Навіщо викладачі йдуть на освітні курси та чи є прірва між університетом й IT
Твердження про те, що між університетською освітою в Україні й реальними вимогами на ринку IT існує прірва, не нове. Мовляв, викладачі не розуміють, чого саме вимагатимуть компанії від випускників, дають студентам застарілий матеріал тощо. Але чи актуально це сьогодні, у час, коли існує чимало курсів підвищення кваліфікації, а самі компанії відкриті до співпраці зі ЗВО?
DOU поспілкувався з викладачами спеціальностей, які є базовими для майбутніх IT-фахівців. Наскільки освіта й устаткування університетів відрізняються від того, що було раніше, чи дійсно самого лише навчання в університеті замало для працевлаштування і що потрібно викладачу, аби бути затребуваним, нам розповіли педагоги київських і львівського вишів.
Максим Верес, доцент кафедри інтелектуальних інформаційних систем факультету комп’ютерних наук і кібернетики КНУ ім. Шевченка
Я відвідую різнопланові курси, лекції, тренінги, аби вміти не просто переповідати те, що знаю, студентам, а робити це цікаво. Наприклад, останній курс називався «Проектний підхід у вищій освіті» від GlobalLogic. На ньому викладачам пояснювали, які існують сучасні підходи в організації команди, побудові роботи, на практиці й прикладах демонстрували нюанси методик типу Agile та Kanban тощо. Також окрему увагу приділили гейміфікації навчального процесу. Останній підхід сьогодні особливо актуальний, бо покоління студентів, які до нас приходять, так зване покоління Z, потрібно весь час зацікавлювати. Ці молоді люди не слухають сухі лекції, вони швидко перемикаються на свої гаджети. Тому такий підхід є необхідністю.
Маю сказати, що подібних заходів немало. Як кажуть: хто шукає, той знайде. І викладачі, які зацікавлені у саморозвитку, мають гарно себе зарекомендувати, аби отримати місце, бо охочих достатньо.
Академічна наука забезпечує студентів базою, основами, але ті вимоги, які висувають випускникам ІТ-компанії, забезпечити суто на академічному рівні неможливо. На базі ЗВО студентам зазвичай дають невеликі навчальні проекти для відшліфовування навичок. Але якщо компанія хоче отримати хорошого фахівця, вона має, як мінімум, розповідати викладачам про те, чим вона зараз займається, з якими технологіями працює, які підходи й інструментарій використовує в роботі тощо. У такому разі педагоги бодай матимуть уявлення про те, що наразі найбільш необхідне. Адже не варто забувати про те, що IT — сфера, в якій все дуже швидко змінюється. Те, що було два роки тому, сьогодні вже не актуально: один фреймворк змінив інший, ту чи іншу технологію не змогли масштабувати і більше до неї не повертаються тощо. Виходить, якщо ІТ-компанії, які весь час кажуть, що академічна наука не випускає необхідних їм фахівців, не будуть зі свого боку популяризувати те, що вони хочуть бачити, то вони цього і не отримають.
Головне завдання університету — навчити студента мислити, закласти розуміння того, що таке алгоритми, вища математика, як застосовувати її для виконання завдань. Але як це має виглядати в межах бізнес-проекту, повинні пояснювати ІТ-компанії.
Зараз, до речі, є тенденція до того, що спеціалісти ІТ-компаній ведуть на старших курсах практику по
Чи можна навчитися всього, що потрібно IT-компанії, самотужки? Я не певен. Наприклад, як ми вчимо англійську? Вивчаємо матеріал самостійно, йдемо на курси, беремо те, що викладають чи викладали у вишах. Так і тут. Якщо людина буде займатися виключно за книжками і з допомогою самонавчання, вона не матиме практики спілкування, розуміння, що вимагають для отримання результату, стимулу, аби самостійно щось робити. Начебто прочитав, все зрозумів, а виконувати завдання для закріплення матеріалу ліньки.
Крім того, дійсно хороший спеціаліст має знати класичні дисципліни, алгоритми, теорію імовірності, дискретну математику та багато іншого. Хіба цього навчишся швидко і самостійно? Це складні речі, для пояснення яких треба наводити аналогії, вміти переповісти простішою мовою для початку, аби потім формулювати складні поняття. Математика — це інша мова спілкування, і якщо ви її не вивчите, не зрозумієте її термінологію, то не зможете спілкуватися з людьми, які опанували цю мову, пишуть технічні статті, дослідження.
