«Зарплата інженера-програміста в оборонній сфері — $600-700». Як працюють військові розробники в Україні
Наскільки схожа робота IT-фахівця у приватному секторі й робота того, хто працює в лавах Збройних сил? Чи можливо застосовувати новітні підходи в розробці у сфері, яка доволі забюрократизована й закрита для цивільних спеціалістів? Чи можуть наші військові програмісти конкурувати з закордонними?
Про те, як це — бути розробником програмних рішень, які безпосередньо впливають на обороноздатність країни в умовах війни, військовослужбовці з підрозділу розробки Міністерства оборони України Єлизавета Бойко та Сергій Гальчинський розповіли в інтерв’ю DOU.
Сергій Гальчинський та Єлизавета Бойко (по центру) на Хакатоні НАТО у 2017 році, де українська команда виборола два перших місця
Баланс між навчанням і фізпідготовкою
Єлизавета Бойко: Після школи я захотіла стати програмістом і подала документи до різних вишів включно з Військовим інститутом телекомунікацій та інформатизації, на той час — Військовим інститутом при КПІ. Він, зокрема, набирав абітурієнтів за напрямком «Комп’ютерні науки». Я вступила й туди, й на кілька факультетів Київського політехнічного інституту, але обрала військовий, адже він мав непоганий рейтинг і фізичну підготовку на рівні.
Я пройшла шлях від курсанта з першого по п’ятий рік та підписала свій перший контракт зі Збройними силами України. Через те що нині діє особливий період, ти не можеш розірвати контракт за власним бажанням. Якщо до цього, не в умовах війни, ти міг піти раніше, ніж за п’ять років, то наразі маєш у будь-якому разі відслужити.
Я вважаю, що підрозділ, в якому я зараз перебуваю, є унікальним, адже ми дійсно працюємо за тим напрямком, який вивчали в університеті: я п’ять років вчилася програмувати й зараз свій час на роботі присвячую саме програмуванню.
Жодного дауншифтингу, я є таким самим розробником, як і ті, хто працює у недержавній сфері.
У своєму підрозділі відчуваю себе на рівні, утисків немає. Але якщо ти виходиш за наш підрозділ і комусь кажеш, що не просто папери перебираєш, а вмієш писати код, на тебе можуть подивитися з недовірою. Це, мабуть, залежить від адекватності людей, яких ти зустрічаєш. В армії є стереотипи, дуже жорсткі стосовно жінки загалом, не обов’язково програміста. Але в моєму оточенні такого немає.
Сергій Гальчинський: Мій життєвий шлях доволі схожий. Все розпочалося зі вступу до Військового інституту. Я орієнтувався на те, аби був баланс між освітою і фізичним вихованням, адже не хотілося просто сидіти за монітором.
Вчився ще до того, як почалася війна. Після випуску я та колеги мали варіант піти з військової сфери до цивільної і займатися професійною розробкою, бо тоді не існувало достатньої кількості посад у війську, де ти міг би професійно реалізуватися. Але ми розуміли, що можна за допомогою своїх знань допомогти країні в секторі оборони, якимось чином конвертувати це у військовий потенціал. Тож почали займатися розробкою.
Хоча насправді це велике щастя, якщо ти вчився на розробника у Військовому інституті і потрапив на посаду, яка передбачає розробку, адже у сфері оборони тебе називатимуть не військовим розробником, а зв’язківцем. І зазвичай ти обіймаєш посаду, яка передбачає роботу із засобами зв’язку. А перспективи зростання взагалі жодної.
Єлизавета Бойко у 2018 році на Coalition Warrior Interoperability eXercise — щорічних багатонаціональних навчаннях НАТО та країн-партнерів
Специфіка роботи й зарплата тих, хто служить
Сергій: Зараз відбувається переворот. Якщо раніше військова сфера диктувала технологічні інновації у світі, зараз бізнес диктує правила того, як має жити IT, як повинні розвиватися технології, оптимізуватися процеси тощо. Сьогодні приходить розуміння того, що оборона, державна сфера, має адаптуватися до цих змін.
