"Смілива, ерудована і безстрашна». Історія IT-рекрутерки Анастасії Яланської, що загинула від обстрілу росіян
30 січня 2022 року директорка з рекрутингу Анастасія створила свій Telegram-канал під назвою «Яланская пишет». Перший допис починався словами: «Мы так любим все начинать с понедельника, что я начну с воскресенья, чтобы разорвать этот порочный круг и таки начать, а не как всегда». Вирішила писати на три теми: про роботу, книги та просто життєві спостереження.
24 лютого характер дописів різко змінився. Анастасія розказувала, як краще проходити блокпости, їздити там, де йдуть бойові дії, та чого іноді вартує пляшка води, якщо люди живуть у 200 метрах від обстрілів. Рекрутерка з друзями розвозила їжу та медикаменти дітям, захисникам і просто всім, хто цього потребував.
На
Дитинство
«Помнишь, как в детстве у тебя была мечта стать космонавтом, врачом, физиком-ядерщиком, архитектором, краболовом? Можно было даже на разговоры об этом услышать „мечтать не вредно“. (...) Я бы ту фразу перефразировала в „мечтать полезно“. А чем более конкретно формулируешь, тем быстрее получаешь. Только тут один важный момент. Для реализации желаний и мечт надо что-то делать».
5 лютого, Telegram-канал «Яланская пишет»
Анастасія народилася у невеличкому містечку Радивилів на кордоні Рівненської та Львівської областей. Дитинство дівчини було активним. Вона відвідувала музичну школу, танцювальний колектив, хор. Мама Анастасії працювала вчителькою у її школі, організовувала масові заходи, концерти, до яких, звісно, залучала й доньку.
«Моя дівчинка завжди була на видноті: цікава, «сценічна» — вона любила виступати на публіку. Бабуся і дідусь Анастасії — музиканти, я теж маю музичну освіту, тому й її віддали на музику. Пам’ятаю таку фразу, яку дивно було почути з дитячих вуст: «Я не хочу, це мені не потрібно буде в житті, але розумію, що я мушу її закінчити, ту музичну школу», — розповідає Юлія Саленко, мама Анастасії.
Родина була незаможна. Щоб забезпечувати життя, Юлія мала ще дві роботи, окрім вчительської.
«Я дуже мало часу проводила вдома. Але ніколи не хвилювалася за Анастасію, тому що була впевнена у ній. Вона завжди вміла організувати свій вільний час», — додає мама Насті.
Коли наблизився час визначатися з вищою освітою, дівчина, усвідомлюючи фінансові можливості родини, поставила собі за мету вступити на бюджет, причому в столичний виш.
«Мабуть, ще у дитячому віці в неї сформувалось бажання вирватися з цієї провінції, з цього монотонного, рутинного, нецікавого життя. Вона завжди хотіла більшого. Я пропонувала: „Доцю, може, Тернопіль? Там менший бал прохідний, менший конкурс...“. Вона відповідала: „Мамо, я хочу в Київ“, — і все. Тобто це не обговорювалось. І я завжди прислухалася до її бажань, тому що розуміла: вона повинна прожити своє життя. Не моє».
Анастасія закінчила школу зі срібною медаллю та вступила до Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова. На бюджетну форму навчання, як і хотіла.
Переїзд до столиці та перші роботи
«Идеальная жизнь — войти в айти, чтобы начать хорошо зарабатывать, при этом „просто сидеть за компом“ и пользоваться плюшками компаний, которые пытаются сделать жизнь сотрудников максимально комфортной. Почему-то сразу забывается то, что найти свое направление, от которого не будет тошнить, очень сложно. А ещё, кроме этого, надо обучаться (о, господь, какая неожиданность!) и разбираться в достаточно нетривиальных и сложных вещах».
31 січня, Telegram-канал «Яланская пишет»
Останні роки у школі Анастасія почала цікавитися психологією та навіть здобула призове місце на обласній олімпіаді з неї.
«Це було несподівано, тому що в той час психологія ще не була настільки популярною. Математика, історія, українська мова — так. А тут психологія», — згадує Юлія Саленко.
