Июнь 25

Нова школа. Учителька інформатики Оксана Пасічник — про те, як навчатимуться наші діти

Оксана Пасічник — учителька інформатики в одній із львівських шкіл, а протягом двох останніх років вона паралельно працювала в Центрі навчальних та інноваційних технологій УКУ. Перші уроки інформатики почалися для неї ще в чотири роки, коли мама, також учителька інформатики, брала її з собою на роботу. Сьогодні Оксана Пасічник працює в тому ж кабінеті.

Ще на початку 2000-х років вона розробила освітню платформу для своїх учнів, яка на сьогодні охоплює 11 тисяч користувачів з усієї країни. Кілька років тому Міністерство освіти і науки запропонувало Оксані Пасічник розробити стандарти з інформатики для проекту «Нова українська школа». В інтерв’ю для DOU вона розповіла, як залишила одну з найбільших ІТ-компаній в Україні заради роботи вчителем, чи можуть Siri і Alexa виховати креативних інноваторів та чому сучасні діти не лишають вчителям вибору, окрім як змінюватися самим.

— Що ви пам’ятаєте з часу, коли мама вас брала із собою на роботу в школу?

Мама викладає інформатику з першого року її появи в шкільній програмі. Так сталося, що я пам’ятаю інформатику впродовж всього періоду її існування в Україні. Це достатньо незвичний досвід, особливо як для вчителя мого віку. Крім того, мій батько працює у «Львівській політехніці» на кафедрі інформаційних систем та мереж. Тобто моє життя змалку було тісно пов’язане з технологіями й викладанням.

Пригадую, це був десь 1988 рік. Мені було близько шести років. Я сиділа за вчительським столом на уроці в 10-му класі, мама була біля дошки, а учні перемальовували блок-схеми в зошит. Це була тема, пов’язана з вивченням логічних схем, — малювали рисочки, а на їхньому перетині були блоки з символами AND, OR, NOT, XOR. Треба було зрозуміти, який сигнал ми отримаємо в кінцевому результаті. Я тоді довго не розуміла, як «великі дяді» й «тьоті» не могли второпати того, про що їм розповідала мама і що розуміла вже я. Чомусь я знала, що тоді вийде одиниця.

З появою персональних комп’ютерів стало набагато цікавіше. Вони давали можливість щось натиснути й отримати результат. А ще були перші комп’ютерні ігри. Деякі ігри створювали учні. Дуже цікаво, що найбільш здібні діти того класу сьогодні добилися успіхів у сфері ІТ. Наприклад, Євген Міончинський, який сьогодні працює в SoftServe. Так сталося, що цьогоріч він приходив до нас на урок «Година коду» — це глобальна ініціатива щодо популяризації програмування серед школярів усього світу, завдяки якій працівники зі сфери ІТ проводять у школах уроки інформатики. Це неоціненний досвід бачити такий зріз їхнього розвитку — від школи й до сьогодні.

— Як ви зреагували на таку зустріч із колишнім учнем вашої мами?

Це були дуже приємні відчуття. Урок був у тому самому кабінеті, де його навчала моя мама і де я малою теж слухала ті уроки. Було дуже приємно, що людина виявила бажання повернутися до нього й передати свій здобутий досвід таким самим учням, якими ми всі колись були. Це, так би мовити, спосіб запалення пристрастю до своєї роботи. Тоді я зрозуміла, що зі схожих причин і сама повернулася в той кабінет.

— Якою ви побачили трансформацію інформатики в Україні з кінця 80-х і до сьогодні?

Загалом було кілька періодів трансформації. Приблизно з 1986-го до середини 1990-х років вивчали лише програмування та алгоритми, інколи навіть без комп’ютерів, які не були надто поширеними. Усе було паперове та теоретичне. Зрозуміло, що це не усім цікаво. У той же час масово почали з’являтися комп’ютери. До речі, пригадую, що комплект невеличких чорно-білих комп’ютерів до школи привезла моя мама з Талліна, адже звідти їх постачали і поширювали по всьому Радянському Союзу. Пам’ятаю дуже цікаву розкладку на клавіатурі — це була транслітерована кирилиця. Тобто українська Ф була там, де англійська F.

Коли почався цей бум, люди не знали, що з технікою робити і як нею користуватися, тому на той час достатньо актуальним було навчання роботи з ПК. Щойно комп’ютери почали з’являтися в кожній хаті, таке викладання інформатики втратило сенс. Але в багатьох школах воно зависло в момент переходу від навчання так званого «кнопкодавства» до творчого використання технологій.

