«Мені пощастило побувати у Великому адронному колайдері». Інженерка SoftServe про стажування в CERN
Ольга Рибенчук — Junior Robotics Engineer у SoftServe. Нещодавно вона пройшла стажування в CERN у Женеві — Європейській організації з ядерних досліджень, де мала нагоду інспектувати Великий адронний колайдер.
В інтерв’ю Ольга розповіла, як потрапила на стажування в CERN, яким є колайдер зсередини та як цей досвід вплинув на її сприйняття робототехніки.
«Один з проєктів стосувався роборуки». Як потрапила на стажування
Я працюю в компанії SoftServe з червня 2023 року, а паралельно навчаюся в магістратурі Львівської політехніки за напрямом роботехніки. На бакалаврській програмі ми вивчали алгоритми, електроніку, збір і обробку даних, хмарні інтеграції, архітектуру програмного забезпечення. Хоча це не була чиста робототехніка, саме ця база дала мені хороше підґрунтя для подальшого розвитку.
Важливу роль зіграли й студентські проєкти. Уже на першому курсі в нас сформувалася команда, яка працювала з ментором Василем Рибаком, Robotics-спеціаліст SoftServe. Він має ґрунтовний досвід у проєктах із роботизованими маніпуляторами та дронами і саме він запропонував ідею студентського проєкту — автономну доставку дронами у важкодоступні місця.
Як студентка я постійно шукаю можливості, доступні саме для студентів — ті, що дають практику та додатковий досвід. Так, навесні 2024 року я подалася на кілька програм літнього стажування, серед яких був і CERN.
Довгий час я не отримувала від них відповіді, лише наприкінці серпня мені написав майбутній супервайзер і запросив на інтерв’ю.
Сам процес складався з двох інтерв’ю. Перше було комбінованим — частково технічним, частково загальним. Я детально розповідала про свій технічний досвід, про те, які технології використовувала, з чим працювала, який мала досвід у навчанні, студентських і pet-проєктах.
Паралельно супервайзер розповідав про наявні в них проєкти й запитував, які з них мені цікавіші. Серед них були:
- проєкти з інспекції колайдера;
- оптимізації та планування траєкторій повернення робота до зарядної станції;
- Sensor Fusion — об’єднання даних із камер, лідара та інших сенсорів для побудови мапи середовища.
Один з проєктів стосувався роботизованого маніпулятора — роборуки, та її інтеграції з чотириногим роботом Unitree B2. Ця система мала використовуватися для інспекції об’єктів Великого адронного колайдера. Саме цей варіант я й обрала.
Друге інтерв’ю було вже радше організаційним. Йшлося про адміністративні моменти, такі як тривалість стажування, можливі дати, формат роботи, чи може це бути бакалаврська робота, та інші не технічні, але важливі питання.
У результаті мене запросили на програму. Не знаю, наскільки був великий конкурс, — цю інформацію в CERN не розкривають. Але студентів було багато. Найбільше саме за робототехнічним напрямом — одночасно в офісі могло працювати 18 людей. У теоретичній фізиці, distributed computing чи machine learning студентів було менше, зате більше дослідників з вищим академічним рівнем.
Фактично проєкт у CERN і став моєю дипломною роботою для Львівської політехніки.
«Я очікувала побачити надзвичайно суворих науковців». Про переїзд і початок стажування
Моє стажування мало стартувати лише в лютому 2025 року, адже до цього потрібно було завершити проєкт у SoftServe перед сабатікалом, узгодити питання з політехнікою, оформити договір між університетом і CERN та вирішити візові моменти.
Загалом стажування в CERN тривають до шести місяців. Я обрала
Переїзд фактично почався ще вдома, у Львові. Насамперед потрібно було знайти житло, паралельно — займатися візовими питаннями. З багатьма організаційними моментами допомагав CERN. Вони оформили офіційне запрошення та супроводжували процес отримання дипломатичної візи.
Цікавий момент, що CERN розташований одразу на території двох країн — Франції та Швейцарії. Відповідно, можна було обирати, яку саме візу оформлювати — французьку чи швейцарську. Це також впливало на вибір житла. Французька віза дозволяла жити і перебувати як у Франції, так і у Швейцарії, а швейцарська — лише у Швейцарії. Тобто від візи залежали ціни на оренду й те, скільки часу займала дорога до роботи.
