Мотивація програміста. Як приборкати внутрішню мавпочку

Після тридцяти (а в декого й раніше), коли для нових проектів є вже все: і вміння, і час, і можливості, раптом виникає ситуація, що усього того, що планував на життя, усіх тих проектів, які стриміли попереду дороговказною зіркою, раптом перестає хотітися взагалі. Енергія, що раніше текла бурхливим потоком, з’являється зовсім ненадовго. І в короткі миті просвітлення хочеться тільки одного: знову чітко знати, чого хочеш. Хотіти хоч чогось.

Багато людей у цей період пускаються берега: записуються в секту, їдуть до Індії шукати гуру чи купують кілограмами мотиваційну літературу. Якщо ви колись почувалися так, заощадьте трохи часу й грошей і прочитайте спочатку цю статтю.

Якщо поки ні, то трохи інформації про те, як працює наш мозок, вам теж не завадить. Хоча б для того, щоб розуміти, що відбувається з оцими всіма «вигорілими» навколо, і не перетворитися на одного з них.

Мотивація сама собою виникла на світанку історії, коли одні люди (яких потім назвуть пролетаріатом) почали працювати на інших людей (яких потім назвуть злісними експлуататорами). І від самого початку цих відносин «експлуататорів» почало цікавити, як примусити «пролетаріат» працювати більше й краще, але водночас особливо їм не платити. Це й назвали мотивацією.

Спочатку основним мотиватором було насильство

Не будеш працювати — дістанеш нагайкою по ребрах. Або крокодилам тебе згодуємо, якщо що. Пізніше до мотивацій додалися платня, тривалість робочого дня, наявність відпустки — і так аж до сьогоднішніх безоплатних масажів і зустрічей із СЕО за обідом.

Але незмінним лишалося одне: для мотивації потрібні двоє. Є рабовласник, а є раб. Є власник фабрики, яка виготовляє деталі, і є робітник, який готовий ці деталі робити за певну винагороду. Саме на такому підґрунті побудовано більшість наукових теорій мотивації, які розглядають різні способи примусити робітників працювати більше й краще.

Але двадцять перше століття разом із глобальним потеплінням та інстаграмними сторіз принесло ще один доста парадоксальний концепт — самомотивацію. Тепер робітникам доводиться самим не тільки працювати, а ще й мотивувати себе! Дуже зручно, чи не так?

Відсутність бажання працювати тепер вважають за хворобу. Лікувати її пропонують книжками й відеозаписами виступів «гуру мотивації», а закріплювати прогрес — читанням «надихаючих цитат» відомих людей, бажано поверх чорно-білих фотографій із Джейсоном Стейтемом на тлі новенького «ферарі».

На перший погляд, звучить абсурдно. Адже бажання мотивувати себе до чогось автоматично передбачає наявність бажання це робити, інакше для чого мотивуватися? А якщо ти вже хочеш це зробити, то для чого тобі мотиваційна література? Просто бери й роби, ні?

Повсюдно рекламований «вихід із зони комфорту» й узагалі відгонить мазохізмом. Людям, яким конкретної миті «комфортно», пропонують із цього стану вийти й навмисне погіршити собі життя, щоби їм, бачте, чогось захотілося. Може, якщо чогось не дуже хочеться, то не дуже то й треба?

Що ж, насправді, звісно, не все так просто. Увесь цей абсурд має цілком просте пояснення, якщо ми згадаємо, що в будь-яких стосунках, де є місце мотивації, є два учасники. Фабрикант і пролетарій. Замовник робіт і виконавець. Хоч як це дивно звучить, але в самомотивації учасників теж двоє.

Ілюзія контролю

Фабрикант у цьому разі — ви самі. Те, що ви вважаєте собою, принаймні. Кора головного мозку — невеличка надбудова, призначена для пристосування до різних умов і причетна до виникнення мови, культури, ядерної зброї й мови програмування Piet, де програмний код нагадує картини абстракціоністів.

Другим учасником — робітником, виконавцем усіх завдань — є ваш організм, включно з усіма іншими, древнішими частинами мозку. Правила, за якими він працює, формувалися мільярди років і мають у собі частинку всіх наших попередників, аж до перших одноклітинних. Найбільше, звісно, ми успадкували від наших прямих предків, тому мені подобається уявляти собі цю нашу частину як симпатичну мавпочку.