У той період в деяких країнах цей предмет взагалі зник зі шкільної освіти. З 2015 року він активно повертається в шкільну програму, але в зовсім іншому вигляді. Приділяється велика увага критичному сприйняттю інформації, медіаграмотності, безпеці даних та відповідальності використання технологій, аби не потрапити в халепу. А також це творчість за допомогою цифрових технологій в найширшому спектрі, починаючи від лайфхаків у Word, закінчуючи аналізом даних в Excel, програмуванням та створенням мультимедійних робіт та веб-сайтів. Адже ці процеси нині настільки спростилися, що на перший план виходить не вміння натискати якусь кнопку, а зміст, який ти вкладаєш в свою роботу — основна ідея та сценарій. Інформатика — це наука не про комп’ютери, як інколи думають, а про інформацію. Комп’ютер — лише інструмент.

Разом з цим сьогодні з’являється багато нових понять. Наприклад, цифровий громадянин — це той, хто може брати участь у голосуванні за громадський бюджет чи підписувати різні електронні петиції, розуміє, як цифрові технології впливають на процес виборів. Навчити дітей дати собі раду в цифровому світі — наше завдання на уроці інформатики.

Я знаю, що дуже багато людей вважають інформатику непотрібним, нудним предметом із застарілою технікою, неадекватними вчителями, поганими підручниками, нездалими програмами. Деякі думки мають підстави на існування, з ними можна погодитися. Проте я точно знаю, що все не безнадійно.

— Чому?

Сьогодні українські шкільні програми з інформатики — на світовому рівні. Я говорю це як одна зі співавторів цих програм для Міністерства освіти. Ми вивчали стандарти, які пишуть Google, британська, сінгапурська, фінська системи освіти й намагалися зробити так, щоб у програмі були прописані не правила користування комп’ютером, а те, як використовувати його для вирішення своїх завдань. Цей маленький нюанс, але дуже важливий.

Тут стала у нагоді моя освіта перекладача, адже за фахом я прикладний лінгвіст. Можливість читати в оригіналі сучасні документи дозволяє бути в тренді самій і ділитися цікавими матеріалами із колегами.

— А навіщо ви пішли працювати у школу?

На четвертому курсі я проходила практику в SoftServe у відділі маркетингу з можливістю подальшого працевлаштування. Але одного разу мені запропонували вакансію вчителя — викладати раз на тиждень кілька годин для підстраховки інших вчителів. Я вирішила спробувати. Це виявилося настільки захопливо, що довелося лишити ІТ-компанію.

Оксана Пасічник виступає на X-Mind Lviv Conference

— Чим школа вас так привабила?

У повсякденній роботі вчителя є майже магічні моменти — це питання, які ставлять учні, і вогники в очах, коли вони знаходять відповіді. Наприклад, знайомимося з командою умови, яка має два варіанти наслідків: число додатнє, якщо воно більше нуля, і протилежний випадок, як багато хто думає — коли число від’ємне, якщо воно менше нуля. І одразу питання учня: «А якщо нуль — то що буде?». Для вчителя чи програміста відповідь очевидна, а для 6-класника — не зовсім. Треба дослідити. І подумати, чому так, і як записати той особливий випадок з нулем. Для мене — це можливість стати свідком процесу пошуку і появи розуміння, спробувати знайти спосіб зробити це ефективніше. Тому, хоч це багатьох дивує, я жодного дня не шкодувала про прийняте рішення щодо роботи в школі, усвідомлюючи, наприклад, фінансовий бік наслідків.

Мабуть, не в останню чергу через те, що маю можливість творчо реалізовувати свої ідеї та методики, зокрема через сайт дистанційного навчання інформатики. Ще у 2004 році на базі Moodle (Modular Object-Oriented Dynamic Learning Environment) я розробила свою освітню платформу. Сьогодні там 11 тисяч користувачів — це учні та вчителі з усієї країни.

— Як виникла ідея створення такої освітньої платформи?

Вона виникла через лінь і уроки веб-дизайну в школі. Ми мали вивчати багато різних тегів. Я могла б писати ці теги на дошці, з якої діти все переписують у зошити. Це, м’яко кажучи, не дуже ефективний розподіл зусиль. Тому я вирішила створити найпростішу веб-сторінку, де був перелік тегів та їхнє призначення. Коли я розкинула цей файлик учням локальною мережею, виявилось, що це дуже зручно. Згодом я почала доповнювати цей файл іншими темами — програмуванням, Word, Excel, PowerPoint, графіка тощо. З часом зрозуміла, що просто викладати матеріал теж не дуже зручно. Я міркувала над тим, як зробити всю цю роботу більш системною. Тоді дізналася про існування навчальної системи Moodle і почала з нею експериментувати.

