Вони пішли в ЗСУ та тероборону. П’ять історій айтівців
У війні з росією бере участь вся Україна. Одні долучилися до ЗСУ, інші пішли в тероборону, хтось волонтерить, хтось займається кібератаками, хтось веде інформаційну війну. Не стали винятком і айтівці. Ми поспілкувалися з кількома ІТ-фахівцями, які тимчасово залишили основну роботу та долучилися до ЗСУ і територіальної оборони.
«Пішов воювати, тому що вважаю, що в мене є досвід і його треба використати»
Ігор Пилявець, Android Developer в intive
Я навчався у військовому інституті в Житомирі. З
24 лютого зранку відправив сім’ю (дружину та сина 4,5 місяця) до своїх батьків у Вінницьку область. Ще до цього дня контактував зі своїм начальником відділу з Міноборони. Вони не планували і, напевно, не будуть призивати тих, хто від них звільнився. Тому я пішов у військкомат.
Мене скерували в бригаду, прийняв посаду. Поки що в бойових діях участі не брав. Але з огляду на ситуацію бачу, що скоро кудись поїду. Наразі налаштовую різну вимірювальну техніку.
Я пішов воювати, тому що вважаю, що в мене є досвід і я маю його використати. Маю старшого брата, він також військовий запасу. Мобілізувався
Сьогодні в ЗСУ приходять люди з досвідом — за вісім років війни таких зʼявилося багато. Переважно вони прибувають у частини, де проходили службу, або на ті ж посади в інші підрозділи. Наскільки я знаю, в територіальну оборону теж йдуть люди з досвідом. Чи треба люди без досвіду, я не знаю, як і не знаю всіх задумів та планів командування.
Що буде далі, мені невідомо, все будуть вирішувати відповідно до ситуації. Я в армії. Сім’я — з моїми батьками. Компанія пообіцяла, що з проєкту я йду, але залишаюся в компанії. Вони мене чекають з армії після перемоги.
Настрій — тільки перемога! Всі заряджені та чекають команди на відправку. Таких, які не хочуть, я не зустрічав. Всі сподіваються, що буде не тільки захист, а й контрнаступ.
«З першими вибухами я вже знав, що точно допомагатиму, але не знав, як і звідки»
Олексій Смірнов, Senior Front-end Developer в Itspartner
Війна нас застала вдома у Києві (ми жили з дружиною поруч зі станцією метро «Бориспільська»). У нас є друзі, які моніторили ситуацію та виїхали за два тижні. Вони чекали на нас в Ужгороді. Ми підготували машину завчасно, але фінально ніяк не могли зібрати речі. І в ніч з середи на четвер, о
З першими вибухами я вже знав, що точно допомагатиму, але не знав, як і звідки, але першочерговим завданням було відвезти дружину в безпеку.
Щойно я приїхав до Ужгорода, відпочив з дороги (три доби по
Трохи повагавшись, я згадав закон України про загальну мобілізацію та просто з’явився до найближчого військкомату (який був за 10 хвилин ходьби від місця, де ми зупинилися), оформив документи (це варте окремої історії), і о 14:00 ми виїхали на автобусі у бік Львова на проходження прискореної підготовки.
У компанії мене дуже підтримали, дали оплачувану відпустку, постійно цікавляться, як справи.
Я не маю ні бойового досвіду, ні досвіду служби у мирний час. Не «косив», просто ніяк не міг пройти до кінця комісію. Поки збирав усі папірці, призов уже скінчився. А потім про мене взагалі забули, можливо, загубили справу.
Країну захищати важливо для патріотів та політиків. Для простих людей важливо захищати своїх рідних, близьких і їхніх близьких, тобто захищати свій народ. Наразі від геноциду, тому що де-факто це так і є.
На жаль, я поки що замало провів часу в армії, щоб щось говорити про обстановку, я навіть не склав ще присяги. Налаштований позитивно, я впевнений у компетенції ЗСУ, і одна з причин піти сюди — тут найкраще знають, що треба робити.
Відчуваю все одразу: і радість від того, що я на своєму місці, і смуток через загиблих, дуже боюся напартачити через свою недосвідченість, але намагатимуся щосили нести службу, навіть якщо нічого, крім чистки картоплі та миття туалетів, мені не довірять.