Попри впевненість кори у своєму домінуванні, численні дослідження показують, що цілковита більшість наших рішень іде саме від мавпочки, незалежно від нашої свідомості. Якщо говорити про Канеманівське «швидке» й «повільне» мислення, то на її плечах лежить 100% «швидкого», тобто десь 99% наших рішень протягом звичайного дня.

Ну хоча б «повільні» рішення ми ухвалюємо самі? Так. Але й ні. Тому що, зрештою, будь-який ланцюжок логічних думок рано чи пізно натикається на факт, що жодне з наших рішень не має жодного сенсу, різниці між нашими життєвими виборами немає ніякої, а ще рано чи пізно всі помруть і навіть сам Усесвіт закінчить свою історію тепловим колапсом. Тому будь-яке питання через вервечку логічних перетворень зводиться до головного: «Вбивати себе зараз чи зачекати, поки вийде новий сезон улюбленого серіалу?»

Тут нам на допомогу приходить мавпочка, яка викидає дурні думки з голови й скеровує роздуми в потрібному їй напрямку. Ми цю мить називаємо емоціями й часом ставимося до неї доволі скептично, мовляв, одні проблеми від них. Проте хворим на клінічну депресію, коли мавпочка хворіє, тільки й лишається валятися в ліжку цілими днями, навіть за повного збереження раціонального мислення. Адже, як ми вже зрозуміли, ні бажання, ні мотивація нічого раціонального в собі не мають.

Звісно ж, наша свідомість не хоче визнавати своє підлегле становище й часто намагається раціоналізувати дії мавпочки, приписуючи їх собі. Наприклад, в одному експерименті людей гіпнотизували й примушували лягати на підлогу. Коли їх питали навіщо, ніхто не відповів: «Не знаю, що на мене найшло». Втрачати контроль над собою страшно. Тому один поважний чоловік «вирішив оцінити, наскільки в кімнаті м’який килим, щоб купити собі такий самий». А порядна матрона, виявивши себе на підлозі, заявила, що «просто перевіряла, як добре в кімнаті прибирають».

У середині ХХ століття лікарі навчилися лікувати епілепсію, розрізаючи мозолисте тіло й розриваючи зв’язок між двома півкулями головного мозку. Водночас свідомість лишається тільки в одній півкулі, а друга половина мозку зостається повністю функціональною, продовжуючи керувати своєю половиною тіла. Таке бузувірство допомогло їм, зокрема, провести низку захопливих експериментів.

В одному випадку лікарі просили хворих закрити одне око, кероване півкулею зі свідомістю, і показували картинку-жарт. Друга півкуля жарт розуміла, і хворий починав сміятися. Але свідомість не знала, звідки такі емоції. Тому, коли лікар запитував: «Із чого сміємося?», хворий відповідав, що оце просто зараз пригадався смішний анекдот або що краватка в лікаря, виявляється, дуже веселого кольору. Просто сміхота.

Ситуація, коли ми ніби чогось хочемо, але водночас потребуємо мотивації, дуже схожа. Кора головного мозку тоді вважає, що треба щось робити, але мавпочка, не довго думаючи, накладає на це рішення вето. І це насправді досить прекрасно.

Наша кора дуже молода за мірками еволюції: їй усього кілька сотень тисяч років. Конкретно наш досвід, на основі якого вона намагається ухвалювати якісь рішення, і взагалі обмежується кількома десятками років. Суто статистично мавпочка краще знає, що нам насправді треба в абсолютній більшості випадків. Звідси випливає доста парадоксальний, як для статті про мотивацію, висновок: якщо вам чогось не хочеться — отже, на це є серйозна причина.

Куди розумніша за вас істота вирішила цього не робити. А хто ви такі взагалі, щоби сперечатися з кимось, на сто мільйонів років старшим за вас? Не виходить вам чимось зайнятися? Ну й не треба, значить. Відкладайте ту книжку, згортайте мольберт і закривайте Курсеру. Підіть натомість поспіть.

Хотілося б і закінчити статтю на цьому «позитивному моменті», але насправді є один нюанс. Існує щонайменше два чинники, що нівелюють усю мавпоччину мудрість, яку вам, як розумній корі, доведеться компенсовувати кожного бісового разу.

