«Це одна з найбільш проклятих посад у війську». Історія ІТ-фахівчині, яка командує ротою ударних БПЛА
Лейла Абдуллаєва 13 років працювала в ІТ, зокрема технічною програм-менеджеркою у львівському офісі GoDaddy. Нині ж вона командує ротою ударних дронів бригади Сил безпілотних систем К-2 і має в підпорядкуванні сто бійців. Лейла починала як операторка розвідувальних дронів, а згодом — важких ударних бомберів. Брала участь у боях на підступах до Сіверська. 23 лютого 2026 року президент нагородив Лейлу Абдуллаєву орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
Лейла «Сарацин» розповіла DOU, як потрапила до піхотного батальйону, з чого складається день командира, звідки походить її позивний, що вона думає про мобілізацію і як змінилися підходи до мобілізації жінок.
«Потрапила до механізованого піхотного батальйону». Про шлях в армію
Ще у
Роботу було неможливо поєднувати зі службою, тож я звільнилась з GoDaddy і мобілізувалась. Потрапила до механізованого піхотного батальйону.
Коли я тільки прийшла у військкомат, жінок не хотіли брати, бо було багато добровольців. Не брали й мене. Я знала, що не піду на тилову посаду, бо не бачила в цьому сенсу. Хотіла на бойову.
Чоловік моєї найкращої подруги колись служив у 54 ОМБр пілотом «Мавіка». І коли він почув, що мене нікуди не беруть, він поручився за мене у 54 бригаді, і мене взяли пілотесою. Хоч я і мала посаду радіотелефоністки мінометної батареї, насправді я відразу була операторкою дрона. На роль оператора був найнижчий поріг входу до війська для людей без військової спеціальності.
На посаду стрільця жінці потрапити важко, інакшу ж військову спеціальність було неможливо здобути цивільним. Не могла ж я закінчити експрес-курси артилериста. А от курси для операторів — були. На дроні я сяк-так літала ще з 2019 року. Тож я подумала: fake it till you make it. Використаємо це як вхідний квиток, а далі розберемося.
Спочатку я літала на «Мавіку»: ми давали загальну картинку для батальйону, стежили за переміщеннями техніки й підходами до наших позицій. Спершу було стресово і страшно, адже я була в незвичному середовищі і виконувала нові для мене задачі.
У 2023 році наш підрозділ почав розвивати напрям FPV. Тоді це стало популярним, і всі хотіли вчитися. Я теж пройшла навчання. А потім побачила «Кажан», великий український ударний дрон-бомбер. Мені запропонували спробувати.
І я зрозуміла, що FPV — це взагалі не моє
«Кажан» у нас був, здається, один на бригаду. Ми сформували розрахунок і почали ним потихеньку працювати. Нам дуже сподобалося. Перші цілі були статичні — бліндажі противника. Потім почали залітати в глибину, вражати артилерію, техніку, російських військових. Після служби у розвідці це відчувалося, наче до того ти каталася на ковзанах, а потім стрибнула з парашутом. Абсолютно нове, незрівнянне. Зовсім інші навички, інша специфіка і динаміка роботи.
«Це одна з найбільш проклятих посад у війську». Про посаду командира
Уже понад рік я обіймаю посаду командира роти. Це посада, на якій людина вже перестає володіти своїм життям. Не знаю, як пояснити цивільним, чим займається командир роти. Напевно, це одна з найбільш проклятих посад у війську, бо людина тут відповідає за все: від видачі шкарпеток до планування бойових операцій.
У мене в підпорядкуванні понад 100 людей, тож це велика відповідальність. Вони всі — мої найкращі люди, я ними дуже пишаюсь. Я намагаюсь робити все, щоб вберегти їх і дати їм усе необхідне для виконання бойових завдань.
Джерело: Офіс Президента України
Зараз у мене ненормований графік: я чергую на командно-спостережному пункті, час від часу (рідше, ніж хотілося б) виїжджаю на позиції, організовую роботу підрозділу. Зазвичай я сплю зі світанку до 11 ранку, проте це теж залежить від поточних задач. Часу для себе мало. Коли він є, я дивлюся фільм, читаю або просто сплю.
