«Гейміфікація та сучасні технології — чудові союзники». Олексій Білоус, співзасновник та CTO Woolf, – про IT-освіту, Web 3.0 для університетів та навчання у метавсесвітах
З Олексієм Білоусом, співзасновником та CTO освітнього стартапу Woolf, DOU ще до війни зустрівся у сучасному офісі на території UNIT.City. У ті мирні часи, поки резиденти інноваційного парку займались обідньою йогою, Білоус проводив екскурсію та розповідав про компанію: у її українському офісі працює 12 осіб, ще дюжина спеціалістів — іноземні громадяни.
Після масштабного вторгнення росії в Україну життя всіх, в тому числі Woolf, кардинально змінилось: UNIT.City наразі де-факто не працює, але команда стартапу продовжує роботу над проєктом на повному ремоуті та навіть наймає нових співробітників. «Намагаємося не зупинятися, щоб підтримувати економіку та ЗСУ», — каже Білоус.
До війни Woolf залучив $7,5 мільйона від одного з перших інвесторів Uber і позиціює себе першим глобальним колегіальним університетом, який має полегшити доступ людей до вищої освіти. На слові «колегіальний» Білоус усміхнувся та зазначив, що в Україні мало хто знає про цю систему, а потім запросив за стіл у конференц-залі та одразу запропонував пояснити, чому вони обрали такий формат.
Співзасновники Woolf Олексій Писанко (ліворуч) та Олексій Білоус (праворуч)
«Ми не вміли розробляти, у нас не було грошей та зв’язків, ідея була „прохідною“. Проте нам вистачило розуму зрозуміти, чого бракує»
— Почнімо розмову з того, чим колегіальні університети, до яких зараховує себе Woolf, відрізняються від класичних?
— Всі знають про Оксфорд, Лондонський та Каліфорнійський університети, які якраз є колегіальними: до їхнього складу входять коледжі, під’єднані до глобальної системи університету, диплом якого ти отримуєш. Тут багато чого залежить від впізнаваності бренду вишу. Якщо це Оксфорд, то люди частіше кажуть: «Я закінчив Оксфорд». Але якщо це Берклі, то всі кажуть: «Я закінчив Берклі», а не Каліфорнійський університет, тому що Берклі більш відомий як бренд. У цій системі коледжі як учасники університету отримують доступ до загальної екосистеми, всіх його ресурсів: говорячи про класичні університети, це кампуси, а у випадку з нашою платформою — доступ до акредитацій і функціоналу. Але при цьому коледжі повністю зберігають свою незалежність у контексті бюджету, процедури приймання студентів та педагогічного складу. Все, що їм потрібно, — відповідати певним вимогам.
— Тобто дуже багато залежить від репутації материнського університету?
— Залежить від ситуації. Існують приклади, коли коледж і його бренд набагато сильніші за материнський університет. Здебільшого вони можуть стояти або на рівних, або люди знають суто про коледж, або суто про університет. Навряд чи хтось може назвати всі коледжі Оксфорда.
— Woolf — проєкт, започаткований академіком з Оксфорда Джошуа Броггі, але значна частина команди зараз розташована в Україні. Як ви приєдналися до компанії та почали розвивати її тут, у Києві?
Історія української частини проєкту розпочалася близько 10 років тому, коли я познайомився зі своїм найкращим другом Олексієм. Тоді нас обʼєднала ідея «робити щось». Льоша дуже надихнувся стартапами та зміг запалити в нас вогник першовідкривачів, дослідників, і ми вирішили спробувати зробити свій стартап. Нам було по 19 років. Як не дивно, наш перший стартап, можна сказати, мав стосунок до EdTech — ми робили сайт з підготовки до ЗНО. Це був наш «великий стартап» [сміється].
Звичайно ж, у нас нічого не вийшло: не було досвіду, ми не вміли розробляти, у нас не було грошей та зв’язків, ідея була «прохідною». Проте нам вистачило розуму зрозуміти, чого бракує. Тоді ми вибрали зовсім іншу стратегію і вирішили прокачатися в технічній складовій, інвестувати у вивчення технологій, збагачення своїх знань, щоб у майбутньому знайти партнера зі спільними цінностями та створити міжнародну компанію.