За візу платити не потрібно — CERN покриває вартість. Єдине, за що ти платиш самостійно, — це дорога до місця подачі документів. Французьку візу можна отримати в Києві, а швейцарську — в Румунії. Час оформлення обох — близько десяти днів. Тому очевидно, що у мене була французька віза.
Від CERN є два гуртожитки: один розташований на швейцарській частині, а другий — у сусідньому французькому містечку. Деякий час я жила в одному з них. Там нормальні умови проживання, а щогодини курсує безплатний шатл прямо під мій офіс.
Проте комфортніше винаймати квартиру — це часто дешевше, якщо ділити її з кимось, можна захостити друзів і родичів, та й добирання зазвичай зручніше. Але щоб знайти квартиру, треба постійно моніторити всі можливі платформи пошуку житла, зідзвонюватися з орендодавцями та «змагатися» з іншими інтернами. Після цих етапів я разом із двома студентками з України, які також проходили стажування за програмою, все ж знайшли житло.
До речі, CERN не покриває витрат на житло, дорогу чи харчування. Наприклад, навіть проживання в гуртожитках було платним — близько 650 євро на місяць.
Контракт передбачає лише щомісячні виплати. За моїм типом стажування, Short-Term Internship, платили близько
Цих грошей для базових потреб мені вистачало, але для більш активного життя я частково використовувала заощадження — хотілося і в гори з’їздити, і на лижах покататися. Усе-таки бути в Швейцарії й не поїхати в гори — це гріх.
Ольга в Швейцарії
У CERN усі контракти починаються з першого числа місяця. Саме цього дня організовують welcome session — велику вступну презентацію. На ній виступають HR, інженери та науковці, які пояснюють, як тут усе влаштовано.
Усе це проходить у знаменитому Globe — великій дерев’яній споруді на території CERN, яка слугує презентаційним холом. Там є можливість познайомитися з іншими студентами, менторами та працівниками CERN. Це дуже інтернаціональне середовище — люди з десятків країн, із дуже різним бекграундом.
Я трохи переживала. CERN — це науково-дослідний центр. Звучить дуже серйозно, і я очікувала побачити надзвичайно суворих науковців, з якими навіть страшно заговорити. Без жодного small talk. Але реальність виявилася зовсім іншою.
Після вступної частини я вперше прийшла в intern office. Там усі студенти були приблизно мого віку, зі схожим досвідом. Атмосфера дуже жива й відкрита. Майже у кожного свій окремий проєкт. Ти можеш просто підійти до будь-кого і запитати, над чим він працює.
Стажери і працівники CERN на фоні Globe
Мені дуже пощастило з ментором. У нього величезний досвід і багато проєктів, при цьому він завжди знаходить час допомогти.
Уже в перші дні він провів мені екскурсію їхньою робототехнічною лабораторією. Це великий цех, де тестують усіх роботів, які є в CERN. Там дуже багато різних систем, серед яких і готові комерційні рішення, і роботи, які розробляють безпосередньо в CERN.
Там же стоїть прототип частини Великого адронного колайдера для тестування коду перед запуском у реальному середовищі.
«Навіть корови неподалік паслися». Як проходив звичайний день стажування
Я прокидалася о
В офісі була кавова машина і стіл зі смаколиками. Я завжди приносила Kinder Bueno — це була моя локальна традиція. Першу годину ми зазвичай просто спілкувалися: обговорювали філософські теми, політику, побутові речі. А вже потім я сідала працювати.
Перші два місяці стажування — це було повне занурення. Я розбиралася, як працює внутрішній фреймворк CERN, як отримувати дані з роборуки, як усе це між собою поєднується. Постійно щось шукала: якщо чогось не знала, питала або супервайзера, або інших студентів, які вже мали з цим досвід.
О 12:00 — обід. Хтось приносив їжу з собою, хтось ходив у їдальню. Якщо погода хороша, можна було сісти надворі й дивитися, як поруч бігають зграї оленів або косулі. І було дуже багато птахів. Навіть корови неподалік паслися.