Найбільша проблема полягає в тому, що рівень фінансового забезпечення IT-фахівців тут доволі низький. І якщо виникає вибір — залишитися у військовій сфері чи піти до цивільної, — більшість кваліфікованих спеціалістів вирішують піти. Вони розуміють, що їм потрібно забезпечувати свої сім’ї, покращувати власне матеріальне становище, тож ситуація доволі сумна.
Бути військовим IT-фахівцем набагато складніше, ніж працювати у цивільній сфері. Тут є низка речей, які мають високий поріг входження. Для того аби почати розробку специфічних військових систем, ти маєш розуміти специфічні технології, знати специфічні протоколи, які використовуються. Крім цього, ти ще маєш працювати згідно зі стандартами НАТО. Знайти такого фахівця на ринку доволі складно. Якщо він уже виріс у військах і розуміє цю предметну галузь, важливе завдання для держави — втримати його, аби він і надалі працював у цьому напрямку і передавав знання наступним поколінням спеціалістів, які приходитимуть.
Наш стек технологій варіюється від низькорівневих речей, де потрібно інтегрувати специфічні рішення, до розробки на Spring Framework для наших сервісів. І через це доводиться читати величезну кількість ресурсів. Плюс — специфіки додає те, що ми працюємо з речами, які в принципі можуть бути не задокументовані. Це, наприклад, натівські розробки, які передбачають, що ти підписуєш NDA з вендором, який її винайшов. Він ділиться внутрішньою документацією під своїм грифом, а тому, коли ти стикаєшся з проблемами в реалізації, банальний пошук в Google тебе не врятує, адже така інформація взагалі не циркулює в мережі.
Поки що, на жаль, існує значний відтік кадрів — люди, які залишаються після випуску військових вишів, бачать зарплату і йдуть. Але ситуація змінюється. Зараз ми бачимо, що є прагнення створити нові підрозділи, які матимуть краще фінансове забезпечення.
Наразі середня заробітна плата, наприклад, інженера-програміста в оборонній сфері — це приблизно
Проблема в тому, що для того аби стати військовим розробником, потрібно обов’язково мати звання військового й бекграунд Computer Science. У нашому випадку ми беремо на службу курсантів — студентів військових вишів. Та лише одиниці з них ідейно мотивовані, залишаються і продовжують роботу.
Існує значний відтік кадрів — люди, які залишаються після випуску військових вишів, бачать зарплату і йдуть.
На щастя, зараз є тенденція до зміни умов найму — згодом не потрібно буде мати звання військового, аби потрапити до команди розробників в оборонній сфері. Тобто з’явиться можливість найму розробників з приватного сектору. Будемо сподіватися, що це станеться найближчим часом. Чи це небезпечно для ЗСУ? Ні, адже існують процедури, які регулюють такі речі. За таким принципом, до слова, працюють і наші західні колеги-союзники. Компанії-вендори чи конкретних розробників може перевіряти, наприклад, СБУ. З часом вибудується довіра з цими людьми, й можна буде легко працювати.
Всі ті недоліки, які сьогодні існують в оборонній сфері в секторі розробки — це комплексна проблема, де кожен фактор породжує наступний, а все разом призводить до тієї ситуації, яка є наразі. Низьке фінансове забезпечення зумовлює низький конкурс, до військових вишів вступають переважно люди з меншим потенціалом тощо. Це комплексна проблема, вирішення якої, можливо, взагалі варто було б починати з патріотичного виховання в школі.
Хоча, наприклад, якихось проблем з точки зору обладнання ми взагалі не відчуваємо — якщо йдеться про «залізо», софт тощо.
