Фев. 25

Айтівці на війні. Як за рік змінилися долі героїв, які боронять нашу державу

Рівно рік тому росія розпочала повномасштабну війну проти України. У той день, 24 лютого 2022 року, українці вирішили чинити спротив окупантам попри все та масово записувалися до лав ЗСУ. Серед них і айтівці.

Протягом року ми розповідали історії розробників, тестувальників і нетехнічних фахівців на службі в армії. До річниці вторгнення ми знову сконтактували з ними й попросили розповісти, як змінилось їхнє життя з того часу.

Це фінальний матеріал DOU, присвячений річниці повномасштабної війни з росією. Перші два тексти з серії читайте тут.

Володимир Дельбін

Володимир — солдат української армії, який ще 24 лютого 2022-го пішов добровольцем до «Азову». У серпні минулого року він розповідав, як потрапив до війська попри проблеми зі здоровʼям, про службу в «Азові» та певне розчарування в міжнародних інституціях (на той час скандал з Amnesty International все ще збурював мережу).

Тоді ж Володимир вступав до вишу на напрям «кібербезпека» за пропозицією військового керівництва.

Що змінилося з того часу. Пряма мова
Наш підрозділ розширився і перетворився на 3-тю окрему штурмову бригаду Сухопутних військ. Я, своєю чергою, отримав звання молодшого сержанта, пройшов підготовку з кількох напрямів у військовій справі та спробував себе на кількох військових посадах.

Сказати, що життя змінилося, на жаль, не можу. Та сама військова рутина продовжується. Наразі працюємо на Бахмутському напрямку.

Навчання в університеті відклав на потім — забракло часу пройти всі необхідні процедури для вступу. Зараз про це не шкодую, та вже й не згадую — маю більше часу приділити важливому.

Плани на майбутнє будувати не хочу. Мрію про перемогу та відпочинок.

Чи змінилася моя думка про [недостатню] міжнародну підтримку України? Одразу ж згадую карикатуру, де канцлер Німеччини Олаф Шольц спиняє танки. Загалом, як на мене, картина залишилась такою ж, як була. Але очевидно, що з плином часу західному світу все складніше зберігати добре обличчя при поганій грі. Тому низький уклін окремим країнам і нашим волонтерам. Вони — та рушійна сила, якій ми багато чим зобов’язані.

Володимир Камуз

Володимир — український Full Stack WordPress Developer, який 20 років тому пройшов строкову службу в 95-й окремій аеромобільній десантній бригаді, куди й повернувся після 24 лютого. Згодом там же став членом мінометної батареї, де служив як аеророзвідник і коригувальник вогню, у його підпорядкуванні було вісім людей.

Нашу попередню розмову ми записали 19 травня 2022 року — тоді Володимир розповів, як потрапив до війська, про проблеми в українській армії, порятунок рідного брата від ворожого снаряду й те, як це — воювати на «нулі».

Що змінилося з того часу. Пряма мова
Я змінив підрозділ і бригаду, але не рід військ. Майже від самого спочатку це була мінометна батарея 13-го батальйону 95-ї бригади ДШВ, де я служив на посаді командира міномета, хоча фактично займався аеророзвідкою і в мінометному розрахунку працював недовго.

Нині я головний сержант взводу артилерійської батареї новоствореної 77-ї бригади ДШВ, більшість підрозділів якої воюють під Бахмутом і Соледаром.

Нещодавно мені запропонували перейти в роту ударних БПЛА, також на посаду головного сержанта взводу — поки що не знаю, як воно буде. Час покаже. Цей напрям цікавіший, але є низка стримувальних факторів. Основний з них — навчання надто затягнулося.

Я звернув увагу, що в батальйоні були проблеми з підготовкою і навчанням операторів БПЛА, тому запропонував командуванню навчати їх окремо під моїм керівництвом. Ініціативу підтримали, але часу до виїзду на фронт залишалося дуже мало. Тим часом моїх обов’язків головного сержанта ніхто не скасовував, при цьому хлопців, що бажали навчатись, з кожним днем ставало дедалі більше — тож, на жаль, за дуже стислі терміни якісно підготувати абсолютно всіх охочих не вдалося.

Одна з основних проблем — це брак інформування особового складу хоча б на рівні взводів і рот про курси від Victory Drones і «Повернись живим» з БПЛА.

