Як запустити успішні проєкти за межами IT і чи є шлях назад? Розповідають власник «Сенсу», репер OTOY і засновник бару Pure & Naive
Як реалізувати досвід з ІТ в інших сферах? З якими ризиками пов’язаний старт власної справи і чи варто мати запасний сценарій? Які інструменти планування найефективніші? І як організувати свою рутину й відпочинок? Про це подискутували на DOU Day Picnic:
- Вячеслав Дрофа (OTOY), Director of User Experience в Alty, репер, музикант;
- Олексій Ерінчак, засновник і керівник геймдев-студії Hitica та книгарні «Сенс»;
- Павло Гук, засновник та генеральний директор Pure & Naive.
Розмову модерував Максим Щербина, редактор і співведучий «Телебачення Торонто». Публікуємо відеозапис і скорочену текстову версію розмови.
— Передусім розкажіть трошки про себе.
Павло Гук: В ІТ я пропрацював приблизно десять років, з них вісім — у компанії MacPaw. Та в якийсь момент вирішив, що треба міняти щось у житті, і п’ять років тому спробував сайд-проєкт: надумав відкрити ресторан. Зараз я повністю зосередився на ресторанному бізнесі — це винний бар та бістро Pure & Naive у Києві, плюс працюю над новими ідеями.
Я був дизайнером і в основному займався комунікаціями, маркетингом та користувацьким досвідом. І ресторан — найкраще місце для того, щоб реалізовувати ці навички. Там є дуже багато фізичних носіїв, тож можна робити все що завгодно: як дизайн тарілок та одягу, так і по-іншому застосовувати досвід з IT. Для мене це виявилося вікном виходу в офлайн-світ.
— Не шкодуєш, що пішов з IT?
Павло Гук: Шкодую, що раніше не пішов.
Олексій Ерінчак: Я вже більше ніж половину життя так чи інакше працюю в ІТ (детальніше про це йдеться в інтерв’ю з Олексієм на GameDev DOU — ред.). А три роки тому вирішив зробити в себе на районі простір для сусідів, де б ми могли зустрічатися, обговорювати цікаві проєкти. У моєму будинку якраз закрилася «Євразія», і я подумав: «А чому б не спробувати щось там відкрити?». Довго гадав що, але якось після походу в книгарню вирішив, що це гарна ідея для нашого простору. І так у грудні 2021 року з’явився «Сенс» на Арсенальній. А потім, ось вже в лютому
Але я не вистрибував з ІТ. У мене є студія Hitica, де ми працюємо над розробкою мобільної гри. Кошти, які вона приносить, я й витрачаю на «Сенс», медіа про культуру «Сенсор» та всілякі інші цікаві проєкти. Сидіти за комп’ютером і набирати циферки — класно, весело і про гроші, але цікавіше все-таки з людьми, з продуктами, які можна помацати.
Я досі плекаю надію, що одного дня в мене з’явиться якесь виробництво (можливо, навіть дронів — по-модному), для того щоб можна було проєктувати, розвивати продукт і бачити очі людей, які ним користуються. Мій досвід продакт-менеджменту і маркетингу дуже допомагають.
— Чи дотаційні зараз «Сенс» та інші твої діяльності? Тобто ти їх перекриваєш грішми з ІТ чи вони вже виходять на самоокупність?
Олексій Ерінчак: «Сенс» уже заробляє гроші. Невеликі, але заробляє. Якщо говорити конкретно про «Сенс» на Хрещатику, там складна конструкція. Має бути десять партнерів, але наразі їх вісім. Плюс ця книгарня зараз добудовується, тому ми досі вкладаємо гроші. Це проєкт, який не вийшов на операційну окупність, але ми туди рухаємось.
Вячеслав Дрофа: У мене все дуже прозаїчно: з ІТ я не виходив. І взагалі, часто кажуть, що дизайнери — це не айтівці: мовляв, щось сидять і малюють. Насправді те, чим я зараз займаюся, виходить далеко за межі власне поняття «дизайн».
