«Перші 5 хвилин в Україні я просто плакав». Історія стартапера, який повернувся з Каліфорнії робити дрони
У травні цього року
Тепер він керує компанією «Чаркес», яка розробляє систему виявлення загроз для пілотів дронів і модуль навігації без GPS. Про те, як започаткував стартап, чому не прижився у США і повернувся додому, Іван розповідає в інтерв’ю DOU.
Навчання у США: «Такого академічного тиску, як у нас в університеті, я не відчував ніколи»
— Іване, як ви потрапили на навчання до Америки?
Я народився й виріс у Херсоні. Дуже люблю своє місто і переживаю за його долю зараз. Приблизно в дев’ятому класі я зацікавився ідеєю вступити в університет у США. На той момент це було радше поверхове захоплення: мовляв, Америка — це круто, туди варто поїхати.
За натурою я людина, яка ставить мету і намагається її досягти, тому шукав практичні шляхи. Відразу нічого не вийшло — я подавався на багато різних програм і зрештою у серпні 2020 року вступив на програму United World Colleges. Це мережа з 18 міжнародних шкіл по всьому світу, де вчаться люди з різних країн. Навчаючись разом, вони отримують розуміння світу, якого б інакше не набули.
Довідка. United World Colleges — міжнародна мережа навчальних закладів у різних країнах світу, заснована 1962 року. Учні
16–19 років навчаються два останні роки середньої школи за програмою International Baccalaureate (IB Diploma) в кампусі-інтернаті разом зі студентами з десятків країн одночасно. Мета руху — через спільне навчання і проживання молоді з різних культур і соціальних верств виховувати покоління, орієнтоване на мир і міжкультурне порозуміння. Відбір відбувається не за платоспроможністю, а за потенціалом: понад 80% студентів, обраних національними комітетами (є такий і в Україні), отримують повну або часткову стипендію на навчання й оплату житла.
Це стало важливим етапом мого життя. Я навчався два роки в Танзанії, — мав змогу побачити Східну Африку, поподорожувати. Піднімався на Кіліманджаро, бував на березі океану. Це був неймовірний досвід, я знайшов багато друзів з усього світу — до деяких із них потім їздив у гості.
Школу в Україні я закінчив ще до повномасштабного вторгнення, фактично екстерном. Це Херсонський фізико-технічний ліцей, який давав чудову технічну базу і готував учнів до міжнародних олімпіад і конкурсів.
— Де вас застало повномасштабне вторгнення росії?
У Танзанії. Це був важкий період: моя родина залишалася в Херсоні, і я переживав за них, постійно був із ними на зв’язку.
У мене вже тоді визрівало бажання повернутися до України, але я ще носив цю думку в собі, обмірковував. Я вступив у Гарві Мадд (Harvey Mudd College) — один із найкращих невеликих технічних університетів у Штатах, розташований у південній Каліфорнії, у Клермонті. Це мальовниче місто приблизно за годину їзди від Лос-Анджелеса, біля гір: там ростуть лимони, апельсини. А сам університет виявився гарним середовищем для навчання. Але великого захвату від Америки я так і не отримав.
Похід у парк Йосеміті
— Чому?
В Америці я сумував за домом. Я бачив певний контраст між місцевими й українцями. У США, на мою думку, основні цінності поступово переростають у гроші. Жага до них простежується в усьому. Головним є заробити, часто без чіткого розуміння, заради чого. А в мене інші цінності. Коли я думав про свою майбутню компанію, то розумів, що наша найвища цінність — перемога України у війні, а вже потім усе інше.
Але природа там просто неймовірна. Я жив у Каліфорнії, за 25 хвилин від мене була гора висотою три тисячі метрів, за годину — Тихий океан, різні гори й геологічні формації, поруч пустеля та національні парки — куди не поїдь, скрізь круто. Я б залюбки туди повернувся.
Випускний
— Наскільки складним було навчання?
Навчання було цікавим, але вимоги — суворими. Такого академічного тиску, як у нас в університеті, я не відчував ніколи. Часто це доводило до межі всіх, кого я знав, включно з найрозумнішими людьми в університеті.
Це пов’язано із підходом: там намагаються навчити студентів дуже багато чого. Навчання структуроване за принципом коледжу вільних наук (liberal arts college) — поняття, яке в Україні не поширене, а в Америці досить звичне. Студент не лише вивчає свою основну дисципліну, а й глибоко занурюється в інші напрями. Навчання ділилося приблизно на три рівні частини. Перша третина — загальні технічні дисципліни протягом трьох семестрів. Друга третина — поглиблене навчання за моєю спеціалізацією: я вчився на фізиці, і на неї припадало
Повернення в Україну: «Відколи я вдома, то почуваюся у своїй тарілці»
— Чому ви повернулись?