Чому не варто покладатися на мавпу

По-перше, мавпочка занадто стара. Її досвід, її завчені й передані вам у генах правила мали сенс мільйони років тому. І сотні тисяч років тому. А то й десятки. Але сучасна епоха рухається вперед настільки шаленими темпами, що еволюція як основне джерело знань мавпочки просто не встигає оновити операційку. Тому дані, зашиті у вас генетично, можуть бути не те що не корисними, а можуть і шкодити!

Мавпочка кидає вас на солодощі й калорійну їжу, не знаючи, що в наших умовах ожиріння вбиває більше людей, ніж голод. Мавпочка заощаджує енергію, коли її варто витрачати на повну. Умикає режим «бий або тікай» у ситуаціях, які в сучасному світі прийнято вирішувати діалогом. Та й взагалі досвід мисливця чи збирача ягід дуже важко переноситься на життя білого комірця в мегаполісі. Звідси такий високий рівень депресій і психічних розладів попри високий рівень життя.

Але й це ще не найгірше. Ураховуючи, що мавпочку всередині має абсолютно кожен, її слабкостями давно навчилися користуватися різноманітні шахраї: маркетологи, політики, релігійні сектанти й навіть продавці пилососів. Є цілі підручники про те, як викликати в жертви ту чи ту емоцію. Правильно підібраний набір лозунгів може примусити цілі нації божеволіти і вбивати людей у промислових масштабах або обирати на виборах популістів, що приводять державу до незворотного краху.

Якщо розібратися, то для цього мавпочка й відростила собі кору головного мозку: щоб мислити, коригувати рішення на основі конкретних умов і виживати там, де прадавня мудрість більше не працює.

І от у деяких випадках виходить так, що кора, обдумавши теперішню ситуацію, вважає, що треба щось робити. А мавпочка опирається. Річ у тому, що недостатньо ухвалити якесь рішення, а треба ще пояснити його мавпочці. Перекласти зрозумілою їй мовою. Довести мавпочці корисність наших цілей.

Уся наука про мотивацію — своєрідний перекладач з людської мови на мавпячу

Ну справді, скажете ви, придумаєш таке! Не вистачало мені ще з якоюсь мавпою всередині миритися. Як не буде слухати, можна ж примусити її. Узяти себе в руки, зібрати всю силу волі. Зробити ривок.

Так, звісно, можна. Тільки дуже ненадовго.

Ви, напевне, не раз чули про експеримент із зефірками, коли дітей просили потерпіти й не їсти солодощі зараз в обмін на більше солодощів у майбутньому. Дослідники простежили за майбутнім цих дітей і виявили, що ті, хто зміг утриматися від спокуси, досягли потім у житті куди більше. Вдалий приклад того, як сила волі допомагає нам досягати високих результатів у житті...

Насправді не зовсім. Інші дослідники копнули трохи глибше, і виявилося, що діти, котрі змогли себе стримати, були просто з багатших сімей. Для них солодощі були звичною річчю, як і довіра до батьків. Бідніші діти натомість знали справжню ціну обіцянкам і правильно вирішували, що краще брати, що дають, поки воно є. Особливо якщо це щось настільки незвично смачне. Ну а результат експерименту просто показував, що в багатших батьків діти досягають більшого. Уже не так цікаво, правда?

Горезвісне тренування сили волі — нонсенс

Як показують численні експерименти, сила волі навпаки — скінченний ресурс, і тим, хто її, наприклад, витрачав для концентрації на нудних завданнях, потім було набагато важче втриматися від шкідливої їжі. Якщо тиснути гальма на повній швидкості багато разів, машина не навчиться гальмувати краще, а натомість ви просто зітрете гальмівні колодки.

До того ж примушування себе до роботи взагалі не працює для творчих процесів, які потребують координації всіх відділів мозку. А без творчих прозрінь жодного прогресу досягти неможливо ні в навчанні, ні в реальній роботі, якщо вона у вас хоч трохи складна. Результат завжди буде лінійно залежати від кількості витрачених зусиль і впаде на нуль, щойно ви добряче стомитеся.

Натомість, коли бажання йде зсередини, людський організм здатен на справжні подвиги. Люди підкорюють полюси, засновують і розвивають багатомільярдні бізнеси, пишуть операційні системи й літають у космос. Водночас мотивація тільки підсилюється після кожного етапу, починаючи своєрідну ланцюгову реакцію, у якій результати роботи ростуть за експонентою. Адже плисти за течією куди простіше, ніж постійно гребти проти неї.

