«Це можливість бути частиною чогось більшого, ніж власна історія». Айтівці про те, чому вони лишаються жити й працювати в Україні
DOU поспілкувався з айтівцями про те, чому вони не планують їхати з України та свідомо обрали жити й працювати тут. Для когось цією причиною стали діти й свій дім, для когось — спільний контекст, робота, близькість до спільноти та впевненість у майбутньому розвитку IT.
Раніше ми публікували бліцопитування айтівців про те, як айтівці вирішують залишатися в країні і чи планують по завершенні війни жити тут. Звісно, подібних історій сотні й тисячі і їх неможливо охопити в одному матеріалі. Тому запрошуємо вас ділитися своїм досвідом в коментарях.
«Головним мотивом для повернення були діти»
Дмитро Абрамов, Delivery Director, Finance Practice, DataArt
На початку вторгнення наша сім’я з трьома маленькими дітьми була у відпустці за межами України. Повернутися в окупований Ірпінь ми, звісно, не могли, тому зі Шрі-Ланки поїхали в Польщу, щоб почати рухатись у бік дому. Загалом ми провели поза Україною п’ять місяців, повернулися, щойно Ірпінь було звільнено і в будинку полагодили комунікації.
Головним мотивом були діти. Вдома вони ходять в найкращу відому нам школу, яку ми ретельно обирали і з якою підтримуємо тісні стосунки. Хотілося встигнути повернутися до початку навчального року, щоб діти були в знайомому середовищі. Влаштуватися в районну школу у Польщі, навпаки, відчувалося марною тратою їхнього часу та зусиль — що потім робити з цим роком польської освіти? Як його інтегрувати в життя? Тож щойно наша школа оголосила про повноцінне офлайнове навчання 2022 року, ми все вирішили.
Також на наше рішення впливав сильний дискомфорт від життя далеко від рідних місць і за іншими правилами. Жити тимчасовим життям, не маючи мотиву влаштуватися надовго, не знаючи свого майбутнього хоча б на рік вперед та постійно читаючи жахливі новини з війни — для нас це було надзвичайно важко. Жити на дві країни під час війни, стикаючись постійно з обмеженнями на зняття готівки чи переказів за кордон, було дуже неприємно. Щоб назбирати готівки на оплату оренди в Польщі, мені було потрібно два дні носитися по банкоматах з набором карток різних банків. Також важко було отримати доступ до якісної медицини в Польщі.
Коли ж ми в травні 2022 року приїхали на кілька днів додому подивитися, як все виглядає, то були дуже здивовані: життя продовжувалося, а ті жахи, що ми собі уявляли здалека, виявилися надуманими. Люди активно ліквідували наслідки окупації, на вулицях були діти, економіка трималася, і більшість важливих для нас речей залишилися на місці. Ба більше, з того часу все тільки покращувалося. Ми щасливі бути вдома вже півтора року, і навіть минулої зими з постійними обстрілами та блекаутами не мали наміру виїхати. Вдома жити найкраще, вчити дітей українською — неоціненно.
«Я власноруч складаю FPV-дрони»
Вадим Ільченко, СТО Mate аcademy
Ще на початку повномасштабного вторгнення ми сім’єю ухвалили рішення, що з дружиною та дворічним сином залишаємось в Україні. Ні очікування ядерки, ні блекаути плани не похитнули. Тоді у лютому
Загалом у тонусі тоді, та й тепер, тримає робота, бо всередині команди постійно закриваються збори, сама компанія донатить на ЗСУ, бере на безкоштовне навчання ІТ-професій ветеранів, є колеги, які служать. Все це мотивує рівнятись на хороші приклади.
Згодом я долучився до проєкту Social Drone і тепер складаю FPV-дрони власноруч. Так вартість дрона виходить ~$270 замість $400. Перші два комплекти і обладнання придбав за власні кошти, а далі відкрив збір.
Уже зібрано п’ять FPV, далі техніки їх перевірять і відкалібрують, а тоді пташки «полетять» до перевірених пілотів робити свої правильні справи. До речі, коли в селі на Кіровоградщині, де я виріс, дізнались, що я збираю кошти на обладнання для дронів, то почали передавати гроші кешем! Люди — неймовірні.
Чи хотів би я виїхати за кордон, поки війна? Ні. Бо, як на мене, це найменше, що ми можемо зробити щодо людей, які пішли захищати нашу країну.
«Я також хочу бути прикладом для свого сина, який народився під час війни»
Олена Корсун, директорка дніпровського девцентру SoftServe
Скажу відверто, запитання — чому я залишаюсь в Україні, я ставила собі багато разів. Час від часу повторюю його собі, щоб звірити внутрішній стан. Моя країна — це не просто місце на карті, це мій дім, тут моя родина, найдорогоцінніші серцю місця.