Спочатку Moodle був у мене на головному комп’ютері. Потім я вирішила підняти його як сервер для цілої школи з власними обліковими записами та базою даних користувачів. Уже з’явилася можливість збирати статистику, тести й завдання можна писати на комп’ютері, що дуже зручно порівняно із зошитами. По закінченні уроку мені необхідно виставити оцінки всім учням — це означає, що я за останню хвилину уроку повинна пробігтися по усіх комп’ютерах і подивитися, що діти там зробили. На практиці так не виходить. Тому діти отримали можливість здавати роботи в систему, а я — витрачати на перевірку стільки часу, скільки було потрібно, тоді, коли могла його приділити. Переваги в доступі до ресурсів, вивільненні часу та кращому управлінні усіма процесами переконали мене, що така система потрібна.

Під час роботи з’ясувалося, що Moodle можна використовувати не лише для навчання інформатики. У 2009 році я дізналася про дівчинку з інвалідністю Наталію Панчишин з Бродівського району. Вона пересувалася в інвалідному візку. У її селі була тільки дев’ятирічна школа, у яку вона могла потрапити лише в теплу пору року. Наталя хотіла отримати освіту, але не мала змоги добиратися до школи в сусідній населений пункт. Тоді вона знайшла наш сайт в Інтернеті і вступила в нашу школу на 10-11 клас на дистанційне навчання. Вона закінчила школу, здала ЗНО, вступила у «Львівську політехніку» й уже стала магістром.

Згодом, уже працюючи в Центрі навчальних та інноваційних технологій УКУ, я створила відкритий онлайн-курс (Е-дидактика та змішане навчання), який вже пройшли 178 людей. Його проходили як вчителі різних навчальних закладів, так і викладачі. У ньому ми говорили про те, як використовувати інформаційні технології для вирішення педагогічних проблем. Наприклад, є проблема часу. Нерідко студенти повинні впродовж одного семінару представити свою роботу чи зробити презентацію. Але найімовірніше не всі встигнуть це зробити, тому дехто здасть саму лише роботу, яку викладач потім перевірятиме. Це не дуже ефективно. Тому, наприклад, можна використати онлайнову дошку, куди усі студенти перед заняттям здадуть свої роботи, зможуть проголосувати за роботи інших, коментувати їх. Також бали можна давати за цікаве й конструктивне коментування.

— Тут навіть з’являється дещо інша відповідальність.

Так, адже використання таких сервісів прокачує не лише предметні навички, але й готує до публічності — люди бачитимуть твою роботу, коментарі. Це певна відповідальність, яка мотивує і вчить працювати в глобальному просторі. Також розвиваються навички ХХІ століття: співпраця, спілкування, критичне мислення, вміння навчатися впродовж життя.

— Як ви себе почували, коли прийшли викладати в базову освітню інституцію, яка через ті чи інші причини часто далека від сучасності, зважаючи на середовище новітніх технологій, у якому ви перебували?

Часто все залежить від місця. На щастя, незважаючи на всі труднощі й проблеми багатьох шкіл, пов’язані з фінансуванням та управлінням, у моїй школі було сприятливе середовище, яке дозволило вільно експериментувати та впроваджувати інновації. Те, що ми у школі намагаємося постійно реалізувати щось круте — стимулює інших. Якщо кілька років тому траплялися випадки, коли ми хотіли провести заходи, і у відповідь чули «Оксано, та тобі то треба? Та навіщо на канікулах це робити?», то зараз навпаки є пропозиції і запити. Це впливає і на дітей, адже їхня мотивація напряму залежить від стереотипних уявлень про освіту й школу.

— Що ви маєте на увазі?

Наприклад, якщо дитина приходить до школи з переконанням, що всі вчителі — невдахи, яких нікуди більше не взяли, тоді, як би не намагався, учитель не зможе чогось навчити дитину. Важливо, щоб діти також розуміли, що вчителі різні. Необов’язково всі вони такі, як умовна Марія Іванівна, яка нічого не бачила в житті, окрім свого кабінету, й не горить бажанням розширювати рамки свого досвіду. Усе може бути інакше — і є живі приклади.

Мені пощастило зустріти натхненних професіоналів, які своїм досвідом показали, що шкільна освіта може бути сучасною і цікавою як для учня, так і для вчителя. Наприклад, не можу не згадати програму «Intel. Навчання для майбутнього», де я навчилася методу ведення проектів. Чи конкурс Учитель року 2009, де познайомилася з колегами з усіх областей України, які поділилися своїми методичними знахідками.