Як же тоді взаємодіяти з мавпочкою і як пояснити їй потрібність цілей, визначених корою? Для цього спочатку треба зрозуміти, як мавпочка мислить і якими правилами користується, щось вирішуючи.

Найпростіший стимул — негативний

О так, еволюція не любить слабаків, і між пряником і батогом в абсолютній більшості випадків вибирає останній. Пішов кудись не туди? Загруз у болоті, задихнувся й помер. Поїв не тих ягід? Отруївся й помер. Не дав ради з мамонтом? Тримай бивень у живіт. Привіт, смерть.

Але, звісно, цього недостатньо. Слабкі особини, може, і вимерли, але як сильнішим знати, що можна робити, а що ні? Тут на допомогу приходить моделювання майбутнього.

Джеф Хокінс, автор відомої книжки «Про інтелект», стверджує, що все наше мислення — не більше ніж постійне передбачення майбутнього й безперервна перевірка цих гіпотез на практиці. Але деколи результати моделі й перевіряти-то не хочеться. Якщо ти впевнений, що в цьому озері крокодили, не варто туди лізти взагалі. Якщо ти знаєш, що після втрати роботи помреш голодною смертю на вулиці, краще тобі не байдикувати на робочому місці.

Саме через потужність негативного стимулу став таким популярним підхід «вийти із зони комфорту». Адже часто ми опиняємося в ситуації локального максимуму, коли кожен крок за межі гарантовано погіршить ситуацію. Потім, за якийсь час, стан речей унормується та зрештою стане навіть краще, ніж було до того, але страх перед цим перехідним періодом паралізує мавпочку й не дає їй зробити ні кроку.

У ці миті дуже важливо зробити оцей короткий ривок, кинути себе у воду й не залишити мавпочці жодного шансу повернутися туди, де тепло. Тоді вона, зрештою, вигребе, бо виходу вже не буде. А ви тим часом досягнете своєї мети. Ну або зрозумієте, що не дуже вона вам була й потрібна. Теж хліб.

Рутина — це зрозумілий мавпочці мотив

Якщо щось повторюється з дня в день, отже, воно має сенс. Якщо ми вибирали щось щодня й досі живі, цей вибір має бути правильним. Мавпочка взагалі не любить думати. Мозок і так витрачає непропорційно багато енергії, тому менше думок — вищий шанс на виживання. Робити те, що робив учора, не задумуючись — ідеальний приклад такого заощадження.

Учення Дао стверджує, що для вироблення якоїсь звички потрібно повторити потрібну дію щонайменше сто разів. Сучасні психологи зазвичай обмежуються тридцятьма днями. Якщо цілий місяць ви повторювали якийсь процес, то тридцять першого дня примушувати себе вже не доведеться.

Окрім регулярності, мавпочка непогано вміє прив’язуватися до часу доби. Якщо ви кілька тижнів робили розминку о восьмій вечора, а потім один раз пропустите, десь о дев’ятій м’язи вам почнуть натякати, що щось у цьому житті йде не так. Те саме працює з їжею, зі сном, роботою й переглядом серіалів.

Ба більше, тренуватися короткими, але частими інтервалами набагато ефективніше працює для закріплення якоїсь навички, ніж робити довші сесії, але рідше. Самі плюси, одно слово.

Проте рутину ще треба встановити, а перші кілька разів ви, швидше за все, зіткнетеся із серйозним спротивом мавпочки. Особливо якщо вона не до кінця розумітиме, навіщо вам здалися ті м’язи, нова робота чи роман про космодесантників-зомбі. Може, краще заощадити енергію й залізти в редит? Там допаміном, кажуть, годують...

І тут дуже важливо зрозуміти правила, за якими мавпочка вирішує, що їй потрібно в цьому житті, а що ні. Вони, на щастя, дуже прості.

Як ми вираховуємо користь від дії

Корисність певної винагороди, яку для себе вираховує мавпочка, прямо залежить від потрібності і ймовірності отримання цієї винагороди. І обернено пропорційна ціні її досягнення. Я навіть формулу оце намалював, щоби вдати, що стаття хоч якоюсь мірою наукова. Ось, милуйтеся:

Пройдемося пунктами. Із ціною все зрозуміло. Якщо вам до спортзалу їхати годину громадським транспортом, то ходитимете ви туди куди рідше, ніж коли спортзал розміщено у вашому будинку й, щоб потрапити туди, достатньо спуститися ліфтом.