Кажуть: lead by example, так ось я хочу, в ці часи бути прикладом і підтримкою для своєї команди. Я також хочу бути прикладом для свого сина, найбільшого подарунку в житті, який народився під час війни. Його поява тільки посилила мою рішучість вкладати ще більше зусиль у наближення миру та перемоги, щоб наша держава стала кращою, сучаснішою та вільною для майбутніх поколінь.
Життя та робота в Україні для мене — це не лише виклик, а й можливість бути частиною чогось більшого, ніж моя власна історія.
«Будую будинок і планую своє життя тут»
Володимир Многолєтній, CEO Genesis
Одне з найважливіших стратегічних рішень Genesis — це наш вибір вибудовувати операції та планувати майбутнє в Україні.
Україна ще у 2014 році обрала рух у бік розвиненої демократичної країни, без тоталітаризму. Цей вибір, яким би складним не був, довгостроково — єдино правильний. Я особисто переконаний, що Україна вже є і надалі буде унікальною країною для IT-індустрії та для побудови IT-компаній. У країні 300 тисяч талановитих спеціалістів, більшість із яких залишилися після початку повномасштабної війни.
Я часто порівнюю Genesis у роки війни з бігуном, у якого до ноги прив’язана важка гиря. Ми конкуруємо з компаніями, які розташовані в усьому світі — і в наших конкурентів немає війни, повітряних тривог, евакуацій, обстрілів та Шахедів. Та впевнений, що період фантастичного розвитку країни та української IT-індустрії припаде на час, коли війна закінчиться і гиря відпаде з ноги. Я сам обираю жити в Україні, тут будую будинок, планую своє життя на багато років уперед.
«Поки в Україні живуть люди — Україна існує»
Володимир Герасименко, Front-end Еngineer в WIX
Я вважаю, що не можна кидати свій народ і своїх людей. У Бахмуті росіяни вбили мого доброго знайомого, коли він захищав усіх нас. Загинули неймовірні люди — Роман Ратушний, Да Вінчі. Це точка неповернення.
Поки в Україні живуть люди — Україна існує. І люди, що живуть тут — неймовірні. Саме вони надихають щодня думати «що ще я можу зробити для наближення перемоги».
На початку вторгнення я місяць волонтерив як водій і допомагав на складі/волонтерському штабі. Ми їздили по Київський області, возили тепловізори на позиції, каски, броніки, інсулін. У WIX чудово до цього поставились, ніхто не заганяв на роботу. Дали стільки часу, скільки потрібно, щоб оговтатись від першого шоку.
Потім я почав донатити та поширювати актуальні збори у себе в твіттері. Щоб залучати додаткові кошти, став розігрувати призи за донат. Наприклад, 5 паличок зі світу «Гаррі Поттера», куплені за 500 гривень, змогли зібрати 120 тисяч гривень на «Повернись живим» і Фонд Притули.
Нещодавно я виграв автомобіль «Тавра» за донат і використав його як лот для збору, адже машина в мене є. Зібрали мільйон за три дні на FPV для Стерненка. Новий власник її теж буде розігрувати, і ми вже готуємо дуже потужний збір, де машина знову буде призом. Гадаю, це важливо привертати увагу до найбільш актуальних потреб (зараз, наприклад, це окопний РЕБ від FPV).
«Спеціалізовані проєкти вимагають фізичної присутності в Україні»
Анастасія Войтова, Head of security engineering у Cossack Labs
Я не виїжджала з України з початку повномасштабного вторгнення, як і більша частина команди. Моя робота тісно пов’язана з кібербезпекою: захистом даних, застосунків та інфраструктур. Компанія, в якій я працюю, сприяє силам безпеки та оборони і комерційним українським компаніями. До того ж зараз активно розвивається військова екосистема застосунків та пристроїв.
Часто такі спеціалізовані проєкти вимагають фізичної присутності, доступу до конкретних локацій, пристроїв та команд. Тому я не тільки залишаюсь в Україні, а й наша компанія активно розширяється і продовжує наймати саме в Україні. Хто готовий приєднатись — стежте за вакансіями або пишіть :)
«Звʼязок військових з волонтерами дуже важливий емоційно»
Женя Кузнєцов, проєктний менеджер у Suntech Innovation
Окрім абстрактного патріотизму, мене тримає в Україні власна історія стосунків з тими, хто воює. Я волонтер з 2014 року. Тому багато кого знаю.