Майстер-клас «Лайфхаки ефективного навчання» Оксани Пасічник в IT Step University

— Були миті, коли ви хотіли піти зі школи?

Це було десь два роки тому. Я думала, що настав час завершувати цю справу. Усе було сумно та депресивно з точки зору перспектив та руху інформатики в Україні загалом — чомусь йшла тенденція до так званого «розвантаження» програм, зниження інноваційної насиченості та спрощеного розуміння предмету. Також я відчувала природне вигорання. Такі стани у вчителів є нормою, проте ми не маємо системи заходів, котрі допомагають це подолати. Наприклад, у деяких країнах учителі можуть брати відпустку на цілий рік у таких випадках.

— Чому виникає такий стан?

Робота вчителя — дуже насичена, вона потребує значного емоційного ресурсу, який необхідно вчасно поповнювати. Якщо не створено відповідних умов, джерело поповнення може вичерпатись. Наприклад, я бачила протиріччя: те, що ми робили з учнями уроці суперечило унормованим стандартам та програмам, і переконати когось у тому, що це — правильно, а «норми» — неактуальні, уявлялося неможливим.

— Чому ж все-таки не пішли?

Завдяки проекту «Нова українська школа» від Міністерства освіти та науки з’явилася можливість донести цю думку до шкіл на національному рівні, і це мене надихнуло. Я залучена до написання стандартів у галузі інформатичної освіти, оновлення програм відповідно до сучасних світових тенденцій. Це виявилося настільки цікавим, що тепер мені хочеться спробувати реалізувати все те, що закладено в програмі й подивитися, наскільки добре й адекватно ми це зробили. Цьогоріч діти вперше навчатимуться за цим проектом.

— У чому суть нових стандартів?

Написання стандартів «Нової української школи» полягало в тому, щоб, з одного боку, зробити якісний продукт, що відповідає умовам сучасності, не втрачає в інтелектуальній насиченості, глибині, професійності, а з іншого — не тягнути за собою неактуальний багаж. Наприклад, коли вчитель стоїть посеред класом і щось розповідає, умовно, нав’язуючи свою думку, — такі методи роботи не можуть бути дієвими в класі ХХІ століття. У нових стандартах — більша увага до балансу між тим, що хоче робити дитина, і тим, що їй, на нашу думку, може знадобитися і бути корисним для розвитку. А ще я побачила, як багато є людей, які роблять і вважають так само. Це відчуття дозволило з негативу перейти на позитив.

— Як подолати протиріччя між потребою в стандартизації освіти й індивідуальному підході до учня?

Цього можна досягти гнучкістю програми, даючи вчителю можливість вносити зміни. Стандарти не повинні бути настільки жорсткими й регулювати все до останньої коми. У «Новій українській школі» ми пишемо, що учень повинен досягнути володіння певною навичкою, наприклад, наприкінці четвертого класу чи раніше або дещо пізніше. Ця гнучкість дозволить пристосуватися до можливостей кожного учня. Не казати, мовляв, ти знаєш на 8 балів і не відповідаєш цьому стандарту, а, до прикладу, так: ще поки є шлях, який ми маємо пройти разом. Це зміна не настільки в змісті, скільки в підході. Складність у тому, що передусім кожен вчитель повинен сам змінитися для того, щоб гнучко реагувати на потреби своїх учнів. Але з сучасними дітьми інакше просто неможливо. Вони не залишають вибору для вчителів, окрім як змінюватися самим.

Тренінг «Перевернутий клас» для викладачів Українського католицького університету

— На одній з конференцій ви казали, що Siri і Alexa можуть замінити вчителів, бо можуть надати швидкі та правильні відповіді на запитання. Чи можуть вони виховати креативних інноваторів? Що потрібно для цього?

В одному з університетів США провели експеримент, під час якого асистентами викладача були люди і чат-бот. У кінці студентів опитали, і виявилося, що найзручнішим був бот. Він давав миттєві відповіді у будь-яку годину доби. Проте якщо зануритись дещо глибше, побачимо, що боту ставили дуже прості й типові питання: коли треба здати третю лабораторну, у якій аудиторії сьогодні ми працюємо та інше. Це такі речі, у яких бот цілком замінить живу людину. У цьому і полягає робота вчителя: найпростіші питання вивести за межі своєї сфери впливу, натомість витрачати час на те, щоб допомагати учням займатися креативом та інтелектуальним пошуком. І ще — учитель не повинен просто відповідати на питання. Він має створювати умови, за яких учні знаходять ці відповіді самі. Тож Siri та Alexa — це прекрасно, але це не вчителі, а, можливо, навіть їхня протилежність.