— Тобто ви вирішили стати експертами в цій галузі та виходити на рівень переговорів з міжнародним інвестором?
— Так. По суті, це була гібридна модель фрилансу-аутсорсу. Ключовий момент у тому, що ми ніколи не мали намірів збудувати чергову велику компанію, де працює 600 фахівців, а завжди збирали маленькі команди та робили сильний акцент на технологіях. Навіть займаючись фрилансом, ми шукали цікаві проєкти, що збігаються з нашими цінностями, й ніколи не ставали частиною великих команд, де не могли закривати технічну частину від А до Я, саме тому, що мали надію зустріти правильну людину і стати її технічними партнерами.
Три роки тому, після низки спроб і помилок, нас познайомили з Джошуа Броггі. Як то кажуть, життя — найкращий драматург, пам’ятаю, як після провалу чергового проєкту я прийшов до Льоші й кажу: «Ми пробуємо востаннє, якщо не вийде — йдемо на звичайну роботу». І тут ми зустрічаємося з Джошуа, він розповідає про свою ідею та підхід до роботи, і вони сильно резонують з нашими.
— Він запросив вас приєднатися до проєкту одразу на рівні партнерів?
— Ні, спочатку ми потрапили в проєкт як розробники та одразу запропонували Джошуа створити дорожню мапу, щоб правильно розробити функціонал. Йому дуже сподобався наш підхід. Він порадився зі своїми знайомими з техсфери, які вивчили наші open source бібліотеки, оцінили нашу експертизу, і тоді ми почали працювати над прототипом. Броггі сподобалася його якість, і він прилетів до України, де ми провели переговори. Ми довели продукт до стадії MVP (minimum viable product, з англ. мінімально життєздатний продукт — ред.), випустивши першу версію впродовж року. Стали залучати інвестиції відразу після релізу MVP, паралельно доопрацьовуючи продукт та інтегруючи перші коледжі. Тоді Джошуа запропонував нам стати партнерами та співзасновниками Woolf.
— А хто зараз виступає інвестором компанії?
— У нас багато інвесторів. Найбільш відомий — американський фонд First Round Capital, який інвестував у такі стартапи, як Uber, Notion тощо. Інвестиції надходять від різних інших людей, насамперед із США та Великої Британії.
«Ми не використовуємо інновації заради інновацій»
— Якщо подивитися на закордонні публікації про Woolf — на Forbes, Techcrunch чи ABC News, — ваш проєкт часто називають блокчейн-університетом. Згодом у ЗМІ почали писати, що засновник проєкту намагається відійти від цього формулювання. Наскільки правильно називати вас блокчейн-університетом?
— На цьому етапі абсолютно неправильно. Ми вже не використовуємо блокчейн. Що це було? Взаємодія з регуляторами вимагає від нас важливої речі: збереження цілісності історії навчання студента. Ми повинні надавати повну звітність про те, як навчається людина. Наша ідея полягала в тому, що ми можемо використовувати цю технологію для створення невзаємозамінних даних, щоб повністю довести непідробленість всього процесу навчання від старту до кінця, що дуже важливо у контексті глобалізації освіти — і при цьому збереження норм регулятора. Ми спробували, тоді це сподобалося ЗМІ, але в результаті вирішили відмовитися від цієї технології на користь класичних рішень.
— Тобто зараз ваші рішення ґрунтуються на Web 2.0, коли вся інформація зберігається на серверах у зашифрованому вигляді?
— Так.
— Але все ж таки в майбутньому блокчейн і Web 3.0 зможуть зіграти корисну роль в освіті?
— У нас є два правила. Ми не використовуємо інновації заради інновацій, але при цьому завжди стежимо, чи може конкретна технологія розвʼязати певну проблему. Але ми дуже підтримуємо бажання наших інженерів розвиватися, і вони не тільки стежать за цими технологіями, а й роблять свій внесок.
Ми маємо open source бібліотеки, які працюють з Web 3.0, і я думаю, що ці технології і є майбутнім. Ми продовжуємо за ними спостерігати і, можливо, одного дня повернемося до цього.
— Усі курси, які потрапляють на вашу платформу, проходять перевірку на відповідність академічним стандартам — розкажіть про технічну сторону цього процесу, чи він автоматизований?