Пам’ятаю, коли намагався ввійти в ІТ, не було ні курсів ніяких, ні такого поняття, як UX чи UI, — був «вебдизайнер»... Я вирішив, що напишу в резюме, що мені 18, що маю півтора року досвіду на Upwork, і мене візьмуть на роботу. І мене взяли [сміється]. По факту я просто самостійно розбирався в усьому, гуглив усе підряд та дивився, що до чого. А паралельно з вебдизайном я нагуглив, що таке музика.
Я відловив дуже популярне зараз явище — вигорання. Робота в ІТ, хай який це класний простір, так чи інакше рутинна. А після неї приходиш додому та поринаєш у соціальні проблеми. І це в тобі накопичується. Не можу сказати, що до повномасштабного вторгнення в нас усе було класно, але зараз ще гірше. Потрібно віддавати кудись ці емоції, інтерпретувати їх у щось. Можливо, це «щось» допоможе іншим навколо. Або просто дасть людині зрозуміти: «У мене такі самі проблеми, як у тебе». Для мене таким рішенням стала музика.
Коли я максимально вигоряю в проєктах, то попереджаю, що мене три дні не буде, й іду писати музику.
А як висловлююся в музиці стосовно всього, що мене турбувало, — повертаюся назад у проєкт. Так воно працює.
— Які інструменти планування ви використовуєте у своїх різнопланових життях? Чи маєте спеціальний скіл, застосунок або людину, щоб усе тримати під контролем?
Вячеслав Дрофа: Моя кохана — це мій головний інструмент планування. Вона мене будить зі словами: «У тебе через пів години дзвінок, і якщо не поснідаєш зараз, то потім не буде часу — давай їж через силу».
Олексій Ерінчак: У мене немає спеціального скіла для планування, додатка чи людини. Всіма моїми бізнесами так чи інакше управляють дуже круті менеджери, отож за мною залишаються здебільшого контроль, фандрейзинг і бачення майбутнього. Загалом, окрім календаря з зустрічами, в мене немає інших інструментів планування.
Павло Гук: У мене гірше, бо я дуже люблю планувати й мучу цим усю свою команду. Тому навіть у ресторані ми працюємо за Scrum-методикою...
Олексій Ерінчак: Тільки не кажи, що у вас там ще є Jira.
Павло Гук: Ні, ми поки що обмежилися Notion, у нас немає грошей на Jira. Відбуваються демо, ретро, безліч зустрічей, one-on-one. Це стосується саме менеджерської команди, яка постійно вдосконалює щось у ресторані чи створює нові проєкти.
Моїм особистим, напевно, найкращим рішенням рік тому було найняти асистента. Коли я позбувся всіх дрібних завдань, то почав нарешті працювати й не відволікатися на все інше, що міг відкладати по місяцю. Тому це моя порада всім керівникам: наймайте асистентів, це найкраща інвестиція.
— Вам доводиться взагалі відмовлятися від чогось: проєктів, релаксу, якихось цілей? Як ви менеджерите в контексті міксування сфер?
Вячеслав Дрофа: Мені здається, що з початком ковіду уже зник постулат, що ти повинен з восьмої до п’ятої чи з дев’ятої до шостої сидіти в офісі, чим завгодно займатися, аби тільки бути в просторі, в доступі. Постійне створення вигляду активної праці стало вже рудиментом.
Раніше мене часто запитували: «Якщо в тебе музика класно піде, чи готовий ти кинути ІТ?». А ці сфери насправді класно доповнюють одна одну. Якось на вебсаміті в Лісабоні до мене підходить рандомна людина і питає: «OTOY? Ти ж репер, що ти тут робиш?». Я кажу: «Ні, я не тільки репер, ми ще monobank колись розробляли. Ходіть, зробимо й вам щось». І воно працює взаємовигідно: десь на дзвінках впізнаємося, вибудовується нетворкінг.
Реалії бізнесу в Україні такі, що часто ти не займаєшся чимось одним, особливо якщо це творча сфера або HoReCa. Мені здається, з книгарнею так само. Нетворкінг — дуже суміжний, і завжди одне працює на інше. Тому я б говорив не про відмову від чогось, а про пріоритезацію. Якщо щось можна трішки відкласти на потім — не відмовитися, а відкласти на потім, — і це почекає, то чому б і ні? А відмовлятися варто лише від тих проєктів, де хоча б хтось один розмовляє російською мовою.