Там багато корисної інформації, яку я свого часу здобував прямо на фронті. Щоб долучитися до цих курсів, здебільшого потрібно робити офіційне звернення від військової частини. У результаті доступ до курсу хлопці отримують у кращому разі за тиждень.

Нині я активно вивчаю тему кастомних FPV-коптерів, що часто застосовуються як бюджетні дрони-камікадзе.

Оскільки це новостворена бригада, мені доводилось її доукомплектовувати, відбирав офіцерів з військкомату. Говорив з кількома айтівцями — серед них не бачив жодного готового піти на війну. Переважно вони приходили у військкомат, щоб принести медичні довідки для відстрочки. Тут кожен сам для себе вирішує. Як я раніше казав, головне бути небайдужим, об’єктивно оцінювати свої можливості й зрозуміти, де від тебе буде більша користь — у бою чи в тилу.

Зараз мені дуже подобається командування батальйону, в якому я служу. Загалом ж по підрозділах все варіюється. Деякими командирами чи військовими я дуже задоволений, деякі попри проблеми мають змогу змінитися на краще, а от декому як було, так і є байдуже на все. Втім нічого дивного — все так, як у цивільному житті.

Сам я пройшов спеціалізовані курси лідерства для військових, і трохи згодом мене підвищили до сержанта. Та, на мій погляд, військова посада, на якій ти перебуваєш, значно важливіша за військове звання.

Напевно, щоб мати більше важелів, розвʼязувати більше питань і більше впливати на рішення командирів, варто піти вчитися на офіцера — їх нині бракує. Можливо, цим я і займусь через деякий час, а наразі мене влаштовує власне положення.

Хочу вкотре подякувати усім небайдужим, хто весь цей час допомагав і надалі продовжує донатити на ЗСУ — без надійного тилу та підтримки ми б, напевно, вже давно програли цю війну.

У будь-якому разі треба бути готовими взяти до рук зброю. Тренуйтесь фізично, вивчайте топографію (як альтернативу «Кропиві» рекомендую мобільні застосунки OsmAnd, MilChat, «Укроп»), навчайтесь літати з дроном або тренуйтесь на симуляторі в режимі Acro (Liftoff, Velocidrone).

Пам’ятайте, що серед військових ті, хто «все й так знають» і хочуть «уже сьогодні їб*шити орків», гинуть частіше, ніж ті, хто постійно вчиться і вдосконалюється — вони мають значно вищі шанси на виживання і зазвичай якісніше виконують свою роботу.

Роман

Роман (на прохання автора в цьому тексті редакція не згадує його прізвище) — військовослужбовець, який у цивільному житті працював як Project Manager і має майже 20-річний досвід в ІТ. Востаннє ми спілкувалися з ним у травні 2022-го — тоді Роман розповів, як 25 лютого добровільно став до лав ЗСУ та згодом очолив підрозділ з 30 айтівців у бригаді штурмової піхоти, що відповідає за зв’язок і додатково виконує класичну «айтішну» роботу.

Що змінилося з того часу. Пряма мова
Я досі живий після всіх «виходів» та «приходів» — мабуть, це головне. З моменту останнього інтервʼю наш підрозділ став куди більшим, ми мали кілька веселих відряджень з розлогою географією — деталей розповісти не можу.

Загалом за майже повний календарний рік змін дуже багато. Я б сказав, що військові ІТ-проєкти рухаються в 3–4 рази інтенсивніше найзавзятіших стартапів у цивільному житті — тут і овертайми, і тести з фізичними втратами на «продакшені», і втрата актуальності тощо.

Якщо порівнювати з цивільними проєктами, відзначу набагато більший drop-down rate, фінансові проблеми, бюрократію, всім відомий військовий довб**бізм. Особливо я б підкреслив військовий «стафінг» — це просто рандомайзер. Як командир підрозділу ти можеш просити у командування розробника, а отримати «алко-аватара», який не може навіть копати, постійно дзюрить у спальник і потім трошки тхне. Але ти не маєш жодного шансу звільнити його :)

Втім, як на мене, що далі, то кращою стає служба. Все більше можливостей і пропозицій на контракт і релокацію. Крім того, і я, і мої друзі стали набагато більш досвідченими волонтерами й все раціональніше використовуємо ресурси. Дуже багато паралелей з бізнесом. Можливо, одного дня в іншому вимірі ми запустимо miltech ІТ-компанію...

