Окт. 17

Код війни: як троє програмістів пішли на фронт й залишились в професії

Сергій Шалаєв — допоміг організувати радіозв’язок, Євген Семенов, будучи в зоні бойових дій, продовжував вчитись і шукати своє місце в ІТ, В’ячеслав Гуменний — знайшов «вихід» з Донецького аеропорту і повернувся в ІТ. Про війну очами програмістів — читайте нижче.

«Чорт! Я ж на справжній війні!»

Серпень 2014 року. Окупованою проросійськими сепаратистами Красногорівкою навприсядки рухається трійка українських бійців 20-го окремого мотопіхотного батальйону, наче у сцені з фільму «Full Metal Jacket» про В’єтнамську війну. Позаду них ще трійка солдатів, п’ятдесятьма метрами далі цокотить Т64. Ліворуч дороги видніється пустирище, а з ним — кулеметна черга. Свист куль, хвиля липкого страху. Бійці падають на землю, а Т64 гупає у відповідь. «Чорт! Я ж на справжній війні!», — мимоволі подумав тридцятивосьмирічний айтішник Сергій Шалаєв, лежачи на землі.

Сергій народився в Дніпрі. В 1994 році, коли уявлення про комп’ютер в Україні було близько рівня ігрових приставок Atari чи ZX Spectrum, він вступив до ліцею інформаційних технологій. Кілька років потому — школа, де Шалаєв викладав інформаційні технології. Там він організував свою першу веб-студію. «В школі навчився трохи управляти проектами в теоретичних і практичних основах. Один учень навіть справді став програмістом», — пригадує Сергій. Далі просто: резюме, Archer Software, де став згодом Delivery Manager й відповідав за виробничу частину розробок програмного забезпечення, і — війна.

«Повістка прийшла батькам. Я вирішив перед роботою заїхати по неї, дізнатись, що до чого. До роботи так і не доїхав», — пригадує Сергій.

Шалаєв потрапив в 93-ю окрему механізовану бригаду з кількома перевагами: він був чи не єдиним з сфери ІТ, розбирався в техніці та реально міг дістати ноутбук, принтер чи іншу техніку. Інший плюс — управлінський досвід, адже Шалаєв був «піджаком», як говорять в армії на випускників військових кафедр.

«Людей з „воєнки“ в армії ніхто серйозно не сприймає. Особистий склад — це чоловіки 35-40 років, багато з них далеко не ангели, і їх треба вміти організувати», — говорить Шалаєв.

Частоти сепаратистів

Радіозв’язок в тодішній армії кульгав, наче підстрелений, а то й смертельно. З технікою Сергій давно на «ти», як сам жартома говорить. Тож з іншими хлопцями йому вдалось налагодити радіосправу, яка в регламенті ще не передбачалась: три лінії зв’язку, в кожного бійця по портативній радіостанції. «Одна лінія — „борщ — готовий“ — побутова, інша зі скремблюванням для тактичної інформації, а третя — батальйонна з шифруванням, 2кБ ключем і ретранслятором. Коли ми поїхали на ротацію, хлопці, що прийшли на заміну нам, мали п’ять радіостанцій. В нас було під сорок».

Організація радіозв’язку навіть допомогла вийти на частоти проросійських сепаратистів. Це давало перевагу українським бійцям. Сергій пригадує ситуацію:

«Вони кілька разів серйозно підставлялись. Одного разу збирались в розвідку. Наші їх засікли й в п’ятистах метрах від опорного пункту накрили з гранатомету».

Після цього по рації можна було почути, як бойовики виговорювались. В перекладі на літературну звучало приблизно так: «Я до Львова дійду! Знайду негідників! Здійсню статевий акт над тобою і всіма твоїми сусідами!...».

Отупіння і збірник задач

За час на фронті Шалаєв прочитав «Бетмен Аполло» Віктора Пелевіна та «Темна вежа. Стрілець» Стівена Кінга. Адже одною з найбільших проблем фронту, говорить Сергій, є очікування загострення, яке може не відбуватись довгий час. Каже, багато бійців в цей час нічого не роблять.

«Вже після демобілізації я відчув, що сильно отупів. — сміючись, пригадує айтішник. — Так, ситуація складна, напружена й гаряча. Але з інтелектуальної точки зору там мало що відбувалось. Пам’ятаю, в середньому по компанії йде близько сорока проектів одночасно. Коли перед фронтом передавав справи, по пам’яті про кожен розповідав. Після війни перші два тижні взагалі не міг запам’ятати список проектів без папірця».

На допомогу прийшов збірник олімпіадних задач з інформатики — розкачали. Сергій переконаний: війна — це звична рутинна робота, хоча і з домішкам небезпеки. Після призову він повернувся на свою роботу. Постійна зайнятість допомогла Шалаєву психологічно отямитись після фронту.

«В кожного своє стойло»

— Хто розбирається в комп’ютерах? — питає короткострижений невисокий командир у групи солдатів.
— Я. — прозвучало від обвішаного амуніцією двадцятидворічного Євгена. Коло ніг лежить РПК, який він вперше тримав в руках кілька хвилин тому.

Так Євген Семенов потрапив у спеціальні війська, де солдати займаються зв’язком та забезпеченням особового складу. До кінця строкової служби у бійця була мрія — повернутись з фронту й потрапити в ІТ. В зоні АТО він провів без місяця рік. А сьогодні працює в SPD-Ukraine. Дорогу в ІТ військовик прокладав саме в зоні бойових дій.