Олексій Ерінчак: Я регулярно відмовляюся від проєктів. Ще влітку
Завжди оцінюю новий проєкт з того погляду, чи можу я його домислити до якогось пікового стану. Якщо не можу, то мені цікаво, я починаю робити. Поки що таких проєктів, окрім книгарні, у мене не виникало. Адже «Сенс» — це трохи більше, ніж книгарня. Це такий культурний, книжково-розважальний простір.
Стосовно пріоритезації, у студії був період абсолютно автономної роботи. Я приходив тільки на зустрічі, де обговорювали минулий тиждень і плани на майбутній, залишався на годинку поговорити з Head of Product, і все — загалом цього було достатньо. Однак нещодавно я проґавив приблизно на місяць момент, коли треба було починати розробку нового продукту, тому зараз більше часу приділяю студії — треба заробляти гроші. Отож пріоритет завжди залишається за тим, від чого більше палає серце і душа, але треба не забувати, що їсти завтра всі попросять або ще якийсь цікавий досвід треба буде оплатити. Тому, звісно, доводиться хитатися між проєктами.
Сподіваюся, що з часом перейду з ролі СЕО й візіонера студії на позицію просто власника. Утім, найнятих СЕО не так багато на ринку: бізнеси сформовані не так давно, і більшістю продовжують керувати їхні засновники. Це складно. Вийти з операційної роботи й змінити сферу діяльності, водночас щоб бізнес продовжив працювати, наразі практично нереально, бо люди не встигають доростати до СEO-рівня. Є Head of Product, але вони часто не бачать дуже далі від самого продукту. А люди, які могли б побачити, або керують своїм бізнесом, або ще не з’явилися.
Павло Гук: Мені виходило перемикатися між сферами, але ефективно розвиватися і в одному напрямку, і в іншому — ні. Тому перші три роки це було таке собі поєднання. Упродовж року після відкриття ресторан був збитковий, а після перезапуску вже працював непогано. Потім, коли я пішов з ІТ, стався новий поштовх розвитку команди: вона росла і якісно, і кількісно, і в прибутку, і дуже багато метрик збільшувалось. Я перемкнув фокус на роботу в ресторані, проте тут також є чимало ІТ-систем, процесів, автоматизації. Тобто можна займатися тим самим, що в ІТ, тільки в офлайн-бізнесі.
І також, звісно, мені допомагають менеджери. Раніше я ніколи не працював у ресторані — ні на якій позиції. Тільки ходив на пару курсів про фінанси, про ще якісь процеси, але добре не знав, як це все працює. Що таке класний менеджмент, я інтуїтивно розумів ще з часів MacPaw, тому що в нас був дуже сильний фокус на навчання спеціалістів. І я взяв це з собою далі: інвестувати в навчання, навіть якщо людина наразі не дотягує до якогось рівня, та продовжувати працювати разом. Так у якийсь момент у мене з’явився і фінансовий директор, і операційний директор — і це люди з набагато кращим досвідом, ніж я. Наприклад, фіндиректор вісім років працював у «МакДональдзі» від самого низу до директора закладу. Тепер же він застосовує свій досвід у мене в ресторані й навіть іде в бік автоматизації, створення систем збору даних, аналітики — такий собі Data Science Engineer на мінімалках. Таким чином ці люди знаходили можливість самостійно рости в цьому бізнесі. І культура зростання разом, яку я пізнав у MacPaw, досі зі мною, Тож я дуже вдячний досвіду роботи в ІТ, зокрема в цій компанії.
— На вашу думку, якщо хочеться щось спробувати поза ІТ, варто стрибати в це з головою, максимально фокусуватися і вкладати всі сили, а там уже не вийшло, то не вийшло? Чи все ж таки треба розважливо думати про завтра й підстрахуватися?