Працюють навіть абсурдні оптимізації: досвідчені педагоги радять батькам, діти яких уперто відмовляються робити домашку, просто розкласти всі зошити й підручники на столі розгорнутими. Тоді бажання дітей щось робити зростає практично вдвічі. Адже мавпочка всередині них вважає, що половину роботи вже зроблено й залишилося зробити один останній ривок.

Імовірність досягнення — трохи складніший концепт. На перший погляд, мавпочка взагалі з відсотками не дружить: імовірність побачити динозавра на вулиці п’ятдесят відсотків (або побачиш, або ні). Звісно, числа — це занадто важко для мавпочки, але якраз імовірності вона рахує доволі непогано. Просто формулюються вони мовою мавпочки трохи інакше.

Для того щоб зрозуміти, наскільки ймовірною ви оцінюєте подію, уявіть, що вона сталася, і замисліться, наскільки ви здивуєтеся? Нехай одного жовтневого ранку просто після вашого виходу з дому почнеться дощ. Ви дуже здивуєтеся? Та навряд. Імовірність дощу восени доста висока. А якщо дощ почнеться в лютому, після двох тижнів мінусової температури? Це здивує вас трохи більше. А що як дощова хмара матеріалізується безпосередньо у вашій спальні?

Гроза у вашій квартирі, як і поява динозавра на вулиці, не просто здивує вас: ви, найпевніше, у це не повірите, списавши на якісь кінематографічні ефекти. Це означає, що ймовірність такої події для вашої мавпочки — надзвичайно низька. І аж ніяк не п’ятдесят на п’ятдесят.

Але як мавпочка визначає цю ймовірність, особливо для досягнення тієї чи тієї мети? Для цього в неї є кілька критеріїв.

Самооцінка: підпишіться на Ілона Маска

У голові кожної людини є чітке уявлення про те, що вона може, а що ні. Часом це уявлення може бути викривлене (12% американських чоловіків вважають, що зможуть узяти гейм у грі із Сереною Вільямс), а часом — вигнуте в протилежний бік («та чого я туди резюме слатиму, я ж тупий»).

Як правильно себе оцінювати — тема для іншої статті, а тут лише скажу, що самооцінка теж підвладна ланцюговій реакції. Після перших перемог уявлення про себе росте, а це зі свого боку підіймає рівень цілей, які ти перед собою ставиш, а заразом і результати. І, звісно ж, навпаки: після кількох поразок самооцінка падає, а з нею і цілі, і результати.

Велике значення мають успіхи групи, до якої зараховує себе мавпочка. Причому розміри групи обмежені зверху числом Данбара: сотня-дві, не більше. Саме тому, до речі, навчання в топових університетах значно корелює з подальшими успіхами навіть для тих, хто вчився так собі. Знань ти можеш і не здобути, але бачити, що люди, подібні до тебе, отримують роботу в топ-корпораціях, засновують стартапи й реалізують амбіційні проекти — надзвичайно важливо для віри в те, що й у тебе вийде не гірше.

Так само впливає й негативний чинник. Якщо ти «найрозумніша мавпочка в кімнаті», отже, прагнути особливо й нема чого. Представники групи, з якою ти себе асоціюєш, вважає мавпочка, зазвичай нічого вищого й не досягають. Тому дуже важливо вчасно рухатися вперед, не затримуючись у середовищах, які тягнутимуть тебе донизу.

Якщо ти не можеш просто сьогодні затоваришувати з Ілоном Маском, не переживай. Часом достатньо підписатися на його інстаграм. Як показують дослідження, мозок реагує на фотографії знаменитостей так само, як і на фотографії власних друзів. Логіка проста: я бачу когось щодня, отож це мій знайомий. Відповідно, представник моєї групи. А раз він може посилати ракети в космос, то і я одного дня зможу.

З чітким планом — простіше

Звісно, самого чужого прикладу недостатньо. Для високої ймовірності досягнення якоїсь мети мавпочці життєво потрібно розуміти, як саме ми зібралися її досягати. Процес із чіткими інструкціями підсвідомо здається простішим, ніж «піти туди, не знаю куди й отримати те, не знаю що».

Ба більше, коли перші кілька пунктів плану вдається виконати, імовірність досягнення зростає шаленими темпами. Якщо тобі вдалося залізти на вербу, то й груші з неї ти знімеш без зайвого напруження.