І, звісно, самі викладачі не мають стояти на місці. Що мотивує студента вивчати речі, які не є обов’язковими в межах дисциплін, що йому викладають? Бажання розвиватися. Так само і з викладачами. Якщо людина пішла до цієї сфери, жага до розвитку в принципі має бути в ній закладена. Але одним із вагомих факторів, які б підштовхнули викладацьку спільноту частіше відвідувати тренінги, семінари, було б визнання такого навчання підвищенням кваліфікації. Офіційно. Бо, як правило, це відбувається у вільний від роботи час.
Майя Сперкач, заступниця декана факультету інформатики та обчислювальної техніки, доцент кафедри автоматизованих систем, обробки інформації та управління КПІ ім. Сікорського
Я відвідую курси поза роботою, бо викладаю чимало дисциплін, наповнення яких швидко змінюється. Була і на курсах з проектного підходу у вищій освіті, на тренінгах з баз даних, front-end і back-end розробки, бізнес-управління тощо. Це все сфера моїх інтересів, галузь, в якій я працюю. Без постійного навчання, нових знань викладач нікому не буде потрібен, особливо якщо ми кажемо про IT. За рік з’являється стільки нового, що ти просто мусиш йти в ногу з часом. На щастя, в Україні достатньо можливостей для отримання нових знань і досвіду. Для цього навіть не обов’язково їхати за кордон.
Разом з викладачами змінюються і навчальні заклади. Я, звісно, можу казати лише про той, в якому працюю. Ми намагаємося постійно розвиватися. Та прірва між приватними компаніями й університетом існуватиме завжди. Єдине, що ми можемо робити, — максимально скорочувати її.
Чому компанія завжди буде на крок попереду? Бо в основному великі фірми мають материнську компанію за кордоном. Україна не є лідером у впровадженні новітніх технологій. До нас все приходить після того, як з’явилося, наприклад, в Америці. Але ж спочатку новинки потраплять до IT-компанії, а вже потім до університету. Тож розрив і зберігається.
Аби ситуація не була катастрофічною, ми запрошуємо тренерів від приватних фірм до ЗВО, відправляємо наших викладачів на курси, створюємо умови, в яких студенти можуть виконувати навчальний проект під менторством особи з приватної ІТ-компанії.
Але потрібно розуміти, що жодна фірма не зможе дати такий рівень фундаментальних знань, який дає університет. Нам, як технічному ЗВО, важливо, щоби студенти й випускники не лише знали технологію розробки, а й вміли розв’язати складну задачу для початку і вже потім взятися до програмування. І в цьому між нами та приватним сектором є взаємодія: ми обмінюємося знаннями, а на виході маємо кваліфікованого фахівця.
Також варто зважати на те, що рівень устаткування вищих навчальних закладів сьогодні не порівняти з тим, який був 10 років тому. Все стало більш доступним і відкритим. Університет стає більш гнучким, змінює форму подання матеріалу, формат спілкування зі студентами тощо. Наприклад, я не проводжу звичайних лекцій чи практичних занять. Я проводжу тренінги, і часто ми в ігровому форматі виконуємо практичні завдання.
Технічне устаткування, звісно, безпосередньо залежить від конкретного вишу й спеціальності. Є такі, де сильніша педагогічна база, а є такі, що мають все необхідне для практичної реалізації проектів. У нашому закладі матеріальна база трохи відстає. Наприклад, в лабораторію робототехніки потрібно вкладати дуже великі кошти, яких ми, на жаль, не маємо. Один компресор коштує 30 тисяч євро! Але і тут шукаємо спонсорів, намагаємося залучити альтернативні державним джерела фінансування. Решта лабораторій обладнані сучасними комп’ютерами, хоча студенти їх дуже мало використовують. Кожен приходить зі своїм ноутбуком, бо їм так зручніше працювати.
Аби скоротити відрив, ми шукаємо викладачів, які працюють у ІТ-компаніях, і запрошуємо їх на роботу. У нас вони зазвичай працюють за сумісництвом, і університет намагається йти на поступки у деяких питаннях, аби лише не втрачати таких фахівців: зменшуємо бюрократичну тяганину, підлаштовуємо графіки тощо. Але таким спеціалістам цікаво нести знання в маси, і вони готові робити це практично на волонтерських засадах.