Робочі завдання та переможні хакатони НАТО
Сергій: Досвіду ведення комерційних проєктів ми не маємо, проте щодня працюємо над вирішенням складних і специфічних завдань.
Концептуально один з проєктів, яким ми займалися, мав на меті ситуаційну обізнаність. Його завданням було інтегрувати всі можливі сенсори, дати можливість працювати на цифровій мапі, вносити інформацію про обстановку, а найскладнішим моментом була реалізація протоколу MIP, який регламентує обмін інформацією між двома інформаційними системами. В межах цього протоколу описується модель даних і метод обміну. Це було доволі складно втілити у життя, але цього року під час міжнародних навчань ми протестували рішення й отримали позитивний експертний висновок. Тестування відбувалося за схожою системою з боку Канади, і за всіма кейсами ми успішно провели його. Це була перемога, до якої ми йшли рік.
Ще у 2017 — 2018 роках брали участь у хакатонах від НАТО, де через консолідацію численних націй, більшість процесів доволі забюрократизовані. І коли стоїть питання спробувати щось інноваційне — це затягується на кілька років, адже потрібно довести, що це дійсно необхідно, вибити бюджет, зібрати команду, яка це реалізовуватиме, тощо. Вони розуміють проблему, тож шукали нові методи пошуку й реалізації інноваційних ідей. В результаті вирішили створити такий варіант збору фахівців, як хакатон, де протягом короткого часу можна зібрати висококваліфікованих спеціалістів і отримати результат: чи то концепт, чи апробацію ідей тощо.
Українська команда комбінованого змагання Хакатону 2018
Єлизавета: У 2017 році Україну як партнера НАТО вперше запросили на Лондонський хакатон, де команди змагалися у трьох напрямках: «Програмування», «Моделювання» та «Комбінація». Україна брала участь у двох напрямках: «Програмування» та «Комбінація». Це був прецедент — ми поїхали на натівський хакатон вперше і вибороли два перших місця.
Нашим завданням було вирішити два проблемні питання. НАТО щоліта проводить спільні навчання на базі в Польщі, й щороку вони готують звіти щодо взаємосумісності різних країн з точки зору програмного забезпечення. Тобто з’ясовують, чи можуть країни обмінюватися інформацією. Щороку ці звіти генерували різним чином та не могли «збити» статистику. Тож у напрямку «Програмування» потрібно було зібрати ці дані докупи й візуалізувати — ми представили міні-макет. Друге проблемне питання полягало в нових підходах до збору інформації з різних сенсорів. Наприклад, з камер дронів, з камер відеоспостереження. Необхідно було знайти нові підходи до розпізнавання облич, сканування тощо. Наша команда за допомогою натівських вендорів змогла представити макет для розпізнавання облич у пропускних пунктах НАТО.
А у 2018 нас запросили до Чорногорії на наступний хакатон. Там ми представили три команди, але розподіл місць був трохи інший: перше, друге і третє відповідно.
Команда, яка брала участь у напрямку «Моделювання», посіла третє місце. Їм треба було проаналізувати вимоги до об’єднаних місій НАТО та запропонувати варіант застосування хмарних обчислень усіма учасниками місії. Для прикладу, питання, які поставали в межах челенджу:
- Що краще: Cloud On Premise на рівні місії чи використати IaaS/PaaS?
- Якщо якась з націй надає IaaS, то як здійснювати регулювання?
- Якщо декілька націй надають IaaS, то як керувати цим?
Рівень цього хакатону був набагато вищим за попередній. Було багато представників з індустрії, а також з державного сектору європейських країн (Великобританії, Данії). Наша команда хоч і посіла третє місце, але я вважаю, що цим можна пишатися, бо, наприклад, друге місце посіла команда від Microsoft.
