунікувати, ресьорчити, щось малювати, створювати. Мій друг-моряк жартує: «Нічого не робиш, сидиш за комп’ютером, а тобі за це ще й гроші будуть платити!». Хоча, звісно, найголовнішою причиною для переходу в іншу сферу була відстань, тривалий час перебування без близьких, друзів.

Про складнощі нової професії поки що говорити рано. Зараз я «горю» дизайном, мені все цікаво. Для себе визначив так: перший місяць я адаптуюся, а потім буду розвиватися поза роботою. Хочу більше розібратися з анімацією, 3D, відео, motion design і покращувати навички. Великих планів не будую — лише працювати та вдосконалюватись. І ще сподіваюся скоро повернутися до України.