Анастасія добилася своєї мети і вступила не тільки на безоплатне навчання, а й на психологічну спеціальність, яка її цікавила, — на факультет корекційної педагогіки, який випускав спеціалістів з роботи з дітьми із різними особливостями.
За словами мами Насті, донька успадкувала від неї здатність швидко пристосовуватися до нових місць та обставин, тому довгого періоду адаптації до життя в столиці не було.
«Буквально з першого курсу вона мені заявила таку річ: „Я хочу намагатися самостійно себе утримувати“. Вона стаціонарно навчалася, а після обіду працювала. Я теж допомагала, наскільки могла», — додає Юлія.
Першим місцем роботи Анастасії стала посада продавця в INTERTOP. На той момент її мати теж перебралася до Києва.
«Коли донька поїхала до столиці, мені стало дуже „порожньо“. Я ще рік пропрацювала у школі, а потім переїхала до Києва, щоб бути ближче до неї. Періодично виїжджала на роботу за кордон. Але могла спокійно залишити Настю, вона вже була дорослою, самостійною, відповідальною людиною».
На наступному місці роботи — у маленькій ІТ-компанії, де Анастасія займалась розсилкою повідомлень у соцмережах з посиланнями на продукти, вона познайомилась з Ілоною Погоржевською.
«Мені було 22, Насті — 19. З нами ще працювала Анжела. І ми троє молодих дівчат вперше влаштувалися в ІТ-компанію, все було так класно! На цій хвилі ентузіазму ми почали дружити», — згадує колишня колега та подруга.
Там же Анастасія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Євгеном Яланським.
Після року роботи дівчата пішли з компанії.
«Ця робота стала для нас точкою відліку, тому що далі кожна з нас продовжила розвиватися в ІТ. Анжела активно працює в SMM, я пішла у маркетинг, а Настя — у рекрутинг», — додає Ілона.
Кар’єра в IT
«В рекрутинге есть мой любимый сценарий, где ты пообещал кандидату вернуться через 24 часа после общения — не вернулся — кандидат о тебе забыл, или наоборот, рассказал всем своим друзьям, какой рекрутер в „той конторе“ мудак — репутация компании, в которой ты работаешь, опустилась ещё ниже + твоя репутация тоже подмокла. К чему я это? Не можешь выполнить — не обещай. Помни также об этой пресловутой библейской мудрости о том, что надо относиться к другим так, как бы хотелось, чтобы относились к тебе (даже если это не из Библии, все равно хорошо сказано) — она подходит прямо к любой ситуации».
1 лютого, Telegram-канал «Яланская пишет»
«Пам’ятаю момент, коли Анастасія закінчила університет, принесла диплом і каже: „Мам, я свій обов’язок доньки виконала, тепер можу робити те, що хочу“. Вона вже рік на той час працювала у DataRobot. Взагалі, ця компанія була її мрією, я про неї чула ще з другого курсу її навчання», — згадує Юлія Саленко.
Анастасія та Ірина Бровко приєдналися до компанії DataRobot в один день і разом почали працювати в рекрутинг-команді.
«Цілих три роки ми спостерігали за швидким ростом компанії та самі зростали професійно. Настя легко знаходила спільну мову з колегами та була людиною, на яку можна покластися. Мені здається, вона раніше за всіх приходила в офіс. Любила в роботі чіткість і була дуже пунктуальною. Вона ділилася, наскільки для неї цінно та важливо бути частиною DataRobot», — розказує Ірина.
Анастасія Яланська разом з Іриною Бровко
Колеги згадують Анастасію Яланську як ініціативну, відповідальну, вимогливу до всіх (і насамперед до себе), спроможну заряджати довколишніх своєю енергією.
«Ми познайомилися на моїй співбесіді в DataRobot. Тоді в мене ще не було досвіду в IT, і Настя була людиною, яка повірила в мене та, власне, зробила мене тою, ким я є зараз. Це, безсумнівно, один з найсильніших характерів, який я зустрічала. У професійному плані вона стала моєю рольовою моделлю — і досі є нею», — ділиться Анастасія Абіді, товаришка по команді DataRobot.