У моєму напрямку, комбінованому змаганні, потрібно було створити з використанням платних або безкоштовних технологій інструмент, який допоміг би обмінюватися документами всередині структур НАТО, редагувати їх, а також налаштувати інтеграцію, наприклад, у чаті, відео- або телеконференції. Така необхідність виникла, оскільки в НАТО, як не дивно, досі використовують лише імейл. Якщо потрібно, наприклад, знайти якусь стару копію документів, це стає проблемою, адже вони надсилають документ, завантажують його, редагують, надсилають знову... І фахівці не можуть користуватися чимось на кшталт Google Docs — їм потрібно було щось не на базі відкритих ресурсів, а таке, що можна просто розгорнути, а всі нації змогли б користуватися. Наше рішення вибороло перше місце. Команда представила макет. Ми використали open source модливості й створили на базі Nextcloud рішення, яке є ізольованим і закриває усі потреби.
Команда, яка займалася програмуванням, посіла друге місце. Їм потрібно було вирішити проблему інтеграції сенсорів, які існують на полі бою, формування ситуаційної картинки й передачі цих даних до командира, який приймає рішення. І також завданням було репрезентувати на цифровій мапі ті речі, які були інтегровані.
Сергій: Дуже цікаво, коли фахівці з різних країн, які займаються розробкою, збираються на одній локації, спілкуються. Здебільшого такі хакатони не мають на меті змагання. Бо якщо дивитися на ті хакатони, які проводять у сфері IT, переважно там є дух змагання, адже люди борються за кращу ідею, інвестор чи меценати полюють на них та вкладають кошти в розробку продуктів. А НАТО це проводить переважно з метою нетворкінгу. Ти зустрічаєш команду однодумців, обмінюєшся ідеями і намагаєшся зберегти цей горизонтальний зв’язок, аби у міру виконання службових обов’язків зв’язуватися з фахівцями для обговорення тих чи інших питань.
Хакатони фактично подарували шанс поспілкуватися з людьми, які присвятили останні
Українські програмісти отримали нагороди за перемогу в Хакатоні 2018 від Начальника Генерального штабу
Підготовка послідовників
Сергій: Після двох хакатонів ми спробували адаптувати натівську модель проведення змагань між фахівцями оборонного сектору й провести Національний оборонний хакатон. Туди запросили експертів з НАТО в ролі суддів. Самі ж не брали участі, бо в тих напрямках, в яких він проводиться, вже були експертами. Зараз наші вихованці з Військового інституту беруть участь у хакатоні, а ми виконуємо роль менторів.
Такі заходи насправді дуже потрібні, оскільки існує певна проблема — навчальна програма застаріла і не надто адаптована до реалій. А хакатони, лекції від провідних спеціалістів, знайомства з ними дозволяють зрозуміти, як все працює. Ми зі свого боку також намагаємося курсантів забирати до нас на стажування, щоби вони могли працювати на проєктах, якими займається Міністерство, подивитися, як застосовуються технології. Власне, таким чином ми й здійснюємо менторство над ними.
Єлизавета: Загалом проєктам, якими ми займаємося,
Хоча програма Військового інституту не надто відрізняється від КПІ. Вони вчили Pascal, C++, і ми його вчили. Я не вважаю, що наші курсанти не такі розвинуті, як студенти КПІ. Вони отримують той самий набір знань, але мають розуміти, в якому напрямку вони себе бачать, і шукати доступ до новіших технологій.
Сергій: Тут питання особистісне. Вища освіта — це, в тому числі, самоосвіта. Ті, хто хочуть знати, випускаються кваліфікованими. За час навчання знайти те, що тобі подобається, присвятити час глибшому пізнанню — не проблема. Якщо виникають питання, курсанти розуміють, що можуть звернутися до нас, аби проконсультуватися. Якщо ти достатньо мотивований, розумієш, для чого ти це вчиш, то будеш кваліфікованим фахівцем.