Я стала значно тривожнішою за цей час. Коли я працювала в екіпажі, то могла переживати виключно за себе. Це було зовсім не те, що тепер, коли під моїм керівництвом є певна кількість екіпажів. Хтось із них під обстрілом, хтось їде в машині, а десь там летить FPV, десь починається штурм. Відколи я очолюю роту, я часто у відповідь на «бажаю здоров’я» питаю людину «що сталося?»
Коли опиняєшся в армії, все змінюється. Мені здається, тут час нелінійний. Тут ми плануємо маленькими ітераціями: добою або часом до виконання певної задачі. І через це важко провести ретроспективу, подивитись і сказати, якою я була рік тому. До того ж, рік тому і динаміка війни була геть інша. Ми виходили в сектор ротно-тактичною групою, тому що в нас був щойно сформований підрозділ. А зараз ми вже бригада, і тільки в моєму підрозділі вже набагато більше екіпажів, ніж тоді було в усій ротно-тактичній групі.
Чи пишаюся я тим, що я на цій посаді? Ні, в жодному разі
Так збіглося, що в цей момент оптимальна людина, яка має це робити — це я. Цього вимагають поточні обставини. Я б воліла не бути тут. Я ніколи не хотіла кар’єрного зростання у війську. Проте завжди хотіла виростити кращих пілотів, ніж я сама.
Напевно, в ролі командира я жорстка і нестерпна. От в IT керівництво базується на negotiation process, на дипломатії. В бойових умовах воно так працювати не буде. Тут, якщо я чітко не довела людині наказ, не заборонила їй щось робити або не пояснила, як, моя помилка коштуватиме життя.
Тому мій принцип управління такий: вони можуть мене ненавидіти. Мені не треба, щоб мене любили або мною пишались. Моя задача — щоб ці люди виконали свою задачу, вижили й після завершення війни повернулися додому до своїх сімей.
Я не хочу бути подругою для моїх бійців, і вони не повинні мене так сприймати.
Я їхня командирка, і будуть ситуації, коли вимагатиму від них неможливого
Але це лише тому, що я знаю, на що вони здатні, а вони здатні на значно більше, ніж самі думають. Водночас атмосфера в будь-якому колективі базується на довірі. Не можна, не довіряючи людині, поставити їй задачу, і не можна, не довіряючи командиру, виконувати ту задачу, яку він поставив.
Я будую філософію підрозділу так, щоб він був, назвімо це так, піхотоцентричним. Основна задача будь-якого підрозділу безпілотних систем — полегшувати життя піхоті й допомагати їй тримати смугу. Якщо ми цього не можемо зробити, не можемо відбити штурм, провести мінування, доставити логістику, тоді ми як підрозділ, перепрошую, гімна варті.
«Мобілізація — це не про справедливість». Про добровольців, СЗЧ і визначені терміни служби
Більш як половина моїх бійців — це ті, що повернулися із СЗЧ і прийшли у К-2. Для мене немає жодної різниці між тим, хто повернувся із СЗЧ, хто мобілізувався у 2025 році, чи тим, хто прийшов у 2022 році або раніше. Вони всі однакові — вони всі мої. На момент, коли людина вже потрапила до мене, мені байдуже, чи вона прийшла за власним бажанням. Вона не втекла з буса, не втекла під час трансферу до частини й не втекла, коли їхала з частини до мене. Все, вона вже великий молодець. Якщо хтось іде у військо, повага людині за цей вибір.
Я вважаю, що у 2026 році поняття «доброволець» уже немає. Доброволець — це той, хто, не думаючи про наслідки чи про забезпечення, пішов у 2014 році або на початку повномасштабного вторгнення. А зараз це вже не доброволець, а той, хто розуміє, що його і так заберуть в армію, отже, краще вибрати собі підрозділ.
Нині багато сильних підрозділів відкриті до комунікації, вакансій безліч, і можна обрати собі роботу за фахом. Наприклад, протягом останнього місяця я відбирала декількох розробників до нас у підрозділ.
Не може все триматись виключно на людях, які прийшли з власної волі
У країні, яка дванадцятий рік воює, не можна мобілізувати людей виключно добровільно і виключно на посади операторів дрона. Якщо людина на п’ятий рік великої війни не знайшла місце, де вона може служити, в неї є шанси потрапити в піхоту, тому що хтось має бути піхотинцем.
Тут можна зарадити, якщо забезпечити піхотинцям максимально людські умови праці. Це вже питання до підрозділів: наскільки вони можуть організувати свою внутрішню бойову роботу і скільки процесів вони здатні зняти з піхотинця і перенести їх на безпілотну компоненту.