Вячеслав Дрофа: По-перше, незалежно від того, успішний у тебе проєкт чи ні, важливо завжди мати бекап. А по-друге, розділення «або ти йдеш з ІТ і займаєшся чимось своїм, або міксуєш» — неправильне. Немає такого, що є ІТ, а є всі інші сфери. IT-частина є всюди.
Це стосується і HoReCa, і операційної діяльності будь-якого іншого бізнесу. Якщо ти працюєш UX-дизайнером, це допоможе краще зрозуміти запит продукту, який ти розробляєш. І, відповідно, що кращий ти професіонал в ІТ і швидше зростаєш у цій сфері, то більше здобудеш навичок для імплементації власного якісного проєкту.
Олексій Ерінчак: У мене є такий принцип: думайте, рахуйте — потім робіть. Але крок «рахуйте» дуже часто пропускають. Можна дуже круто запустити щось, а потім порахувати — і не вистачає. Тобто спершу треба зробити мінімальну PNL, а тоді вирішувати, чи готові ви інвестувати весь свій час і гроші в цей проєкт. Або, можливо, варто починати потрохи, як-от Слава, залишаючись на роботі, пише музику.
Утім, варто пам’ятати, що своя справа — це набагато більше відповідальності, ніж ви собі уявляєте. Зі всіх моїх позицій, на яких я працював, — маркетолога, CMO, Product Marketing Manager, Product Manager, Head of Product, навіть СEО — мені здавалося: «А що там володіти бізнесом? Усе те саме, все зрозуміло». Насправді ж на тебе лягає відповідальність за всіх і за все. Це дуже великий тиск. І хай який проєкт ви розвиваєте, не можна просто погратися і кинути.
Нормально і починати паралельно, і виходити й відразу робити. Якщо ви порахували і можете вкласти гроші — уперед. Якщо впевнені, що можете зробити круто і можете докласти зусиль, то неважливо, повністю ви відмовляєтеся від основної роботи чи ні. Головне — бачити, що ви це можете зробити, і зробити якісно. З часом ваша аудиторія, клієнти чи фанати вам віддячать, я в цьому впевнений.
Павло Гук: Щодо питання, починати паралельно чи просто йти в нікуди, тут, напевно, залежить більше від типажу людини. Кожен по-різному готовий на ризик. Особисто я хотів навчитися робити бізнес. Десь почув, що ресторан — це найскладніший операційний бізнес, бо щодня щось ламається, йде не так, усе зав’язано на людях, в одному місці кастомери, продукт, виробництво і команда. Я подумав: окей, це звучить як непоганий спосіб навчитися щось робити. Тому перший час це була як факультативна школа поза основною роботою. Потім я вже зрозумів, що для подальшого росту мені треба все-таки вибрати щось одне: або бути дизайнером і працювати далі в якихось компаніях, або продовжувати займатися бізнесом. Це рішення сильно допомогло мені піти вперед.
Як уже сказав Олексій, на ринку є дуже мало CEO, і в кожній компанії ця людина виконуватиме різну роботу. Немає суперчіткого переліку завдань: ти маєш розбиратися і у фінансах, і в інших операційних деталях. Водночас тобі треба зафіксувати межі своєї відповідальності, щоб не заважати працювати іншим. Бо є такий тип людей, які починають свій бізнес і занадто довго залишаються в якихось процесах, докладають свою руку до кожних деталей, читають усі чати, всю інформацію, і це просто неможливо фізично витримати.
Твоя основна стратегічна роль як CEO — дивитися вперед, розвивати свій продукт, знаходити для нього нові можливості.
Іноді цей фокус дуже сильно розмивається, бо в операційці ти як у тунелі, дуже довго рухаєшся інерційно на високій швидкості. І тобі треба або трошки зупинитися, або передати якісь обов’язки іншим. Тому, якщо коротко, можна починати паралельно, можна повністю кидати попередню роботу — залежно від власних скілів і бажань.