Мотивація йти далі
Єлизавета: Як правило, ми працюємо з 8:00 до 17:00. Але я вважаю, що робочий день у нас плюс-мінус схожий на день звичайного програміста, того, який знаходиться поза армією. Оскільки ми працюємо за Agile, спрінти розраховані на два тижні. У понеділок ми плануємо завдання, щодня маємо мітинг, а в п’ятницю, коли дедлайн, презентуємо демо.
Сергій: Реалії такі, що якщо не працювати за сучасними технологіями та практиками, неможливо буде взагалі побудувати роботу. Тому, з одного боку, можливо, ми обмежені певними військовими речами, але з іншого — все виглядає так, як у звичайному IT-секторі. Ми працюємо за Scrum і цілком побудували на цій базі роботу, інакше вона б зіпсувалася.
В армії кожен військовий має службові обов’язки, а тому тут неможливо забезпечити проєктний підхід до ведення тих чи інших процесів. Тож фактично з власної ініціативи ми побудували підхід до ведення нашої роботи. Власне, він себе виправдав за останні кілька років.
Єлизавета: Ми зібрали класичну команду: Front-end розробників, які працюють з React, Back-end, які пишуть на Java, тестувальника, DevOps, системних адміністраторів, тобто маємо стандартний набір. Крім того, налаштований CI/CD. Звичайно, не одразу все стало гаразд, ми довго до цього йшли, але зараз, з постійним зворотним зв’язком від користувачів, маємо реліз, як правило, кожні два тижні, хоча іноді трапляється і рідше.
Я не впевнена, що підписуватиму наступний контракт, але впевнена, що ці п’ять років не минуть даремно.
Сергій: Відмінність у тому, що немає нормального процесу підтримки кінцевих користувачів програмного продукту, певного підходу для його впровадження і решти. Тож якісь завдання лягають на розробників. І вони паралельно надають підтримку користувачам, беруть участь у військових навчаннях, займаються розгортанням цих рішень тощо.
Я довго аналізував, чому працюю в оборонній сфері. Проблема мотивації, мабуть, найбільша з наявних. В цивільному секторі найбільша мотивація грошова: навіть якщо тебе не мотивує проєкт, те, чим займаєшся, ти розумієш, що тобі регулярно надходить сума, яка дозволяє щасливо жити, часто подорожувати тощо. У нас питання особистісне. По-перше, важливе усвідомлення, що ти робиш речі, які впливають на твою державу, її обороноздатність, тобто допомагаєш країні. По-друге — це можливість отримати унікальний досвід, який ніколи в житті ти б не отримав у будь-якій іншій сфері, а також шанс познайомитися з людьми, з якими ти ніколи б за інших розкладів не познайомився. За це я вдячний тим обставинам, в яких опинився.
Фактично ми перші, хто професійно на такому рівні займається розробкою та застосовує сучасні технології і практики. Але це підхід персоналій: існувала певна група людей, які вирішили залишитися, присвятити частину життя цій справі. І якщо не перетворити це на системний підхід, рано чи пізно все зникне. Ми цю думку намагаємося доносити до керівництва. Щоби був життєвий цикл, спеціалісти зростали професійно і потім перетворювалися на сталих архітекторів, які зможуть будувати складні архітектури різних військових систем. Бо наразі це все ситуативне і тримається на окремих особистостях.
Єлизавета: Я тут зайду трохи з іншого боку. Здається, що наше фінансове становище посереднє, якщо порівнювати зі звичайним програмістом. Проте, наприклад, 30 днів своєї відпустки на рік я завжди проводжу в іншій країні. Якщо вміти розпоряджатися фінансами, то все можливо. Мені 24, і я вже знаю, що зробила для своєї країни, бо моя робота вплинула на її рівень. Наша команда виграла хакатон — це 100% не минуло просто так. Люди поглянули на Україну інакше!
Я не впевнена, що підписуватиму наступний контракт, але впевнена, що ці п’ять років не минуть даремно. Зі мною працює дуже гарний колектив, і я знаю, що з ними можна робити класний продукт.