Потім знову кава, знову робота — і о
На вихідних часто їздили на Женевське озеро, ходили в походи. Поруч були Салев, Каруж, гори навколо. Якщо в когось була машина, могли поїхати кататися на лижах. Загалом вихідні були максимально насиченими.
«Я додала в симуляцію робособаку» Про проєкт
Проєкт, над яким я працювала весь час свого стажування, називався «Інтеграція роботизованого маніпулятора з чотириногим роботом для інспекції каверн Великого адронного колайдера». Це радше загальна назва. Якщо ж говорити більш приземлено, то основна частина моєї роботи полягала в розробці бібліотеки інтерфейсу для роботизованої руки.
Йшлося про інтеграцію цієї роборуки у внутрішній фреймворк CERN. У цьому фреймворку вже є власні солвери та генератори траєкторій — тобто модулі, які визначають, як робот має рухатися. Моє завдання полягало в тому, щоб реалізувати частину, яка працює як інтерфейс між фізичним роботом і цим фреймворком.
Я зчитувала з робота поточну позицію, передавала ці дані у фреймворк, а у відповідь отримувала наступну цільову точку або траєкторію руху. Далі я вже могла сказати системі, наприклад: «Я хочу доїхати в цю точку». І відповідно генерувалася траєкторія.
Це була базова система, яка дозволяла надалі використовувати цю роборуку разом із чотириногим роботом. На апаратному рівні я працювала безпосередньо з роборукою, а наступним етапом мого дослідження стала симуляційна частина.
Роборука, з якою працювала Ольга
Я додала в симуляцію самого робособаку, встановила на нього модель роборуки й почала працювати з уже наявним модулем контролю маніпулятора. У симуляції я відводила роборуку з різним навантаженням — наприклад, з вантажем у 5 кг. Я аналізувала, як при цьому зміщується центр усієї системи і чи залишається вона стабільною.
На основі цих даних можна було робити висновки, наприклад, чи варто розміщувати роборуку суто по центру платформи, чи, можливо, змістити її ближче до передньої або задньої частини робота. Тобто це був аналіз стабільності всієї системи «робособака + маніпулятор» у різних конфігураціях і з різними навантаженнями.
Робособака, з якою мала працювати Ольга
Поза симуляцією ж я працювала тільки з рукою. Фізично робособака був у лабораторії. Його купили у китайського виробника, а той не надав кабель для інтерфейсу. Через пульт керування робота можна було використовувати, але для програмного керування й інтеграції — ні.
Після тривалої комунікації з виробником кабель все ж таки з’явився. Але це сталося уже після завершення мого контракту. Тому я змушена була працювати саме в симуляції.
Хоча якби цей кабель був і тоді, то, чесно кажучи, за чотири місяці проєкт усе одно навряд чи вдалося б завершити повністю. Швидше за все, цю частину передали б іншим інтернам, які вже займалися б окремим модулем комунікації з робособакою та генерацією траєкторій безпосередньо на реальному роботі.
У моїй симуляції робособака була фактично статичною платформою. Тобто я не моделювала її рух у повному обсязі, а аналізувала систему в статичному положенні.
Для роботи мені виділили потужний стаціонарний комп’ютер для ресурсозатратних задач і ноутбук, щоб його можна було брати в лабораторію й тестувати, як траєкторії відпрацьовує реальна роборука.
Якщо виникала реальна потреба в чомусь додатковому і це було обґрунтовано з погляду проєкту, то такі речі могли докупити. Але у мене жодного разу такої потреби не виникало.
«Я запам’ятала ділянки з попереджувальними написами про радіацію». Про Великий адронний колайдер
Мені пощастило побувати безпосередньо у Великому адронному колайдері. Щоб туди потрапити, потрібно пройти спеціальні тренінги та сертифікацію. Спускатися туди можна лише в період, коли колайдер не працює.
Формально, як інтерн, я взагалі не мала жодної необхідності спускатися під землю. Але мій супервайзер дозволив мені пройти ці тренінги та спуститися до самого колайдера — фактично в серце науково-дослідного центру.Там я навіть трохи допомагала іншим спеціалістам з робототехніки під час встановлення або заміни роботів чи окремих деталей.
Самі тренінги досить серйозні. Один із них — це навчання з кисневою маскою. У разі аварії ти маєш встигнути одягнути її приблизно за 40 секунд.