Особливості розрахунку ймовірності мавпочкою дуже люблять маніпулятори. Практично нульова ймовірність отримання виграшу в лотереї нам такою не здається, бо новини постійно розповідають історії переможців. Є й тонші стратегії. Якщо для отримання певної знижки треба купити десять товарів, то картку, на яку ставити штампи, обов’язково видадуть із дванадцятьма полями, два з яких уже відмічено. Мовляв, прогрес уже почався, дивися, усе реально!

Проте навіть висока ймовірність досягнення якоїсь мети зовсім не означає, що мавпочка нею зацікавиться. Можна легко підняти на вулиці й принести додому випадковий камінь. Можна дуже просто вивчити мнемонічне правило, щоб відрізняти між собою рознімачі на старих мікросхемах. Кажуть, навіть можна доста швидко навчитися дихати ротом і носом одночасно. Але навіщо?

Про різні види потреб і їхню класифікацію є кілька десятків повноцінних теорій, з книжками, захищеними дисертаціями й цілими школами послідовників. Ви, швидше за все, чули про одну з них — так звану піраміду потреб Маслоу. Її означення, звісно, було проривом, але пізніше виявилося, що ця модель абсолютно непридатна для використання в повсякденному житті.

Категорії, згадані там, занадто розмиті, нечіткі й банальні. Їхнє розташування в піраміді, з одного боку, передбачає залежність кожного рівня від попередніх, а з іншого — додаткові матеріали недвозначно натякають, що ніякого базування насправді немає, кожен рівень існує незалежно й сам собою. Голодні художники Парижа міняють на самовираження всі попередні рівні аж до базового. Опитані в Німеччині старші люди абсолютною більшістю схиляються до того, що вони б радше терпіли фізичний біль, ніж самотність. Ну й таке інше.

До того ж затятий ідеаліст Маслоу деколи занадто добре думав про людську істоту й мавпочку, котра сидить усередині неї.

Натомість я пропоную вам інші три категорії, ознаки яких кожен може знайти у своїх повсякденних рішеннях і стосовно яких значно простіше оцінювати свої прагнення. Категорії ці абсолютно не залежать одна від одної, їх задоволення відбувається одночасно й паралельно. Але кожна з них головно впливає на те, чи вважатиме ваша внутрішня мавпочка вашу мету хоч трохи корисною.

Еволюція: розмножитися й вижити

Починаючи від перших одноклітинних та аж до сьогодні в кожного із живих організмів є ці два завдання. Усе, що пов’язане із цими двома цілями, мавпочка автоматично вважає важливим.

Бажання вижити мотивує працю більшості населення земної кулі. Не побудуєш будинок улітку — узимку замерзнеш. Не підеш сьогодні на завод — утратиш роботу, а за тиждень помреш від голоду. І твої діти помруть, перетворюючи на прах усі твої зусилля розмножитися.

З кожним роком ситуація у світі поліпшується, а некваліфіковану працю забирають на себе механізми, залишаючи людям гуманніші й більш творчі заняття. І хай конкретно вашу роботу виживання, напевно, мотивує не сильно, не забувайте, що там, на іншій частині планети, ваш айфон складають докупи китайські підлітки, які, може, і хотіли б займатися в цьому житті чимось іншим, але навряд чи їм це колись світить. Хоча живуть вони однаково краще, ніж усі покоління їхніх родин, а їхнім дітям житиметься ще краще. Для цього, власне, і потрібен технічний прогрес та ваша робота зокрема.

Розмноження, утім, часом мотивує навіть сильніше, ніж виживання. Тіло конкретної істоти рано чи пізно однаково зіпсується. А ось гени, які воно несе, можуть прожити куди довше.

Річард Докінз вважає, що весь біологічний організм — це не більше ніж керована машина для передання генетичного матеріалу й абсолютно всі наші рішення так чи інакше випливають із цього завдання. Я б таким категоричним не був, але вплив репродуктивних бажань недооцінювати явно не варто.

Причому тут працює як пряма біологічна мотивація, коли кров перетікає від мозку до інших органів та люди втрачають здоровий глузд, так і зовсім побічні. Як-от коли користувач форуму з жіночою статтю в профілі за статистикою отримує вдесятеро більше корисних відгуків, ніж із чоловічою. Водночас кора може прекрасно розуміти, що шансів на розмноження немає й навіть імовірність того, що за аватаркою ховається справжня тян, близька до нуля, але мавпочка не проминає скористатися навіть мінімальною можливістю збільшити свої шанси на розмноження.