Айтішникам раджу не пороти гарячку, намагатися з’ясувати все заздалегідь і у військкомат приходити вже готовими вирушати одразу, як і сталося зі мною.
Дружина мене розуміє, підтримує, жалкує, що не може бути поруч, чекає. Пообіцяв повернутися зі щитом або на щиті. Плакала.
Поділюся думкою, яка допомагає мені тримати себе в тонусі — на війні не буває бажань, на війні є накази. І ще, якщо хтось дивився чи читав «Дюну» Френка Герберта, це повторення фрази «я не буду боятися, бо страх вбиває розум» реально працює, мені це дуже допомагає по життю в будь-яких екстремальних ситуаціях.
Шкодую, що не захопив із собою гітару, щоб якось урізноманітнити дозвілля товаришам по службі, але сподіваюся, що якась знайдеться в частині або мені зможуть її передати. Граю так собі, але від душі.
«Оборону держави вважаю важливою справою кожного свідомого громадянина»
Віктор, Senior QA Engineer
Я Senior QA Engineer в одній з найбільших компаній в Україні. На роботі мене підтримали, пообіцяли залишити за мною місце і половину зарплати на час, поки буду в територіальній обороні.
Вирішив піти в тероборону приблизно в грудні, через кілька тижнів після ухвалення відповідного закону. Безпосередньо контракт підписав за день до війни — ми збирались записуватись групою друзів і довго шукали, де нас зможуть прийняти в один підрозділ. Треба було прийти з копіями документів і підписати контракт. А решту документів мали донести, але не встигли, почалася війна.
Оборону держави вважаю важливою справою кожного свідомого громадянина, і це не тільки про війну — це треба робити щодня на всіх фронтах, зокрема й голосуючи бюлетенями на виборах і розраховуючись гривнею в магазинах.
Ситуація наразі доволі спокійна, ми укріплюємо позиції, стоїмо на блокпостах, тренуємось і вивчаємо військову справу. Тим, хто хоче піти в тероборону, раджу трішки забезпечити себе необхідними речами, оскільки зараз дещо доводиться довго чекати, бо інших задач доволі багато.
«Перший день війни можна описати лише одним словом — „страх“. Далі з’явилося розуміння, що потрібно щось робити, хто, як не ми, буде захищати нашу країну?»
Сергій Безпалий, розробник чат-ботів в IT-Enterprise
Я працюю в компанії IT-Enterprise на посаді розробника, предметна галузь — чат-боти. На роботі офіційного фідбеку не було. А от щодо неофіційного, то колеги мене підтримали, включно з керівником команди. Загалом керівництво компанії максимально орієнтується на безпеку фахівців, наразі обговорює зі всім штатом, чи готовий колектив повертатись до роботи, чи комусь потрібна допомога.
Перший день війни можна описати лише одним словом — «страх». Далі з’явилося розуміння, що потрібно щось робити, хто, як не ми, буде захищати країну? З початком війни я виїхав з Києва в село Юрівка до батьків, це 15 кілометрів від столиці. Там спокійніша ситуація. На третій день записався до тероборони. Спочатку це була самоорганізація від місцевої влади, далі почали координуватися з ЗСУ. Створили штаб, де можна записатись до лав тероборони. Для цього потрібен лише паспорт.
Ми всі, українці, хочемо жити в мирній, успішній, демократичній та вільній країні. На жаль, нам потрібно за свою свободу боротись, за це можна «подякувати» «братскому» народу. Тікати для мене не варіант, не бачу жодної причини для себе, чому я не повинен захищати свою батьківщину, яка дала мені все. Ворог сильний, і лише разом ми переможемо, тому нашим Збройним силам потрібна підтримка на всіх фронтах.
Ситуація в моєму мікрорайоні відносно спокійна. Зараз укріплюють блокпости. Насамперед в теробороні перебувають люди з військовим досвідом, але при загрозі, впевнений, кожен житель села вийде зустрічати гостей явно не з квітами.
Тому зараз навіть маю вільний час, перебуваючи в теробороні. Тому вирішив ще волонтерити, здебільшого допомагаю фонду Сергія Притули. Він оперативно надає інформацію про потрібні матеріали, а волонтери своєю чергою намагаються допомогти. Це іноді складно, деякі речі непросто дістати.