Повістка Семенову прийшла, коли той закінчував перший курс факультету інформаційних технологій Черкаського державного технологічного університету. В результаті плани потрапити на тримісячні курси в GitHub зруйнувались: день демобілізації був умовний.

«По телевізору це одне, а твориться там зовсім інше. Навіть з забезпеченням харчами і одягом. Якось привозили гнилу картоплю, тухлі помідори.... Армійська тушонка — це взагалі окрема історія», — сміється Євген.

Не легко було й з умовами проживання. На Яворівському полігоні, де відбувались навчання, рясні дощі перетворили землю в болото. Семенов показує фотографії: відживша своє дірява палатка з коричневими патьоками. Наслідок — калюжа біля ліжка. В Артемівську — старий завод з саморобними буржуйками й таким же душем, під Волновахою — ферма, де до заселення українських військових жили тварини. «Бійці навіть жартували: в кожного своє стойло», — сміється айтішник.

Фото з Яворівського полігону

Дві сесії та терпіння

У вільний час солдати займаються різним. «Хтось пив, невелика кількість хлопців займалась на турніках, деякі ходили в місто, інші спали. У вільний час я більше робив лабораторні на старому ноутбуці, потроху вчив програмування. — згадує Семенов. — Обстановка була не найкраща, я не пов’язував свою подальшу долю з армією. Хоча багато моїх колег по фронту казали, що не бачать себе на „гражданці“. Тому я намагався частіше займатись тим, що буде в мене після війни». У Євгена висіли дві не закриті сесії, які, узгодивши в університеті, він мав здати та бажання працювати в ІТ.

Євген переконаний: на фронті навчився терпінню. «Спочатку ти насторожено придивляєшся до всього, а потім як по маслу — звикаєш і пристосовуєшся: до обстрілів, поганих умов, недосипання. Треба робити те, що можеш в цій ситуації і знати, що не все дається одразу».

Під кінець 2016 року Євген Семенов демобілізувався. За два тижні, пройшовши кілька співбесід і тестових завдань, потрапив на курси з програмування, на які заповнював заявку на війні.

За три місяці курсів на фултаймі він попрацював з Java, Spring, Spring MVC, Hibernate, Angular 2, Unit Testing, Clean Code principles, TDD, зробив власний невеликий проект. А за п’ять місяців влаштувався в SPD-Ukraine на проект PitchBook.

Гради на горизонті

«Це був чийсь кабінет. Дивлюсь — на столі лежить томик Цвєтаєвої. Почав читати й аж легше стало, оживило», — пригадує свій час в АТО Оperational & Project Manager В’ячеслав Гуменний. Більше двох місяців він захищав Донецький аеропорт в складі 72-ої окремої механізованої бригади.

Гуменному трохи більше тридцяти. З ним ми говоримо по Skype. Фронтовий досвід згадує весело, але легке тремтіння його рук говорить про те, що війна залишила свій слід. В ІТ опинився просто: навчаючись в КПІ, вирішив з другом робити сайт рідного містечка — так і закрутилось. До війни він майже влаштувався у Frontman, а перед цим сім років працював у NewAgeLab проектним менеджером. Після анексії Криму і подальших подій Гуменний на патріотичному піднесенні був переконаний: армію треба будувати. Тому коли прийшла повістка, зрадів. Потрапив в аеропорт.

В ДАП Гуменного та його хлопців привезли на день пізніше після сильного бою. Перший час солдати тільки й слухали: «Буде гаряче!». «Страшно було, коли ти на горизонті бачив вихідний вогонь градів. — витягує з пам’яті В’ячеслав. — Наче вогняні стріли. І розумієш, що воно летить сюди, а у нас окопи тільки для стрільби лежачи».

Або взяти себе в руки, або накласти їх на себе

Один з найважчих моментів був згодом. Українські військові були розбиті на два розрахунки по п’ять бійців в кожному. Гуменний, будучи командиром взводу, ганяв: тиждень з одними, тиждень з іншими. Одного дня прилетіло прямісінько в розрахунок. «Я якраз пішов від них за день. Міна потрапила прямо туди. Заділо всіх. Один загинув, інших швидка забрала в Донецьк. Хтось доклав, і їх забрали в полон», — Гуменний замовкає й не має охоти продовжувати історію далі. Відомо, що хлопці вижили. Їх обміняла СБУ.

«Кілька разів бувало дуже важко психологічно... — каже Гуменний, але приклади згадувати не хоче. — Питання в руках: або їх накласти на себе, або взяти себе ними. Що зробив? Як бачите, живий», — сміється він.

В’ячеслав зауважує: перший час після повернення відчував деяку апатичність до побуту. Він бачив, як працює авіація, як такт б’є по вежі, бачив вигорілі тіла у воронках. Повернутись цілком допомогла робота: «В процесі роботи ми щось створюємо, воно йде в світ. А ти, грубо кажучи, диригент цього оркестру», — сміється він. Після повернення з фронту В’ячеслав Гуменний влаштувався в Applemint. «Це було в тему, бо хотілось повністю зануритись в щось, — каже В’ячеслав. — І я став більш вимогливим. Якщо робимо проект, хочеться, щоб він був ідеальним».