— Якщо подивитися, як це відбувається в офлайні, то це нагадує хаос — трохи схоже на нашу взаємодію з держорганами: сходи до того кабінету, там тебе відправлять до наступного, а в наступному — до ще одного. Ключовий момент: зробити це user-friendly для нових користувачів та коледжів. Це те, що автоматизує Woolf. Ми ще не закінчили, але мені здається, що загалом автоматизувати все буде неможливо. Для нас ключова метрика — це скорочення тривалості отримання акредитації від кількох років до місяців та тижнів, а в перспективі це завжди будуть тижні.
На платформі ми використовуємо щось схоже на EСTS (Європейська система перекладу та накопичення балів — ред.): у студентів є академічні години, які вони напрацьовують і потім можуть переносити між різними акредитаціями, міняти, використовувати за своїм бажанням. Наша ідея — розширити цю практику на весь світ.
— Усю цю систему разом з алгоритмами ви побудували з нуля, це повністю ваша розробка?
— Так.
— Який обсяг вашої викладацької бази?
— Ми зараз перебуваємо на пілотній стадії проєкту та працюємо з сімома активними коледжами із семи різних країн. Вони запускають програми магістратури, докторантури, переважно це Computer Science, MBA тощо.
«Шлях Woolf — якнайбільше інтеграції»
— Ми визначили, що таке колегіальний університет в онлайн-вигляді, але багато людей не розуміють, чим це відрізняється від тих самих Prometheus, Domestika та інших освітніх платформ. Виникає питання — у чому ваші конкурентні переваги?
— Все просто: ми граємо зовсім на іншому полі. Нам не належать жодні курси, ми не маємо викладачів, ми LMS (Learning Management System) — платформа з акредитацією, яка виступає хабом для коледжів. Тобто ми покриваємо саме частину верифікації коледжів та взаємодії з регуляторами різних держав. Весь контент оцінюється, але належить він коледжам. Ми переносимо в онлайн саме класичну систему навчання, коли ви вчитеся з іншими людьми на курсі по семестрах і йдете шляхом здобуття ступеня.
— Як це відбувається? Тобто весь процес навчання проходить через вашу систему?
— У чому полягає вся магія: ми працюємо з трьома групами. Це студенти, викладачі та регулятори. Завдання платформи полягає в тому, щоб поєднати потреби перших і других з вимогами третіх і зробити це максимально зручно. Тому що, як ми розуміємо, сфера онлайн-освіти, держави — це все бюрократизовано і консервативно, і головне завдання — зробити ці процеси user-friendly.
Ми маємо відділ акредитації, який опікується пошуком точок дотику з державою та розуміння, як з нею працювати, щоб відповідати всім нормам. З іншого боку є партнерський департамент, який працює саме з коледжами, щоб пояснити їм, як використовувати платформу: що можна, що не можна, як відчувати свою свободу і бути гнучкими в рішеннях, а де потрібно суворо дотримуватися букви закону.
Коли десь у світі з’являється новий коледж, то з моменту його створення до отримання акредитованої програми минає від трьох до семи років.
Це основна проблема, яку ми розвʼязуємо: отримання акредитації за допомогою нашої платформи — це питання місяців, а в деяких випадках — тижнів. І тут відбувається вся магія.
— Припустимо, викладачеві 70 років, і він звик комунікувати суто через Skype або Zoom — на вашій платформі всі ці завдання вирішуються? Чи є у Woolf можливість звести студентів та викладачів та закрити всі їхні навчальні завдання: онлайн-конференції, обмін лекційними матеріалами тощо?
— Це була одна з наших ранніх гіпотез. Якоїсь миті, ще до пандемії, коли Zoom не був настільки популярним, ми з Олексієм реалізували його аналог у нас на платформі. Це була повністю in-house розробка, але нашим користувачам потрібна була інтеграція саме з Zoom, і ми відмовилися від свого рішення на користь інтеграцій. Але це було вимогою регуляторів. До нас приходили університети, повідомляли, що вже придбали преміумпідписку на Zoom, і просили інтегрувати його в нашу платформу. Тоді ми справді зробили невеликий pivot та пішли у бік інтеграції.