Прагнення статусу

Беручи свій початок у тих самих виживанні та розмноженні (низькорангові особини не мали права передавати свої гени, а часом їх могли й викинути з племені, що гарантувало швидку смерть), прагнення до статусу переросло свої початкові мотиви та перетворилося на річ у собі.

Статус проявляє себе в абсолютно різних формах. Ніцше називав його «жагою до влади» й визначав основною рисою своєї надлюдини. Біологи пов’язують важливість статусу з рівнем тестостерону, причому для обох статей. На основі статусу будується вся система керування державами, корпораціями, та що там — будь-якими людськими групами.

Статус — основний драйвер економіки споживання. Новий айфон, дорога машина, шикарний будинок з підстриженим газоном — більшість товарів, які впихають нам маркетологи, не потрібні нам для виживання. Їхня основна функція — демонстрація вищості або принаймні не нижчості серед нашої соціальної групи. Прагненням до статусу маніпулюють роботодавці, коли замість підняття зарплати дають чергову безглузду личку.

Статус може як зберігати традиції («не виділяйся, що люди скажуть?»), так і руйнувати їх, коли власник певного статусу прогинає навколишній світ під себе.

Зі статусу напряму випливає вся мораль («доброго члена суспільства» поважають більше) і навіть безумовний альтруїзм. Кора, може, і не чекає подяки від об’єктів нашого милосердя, але мавпочка знає, що добро дуже часто повертається та збільшує наші шанси отримати щось навзаєм.

На статусі базується все без винятку мистецтво. Кожен «пише винятково для себе», але потай мріє стати відомим, хоча би після смерті. Жага до статусу тримає на собі весь опенсорс, Stack Overflow і вікіпедію. Прості циферки на екрані, ніяк не пов’язані з реальною користю, мотивують людей на безоплатну роботу тисячами годин.

Модерні психологи навіть радять відповісти собі на запитання «Чи робив би я це, якщо ніхто про це не дізнається?» й визнають, що абсолютна більшість діяльності відбувається тільки для демонстрації своїх успіхів сусідам із соціальної групи.

Високий мотиваційний складник статусу викликає парадокси, коли заради славнозвісного імпакту працівники готові безоплатно працювати довше, погоджуватися на нижчу платню та взагалі відкидати власні бажання заради високої мети. І це прекрасно!

Бажання, як відомо, мають властивість тільки нескінченно зростати й рано чи пізно призводити до вигорання рецепторів задоволення. А служіння високим ідеалам і визнання соціальної групи здатні тримати на плаву ціле життя.

Проте в цьому разі дуже важливо спочатку зрозуміти, чи справді йдеться саме про зміну світу й допомогу людям, а чи ви, піддавшись умілій маніпуляції, просто реалізуєте чиюсь іншу мрію, до того ж пов’язану лише з грошима. Мавпочку можна обманювати досить довго, але розплата за обман, коли вона його усвідомить, буде дуже й дуже болючою.

Ну й про останній чинник, який сформувався найпізніше, але якраз і дозволив людям стати тими, ким ми є зараз. Чинник цей насправді зовсім неоднорідний і складається з кількох, доста різних процесів. Але об’єднує їх гормон, який при цьому виділяється в людському мозку.

Допамін та жага до пізнання

Зачатки статусу є в багатьох тварин. Вони діляться на вожаків і послідовників, але тільки для вищих ссавців характерна емоційна винагорода за щось, напряму не пов’язане ні з виживанням, ні зі статусом — за дізнавання нового й розв’язування задач.

Багатьох тварин можна надресувати, коли вони робитимуть трюки заради смачної їжі. З іншими можна досягти вищого прогресу, застосовуючи електрошок і болючі удари батогом. Але тільки невеличка частина розв’язуватиме завдання, поставлені перед ними, суто для власного задоволення.

У повсякденних робочих завданнях програміст рідко мотивується фінансово, адже платню відсунуто в часі від самого завдання, та й навряд чи доведеться голодувати, якщо не вдасться його розв’язати. Статус впливає трохи більше, але часом і на нього плювати. Завдання хочеться робити лише тому, що воно цікаве. Тому, що ніколи раніше ти його не робив. Тому, що його виконання розширить якісь горизонти свідомості й навчить чогось нового.