Director of Engineering Анастасія Грищенко, близька подруга Насті, згадує:
«Був період, коли потрібно було найняти дуже швидко багато людей — нон-стоп робота не один місяць поспіль, ми працювали по 12 годин на добу. Крім цього, літали у відрядження, у Бостоні деякий час жили разом. І так потоваришували».
За словами Анастасії, у кандидатів ніколи не було питань до рекрутерки, вона була максимально адекватною людиною, горіла своєю справою. Анастасія Яланська не боялася сміливих рішень і змін. Вона двічі йшла з DataRobot. За словами Ілони Погоржевської, колеги з першої IT-роботи, яка потім теж стала працювати у DataRobot, навіть після звільнення Анастасія часто приходила працювати в офіс компанії — і всі питали: «Настя, ти що, знову повернулась, вдруге?».
Останні дві посади, які обіймала Яланська, були керівними. І це було професійною метою Анастасії, яку їй вдалося досягти.
21 лютого в Анастасії був перший робочий день у новій компанії. У своєму Telegram-каналі вона написала: «Заметила, как с каждым новым местом работы все быстрее вливаешься в курс дел. Если раньше на адаптацию надо было несколько недель, то сейчас хватает нескольких дней». Її найняли директоркою з рекрутингу в компанію, яка була заснована фаундером DataRobot Джеремі Ачіном.
«Це було неймовірне зростання. Без якоїсь підтримки, без допомоги, вона просто займалася тим, що подобається, і робила це легко. Причому не було такого, що вона була в роботі 24 години на добу, ні з ким не спілкувалася чи не мала інтересів. Ні, для неї це було органічно, її енергія привела до цих результатів», — коментує Ілона Погоржевська.
Книги, подорожі, автомобілі
«По поводу книг. Как перестать покупать их пачками и начать дозировать? Вот только что проходила рядом с книжным и не смогла пройти мимо. Он меня прямо манил! Потому у меня плюс четыре новые книги и две, которые ждут на почте. ...я заметила, что сколько бы у меня не просили посоветовать, что почитать, каждый раз не попадаю. Есть ощущение что не мы выбираем книгу, а она нас. ...Как будто мы чувствуем, какая информация нам нужна, и какой-то внутренний компас подсказывает что, когда и в какой момент жизни надо прочитать».
7 лютого, Telegram-канал «Яланская пишет»
«Читать — это сексуально» — ще одна цитата з дописів Анастасії. До появи Telegram-каналу Анастасія ділилася враженнями від прочитаних книг на своїй Instagram-сторінці. Художня література, психологічна, про саморозвиток...
«Настя читала нон-фікшн, і у нас навіть був спільний улюблений канадський публіцист, — розповідає Ірина Бровко. — Одну з його останніх робіт я подарувала їй на прощання, коли йшла з компанії. А ще, мені здається, Настя була закохана у швидкість — любила долати великі відстані на своєму авто та могла години проводити за кермом».
Для Анастасії машина була справжньою пристрастю. Ілона Погоржевська згадує:
«Пам’ятаю, коли ще в неї не було авто, ми з нею спілкувалися та Настя сказала: «Мені без машини взагалі незручно». Минає місяць — і Настя купує собі спортивну Audi TT червоного кольору. Це було неймовірно! Чи якось Настя каже: «Хочу переїхати в центр!». Раз-два — через тиждень вона вже там. Тобто над будь-яким рішенням, будь-якою задачею Настя довго не думала, а така: «Ок, я це роблю!».
Червона Audi TT Анастасії
За словами мами Анастасії, до карантину її донька любила активно проводити час. Вони з чоловіком подорожували, займалися спортом. А ще з радістю опікувалися своїми домашніми улюбленцями — джек-рассел-тер’єром і чорною кішкою, яку взяли з притулку.
«Таке було нещасне то кошеня. Кажу: «Доцю, ну...». А Настя: «Я на неї подивилася, вона на мене подивилася — і я зрозуміла, що вона мусить бути моєю», — розказує Юлія Саленко.