Щодо настроїв, то після трьох днів війни, думаю, чи не всі українці почали розуміти, що наші військові мають максимальну самовіддачу і професіоналізм. Цей позитив передався майже кожному, про що й говорять соцопитування.
Ми розуміємо, що люди з ЗСУ готові віддати своє життя. Вони ж його віддають не лише за себе чи своїх близьких, а за всіх нас. І ми теж готові ділитись останнім шматком хліба з кожним нашим воїном, медиком, поліцейським, пожежником тощо. Мабуть, це і є єдність всього народу, і неважливо, хто з якого куточку країни.
Якщо в людини є бажання йти в тероборону, за це вже можна їй подякувати. Я б радив не зволікати із записом. Тероборона насамперед володіє інформацією про те, що відбувається в районі, і швидко її доносить. І теробороні, і самим жителям потрібна допомога. Часто місцеві не знають, куди звертатись, і просять про допомогу представників тероборони. Якщо є змога, намагаємось нікого не залишати в біді.
Також мені спочатку здавалось, що місцева тероборона — це «щось несерйозне, потрібно їхати в Київ». Це були хибні думки, оскільки оборона обласного центру починається з сіл і лише завершується самим містом. Тому не варто їхати в обласний центр, якщо немає бойового досвіду і немає місця, де переночувати, адже комендантську годину ніхто не скасовував.
На жаль, тепер такий час, що здобути справедливість дипломатичним шляхом неможливо. Доводиться показувати, що ми сильний народ і свого не віддамо! Слава Україні!
«Я думаю, це наша остання війна, переможна, і в найближчі десятки років до нас точно ніхто не буде пхатися»
Олег Берестовий, менеджер з розвитку бізнесу в компанії tech/uklon
На роботі мені висловили величезну повагу, збирають на мій підрозділ гроші, вже є немала сума. Чекають, підтримують, завжди на звʼязку, зокрема й керівництво компанії.
Я ухвалив рішення йти в територіальну оборону за тиждень до початку війни. Зібрав усі документи, тоді було більше бюрократичних процедур: довідки, що я не наркоман, не псих, не судимий тощо. Я прописаний у Києві, але останні чотири роки проживаю у Львові.
Але мене не взяли за день до війни, тому що я офіцер запасу, але не було офіцерських посад. Мені сказали: приходь наступного ранку, щось придумаємо. Але наступного ранку почалась війна, і я не прийшов цього дня, бо мав убезпечити своїх близьких. Я всю добу цим займався. Ми розселили близько 30 сімей по квартирах Львова у перший день.
Оскільки я офіцер запасу, я присягнув українському народу. Це було страшно, та й тепер страшно, але я вирішив, що коли, як не сьогодні, мені виконати свій обовʼязок. Я сказав про своє рішення дівчині. Спочатку я хотів продовжити шлях у теробороні, але у мене специфічна військова спеціальність — це протиповітряна оборона. І мені порекомендували мобілізуватися в ЗСУ, виконувати власне ці задачі.
Сьогодні всі радіолокаційні станції перебувають на бойових завданнях, тому зараз я в піхотній роті.
Серед мого батальйону у всіх дуже рішучий настрій, готуються як можуть. Вчаться на тій техніці, яка в тилу, вчаться копати окопи, діяти тактично на полі бою. Всі хочуть іти ближче до лінії зіткнення, на підмогу нашим військам на передовій.
Усіх чоловіків я б просив бути максимально корисними в тому форматі, в якому ви можете. Якщо можете вести кібервійну — ведіть її, будь ласка. Якщо є змога заробляти гроші та допомагати фінансово військовим — робіть це. Також дуже велика потреба у волонтерах, треба закуповувати бронежилети, каски, тепловізори, безпілотники й доставляти це на місця. Допомагайте територіальній обороні.
Я думаю, це наша остання війна, переможна, і в найближчі десятки років до нас точно ніхто не буде пхатися. І в нас буде можливість нарешті будувати країну майбутнього, яку ми хочемо, вже в Європейському Союзі та НАТО. Нам потрібно зараз вибороти цю можливість на краще життя. І коли ми переможемо, нам потрібно ще буде багато працювати — відбудовувати країну, швидко реформувати. І всі можливості для цього будуть, коли ми переможемо.