Також пояснюють, що робити, якщо вмикається сигналізація — куди бігти, як орієнтуватися в тунелях і де розташований найближчий евакуаційний вихід. Адже сам колайдер — це споруда у 27 кілометрів на глибині близько 80 метрів під землею, і в таких умовах важливо швидко зрозуміти, в який бік рухатися.
«На щастя, всі ці інструкції рідко стають у пригоді на практиці»
Якщо говорити про те, як виглядає колайдер зсередини, — це вражає. Я запам’ятала ділянки з попереджувальними написами про радіацію. Також є зони з детекторами, де частинки зіштовхуються між собою і розпадаються. Усе це виглядає дуже технічно й водночас масштабно.
Ще один веселий факт: і зараз, і раніше для інспекції тунелів колайдера використовують велосипеди. Пройти пішки ці 27 кілометрів складно, тому там є спеціальні, трохи занижені велосипеди.
Спеціалістам просто кажуть приїхати в певну точку й щось перевірити або замінити — і вони їдуть туди на велосипеді. Це такий собі підземний велотрек без пішоходів.
Чесно кажучи, я навіть не знаю, чи там правосторонній, чи лівосторонній рух. Думаю, це не має значення. За бажання там цілком можна було б влаштовувати велоперегони.
Великий адронний колайдер
«У європейських студентів зовсім інший майндсет». Про ставлення до України
Українців на програмі було небагато. Я жила з двома дівчатами зі Львова, але вони працювали в іншому відділі та сиділи в іншому офісі. Загалом за весь час я зустріла, напевно, ще двох українців. Тобто ком’юніті було досить маленьким.
Інші студенти ставилися до нас дуже прихильно. Людям справді боляче й шкода через те, що відбувається в Україні. Мене часто питали про реальне життя — як ми працюємо, навчаємося, як виглядають обстріли та відключення світла.
Вони читають новини й загалом у курсі подій, але для них важливо було почути живу розповідь зсередини. Також вони щиро дивувалися, що у нас навчання починається рано — з 17 років, і вже у 21 ти можеш мати досвід стажувань та роботи.
У нас це часто сприймається як норма, а якщо ти до цього віку ще не працюєш, не маєш планів на житло чи сім’ю, то ніби «запізнюєшся» в житті. У європейських студентів зовсім інший майндсет — спокійніший темп, інше ставлення до життя.
На жаль, були на стажуванні й росіяни. Офіційно CERN їх не наймає, але йшлося про людей з іншим громадянством. Це пояснювали тим, що фахівців з теоретичної фізики, які працюють над складними обчисленнями, у світі дуже мало, і тому залучають російських студентів також.
До них, до речі, ставлення було вже не таким однорідним. Були люди, які займали чітку позицію, а були й ті, хто намагався бути максимально «нейтральним».
«Центр принципово не займається військовими чи оборонними розробками». Як працює CERN
CERN — це насамперед науково-дослідний центр, і ця логіка визначає все: від типів контрактів до можливостей подальшого працевлаштування. Майже всі контракти тут мають фіксований термін. Навіть довгострокові — наприклад, на чотири роки — не дають гарантії продовження.
Після завершення контракту людина або рухається далі, або шукає нову позицію, але жодних автоматичних переходів чи «кар’єрних сходинок» у класичному корпоративному сенсі тут немає.
Постійні позиції в CERN існують, але потрапити на них надзвичайно складно. Це одиничні ролі з дуже високими вимогами, і зазвичай їх обіймають люди, які працюють у центрі багато років і досконало знають внутрішні процеси. У CERN є співробітники, які працюють там десятиліттями — просто тому, що хтось має зберігати інституційну пам’ять, експертизу й розуміння всієї внутрішньої «кухні» на місці.
Після завершення мого контракту формально існує можливість подаватися на інші програми, але вони, знову ж таки, залишаються студентськими. Після Short-Term Intern можна подаватися на Technical Student, далі — на Graduate Student. Але кожен такий крок — це новий конкурс, і жодних гарантій продовження немає.
Основний фокус діяльності центру — теоретична фізика: дослідження елементарних частинок, з яких складається Всесвіт, і фундаментальних законів природи. Окремий великий напрям — медицина. Зокрема, дослідження того, як під впливом радіації змінюються властивості матеріалів і як ці знання можна використати для медичних застосувань, зокрема в лікуванні онкологічних захворювань.