Відразу після цього кішка захворіла — підхопила вірус у притулку. У ветклініці сказали, що шансів на виживання мало, але Настя наполягала: «Робіть що завгодно». Кошеня вижило, але залишилося глухим та з наслідками для нервової системи.
Подруга Анастасія Грищенко згадує:
«Це зробило кішку залежною від уваги та постійного догляду. Настя щосили намагалась бути поруч з нею. Наприклад, у кішки була традиція: вставати о4-й ранку та скидати абсолютно все, що є на кухонному столі, щоб їй налили воду. І так кожен ранок! Але я жодного разу не бачила, щоб Настя на неї закричала. Вона завжди вставала, гладила кішку, розмовляла з нею, вмикала воду, а потім знову лягала спати».
Анастасія Яланська разом із подругою Анастасією Грищенко
Друзі
«Мы часто думаем, что встречи, которые не подкреплены никаким интересом, кроме интереса общения, это не так важно. А суть в том, что любые отношения, будь то дружба, романтика или просто нетворкинг — это о вложении ресурса. Но ты же хочешь развиваться и быть супер-мега-невероятно реализованным! Потому идешь на очередные курсы, ибо это полезней, чем почесать языком с людьми, которые на первый взгляд тебе не помогут быть завтра лучше, чем сегодня.
...Твой день „должен“ быть расписан поминутно, никакой прокрастинации и просмотра ютубчика и сериалов. Встречи с людьми тоже в топку! И мы редко вспоминаем о том, что мозгу, как и телу, надо отдыхать и восстанавливаться».
4 лютого, Telegram-канал «Яланская пишет»
Анастасія не любила святкувати свій день народження, казала: «Не даруйте мені жодних подарунків і не вітайте мене». Але торік, всупереч цій традиції, вирішила влаштувати святкування свого
«Це був єдиний раз, коли вона всіх запросила і сказала: „В мене буде день народження. Приходьте!“ — ділиться Ілона. — Я тоді була шокована. Нас зібралося осіб десять. І Настя справді була щаслива, ми її вітали, дарували квіти — це був справжній день народження».
В Анастасії Яланської було багато друзів, вона легко знаходила спільну мову з людьми. З дизайнеркою Дар’єю Слободяник вони познайомилися, коли рекрутерка приїхала до її шоуруму на примірку сукні.
«З того дня ми почали багато спілкуватись і швидко потоваришували. Настя була чуйною і доброю людиною. Вона завжди піклувалась про своїх близьких, була готова в будь-якій ситуації прийти на допомогу. В нас був сильний зв’язок. Я вдячна Насті, що вона навчила мене багатьох речей і була сильною підтримкою», — розказує Дар’я.
Цю рису характеру — готовність прийти на допомогу — згадують багато знайомих Насті. Ірина Бровко розповідає, як колись їй треба було доставити їжу на різдвяний обід для безпритульних, вона обдумувала різні варіанти, як це зробити, про що і розказала колегам за обідом:
«Настя одразу сказала, що готова допомогти. Мені запам’ятався цей випадок, бо було свято, вихідний день і не найкраща погода, щоб взагалі виходити з дому, але Настя провела кілька годин зі мною і була моїм персональним водієм».
Ілона Погоржевська теж ділиться своїми спогадами:
«Минулого літа я зламала руку, і Настя приїхала до мене додому, привезла мені купу їжі, снеків, сиділа в мене, бо мені було важко робити будь-що лівою рукою. Якщо потрібна була якась допомога, Настя постійно говорила: «Давай я приїду, зроблю...».
Тому коли з початком війни Анастасія вирішила залишитися у Києві та волонтерити, її знайомим і друзям здалося це цілком логічним.
Початок війни
«Радует то, что скоро весна. И скоро нам опять будет хотеться больше двигаться и гулять, меньше спать и есть. В общем, наша жизнь будет меньше похожа на спячку».
3 лютого, Telegram-канал «Яланская пишет»
До виходу на нову роботу 21 лютого Анастасія взяла відпустку та поїхала до Шрі-Ланки на довгоочікувану зустріч з океаном. 11 лютого у своєму Telegram-каналі вона написала: «...мечтала о самостоятельном отпуске и пролетела 7 тысяч км в одиночку; хотела увидеть опять невероятный шриланкийский закат, смогла им насладиться по приезде в отель. И это все только за сегодня». На той час в Україні вже активно публікувалися тривожні новини.