Мавпочка рідко розуміє, чого саме ти навчився під час виконання завдання. Але навіть вона знає: той, хто вчиться нового, а не будує однакові мурашники мільйони років, отримує зрештою владу над усіма іншими видами.

На нашій жазі до пізнання теж непогано вдається маніпулювати: соцмережі навчили маскувати безглузді картинки й шматочки тексту як нову отриману інформацію. Дурнуваті ігри прикидаються життєво важливими завданнями й забирають усю мотивацію на себе. Але це помірна ціна за всі ті плюшки, які ми отримуємо натомість.

Усю науку створено не жагою до виживання, навіть не погонею за статусом, а простим бажанням розібратися, як працює світ. Для вченого запитання «Для чого ви змішали ці дві речовини?» звучить абсурдно. Що значить «для чого»? Щоб подивитися, що буде!

Я казав, що статус породив і мистецтво? Що ж, я збрехав, бо допаміновий складник там не менший, а то й більший. Деколи щось робиться не тому, що приносить користь, а просто тому, що це має бути зроблено. «Я пишу, бо не можу не писати». Знайомо?

Та що там, будь-який політик, бізнесмен, релігійний діяч, може, насамперед керується статусом, але неодмінною частиною його мотивації є постійне розв’язування все складніших проблем, які виникають у процесі. Борис Щербина на момент Чорнобильської аварії вже мав повноту влади й в результаті не отримав її більше. Проте саме розв’язання проблеми потенційного апокаліпсиса давало йому сили рухатися далі й робити неможливе, ламаючи бюрократичні стіни та рубаючи один за одним політичні гордієві вузли.

У повсякденному житті наслідком роботи допамінового центру є нудьга. Леви, заваливши здобич, просто сплять цілими днями, заощаджуючи енергію. Людський мозок не припиняє працювати ні на мить. Усе тисячолітнє вчення про медитацію призначено для однієї мети: хоча б на кілька хвилин зупинити мисленнєвий процес і припинити розв’язувати уявні задачі. Насправді це дуже важко й удається не всім.

Завдання, до речі, бувають не тільки особисті, але й колективні. Увесь тоталітарний устрій працює на зміщенні мотивації з власного добробуту на досягнення високих цілей. Часто вони апелюють до передання генів («майбутнє наших дітей»), але переважно жодного сенсу в собі не несуть. П’ятирічку — за чотири роки. Чому? Ну як чому, круто ж, хіба ні?

Як ви вже здогадалися з попереднього прикладу, допамін зрештою перестає працювати сам собою й тоталітарним державам доводиться вдаватися до цікавіших методів, на кшталт масових розстрілів. Так само тільки до часу мотивує статус, і навіть виживання деколи перестає бути чинником: «Краще померти, ніж попрацювати на цій роботі ще один день».

Зате їхня комбінація працює завжди. І наша формула зрештою має ось такий вигляд:

Наступного разу, коли дискутуватимете з мавпочкою, що робити зараз: посидіти в соцмережі чи додивитися курс про новий фреймворк, можете переформулювати свої цілі так, щоб вона зрозуміла.

Насамкінець

Хочу додати ще одну ремарку.

Не лише мавпочка всередині нас така сприйнятлива до різноманітних маніпуляцій. Вашу кору головного мозку теж обманути не так складно, як здається.

Сучасний світ має банально забагато стимулів і занадто багато різних шляхів розвитку. А життя, особливо його активна частина, лишається так само коротким. І якщо розібратися, то без більшості цілей, які ставить перед собою пересічна людина в сучасному світі, можна запросто обійтися.

Саме так, можна не вчитися грати на гітарі, не вчити японську, не відвідувати всі країни світу, можна взагалі за кордон не виїжджати, якщо вас це не впирає. Можна не читати книжок і не знати математику, не бігати марафон та не виступати перед людьми. Можна навіть статей на DOU не писати і їх не коментувати (хоча про останнє я не певний).

Ваше життя належить лише вам, і вирішувати, що з ним робити, теж тільки вам. Проте якщо ви вже вирішили поставити перед собою якусь мету, сподіваюся, цей лонгрід чимось вам у цьому допоможе.

А як ні, то ні. Може, воно вам просто не треба? Підіть краще поспіть.

Ілюстрації Каталіни Маєвської