Вячеслав Дрофа: Коли починаєш займатися своєю справою, найважливіше — забезпечити себе від провалу морально й фінансово, зокрема в плані наявності роботи. Бо є великий ризик, коли входиш у щось з головою. Буває, що все прорахував, маєш достатньо фінансів для реалізації ідеї, а вона себе не виправдовує. Є сильні характером люди, які попри всі втрати будуть продовжувати ломитися, залізати в борги, — і рано чи пізно в них усе вдасться. Але є й інший тип, які після однієї невдачі опиняються в ситуації, коли і з проєктом не вийшло, і роботу доводиться знов шукати. Потрібно хоча б на старті не занурюватися сліпо з головою, а прагматично підходити до оцінки своїх очікувань від справи та забезпечити відхід. А вже коли твоя формула починає працювати, тоді ухвалювати категоричніші рішення.
Павло Гук: Тут я заперечуватиму. Саме через такий підхід я затягнув зі своїм рішенням повністю піти з ІТ і займатися бізнесом. Безпека — доволі фіктивна штука, вона може обмежувати твій розвиток. Якщо в тебе завжди є бекап, ти дуже безпечно поводишся. Мовляв, у мене ж є робота, значить, отут можна не сильно поспішати, тут можна не ризикувати. І твій бізнес чи проєкт може розвиватися в таких умовах. Але коли усвідомлюєш, що шляху назад немає і треба викластися на максимум, то мобілізується дуже багато сил, які допомагають проєктам рости не на пару відсотків, а в кілька разів.
Це, власне, те, що відбулося в нашій компанії. У перший рік запуску проєкту я поводився дуже безпечно, оскільки залишався на роботі, але він був збитковий абсолютно кожен місяць. І я довгий час не ухвалював якихось рішень, бо знав, що маю роботу і можу в будь-який момент це закінчити. Однак потім бізнес почав різко рости. Якщо порівняти з першим роком, коли він став прибутковим, і сьогоденням, це різниця в 10 разів. Так склалося, зокрема, завдяки тому, що в мене немає шляху назад, а тільки вперед.
У більшості випадків люди шкодують про те, що вони не спробували, ніж коли спробували і не вийшло. Навіть якщо спіткала невдача, це досвід, про який ти будеш розповідати й на основі якого ухвалюватимеш подальші рішення. А за те, що не спробував, дуже довго себе картатимеш.
— Серіал «Ведмідь» — це про Pure & Naive? Коли все горить, криза одна за одною, всі літають як божевільні, на кухні бозна-що.
Павло Гук: Все залежить від фаундера, зокрема загальна культура компанії. В одних постійно трапляються кризи, стрес, тиск, усе горить, усе на завтра, інші — суперстабільні, навіть незважаючи на зовнішні чинники. І в нас був період, коли ми належали до першого типу.
Та коли я сам заспокоївся, почав краще та стратегічніше планувати роботу, то й команда це перейняла і стала працювати в моєму темпі. Тому думаю, що всі підлаштовуються під культуру компанії.
Вячеслав Дрофа: У мене є питання стосовно моменту, коли ви перестали бути збитковими. Що саме змінилося в плані управління бізнесом, коли ти пішов з ІТ? Чи ви умовно проіснували рік, коли покривалися операційні витрати на запуск бізнесу, а тоді почали виходити в прибуток? Що дозволило вирости в бізнесі?
Павло Гук: Тоді почався ковід. Усе завмерло, і з’явився час подумати, що ми робимо так, що — ні і що взагалі робити далі. Ми повністю змінили формат бізнесу, його концепт. До цього був інший ресторан з постійною аудиторією, яка здивувалася закриттю. Але цієї аудиторії було дуже мало, і вони не знали, що ми кожен місяць завершуємо зі збитком.
Тож я просто перейняв усі системи з MacPaw: дослідження ринку, дослідження аудиторії, інтерв’ю з юзерами, створення бренду на основі цих інтерв’ю, якісь продуктові інсайти, побудова меню та багато іншого. І завдяки цьому новий проєкт став прибутковим. Навіть без бюджету на маркетинг, якого в нас не було років три чи чотири, з місяця в місяць ми продовжували рости — просто тому, що основна гіпотеза була перевірена. І це якраз досвід з IT, який можна застосовувати будь-де.