У якийсь момент я перестав бачити великий сенс у своєму перебуванні там, окрім самого навчання. Я розумів: якщо залишуся ще трохи, то почну обманювати себе, як це роблять багато людей, коли кажуть собі «ось ще трохи повчуся», «ось піду на магістратуру», а насправді хочуть залишитися. Тому вирішив завершити останній рік навчання і на цьому все.
— Як зреагували у вашому оточенні на рішення повернутися до України?
Я поставив усіх перед фактом і критики не отримав — реакція загалом була доброю. Ті, хто знав мене ближче, розуміли й підтримували; ті, хто знав менше, крутили пальцем біля скроні. Але були й такі, хто дуже радів.
Коли я мріяв про повернення в Україну, багато слухав пісню Івасюка «Пісня буде поміж нас». Там ліричний герой повертається до своєї милої навесні в горах. У травні цього року я вирішив перетнути кордон пішки — для мене це була важлива мить і я хотів бути максимально присутнім у моменті. Я не був в Україні чотири з половиною роки, з січня
Доїхав до найближчої залізничної станції в Словаччині і далі йшов пішки 26 кілометрів до кордону
Не знайшовши де переночувати, просто розклав спальник, який збирався подарувати братові, прямо в лісі біля кордону. Про це ніхто не знав. Сподіваюсь, словацькі прикордонники теж не дізнаються. Я вирішив чекати світанку, бо це ніби нове народження, новий початок.
Перші п’ять хвилин в Україні я просто плакав, не зупиняючись. Зайшов на заправку й замовив свій перший хотдог. Перший тиждень накривало: багато емоцій і вражень. А головне, що я нарешті побачив свою родину. Відколи я вдома, то почуваюся у своїй тарілці.
Стартап «Чаркес»: «Ми намагаємося допомогти розв’язати головну проблему наших Сил оборони: брак людей»
— Як визріло рішення започаткувати стартап?
Задумуватися про те, що я роблю у своєму житті, я почав на другому курсі, коли на фронті загинув мій товариш. Приблизно в той же час я зацікавився підприємництвом, і ми з моїм університетським товаришем Ксандером зі США, дуже розумним хлопцем, зійшлися на цій темі. У мене було чітке розуміння проблеми та ідея, що Україні потрібен дешевий спосіб пошуку мін, у нього — математичні й інженерні здібності.
У 2023 році ми заснували в Штатах компанію Sokil. Мета була створювати недорогі системи для пошуку мін за допомогою дронів: систему магнітного обстеження, яка мала б давати саперам мапу для пошуку мін. Перенести цю технологію в Україну в нас тоді не вийшло частково через особисті непорозуміння всередині команди, частково через те, що США прискіпливо ставляться до регулювання експорту таких технологій.
Сподіваюсь, що колись зможу допомогти Україні з розмінуванням, адже коли ми звільнимо Херсонщину, там буде багато такої роботи.
Десь на третьому курсі я точно зрозумів, що хочу їхати в Україну. Тоді якраз почалися обстріли Дніпра, вперше по місту прилетіла балістична ракета. Я двічі був на межі того, щоб кинути навчання й поїхати в Україну, але з низки причин цього не зробив. Зараз, рефлексуючи, думаю, що це було правильне рішення, бо я завершив навчання. Думаю, що якби тоді поїхав, то вже б не повернувся закінчити його в Америці.
А вже в листопаді торік ми з товаришем Іваном Стадніком заснували компанію «Чаркес», яку розбудовуємо зараз в Україні. Ми зосередилися на темі автономії. Почали з того, що можемо допомагати військовим легше виявляти на землі об’єкти, які людині складно помітити або які можна просто пропустити: дрони-«ждуни» та міни. Ми зійшлися на баченні повної автономії як мети, до якої рухаємось. Час, коли автономні системи самостійно ухвалюватимуть усі рішення від злету до ураження цілі, вже не за горами.
Зі учасником команди Іваном Стадніком у Миколаєві
— У чому особливість вашого підходу?
Ми намагаємося допомогти розв’язати головну проблему наших Сил оборони: брак людей. Набрати достатньо військових може не вдатися. Навіть якщо знизити мобілізаційний вік і залучити всіх охочих воювати, цього, найімовірніше, все одно буде недостатньо. Війна стає дедалі масовішою, і людей просто не вистачає на все. Наша мета — створювати повністю автономні системи, які виконують все більше дій, розвантажуючи військових.