При цьому центр принципово не займається військовими чи оборонними розробками. Це не рішення окремих команд — це закріплено на рівні статуту організації. CERN позиціонує себе як суто наукову й дипломатичну інституцію.
«Робототехніка перестає бути абстракцією». Що дає CERN інженеру
Робота в CERN дуже сильно змінює підхід до інженерної діяльності. Там інакше побудована сама логіка роботи. Якщо в тебе чітко сформульована ціль, ти фактично вільний у виборі методів, якими будеш її досягати.
Ключове — готовність вчитися нового, розбиратися, як працюють системи, і не боятися ставити запитання. Під час стажування я працювала з новим для себе симулятором, і цей досвід безпосередньо перенесла у свою поточну роботу.
Робота з реальними роботами дає значно глибше розуміння того, як правильно зчитувати дані, як використовувати їх для контролю та ухвалення рішень. Це системне інженерне мислення, яке складно сформувати, спираючись лише на теорію.
Командне фото робототехнічних студентів у останній день контракту Ольги
До стажування в CERN у мене не було досвіду написання наукових робіт. І саме мій супервайзер допоміг мені зрозуміти, як насправді виглядає серйозна дипломна чи дослідницька робота: як її структурувати, які інструменти використовувати, як оформлювати результати, і як працює вся система наукового дослідження загалом.
Цей досвід змінив моє ставлення і до читання наукових статей — тепер я краще розумію, як вони пишуться і як їх коректно аналізувати.
Програма з самого початку передбачає лише практику. Від студентів очікують або дуже сильної теоретичної бази — наприклад, з алгоритмів чи конкретних технологій, або ґрунтовного практичного досвіду. Якщо немає технічної основи й реального досвіду, працювати там просто неможливо.
«Ніхто не вчить „з нуля“»
Водночас не вимагалося знання конкретної платформи чи саме цього симулятора — важливішим було загальне інженерне мислення й уміння швидко адаптуватися.
Також змінився і мій погляд на робототехніку загалом. Доступ до великої кількості фізичних роботів дає розуміння, що не завжди потрібно створювати все з нуля. Часто ефективніше будувати рішення на базі наявних платформ, адаптуючи їх під конкретні задачі.
У CERN більшість роботів використовують для інспекції Великого адронного колайдера в моменти, коли він працює і перебування людини є небезпечним через радіацію. Коли бачиш, як роботи реально замінюють людину в умовах високої небезпеки, робототехніка перестає бути абстракцією.
Цей досвід має й прикладне застосування поза CERN. Йдеться не лише про ядерні обʼєкти чи «Зону відчуження», а й про промислові середовища. Робота в умовах радіації, сильних магнітних полів, нестандартних фізичних обмежень — це специфічна експертиза, яка, втім, може бути критично корисною в багатьох галузях.
З чого краще починати вивчення робототехніки
Насамперед потрібна технічна база. Наприклад, я як випускниця напряму IoT точно знаю, що таку ґрунтовну базу цілком реально отримати вже під час навчання — і її достатньо для подальшого розвитку в робототехніці.
Зазначу, що у лютому 2026 року я долучусь до викладання дисципліни «Вступ до робототехніки» на кафедрі «Інформаційних систем та мереж» разом з іншими інженерами команди Robotics з SoftServe. Ми дамо студентам можливість попрацювати з реальними кейсами, з якими стикаємося щодня.
Для студентів інших вишів скажу, якщо базове розуміння програмування, попередній досвід — C++ або Python, — це вже дуже хороший старт.
Моя головна порада — мати власний проєкт. Придумати собі конкретну ціль. Наприклад: «Я хочу, щоб дрони літали в промислових приміщеннях і інспектували труби на наявність корозії чи інших дефектів».
Далі у вільний час починаєш розбиратися, як встановити симулятор, як додати модель робота, як під’єднати контроль, які готові рішення вже існують.
Тут ключове — бажання і регулярність. Можна звернути увагу на платформу The Construct. Це навчальна платформа з курсами з робототехніки. Там багато практичних проєктів — роборуки, дрони, мобільні роботи тощо.