Сергій Ярошко, кандидат фізико-математичних наук, доцент, завідувач кафедри програмування ЛНУ ім. Франка
Для мене курси, семінари й тренінги — це своєрідне підвищення кваліфікації. Я маю 30 років викладацького стажу і все одно дізнаюся на таких заходах про нові підходи, наприклад, ділові ігри, роботу в команді, психологічні експерименти, незвичайні способи знайомства тощо.
На жаль, в Україні підвищенням кваліфікації викладача воно визнається лише тоді, коли відбувалося у вищому навчальному закладі такого ж рівня акредитації або в установі Національної академії наук. Тому, коли ти йдеш на курси від приватних компаній, ти витрачаєш свій позаробочий час, а результат навіть не врахують на офіційному рівні. Через такі жорсткі обмеження ніхто раніше не шукав курсів деінде, хіба окремі ентузіасти. Зараз підхід до цього потрохи змінюється, компанії самі пропонують власні заходи, то чому б не скористатися пропозицією, яка надходить просто у деканат?
У
У нас щороку зростає прірва між рівнем підготовки випускників школи й рівнем очікувань IT-сфери. Років 10 тому треба було, аби студент «стрибнув на метр» за роки навчання, а тепер він має «стрибнути на 10 метрів». Але цього не можна досягти простими заходами.
Необхідно почати з того, щоби давати дітям з 1 класу «Антиструмін». Це, до певної міри, жарт, але наша молодь має йододефіцит, і це впливає на здатність до навчання. Ми можемо багато говорити про підвищення кваліфікації, нові освітні програми, перебудову Міністерства освіти, але коли ти запитуєш у школяра, скільки буде 7 помножити на 8, а він хапається за смартфон — не буде жодних спеціалістів.
Діти зі школи приходять з низьким рівнем підготовки, мотивації. Навіть у нашій сфері, сфері комп’ютерних наук, майбутньому IT. Бажання вчитися має далеко не кожен, а вміння вчитися — один з десяти.
Щоби результат був інакшим, потрібен не один рік роботи. Наша школа деградувала десятиліттями, і необхідно
Студентам нашої спеціальності сьогодні не складно працевлаштуватися, їм складно довчитися, бо чимало з них працюють на
Те, що молодь працює, — безперечно, добре, оскільки здобуває цінний практичний досвід, знайомиться з найновішими технологіями. Але вона робить це зарано. Якщо в юному віці людина починає заробляти гроші, вона вважає, що це найважливіше в житті. Вона не працює над власним розвитком, бо поєднувати роботу з навчанням складно. На це здатні одиниці. Подальше професійне зростання такого недовченого спеціаліста викликає багато запитань.
Зараз існує багато способів самоосвіти. Чи може самоук стати фахівцем? Така ймовірність є, але це не правило. Самоосвіта не буде системною. В університеті є навчальний план, який не просто кимось вигаданий, а є кристалізованим досвідом. За багато років викладання вироблено перелік дисциплін, які треба знати, є фахівці, які вміють це пояснити. Крім того, університет — це люди, великий колектив викладачів і студентів, а не лише стіни. Це надзвичайне середовище, в якому зростають спеціалісти. Вони спілкуються, обмінюються ідеями, знаннями й так зростають.
У нас, наприклад, щороку оновлюється навчальний план. І це не просто косметичні зміни, а радикальні інновації, які адаптовують навчання до потреб ринку. Той план, який діє у нас, в університеті Франка на факультеті прикладної математики та інформатики, проходив експертизу у Львівському IT-кластері, а це не одна компанія. Ми витратили чимало часу і зусиль, аби показати наше бачення фахівцям, врахувати їхні рекомендації, і тепер маємо план, так би мовити, схвалений виробництвом. Наразі він up to date і щороку удосконалюється.
На нашій кафедрі більшість працівників мають додаткову роботу в різних IT-компаніях. Там вони заробляють основні кошти. Але вони люблять університет, люблять викладати, тож і займаються до певної міри спонсорством. І зі студентами вони спілкуються тією мовою, яку використовують на виробництві, а значить, доносять актуальні знання.