Вячеслав Дрофа: Це якось конкретно пов’язано з тим, що ти пішов з ІТ?
Павло Гук: У період ковіду було просто більше простору для того, щоб сфокусуватися на чомусь одному. Я залишив ІТ трошки пізніше, через два роки, і це був ще один поштовх для розвитку бізнесу, коли ми вийшли на новий етап.
— Розкажіть трохи про свою рутину.
Вячеслав Дрофа: Займаєшся бізнесом чи ні, але якщо ти українець, у твоєму житті відбувається абсолютний сумбур. Ти засинаєш з думкою: «Ну, гірше вже не може бути», а просинаєшся, і виявляється, що може. Намагаєшся вирішувати проблеми: соціальні, суспільні, особисті. А коли ще накладається робота, бізнес і якась соціальна діяльність (бо якщо ти свідомий, альтернативи сьогодні не існує), це максимально виснажує. Та головне пам’ятати, заради чого це все й що інших варіантів немає — і ловити кайф.
Тож сьогодні наша рутина — це про виснаження, але заради дуже класної цілі: продовжувати бути українцями.
Олексій Ерінчак: У мене все навпаки. Якщо з вечора видається, що гірше бути не може, то зранку прокидаєшся і бачиш масу варіантів. Це називається «відпочив». Рутина ж моя полягає в тому, щоб намагатися бути людиною, яка не забуває про те, що у тебе є ти, родина і друзі. Бо робота завжди вилізе і нагадає про себе.
Коли прокидаюся, обов’язково маю поїсти, не запізнюючись на зустрічі. Я знаю багато людей, які зранку читають...
Вячеслав Дрофа: ...реп.
Олексій Ерінчак: Я спробую, в мене є антологія української поезії «Від Тичини до Жадана» — читатиму їх зранку. Може, піду в реп, будемо конкурувати [сміється].
Отож я снідаю, дивлюся новини, а також статистику: нашого сайту «Сенсу», гри, відвідувань закладів — мені це все дуже цікаво. Після того починаються зустрічі — зазвичай вношу в календар одну, максимум дві на день. Якщо більше, то нічого не встигну: все одно з’являться якісь нові операційні завдання, які треба буде вирішити. Після двох з половиною років з-за кордону повернулася моя родина, і я тепер кожен вечір можу бути з дружиною та синами. Безмежно щасливий, що вони тут. Важливо, коли вдома є хтось, хто може витягти тебе з робочого процесу. Будь-чим: чи то побутовою сваркою, чи то питанням «а що це?».
У мене є розуміння, як має виглядати мій день. Вісім годин потрібно відвести на сон, чотири приділити собі й чотири — родині. Ще чотири години — основному бізнесу, а інші чотири — хобі. Та оскільки в мене багато бізнесів, і вони є моїми хобі, то разом виходить вісім робочих годин. Окрім того, чотирма годинами на родину і чотирма годинами на себе доводиться жертвувати найперше, коли треба терміново щось зробити. А термінові завдання є завжди. Плюс мені вже 36, і треба думати про здоров’я, тому в рутині має бути спорт. Обов’язково — читання. Також має бути час повтикати в стіну й нічого не робити, і це нормально. Не картайте себе за таке: у цей час ваш мозок робить корисну справу. Всі книжки про «успішний успіх», що треба працювати з ранку до ночі, — дурня. Може, вас вистачить на рік, а потім ви помрете, і від того нікому не стане краще. Пам’ятайте: хто може про вас потурбуватися, окрім вас самих? Ніхто.
Павло Гук: Погоджуюся з попереднім спікером. Розкажу не про рутину, а про обмеження. Бо рутина — це про роботу, виконання якихось завдань. А обмеження дозволяє тобі формувати те, як ти це робиш.
Коли мені було
Тому зараз я просто організовую рутину так, щоб вона обмежувала роботу й залишалося бажання до улюблених справ. До проєктів, які не подобаються, можна себе заставити. А у випадку з улюбленою справою є великий ризик: можна заробити тривожність, панічні атаки тощо.