На мою думку, крім сили наших захисників, зараз фронт тримається завдяки технологічному розвитку — коли одній людині не потрібно стріляти з автомата, а достатньо керувати дронами, і вона може знищувати пропорційно більше живої сили і техніки ворога.
Тестування системи Sokil
Автоматизувати можна багато речей, і нам цікаві саме повноцінно автономні системи, які за командою можуть виконувати місії без втручання людини. Це не обов’язково мають бути ударні місії. Наприклад, розвідувальні виконувати вже цілком реально.
Ми визначили для себе два основні продукти. Перший — система виявлення загроз: програмне забезпечення, яке в режимі реального часу допомагає пілоту проводити розвідку, підсвічуючи небезпеки. Система вже проходить польові випробування і застосовується в бойових умовах.
Другий — модуль позиціонування без GPS для літаків і дронів різних типів. Він дозволяє планувати автономні місії там, де немає зв’язку — наприклад, на території ворога, де не працює Starlink або де техніка ним не оснащена.
Під час тестування прототипу «Чаркес»
— Як саме проходять ці випробування? Як ви взаємодієте з військовими?
Система виявлення загроз — це програмне забезпечення, яке ми тестуємо максимально просто: це файл, який встановлюється на ноутбук і працює з відеоканалом. Нам навіть не потрібно виїжджати на більшість тестувань. Є кілька бригад, із якими ми провели тестування наживо під час виїздів на схід, і з кількома тестували онлайн.
Днями мені написали, що вже відбулися перші бойові виявлення. Це для нас хороші новини, бо система вже застосовується в реальних умовах. Довести її до робочого стану було непросто. Звучить нескладно: натренувати модель, яка виявляє загрози, і поставити її на ноутбук. Але коли задумуєшся, скільки існує різних ноутбуків, які по-різному треба оптимізовувати, скільки різних нюансів може виникнути, як правильно зібрати датасет і звідки взагалі брати ці дані, — це виливається в місяці роботи.
Саме по напрямку програмного забезпечення ми зазвичай знайомимося з командирами — на якомусь івенті або через спільних знайомих. Вони вже зводять нас із пілотами: ми пояснюємо, як працює система, а тоді вони разом вирішують, чи брати її на тестування. Якщо беруть, ми далі пояснюємо деталі й взаємодіємо в форматі технічної підтримки.
Модуль позиціонування без GPS цікавий радше для виробників. Сам по собі модуль позиціонування окремо від дрона, на якому він працює, не становить великого інтересу, а військовим найчастіше потрібна масовість. Забезпечити її складно, якщо військові мають самостійно інтегрувати модуль у кожен апарат.
Тож тут інтеграція майже напевно відбуватиметься через великих виробників. У нас уже є кілька знайомств у цій сфері, ми співпрацюємо і готуємося до тестувань.
Звідки гроші і люди: «До прямих інвесторів поки що не звертаємось»
— Скільки потрібно грошей, щоб зробити такий дефтек-проєкт, як ваш?
Усе залежить від того, хто починає цим займатися. Нас у команді всього четверо, нам знадобилося більше часу, щоб розібратися.
На старт і доведення хоча б мінімальних прототипів знадобилося кількадесят тисяч доларів. Але якщо говорити про рівень, коли команда вже може працювати самостійно й далі розвиватися, — це, найімовірніше, сума від сотні тисяч і вище.
Час людей потрібно оплачувати. Він потрібен на розробку, закупівлю технологій і вихід із глухих кутів, які неминуче трапляються.
— А де ви знайшли фінансування?
Частково це це власні гроші, частково — гранти. До речі, ми зараз якраз подались і проходимо процес відбору на український акселератор. Тобто фінансування шукаємо звідусіль.
Але до прямих інвесторів поки що не звертаємось. Складність з інвесторами, особливо іноземними, полягає в тому, що їхні цінності можуть фундаментально відрізнятись від наших. Для нас пріоритет — якнайшвидше перемогти у війні наявними ресурсами. А якщо в компанію заходить інвестор і в один момент каже, що тепер треба заробляти гроші, тож доведеться змінити підхід до роботи, це змінить нас у гіршу сторону. Це стосується саме венчурного капіталу — не хочу узагальнювати, певен, що є й адекватні інвестори. Але таке побоювання в мене все ж є.
— Які неочевидні виклики постали перед вами?