Загалом у планах переїхати до Криму, побудувати там будинок з черепашнику, мирно жити й кататись на мотоциклі по горах.

Ірина Клейменова

Ірина — HR-менеджерка та рекрутерка з понад 10-річним досвідом. В інтервʼю від 18 квітня 2022 року Ірина розповіла, як ще у 2014-му почала волонтерити, а в перший день повномасштабного вторгнення зрозуміла — найбільш корисною вона буде у лавах ЗСУ. Стала взводним бойовим медиком і служила поблизу лінії зіткнення на Харківщині.

Що змінилося з того часу. Пряма мова
Я стала старшим бойовим медиком роти, але досі залишаюсь у тій же бригаді та батальйоні. Обов’язки змінюються залежно від ділянки фронту, на якій ми воюємо. З часу нашої останньої розмови я стала старшим солдатом. Сміюся, що звання підвищили, аби я перестала говорити: «Нижче за солдата не опустять, далі фронту не пошлють».

Очолила команду евакуаційного екіпажу, і ми врятували сотні бійців. Вже з десяток разів повинна була загинути, але жива. Додатково почала літати на БПЛА й тепер сподіваюся повністю перейти з медицини в аеророзвідку.

На це кілька причин. Перша — медицина бореться з наслідками, а аеророзвідка — з причинами. Якщо розвідка добре робить свою роботу, медики залишаються без роботи :)

Друга — я дуже вигоріла без відпочинку і ротації. Вкрай важко витягувати своїх, закривати очі загиблим побратимам. Я хочу помсти за кожного з наших.

Нині мені важко повірити, що колись я мала абсолютно цивільну роботу. За відчуттями я накладаю турнікети, мотаю бандажі й ставлю катетери все життя.

Коли я у лютому йшла в армію, жодних рожевих окулярів не було. Знала, що наша армія змінена лише частково і там багато «совкових» вихованців, які замість розуміння задач і підбору професійного особового складу, «клеять» взводи чи відділення, забивають цвяхи мікроскопами й вважають себе всесильними через свої звання. Таке й досі є.

Щодо планів на майбутнє, то я думаю залишатися в армії до перемоги або до останнього подиху — як вже вийде. Але потім планую повернутися до роботи й втілити одну дуже амбітну мрію — побудувати ефективну модель роботи ЗСУ. Побачимо, як вийде :)

Андрій Задорожний

Андрій Задорожний — айтівець з дев’ятирічним досвідом, остання цивільна посада — Delivery Manager у GlobalLogic. Востаннє ми спілкувались у квітні минулого року — тоді Андрій розповів, як став молодшим лейтенантом 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади та поділився світлинами військових буднів.

Що змінилося з того часу. Пряма мова
Моя посада змінилася — раніше я був начальником пресслужби, але згодом мене перевели у резервну роту. Тоді прийшло розпорядження, що курсантів, які випустилися за прискореною процедурою, потрібно влаштувати на посади. До нас розподілили одну випускницю журналістського факультету Військового інституту Шевченка, тож на моє місце прийшла вона.

У резервній роті я був до жовтня, а згодом став начальником військового клубу. Хотіли забрати у штаб, у відділ морально-психологічного забезпечення, але не змогли, бо з резервної роти одразу призначити людину в штаб не можна.

Але все це — бюрократичні нюанси. Загалом я у тій самій 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді, все ще займаюсь комунікаціями. В роботі змінились деякі нюанси: наприклад, я вже не веду соціальні мережі, але допомагаю з журналістськими виїздами до бойових підрозділів, фото та відеозйомкою, супроводом репортерів. Також опікуюсь військовим музеєм і клубом.

Військовий клуб — це приміщення на території військової частини, де показують фільми, організовують різні виступи тощо. Зазвичай на такі посади призначають людей, пов’язаних із творчістю та культурою.

Щодо армії загалом — видно, що бойовий дух багато де просідає. Але сильно залежить від того, з ким саме спілкуєшся. Коли ми були на Донбасі, я говорив із хлопцями з роти, що тільки-но прибула із зони бойових дій... Їхній стан не хотілося ані фільмувати, ані фотографувати. Один з них сказав: «Заберіть усі гроші, які мені нарахували й ще нарахують, але тільки дайте забути все те, що я побачив». Відчувається тиск і втома — не тільки «на нулі», а й у штабах. Але переможемо!