Мама, яка сама перебувала в Азербайджані, вмовляла доньку залишитися на Шрі-Ланці:
«У відповідь вона мене заспокоювала, казала, що Джеремі (начальник — ред.) підготував тривожні рюкзаки і, якщо буде треба, вивезе команду за кордон. Коли почалася війна, моя подруга з Києва вранці надіслала мені відео цих спалахів. А Настя навіть не хотіла мені показувати...».
«Коли почалась війна, о7-й ранку Настя написала мені, що вже стояла на заправці. Ми домовились, що вона повернеться додому і ми підтримуватимемо зв’язок», — ділиться Дар’я Слободяник.
«Желаю нам спокойствия. Больше не знаю, что сказать. Мы целый день прикованы к новостям. Купили продукты, сидим в квартире на сумках в случае чего. Мужества нам всем».
17:58 24 лютого, Telegram-канал «Яланская пишет»
«День за неделю».
19:58 25 лютого, Telegram-канал «Яланская пишет»
«Понимаю теперь ещё больше, как важно иметь возможность просто взять и увидеть тех, кто дорог. Мы все скоро будем вместе, в безопасности и мире. Я в это верю».
19:00 26 лютого, Telegram-канал «Яланская пишет»
Анастасія Грищенко, з якою на той момент Настя винаймала квартиру, розповідає, що перші дні вони разом залишалися в Києві. Потім вона вирішила поїхати, кликала подругу з собою, але та відповіла, що в дорозі ще небезпечніше: «І в чомусь була її правда, тому що у Васильків прилетіла ракета, як тільки ми звідти виїхали».
Перші дні мама зідзвонювалась із Настею майже кожну годину. У будинку, де жила Яланська, був підземний паркінг — там вона і проводила більшість часу.
«Хочу перестать ночевать в машине в подземном паркинге. Они же все равно договорятся. Рано или поздно. Пожалуйста, давайте пусть будет рано, а не поздно».
18:34 27 лютого, Telegram-канал «Яланская пишет»
Волонтерство
На п’ятий день війни Анастасія почала волонтерити.
«Сегодня я наконец-то выехала на улицу. Была чуть полезна близким и тем, кто нас защищает. Никогда не считала себя большой фанаткой ВСУ или патриоткой. Сегодня несколько раз пообщавшись с ребятами, которые стоят на блокпостах, я поняла, насколько они круты. Меня впервые в жизни взяла гордость за то, в какой стране я живу и за людей, которые находятся рядом. Очень жаль, что это произошло в таких условиях. Но я это чувство не забуду».
21:20 28 лютого, Telegram-канал «Яланская пишет»
Наступного дня Яланська з друзями допомогли 40 дітям з дитячого садку у Броварах, які залишилися без їжі, підгузків і серветок, відвезли допомогу воєнному шпиталю, купили корм для собак з притулку. Також дівчина допомагала друзям, які були без транспорту. Повернутися додому через комендантську годину Настя не встигла.
«...меня не впустили под вечер в Киев. Меня накормила борщом мама друга и оставила на ночевку. Нам не страшно. Мы сплочены как никогда. Мы помогаем друг другу. Мы стоим часами на блокпостах и благодарим тех, кто нас защищает. Мы победим».
19:34 1 березня, Telegram-канал «Яланская пишет»
2 березня Анастасія написала найдовший допис у своєму каналі, де розписала правила, як краще проходити блокпости, та сім вражень і висновків за день. Зокрема, про те, що за містом потрібно їздити з відчиненим вікном, щоб чути, з якого боку та з якою інтенсивністю йде обстріл, а якщо їдеш лісосмугою, то треба піддати газу. І про те, що нудота від страху — це не міф.