Але у кожного коледжу є набір технологій, які вони використовують у повсякденному режимі — те, до чого звик викладач: хтось любить Skype, а хтось віддає перевагу Zoom. Ці люди не хочуть переучуватися. І їх не треба переучувати, тому що такої вимоги з боку регуляторів немає. Потрібно перевчити там, де цього вимагає закон, а де ні — просто дати можливість взаємодіяти через нашу платформу. Тому шлях Woolf — якнайбільше інтеграції.
— А чи виходила з вами на зв’язок «Дія» із проханням поділитися досвідом? Упевнений, що їхнім наступним кроком буде диджиталізація освітньої галузі.
— Ні, але було б дуже круто, я б це підтримував.
«Україна має потенціал зламати шаблони, продовжувати диджиталізацію та зробити освіту доступною для всіх»
— Поговорімо про українську освіту: дедалі більше людей протягом життя працюють не за фахом, здобутим у класичному університеті, або ж змінюють сферу діяльності. До того ж в IT приходять люди різних професій — самоучки чи ті, хто закінчив спеціальні курси. На вашу думку, чи сучасна українська академічна освіта може впоратися із запитами ринку IT?
— Класичним університетам дуже важко. Але я спочатку їх похвалив би. Все-таки є одна перевага, яку я чітко бачу. Я сам закінчував факультет інформатики та обчислювальної техніки Київського політехнічного інституту, і «стару школу», наших математиків, дуже поважають у всьому світі. Вони справді мають глибинні знання, яких у сфері часто бракує. Насправді люди, які навчаються в наших університетах «всупереч», і справді отримують ці знання та можуть нести їх далі — це круто.
Але, крім того, у нас занадто теоретична освіта, практика повністю відсутня. І це велика проблема, тому що в сучасному швидкоплинному світі люди не розуміють, чому вони мають шість років вчити теорію, не знаючи, де її застосують. У нас на кафедрі були спроби взаємодіяти з різними компаніями, відкривати наукові центри, але це, на жаль, було далеко від того формату, про який я б мріяв. Університет радше служив джерелом джуніорів для цих компаній.
Хотілося б, щоб Україна переймала досвід американських колег, того ж Стенфорда, де якщо студент закінчує факультет Computer Science, то перед ним — я, звичайно, утрирую, — стоять натовпи інвесторів, які готові давати гроші просто тому, що він зміг подужати цю програму. Це те, чого нам не вистачає, адже якщо хочеш йти вчитися, ти маєш розуміти, навіщо це.
— А який вихід із цієї ситуації ви бачите? Відкривати R&D-центри при університетах, запускати більше академій, як ту ж саму Sensorama Academy в UNIT.City? Як поступово переходити на західну модель, переймати досвід?
— Ви згадали «Дію», і, якщо чесно, мені здається, держава має віддавати університетам частину своїх проєктів на розробку, бо все завжди починається з освіти. Тільки давши людям хорошу освіту, ти отримаєш бонуси в інших галузях. Щодо R&D — так, і потрібна глобалізація, відхід від старих засад. Гарний приклад — дистанційне навчання: пам’ятаєте, як переживали, що впаде успішність учнів і студентів? Я думав, що то кінець. Але нічого не змінилося, відповідальні люди й з дому добре працюють. Україна має потенціал зламати шаблони, продовжувати диджиталізацію та зробити освіту доступною для всіх.
Навряд чи мета полягає в тому, щоб студенти ходили до навчальних закладів та сиділи від дзвінка до дзвінка. Мета — навчити людей. Тому треба переходити в онлайн, давати можливість навчатися в університетах з різних точок України, щоб людям не з обласних центрів не обов’язково було їхати до Львівської політехніки чи КПІ, адже можна спокійно це робити віддалено.
Сфера фінтеху показала, що Україна з погляду споживача, оператора послуг і держави готова ламати шаблони, якщо це вигідно людям.
І знаючи світовий ринок, в EdTech потенціал ще більший, зокрема в Україні.
Щоб ви розуміли, у світі кількість студентів, які шукають магістратуру та докторантуру, щодня збільшується на тисячі людей, що можна порівняти з відкриттям двох-трьох невеликих коледжів. ВНЗ просто не встигають будувати. Єдиний вихід — це «цифра». Я гадаю, що Україна тут не виняток. Нам необхідно ці глибинні знання, дуже круті та неймовірно конкурентні на світовій арені, зробити доступними.