З цієї точки зору, викладання інформатики є дуже цікавим кейсом у педагогічній практиці — адже у нас кнопки окремо, сенси окремо. А ось у математиці — ще потрібно розібратися, що від чого потрібно відділити, де є просто механіка процесу, а де власне математика. Дуже багато людей не знають, що математика — це творчий предмет. Це стосується й інших предметів. Те, що ми зазвичай вважаємо «математикою», «історією», «інформатикою» в шкільному розумінні цього слова — часто є далеким від того, що насправді є красою цих предметів.

— Чим відрізняються діти нового покоління від своїх батьків?

У сучасній школі потрібно пояснювати, навіщо ми вчимо той чи інший розділ або предмет. Раніше було достатньо сказати, що це пригодиться пізніше, і це переконувало школярів у необхідності докладати зусиль. Зараз же потрібно змагатися за увагу учня з гаджетами та іграми, тому аргументи щодо важливості навчання мають бути справді вагомими.

Також доводиться враховувати короткий час зосередженості та фокусу уваги — так зване кліпове мислення. Це ті фактори, які змушують учителя шукати нові способи подання свого предмету. Але якщо правильно сформулювати задачу, зробити її справді вагомою для учнів — вони вражають своєю креативністю та включеністю в роботу. Наприклад, цього року я поєднала тему вивчення електронного листування з участю у глобальній акції Марафону написання листів на захист осіб, чиї права порушені. Замість рутинного запам’ятовування кнопок і меню, які зміняться у наступній версії програми, ми використали цифровий інструмент для підтримки тих, хто потребує допомоги. Сучасні діти хочуть долучатися до реальних задач, вирішення реальних проблем, і ми в школі можемо, бодай на якомусь рівні, сприяти цьому.

Також мене вражає те, що нові технології дітей не дивують. Вони вважають їх цілком природними і буденними: віртуальна мандрівка в Лувр, перегляд будови клітини чи глибин далекої галактики нинішніх учнів не здивує.

— Нерідко вчителі у школах нав’язують дітям думку про те, що помилки — це дуже погано. Інколи це породжує страх помилки, який призводить до сповільнення будь-якого розвитку. Чим для вас є помилки?

Помилка — це найкрутіше, що може бути під час навчання. Ми повинні лише вміти до неї правильно ставитися. Саме тому мені дуже подобається інформатика. У програмуванні помилка — це природний процес. Вона виглядає так: ти щось пишеш, запускаєш і потім червоними буквами там щось написано. Це не стільки помилки, як повідомлення про те, де треба виправити, щоб отримати правильний результат. Якщо ми культивуватимемо ставлення до помилки як до ресурсу, що вказує нам дорогу в правильному напрямку, тоді це економитиме час на шляху до успіху.

— Ви казали, що досліджуєте, як люди вчаться. То як вони вчаться?

Навчання — складний процес формування нейронних зв’язків у мозку. Людина вчиться тоді, коли в неї є завдання, яке їй під силу вирішити, але вона поки що не знає як. У розв’язанні цієї задачі необхідна підтримка, наприклад, ментора, вчителя чи більш досвідченої людини. Зазвичай, процес навчання потребує наполегливості й віри як учня, так і вчителя в те, що це завдання є посильним для виконавця. Якщо це все об’єднується, тоді відбувається процес навчання.

— Як тоді знати, яка задача під силу учню?

Це якраз і є одне з головних завдань сучасного вчителя.

— На чому слід зараз концентрувати увагу людині, аби в майбутньому бути затребуваною, зважаючи на автоматизацію процесів?

Непросте питання, на яке немає правильної відповіді. І, мабуть, саме до цього і потрібно готуватись: доведеться зустрічатися із такими питаннями і, незважаючи на відсутність правильних відповідей, рухатися далі. Тобто це відкритість, допитливість, вміння критично мислити, приймати рішення та змінювати його на підставі нових досвідів та помилок.

— Із такої відповіді можемо зробити висновок, що школа — не потрібна, бо у ній цього не вчать?

Я так не думаю. Ці вміння розвиваються в процесі вивчення різних предметів, пошуку та експериментування із варіантами рішень, слідування своїм зацікавленням. Варто навчитися бачити можливості для зростання у кожній ситуації і вміти ними скористатися для власного розвитку.