На ранок і на вечір стараюся не планувати зустрічей, для них у мене є певний проміжок часу протягом дня. Ще з попередньої роботи я перейняв такий підхід: якщо запланована якась регулярна зустріч, але насправді нам немає що обговорювати, то ми її скасовуємо.
Не треба відбувати графік заради графіка. Корисно також проводити якийсь час перед сном і після пробудження без телефона, щоб ваш мозок трошки адаптувався до одного й до іншого стану. Це добре для продуктивності та ефективності. Я почав працювати набагато краще, коли став дотримуватися цієї поради. Хоча раніше думав, що моя суперсила в тому, що я завжди думаю про роботу і все навколо роботи. Однак це все пастка, не ведіться.
Олексій Ерінчак: Але навіть якщо ти не думаєш про роботу, ти все одно про неї думаєш. Підсвідомо мозок продовжує оброблювати інформацію та шукати рішення. Не думайте, що коли ви нічого не робите, то пропускаєте час, який могли б витратити на проєктування й роботу.
— А як ви відпочиваєте? Абсолютно крамольне питання в часи повномасштабного вторгнення, але всі ми тихенько це робимо...
Олексій Ерінчак: А давайте нормалізуємо відпочинок? Скажемо: люди, відпочивати — нормально. Їхати у відпустку — нормально.
Вячеслав Дрофа: Це на часі.
Олексій Ерінчак: Як сказав Сергій Ліпко, військові — це люди, які можуть поїхати за кордон, але не можуть обрати собі підрозділ. А цивільні — це ті, хто можуть обрати собі підрозділ, але не можуть поїхати за кордон. Тому треба відпочивати, це дуже важливо.
Я прочитав у декількох розумних книжках, що трьох-чотирьох годин на тиждень на природі достатньо для того, щоб трошечки перезавантажитись. Тому мацайте траву — це корисно, листочки розглядати на кущиках також добре. Їздьте у відпустку, найкраще — за розкладом. Якщо ви розумієте, що вас на роботі вистачає на дев’ять місяців, то, значить, у відпустку треба їхати через дев’ять місяців. Якщо потребуєте коротенького відпочинку, але раз на три місяці, таку перерву й робіть. Бо ви абсолютно не продуктивні, коли втомлені. Ви ухвалюєте погані рішення, робите гірше собі і всім навколо, коли не відпочили. І спати треба вісім годин.
Вячеслав Дрофа: Я відпочиваю абсолютно різними способами: ходжу на масаж, дивлюся фільми, щось у ютубі. Найгірше — це тікток, не заходьте туди. Після нього мені будь-яке інтерв’ю здається нудним. Я переглядав тіктоки на х2, і хотілося включити х4. Це швидкий дофамін, 15 секунд.
А взагалі немає нічого кращого, ніж витрачати гроші на донати та подорожі, хоча б у межах України. Насправді в умовах повномасштабного вторгнення можна зрозуміти, скільки цікавого є в країні, чого не знайдеш в інших куточках світу. Подорожуйте за можливості.
Павло Гук: Відпочивати суперважливо, але я поділюся своїм досвідом неуспішної відпустки. Я думав, що відпустка — це час подивитися на ютубі все, на що не мав часу. Але коли ролики тривають по три-чотири години, перегляд перетворюється на суцільну роботу. В якийсь момент уже хотілося вийти у вікно, щоб не думати про все це. Плюс я взяв із собою книжку про досвід концтаборів Першої світової війни — це був «класний» спосіб відпочити, перемкнутися на щось інше.
Тому для такого контенту я б застосовував структурування, як Олексій: стільки-то годин на це, стільки — на це. Не дивіться ютуб під час відпочинку, і тікток теж.
Вячеслав Дрофа: У мене є останній інсайт, особистий: справжній відпочинок — це не тоді, коли я споживаю будь-яку інформацію, а навпаки — коли не споживаю жодної. Тому що ми нею перевантажені, до всього маємо швидкий доступ. Розважальний контент теж не допомагає розслабитися, адже мозок так чи інакше працює. І з комп’ютерними іграми так само, тому що я думаю про головоломки, про місії. А просто дивитися в небо — оце відпочинок.