«Я коли це прочитала, думаю: „Нічого собі! Ну це взагалі вже...“ — розповідає Ілона. — Я тоді їй пишу: „Настю, ти що, серйозно? Це жорстко“. І навіть коли я це писала, хвилювання було якесь несправжнє. Бо тоді, коли говорили про війну, було важко усвідомити, що це правда. І ось ми коротко поспілкувалися у телеграмі: „Як ти? Бережи себе!“. Вона розповідала, що обережна, знає про все, але вона потрібна іншим людям і краще себе почуває, коли комусь допомагає, ніж просто сидить удома».
«Люди, живущие от цивилизации в 20 км по проселочной дороге, будут очень рады пакету еды и медикаментов. Те, которые живут в 200 метрах от обстрелов без еды и связи, будут считать бутылку питьевой воды чудом.
...Чем в более горячую точку ты направляешься — тем больше тебя будут отговаривать на блокпостах. Но увидев решительность в глазах, пожелают сил, поблагодарят и попросят быть осторожной».
21:01 2 березня, Telegram-канал «Яланская пишет»
У той день Настя знову не потрапила додому.
3 березня вона написала у Telegram-каналі: «Устала. Третий день в машине. Не смогли попасть в Ирпень. Там взорвали мост, по которому я вчера ездила. Завтра попробуем заехать с другой стороны». Це був її останній допис.
4 березня
Усі ці дні рідні та друзі вмовляли Анастасію виїхати. Юлія Саленко розповідає:
«Одне з останніх відео, які донька мені надіслала, було зі словами: „Я не зможу жити, коли я буду кудись тікати чи ховатися. Я буду тут на місці. І буду, скільки зможу, корисною, допомагати людям. Так я відчуваю себе живою. Зі мною все буде добре. Я акуратно їжджу“. Ось так вона аргументувала своє рішення».
Одне з останніх відео, яке Анастасія Яланська відправила мамі перед загибеллю
Зранку Анастасія відправила подрузі відео, як вони з друзями перекладають корм для собачого притулку в Ірпені з її машини до BMW Х5, щоб мати кращу прохідність. «Я їй відповіла: «Будь ласка, будь обережною, не їзди під обстрілами», — розказує Анастасія Грищенко. До Ірпеня Настя вирушила з двома хлопцями —
Останнє сторіз, яке побачили в Instagram її друзі, — Анастасія сидить в авто, на задньому сидінні, з вікна дує вітер, розвиває її волосся, а вона каже, що «сьогодні у нас повна машина».
Через кілька годин Анастасія перестала виходити на зв’язок — і близькі почали її шукати.
«У мене було це відео з машиною, де видні номери, тому я почала розміщувати дописи в різних каналах, — каже Анастасія Грищенко. — Потім через знайомих знайшла контакти з компанії, з якою Настя волонтерила. Ті люди припустили, що після притулку вони могли поїхати в Бучу до батьків Сергія. Через пів години я знайшла номер батька хлопця та набрала його. Він уже був біля машини...».
Волонтери були буквально за 100 метрів від будинку батьків Сергія, коли пролунали постріли. За словами свідків, це був російський танк або БМП. Як вважають друзі загиблих, те, що це цивільна машина, було очевидно. На Максимі була шапка з помпоном.
Щойно це стало можливим, до машини вибіг Валерій Устименко. В надії врятувати усіх батько Сергія витяг три тіла та відніс їх до підвалу, де вони з родиною ховалися від обстрілів. Але серця Анастасії, Сергія та Максима вже не билися.
«Я писала, дзвонила, писала... Потім почала шукати її по друзях. Мені сказали вже пізно вночі, хоча знали про те, що сталося... Але ніхто не хотів брати на себе сміливість повідомити мені цю звістку», — каже мама Насті.
Друзі дівчини намагалися пробитися до Бучі, щоб забрати тіла, але місто вже було під окупацією.
«Наші військові говорили, що як тільки буде можливість, вони самі поїдуть і заберуть їх», — коментує Анастасія Грищенко.
«Батьки Сергія повідомили в бучанський морг, але вже змоги вивезти дітей туди не було, — розказує мама Анастасії Яланської. — Сусіди допомогли. Сьомого числа їх трьох вони поховали на подвір’ї в Устименків. Зараз уже відкрите слідство, провели ексгумацію, експертизу, і кожен з батьків поховав своїх дітей, як вони вважали за потрібне».