Хлопці щиро кажуть, що звʼязок з волонтерами дуже важливий емоційно. Дає розуміння, що вони роблять щось важливе не тільки для них, що за їхніми спинами стоять люди, які розділяють їхні цінності.
Наступне, що тримає, — ДНК української культури. Вчора на ніч слухав композицію. Одразу згадував, як співала моя бабуся в селі. В мене троє дітей, і я радію, коли вони насолоджуються колоритом української народної культури. Колядками, щедрівками, Великоднем, святом Івана Купала...
Також для мене є важливими принципи і цінності. У голові стоїть сімʼя в широкому розумінні, з бабусями і дідусями. Свобода. Тільки той, хто довго жив за кордоном, знає, як важливо чути рідну мову навколо.
Що надає сил: сімʼя, що мислить так само, і результат волонтерської активності. Коли бачимо, що ми витратили кошти і русня палає, все просто чудово.
«Жити деінде, окрім України, для мене наразі означає здатися»
Alexander Myskiw, Global Innovations Manager, Healthcare & Life Sciences, DataArt
Я вважаю, що можливості є скрізь, і особливо в Україні. Тому я залишаюсь жити тут і не планую переїзд.
Я народився в США, пожив у різних місцях за кордоном і опинився в Україні. Знайшов тут багато можливостей для себе, за які вдячний: низькі податки, гнучкий та відносно доступний ринок нерухомості, цікаві місця для подорожей та суспільство, де кожен може стати кимось. ІТ-індустрія дала таку змогу будь-якому українцю, і наші люди, безперечно, створили собі ім’я у світі: професійне, доброзичливе, якісне.
Війна значно ускладнює життя в моєму домі в Києві, тому я зараз з родиною в Ужгороді, але планую повернутися до столиці цього літа.
Ми, українці, сміливо воюємо і виявились навіть сильніші, ніж люди вірили. Є багато історій і моментів, які привели мене до рішення залишатися тут, адже жити деінде, окрім України, для мене наразі означає здатися у власній боротьбі, а українці не здаються. Тож не здаюсь і я. Ви всі мене цього навчили.
«Хочу бути з фахівцями в одному контекстному полі»
Артем Биковець, Agile-експерт, консультант
Я виключений з обліку за станом здоров’я і виїзний з 2022 року. За цей час я бував кілька разів на конференціях у Європі, а також виїжджав із сім’єю за кордон під час торішніх блекаутів. Але ми повернулись і тут живемо. Чому?
Бо тут наш дім, ми любимо Україну і хочемо будувати тут майбутнє, будувати бізнес і ростити дітей. Друга причина, чому повернулися, бо хлопці і дівчата, які захищають Україну, — і не якогось конкретного правителя, уряд чи квадратні метри землі, а загалом наших людей, — мають знати, що за їхньою спиною хтось є, що їх підтримують, їм допомагають. У мене дуже проста філософія.
Парадигма «ми виїдемо, перечекаємо, поки ви повоюєте, усе вирішите, потім ми повернемось» мені взагалі не заходить. Тому, розуміючи, що ризики через обстріли є, ми обрали усвідомлене рішення, що попри це будемо жити і працювати тут (щоправда, після останніх новин, зокрема оприлюднення чернетки законопроєкту про мобілізацію та нової стратегії доходів до 2030 року, додалося тривожності).
Моя робота тісно пов’язана з консультуванням бізнесів і навчанням команд. Відповідно я хочу бути з фахівцями в одному контекстному полі, щоб бути зрозумілим і щоб люди були зрозумілі мені. Тоді я справді можу давати цінність, це справедливо. Тим паче, що за останні півтора року я став працювати переважно з українським бізнесом.
Плюс ми з колегами волонтеримо, проводимо освітні івенти, тренінги, вебінари, де збираємо кошти, які в повному обсязі передаємо різним підрозділам або фондам. При цьому мені здається, більше коштів дають тим, хто в Україні.
З колегою Андрієм Глущенком, з яким ми робимо Agile with Ukraine, від старту ініціативи в березні 2022 року вдалося зібрати близько восьми мільйонів гривень, які ми передали на військо.
«Не бачу потреби виїжджати за кордон одній з півторарічною дитиною, платити високу оренду за житло»
Рамелла Басенко, QA
З початком війни я покинула рідне місто Харків, на той момент вагітною, і переїхала до знайомих в Івано-Франківськ. Тут згодом повністю оселилася.
Не бачу великої необхідності виїжджати за кордон саме зараз одній з півторарічною дитиною, платити високу оренду за житло за кордоном, маючи власне житло в Україні.
У такому разі витрати зростуть, перебуваючи самій з дитиною, проблем я собі додам, родину розділю, дитина зростатиме без батька.