«Те, на чому спіткнулася наша система освіти, — вона стала занадто серйозною»
— Як зараз молодим спеціалістам з IT-сфери розвивати свої навички, чи є EdTech-проєкти, які вам імпонують?
— Насправді все просто: коли КПІ не міг покрити запити щодо моїх навичок, я проходив за класичною схемою айтівця: починав із Coursera, Udemy, Stack Overflow, Reddit, Twitter, спілкувався з людьми. Саме так, мені здається, зараз люди отримують знання, принаймні в IT-сфері. Якщо поглиблюватися — онлайн-курси MIT, Єльського університету у відкритому доступі. Хотілося б бачити в системі української освіти таку саму відкритість, як у сфері IT, коли в тебе є форуми, де комунікуєш з іншими, і це досі класно працює — ти пишеш безпосередньо розробнику, наприклад React’у, і він тобі відповідає.
— Як гадаєте, нещодавно анонсований Марком Цукербергом метавсесвіт можна використовувати в освітніх цілях?
— Ми не прихильники того, щоб стрибати з головою у хайповий тренд, але при цьому я й не прихильник того, щоб критикувати все нове та говорити, що нічого не вийде. У мене є частка скептицизму щодо апаратної складової: наскільки «залізо» зможе потягнути амбіції Марка Цукерберга та його команди. Але я із задоволенням подивлюся, що в них вийде і куди вони прийдуть. Це було б справді цікаво. Мені здається, це у щось виллється — просто не зовсім у те, що було презентовано.
Кажучи про освіту, спочатку варто зрозуміти, що взагалі таке метавсесвіт. Якщо говорити про VR-складову, то в деяких освітніх речах вона вже використовується дуже активно, і це було ще до презентації метавсесвіту — наприклад, у медицині під час тренувань людей із проведення операцій. Це корисно і допомагає справді круто вчитися.
Нещодавно я почув думку, що метавсесвіт — це той момент, коли метадані стануть такими ж цінними, як і звичайні дані. І це, безумовно, цікаво, тому що в контексті історії навчання та створення твого персонального аватара поєднання всіх цих даних у майбутньому може бути цікавим.
— Метавсесвіт у будь-якому разі запропонує гейміфікацію освітнього процесу. Це радше заважає вчитися чи допомагає?
— Залежить від ситуації. Я не противник гейміфікації. Часто магістратура та докторантура асоціюється з дуже серйозними речами, і це справді так. Там часто немає місця для жартів. Але це не означає, що освіта не може бути веселою. Це саме те, на чому спіткнулася наша система освіти — вона стала занадто серйозною.
Важливо зацікавити людей та показати молоді, що наука — це про майбутнє, а не про минуле.
Потрібно відмовитись від стереотипу сурового викладача, який не відходить від методичок минулого століття, та створити образ ентузіаста, який навчає та надихає тих, хто змінить цей світ. Гейміфікація та сучасні технології — це чудові союзники у цій нелегкій трансформації.
— Буду відвертим: Woolf — не наймедійніший EdTech стартап в Україні. Як так вийшло? Це свідоме рішення — спочатку розвинути платформу, відточити роботу проєкту, а потім уже виходити в медійну площину?
— Це було свідоме рішення, пов’язане з розбудовою компанії і тим, як ми взаємодіємо з нашими коледжами, як їх знаходимо. Медіа для нас на цьому етапі — це не основний канал, тому до цього часу ми «в тіні» доводили платформу до певного технічного стану. Наша дорожня мапа розписана на три роки наперед.
— Розкажіть про неї.
— У найближчі пів року ми фіналізуємо платформу, вийдемо на певний рівень очікувань щодо якості навчальної системи. Після цього рухатимемося в напрямі глобального маркетплейса — це якраз більше поле Coursera та схожих ресурсів. Наступний етап — створення та нарощування спільноти навколо бренду Woolf, великої екосистеми.
Нами рухає ідея зробити освіту доступною для всіх. Тому ми не боїмося конкуренції, а навпаки, радіємо їй. EdTech — це велика сфера, і тут знайдеться місце для кожного. Тож було б круто, якби підприємці запускали дедалі більше проєктів у цій сфері, а держава їм у цьому допомагала.