Через амбітність я завжди переоцінюю час розробки: здається, що встигну зробити щось значно швидше, ніж виходить насправді. Думаю, що на розробку покращення вистачить пари днів, але все розтягується на місяці.
Але позитивних моментів було більше, ніж негативних. Я відчуваю велику підтримку від спільноти, бачу більше можливостей, ніж очікував.
На диво, навіть знайти потрібних людей виявилося не найскладнішим. Наприклад, інженера, який зайнявся інтеграцією наших систем позиціонування з дронами та обчислювальними пристроями, ми знайшли за кілька днів. Я виступав із лекцією в одному з українських університетів, і після неї до мене підійшов студент, який ставив влучні запитання. Він розпитував про архітектуру різних чипів у контексті edge computing. Оскільки наша програма має добре працювати на дроні, її потрібно оптимізовувати й запускати на різних апаратних архітектурах, постійно тестувати. Пізніше на співбесіді він показав себе компетентним, і ми взяли його на роботу.
У нас є багато класних людей у контактах: хтось готовий взяти нас на тестування, дати зворотний зв’язок, чимало людей в індустрії зацікавлені в розвитку українського мілтеку. Ми постійно їздимо на заходи, спілкуємося з людьми — зокрема з тими, хто розробляє схожі рішення, — і переймаємо в них досвід.
Я відчуваю, що нарешті роблю саме те, чого хотів усі ці роки. Я нарешті в Україні — серед людей, з якими можу спілкуватися українською і постійно чути українську мову навколо.
І найцінніше, що нам вдається знаходити компетентних людей, з якими можна разом думати, працювати, дискутувати й будувати для України майбутнє, яке, сподіваюся, посилить нашу здатність і оборонятися, і атакувати. Бо якщо ми не підемо в автономію, не створимо власні, незалежні від людини рішення захисту, нападу та розвідки, це ускладнить і боротьбу проти таких самих методів, і загалом можливість воювати.
Приклад роботи системи виявлення загроз
Інженерна спільнота: «Я б радив спілкуватися з людьми наживо»
— Як ви шукали однодумців?
Наш підхід був простий: знаходити максимум заходів по Україні й їздити на всі, спілкуватися з людьми. І другий крок — акселератори. Їх в Україні декілька. Ми зараз на акселераторі від Victory Drones, однією з натхненниць якого є Марія Берлінська. Там багато команд і постійні лекції.
Спільнота Victory Drones має чати у Signal на найрізноманітніші теми, проводить багато вебінарів. Можливостей вчитися та розвиватися багато. Я б радив спілкуватися з людьми наживо — саме так, із нашого досвіду, це працює найкраще. Вживу легше домовитися про тестування, пересвідчитися, що працює, а що — ні.
У нас, зокрема, так було, коли ми спочатку збирались будувати всю систему на модулях NVIDIA Jetson. Вони потужні, на архітектурі CUDA від NVIDIA побудована величезна кількість програм, і вони найпростіші для втілення будь-яких автономних рішень. Свого часу вони були відносно недорогими і здавалися нам найкращим варіантом.
Але один із великих виробників розповів нам, що стикався з проблемою доступності модулів NVIDIA, як і чимало інших розробників. Люди в робототехніці й автономних системах добре про це знають. Ці модулі складно дістати, і не лише в Україні, а й у світі загалом, бо їх обмаль. Вони подорожчали: модуль, який коштував $250, зараз без податку коштує вже $400. Ми зупинились і переосмислили підхід: спростили нашу роботу так, щоб система могла запускатися на простіших і доступніших модулях, наприклад, Raspberry Pi. Коли ми поставили собі жорсткіші рамки, вийшло зробити систему ефективнішою та якіснішою. А коли з’являться потужніші модулі, у нас залишиться більше запасу обчислювальних ресурсів на інші задачі.
На акселераторі нам багато розповідають про реальність фронту: якщо є два рішення — одне технологічно краще, але його можна дістати лише поштучно, а інше гірше, зате масове, — оберуть саме масове. З цього ми зробили висновки і орієнтуємось не лише на те, як зробити одиничний прототип, а й на те, як масштабувати виробництво, коли з’явиться попит. Одна з бригад, із якими ми тестували систему, — це наші найближчі друзі.
Вони працюють на Костянтинівському напрямку і тестували нашу систему виявлення загроз на початку літа. Ми тоді думали, що ось-ось, у кінці червня, вже запустимо систему в реальні бойові умови, що вона вже на рівні TRL-7.