«Дуже впливає існування спільного контексту»
Орина Семенець, Lead iOS Developer в PlantIn з екосистеми Genesis
Я вже маю досвід життя за кордоном ще до початку великої війни, тому не маю «рожевих окулярів» щодо облаштування деінде. Залишитись в Україні було моїм свідомим рішенням. Я дуже люблю Київ, тут я маю свої улюблені місця, кавʼярні, вулички, магазини, обожнюю краєвиди на Дніпро, офіс, де працюю, та, мабуть, найбільше, спільноту та людей, які мене оточують. Я почуваюся вільною та потрібною тут, здається, розумію «правила гри».
Мені насправді пощастило жити в такій бульбашці, де усі перейшли на українську, якщо не спілкувались нею раніше, і розуміють, хто наш головний ворог, допомагають наблизити перемогу. Частина моїх знайомих мобілізувались, а ще більша волонтерить.
Іншим важливим питанням для мене виявилось те, якою мовою говорити. Хоч і рівень володіння англійською та німецькою дозволяє мені вільно порозумітись з людьми з інших країн, мені б хотілось здебільшого спілкуватись саме українською й надалі.
Також на мене впливає існування спільного контексту з людьми поруч. Попри те, наскільки нас підтримують за кордоном, повністю зрозуміти наш досвід, проблеми та жарти їм важко, що є в загалом нормальною ситуацією, хоча часом мене дещо фруструє.
«Я вважаю, що важливо витрачати кошти саме в Україні»
Юлія Межер, Lead Security Engineer at Cossack Labs, Director at Women Who Code Kyiv
Я понад три роки жила в Каліфорнії, і після повернення в Україну в мене не було бажання жити за кордоном. Найголовніше для мене, що тут, в Україні, мої близькі. Серед моїх родичів та друзів є мобілізовані та штатні військові. З початку повномасштабного вторгнення я відчула, наскільки ж близькі мені ті люди, хто готовий усіма силами захищати своє. Оскільки я працюю у сфері кібербезпеки, я долучаюся до різних військових ініціатив. Над деякими проєктами неможливо працювати, якщо ти перебуваєш за кордоном.
Окрім цього, я вважаю, що важливо витрачати кошти саме в Україні. Жити за кордоном і донатити на військо — це цінно. А жити тут, донатити на військо та купувати каву в кав’ярні, де, можливо, працює дружина військового — це ще цінніше.
«Вірю у великий потенціал як нашої країни, так і української ІТ-індустрії»
Андрій Трофімов, керівник західноукраїнської локації ЕРАМ Україна
Я маю троє дітей і можу виїхати за кордон, але не роблю цього через своє бачення теперішнього та майбутнього України. Я щиро вірю, що Україна — це найкраща країна для розвитку ІТ в світі. Пригадаймо, що в
З іншого боку, коли я навчався в університеті, всі хотіли стати бухгалтерами та юристами, в той час ІТ-факультет був чимось зовсім незрозумілим. Зараз молодь робить ставку на кар’єру айтівця. Тож я вірю у великий потенціал як нашої країни, так і української ІТ-індустрії. По завершенню війни нас неминуче очікує зліт, а відновлення країни без цифрового складника неможливе.
Навіть у нинішні складні часи є клієнти, які нам довіряють роботу, є люди, які продовжують розвивати ІТ-сферу, є наша країна, яка отримує значну частину експортних надходжень саме завдяки ІТ-індустрії. Є неймовірна кількість українських айтівців з усього світу, які просто вагонами та контейнерами організовують і оплачують допомогу для України. І в таких обставинах вважаю за правильне лишатися тут і сприяти всім цим процесам, а також усіма силами допомагати наближенню перемоги!
«Я вважав, що як капітан корабля я можу залишити його останнім»
Андрій Оксенюк, CFO Ciklum
Ciklum ще у січні 2022 року закликав своїх фахівців завчасно переміщуватися за кордон чи у відносно безпечні західні області України. Звичайно ж, я теж неодноразово отримував запрошення, ба навіть наполегливі рекомендації від СЕО принаймні на деякий час залишити Україну. Однак я відчував особисту відповідальність перед командою: можливо, це трішки зромантизований образ, але я вважав, що як капітан корабля я можу залишити його останнім.
У родині ми недовго обговорювали цю тему — дружина навідріз відмовилася виїздити. Тому перші місяці повномасштабного вторгнення ми провели у Львові, а потім повернулися до Києва, у рідні стіни.
Почуття відповідальності перед батьківщиною і перед командою (більшість колективу залишилася в Україні) міцно тримають мене тут. До того ж українцями тут і зараз твориться історія, і я хочу бути її частиною.