За словами Юлії Саленко, слідство просувається, але поки що дуже повільно:
«Людей, які можуть професійно цим займатися — дуже мало. А ви знаєте, що тільки по одній Бучі — таких близько двох тисяч випадків. Звичайно, окупанти знищили докази свого перебування. Ми робимо все можливе і неможливе, але, найімовірніше, щось почне просуватись ближче до закінчення війни».
Спогади
«Дорогой друг, тебе когда-либо приходили мысли о том, что ты много знаешь, но мало делаешь? После просмотра очередного невероятного выпуска Акционервов, послушав Иванова я поняла, что не созидаю, по сути, ничего. Вот эти свои пресловутые „надо оставить после себя след в мире“ оставьте для себя. Просто я считаю, что для качественной реализации важно умение пользоваться своими знаниями и прокачивать себя с выдачей какого-то ни было полезного чего-то. Так вот, я хочу научиться писать так, чтобы это было интересно, захватывающе, с пользой для себя (чтобы выговориться) и для других (донести какие-то мысли или наблюдения)».
30 січня, з Telegram-каналу «Яланская пишет»
Малюнок Ольги Вілсон
Анастасія Яланська не прагнула залишити по собі слід. Але вийшло інакше. Про жахливо несправедливу смерть Насті написали багато іноземних медіа. Її трагічна загибель вразила тисячі людей. Друзі, колеги, абсолютні незнайомці робили репости та писали коментарі, бо таке складно усвідомити: життя молодої, красивої, талановитої дівчини обірвалася за мить через ворожий обстріл.
Геннадій Писанка, колишній колега по DataRobot:
«Тяжко писати про Настю. Вона була світлою та чуйною людиною. Завжди знала, чого хоче, та досягала свого. Я просто шокований, що її не стало. Саме на таких людях, як Настя, будується країна та суспільство: вона була ініціативна, смілива, ерудована і безстрашна».
Анастасія Абіді, товаришка по команді DataRobot:
«Я вважаю, що у кожного в житті є люди-дороговкази, які задають твій життєвий шлях в якийсь момент — однією з таких людей для мене була Настя. Завжди, коли мені складно, я згадую її та думаю, як би вона вчинила на моєму місці, і знаю, що вона точно порадила б „не розпускати соплі“, використовуючи якусь цитату „Кровостоку“. Якось я запитала в неї: „То що, які в мене таски на цей тиждень?“. І Настя відповіла: „Твоя основна таска — це вижити та кайфонути“. Потім ми часто згадували це на наших дзвінках. Коли я дізналась, що Настю вбили, перше, що мені спало на думку, — цей вислів. І подумки я пообіцяла їй, що я завжди буду пам’ятати це та обов’язково виконаю».
Ілона Погоржевська, подруга та колега:
«Коли мені в якихось моментах стає складно, я завжди думаю: „Якби в мене була розмова з Настею, що б вона мені порадила?“. Вона могла справді зробити неймовірні речі — настільки неймовірні, що вона навіть сама не вірила, що це можливо. Я захоплююсь її життєвою позицією, активністю, цілеспрямованістю, впевненістю, вмінням ставитися до життя легко, рішуче йти до свого, не боятися, бути хороброю».
Дар’я Слободяник, подруга:
«Це людина з великим серцем! Все, що вона робила — це тільки добро, з великою любов’ю до людей, з великою любов’ю до тварин. Для мене кожен її вчинок показовий. З нею всі ставали кращими».
Юлія Саленко, мама:
«Моя дитина мене дивувала завжди. Починаючи з підліткового віку і до останніх днів. Те, як вона працювала над собою, розвивалася, вдосконалювалася. Можливо, це стало причиною того, що вона залишилася та почала волонтерити. Я, звичайно, безкінечне число разів з цим не згодна, тому що воно призвело до того, до чого призвело. Але це було її рішення. Вона вирішила: «Якщо це я не буду робити, то хто буде?».