Але коли побачили результати першого тестування, стало трохи соромно
Ми зрозуміли, що не допрацювали, щось зробили не так. І це змусило нас переосмислити підхід до обробки даних. Якщо датасет побудований на неякісних даних, які не відповідають реальним ситуаціям використання, то й якість роботи системи буде низькою. Ми буквально перевернули архітектуру з ніг на голову й оптимізували її. Знову дали військовим модель на тестування, і вони сказали, що результат суттєво кращий. Вказали на два моменти, які ще варто покращити, але готові літати з нею постійно. Були випадки, коли пілот не помітив загрозу, а наше програмне забезпечення її підсвітило.
Зараз наше ПЗ фокусується на виявленні «дронів-ждунів». Дані ми збирали самі: розставляли дрони в різних ситуаціях, піднімали Mavic на потрібну висоту, робили фотографії, збирали їх і формували датасет. Частину даних відбирали, а частину просили у військових.
Наш датасет невеликий — сотні фотографій, — але дуже якісний, і вже показує гарні результати. А в задачах, пов’язаних із візуальним виявленням, працює просте правило: що більший датасет, то краще працює система.
Тож зараз нам потрібно дійти до того етапу, коли систему почнуть активно використовувати, а військові будуть скидати нам фотографії й відео з реального застосування. Тоді, як снігова куля, якість роботи має покращуватися дедалі швидше.
«У нас є два роки до мобілізаційного віку, щоб довести, що ми ефективні в мілтеку»
— Яким ви бачите розвиток стартапу далі?
Якщо війна триватиме, немає жодних причин, чому вона не перейде у війну автономних систем. Штучний інтелект суттєво просунувся, і автономна система може виконувати завдання не гірше за людину, або й краще за неї. Коли дійдемо до рубежу, де автономні системи виконують умовно
У такому разі спроможність себе захищати теоретично залежатиме більше від виробничих потужностей і рівня технологічного розвитку, ніж від кількості живої сили. Якщо ми не досягнемо цього першими, то з виробничими можливостями росії нам буде важко змагатися.
Якщо говорити про бізнес-підхід, то ми фокусуємось на двох продуктах. Перший, більш готовий, — програмне забезпечення для виявлення загроз. Воно орієнтоване на менший сегмент ринку, ніж модуль позиціонування, і для нас важливе перш за все, щоб побудувати зв’язки з різними бригадами й військовими. Щоб показати, що ми як команда справді здатні створювати якісні технічні рішення.
Коли ми дійдемо цього етапу і доведемо до готовності модуль позиціонування, плануємо, що вже налагоджені зв’язки з бригадами стануть відправною точкою для масштабування. Модуль знадобиться значно ширшому колу користувачів. Базове планування місій без GPS актуальне для дип- та мідлстрайків, для різних видів ударних і розвідувальних дронів на лінії бойового зіткнення.
Тож наш план — поступово нарощувати фінансову стабільність компанії й, спираючись на неї, залучати нових фахівців для розробки засобів автономного ухвалення рішень.
Мені 23 роки. У нас із моїм товаришем Іваном, з яким виконуємо левову частку роботи в компанії, є домовленість: якщо держава не змінить правила, у нас є два роки до мобілізаційного віку, щоб довести, що ми ефективні в мілтеку, і отримати бронювання. Якщо цього не станеться, значить, ми недостатньо ефективні на своєму місці. Тоді підемо у Збройні сили.
— Чого на цьому етапі вам не вистачає? Яких людей або ресурсів?
Найбільше потрібна технічна експертиза — люди з багаторічним досвідом, бажано в embedded-системах або робототехніці, які могли б стати менторами для команди.
У нас юна команда, тож на технічному рівні нам справді потрібна допомога з якісним розвитком продукту. А особисто для мене — ще й з побудовою структури команди та управлінської складової. Тому якщо хтось відгукнеться, було б чудово.
Перші миті в Україні
— Що для вас є тим фундаментом, який дає змогу займатися стартапом? Які знання чи навички допомогли найбільше?
Для мене все це — спосіб спрямувати мої внутрішні переживання й цінності в практичне русло. Я вірю в перемогу України, дуже хочу її побачити і шукаю способи працювати заради неї.
Специфічні навички тут, напевно, менш важливі, але допомагає базова й трохи вища математична та фізична освіта — і з українського ліцею, і з університету в США. Багато чого вивчаю самостійно. Знаходжу щось цікаве — наприклад, усе, що пов’язане з візуальною одометрією, тобто тим, як дрон може визначати своє положення за допомогою камери, — і копаю в цьому напрямку глибше.