Мобілізація — це не про справедливість. Несправедливо передусім те, що нас хочуть знищити. Можна ставити питання запровадження визначених термінів служби, але, враховуючи, скільки людей уникає мобілізації, я думаю, це для нас це поки що нереально. Чи хтось прийде на моє місце? Я не бачу черги охочих під жодним військкоматом.
Ми мусимо враховувати: росіяни оперують незрівнянно більшим людським і технічним ресурсом. Якщо на штурм поїхало десятеро росіян на мотоциклах і ми їх розбомбили, то вони пошлють ще двадцятьох. Цим вони здатні переламувати ситуацію на свою користь.
Окрім цього, у противника налагоджене масове виробництво дешевих засобів. Зараз ми можемо бачити, як сильно збільшилась кілзона не на нашу користь і як вони контролюють нашу логістику дешевими крилами і мультироторами. З російських дешевих дронів із фанери сміються лише ті, хто не зіткнувся з ними в бою. Дрон не має бути чимось ексклюзивним і рідкісним.
Щоб відновити перевагу в небі, нам потрібні не супертехнологічні вундервафлі — дорогі дрони, яких обмаль. Нам потрібні дешеві засоби, які швидко масштабуються і якими ми зможемо наситити не тільки підрозділ суперсекретних операцій, а кожен механізований батальйон, який може використовувати ці дрони, щоб тримати свою смугу.
«Треба ділити людей не за гендерними квотами, а за навичками». Про службу жінок у війську
Думаю, що підходи до мобілізації жінок уже змінились. Я не вважаю, що є різниця, чи це жінка, чи чоловік, і не вважаю, що від цього має залежати посада.
Треба ділити людей не за гендерними квотами, а за навичками. Якщо жінка хоче бути мінометницею або розвідницею, вона свідома цього і може виконати всі нормативи цієї спеціалізації, то нехай пробує. У моєму підрозділі четверо жінок, включно зі мною.
Чомусь вважається, що якщо жінка у війську, то вона має бути зразком і авторитетом. Якщо на 50 чоловіків є один алкоголік, про решту 49 не робитимуть висновків через нього. А якщо жінка, не дай Боже, нафарбувала вії, і хоч одне її око потрапило на фото, люди роблять висновки, що всі жінки пішли в армію шукати собі чоловіків.
А я не йшла у військо жінкою, я йшла комбатанткою
Я не знаю, як це — бути жінкою у війську, бо я не була у війську чоловіком. На 8 березня мені бажали і жіночого щастя, і любові, і ніжності. А я й не бачу в цьому нічого поганого. Я не є рупором радикального фемінізму. Я б із великою радістю бавила дітей, варила борщі й не була в армії. Та й у кожної людини своє виховання. Боєць знає, як він вітав бабцю, маму чи дружину, тож він так само приходить вітати командирку. Якщо людина каже щось хороше, навіть якщо я не зовсім поділяю ці погляди, то мені приємно. Мені ж не побажали вмерти під парканом у самотній старості, а це вже добре.
«Цивільних у моєму оточенні, напевно, відсотки два». Про людей і позивний «Сарацин»
Я народилася в Україні, в шахтарському регіоні Львівської області. Моя мама українка, а батько — з Азербайджану. Звідси й моє ім’я. Півтора року служби я не мала позивного, користувалась іменем. Я вважаю, що позивний не треба обирати: він має «прилипнути».
Якось у розвідувальному взводі ми жартували про релігію: хто хрещений, хто ні. А я ж греко-католичка! Дожартувались до припущення, що один із командирів так цікавиться моїм хрещенням, бо, мовляв, хоче воювати з сарацинами. Так і прилипло: я — Сарацин.
Зараз уся моя концентрація і все життя тут, у війську. Я не знаю, чи повернуся в IT. Як і більшість військових, я не мислю такими абстрактними категоріями і не загадую далеко наперед. Цивільних у моєму оточенні зараз, напевно, відсотки два: моя сім’я і дуже вузьке коло людей, які все одно причетні до війська. Спілкуватися зі знайомими, які в перший тиждень повномасштабного вторгнення виїхали в Румунію чи ще кудись? Та ні. Їм соромно переді мною, а мені просто немає про що з ними говорити.
