Засновник ELEKS Олексій Скрипник - про підсумки 2-х років в політиці

Олексій Скрипник — засновник ІТ-компанії ELEKS, з 2014 року — народний депутат, член «Об’єднання» Самопоміч«. Два роки тому Олексій опублікував на DOU колонку «Чому я йду в політику», де розповів про свої очікування. У інтерв’ю ми поговорили про те, чого вдалося і не вдалося досягти за цей час і чому зміни приходять набагато повільніше, ніж хотілося.

— Олексій, 2 роки тому ви тільки починали кар’єру в політиці і розповіли DOU про свої очікування. Наскільки вони виправдалися, наскільки змінилися?

Не виправдалися. Зараз я усвідомлюю, якими наївними були наші очікування. Знаю багато хороших хлопців, які пішли в політику чи на державну службу, тому що почалася війна з Росією. Ми думали так: «Раз я не можу піти на фронт, то, мабуть, тут я буду більш ефективним». Ми ж були ефективними в тому, що робили до політики, то чому не повторити те саме, тільки в масштабах всієї країни?

З цими думками та почуттями пішов на вибори і я. Але якщо підсумувати результати за 2 роки, ключове відчуття, яке у мене виникає — розчарування від ілюзії, що я зможу бути таким же ефективним в політиці, яким був в бізнесі. Зараз моя ефективність — це приблизно 20% від того, що я міг би зробити в ELEKS. Я беру участь в багатьох політичних і законотворчих проектах, особливо у сфері військової політики. Але сказати, що я досягаю там чогось значного, було б неправдою. Тому тепер я задаю собі інакше питання — що було б корисніше для України в контексті повернення інвестицій: якби я далі розвивав ELEKS або якби продовжував працювати в політиці?

Якщо далі говорити про відчуття, то тут, на конференції (інтерв’ю записували на конференції Outsource People — прим. ред.), я відчуваю себе набагато комфортніше, спілкуючись з IT-шниками, ніж перебуваючи в залі Верховної Ради.

Чого я ще раніше не усвідомлював — наскільки депутатське життя буває перевантажена. У тебе 200 завдань, проблем, потрібно переглянути сотню законопроектів, які виносяться на голосування, потрібно зустрітися з виборцями, потрібно з’їздити у Вашингтон, поговорити про НАТО і про надання військової допомоги. Дуже багато суєти, але дуже низький ККД.

Все це дуже сильно пригнічує, але я розумію, що буду працювати в ВР як мінімум до наступних виборів. І поки я ношу значок депутата, буду «лупати сю скалу», як можу.

До речі, найбільш точно ситуацію з приходом нових людей на державну службу описав Владислав Рашкован у статті «Почему у нас не получилось».

— З якими перешкодами ви зіткнулися при реалізації поставлених цілей?

Одна з найстрашніших речей — це принцип «пробиття дна». Потрапляючи в політику, ти починаєш отримувати інформацію, якої раніше не мав, і дуже часто ця інформація так лягає тобі на плечі, що «пробивабє дно». Тобі хочеться відштовхнутися і спливти, але — бац! — пробивається чергове дно, і відштовхуватися більше немає від чого.

Поясню на прикладі. Нещодавно у нас утворилося МФО «Український космос». Раніше я ніколи не замислювався про гроші, які Україна витрачає на космічну галузь. Але, як виявилося, ми на рівному місці втратили 1,2 млрд доларів! Ми вклали близько 500 млн доларів в космодром в Бразилії, який бразильці відмовилися будувати, тому що вважають, що це економічно невигідно. І наш уряд навіть не вимагає від них повернення грошей, не ініціює юридичні спори. Аналогічна ситуація із супутником за 200 млн з такою точністю, яка вже нікому не потрібна. В результаті через катастрофу «навченої безпорадності» економіка України отримує колосальні збитки.

І кожен раз знаходиться щось таке, що в черговий раз пробиває дно, і ти в черговий раз намагаєшся зібрати себе докупи і сказати: «Окей, треба продовжувати жити, щось робити, боротися». І береш, збираєш, борешся, але розумієш, що питання особистої ефективності в таких умовах стає ще більш актуальним.

З іншого боку, на результативність надзвичайно впливає середовище, в якому доводиться працювати. Для багатьох політиків турбота про країну — це не мета. Їхня мета — створення видимості такої турботи для самопіару, а в такій атмосфері надзвичайно важко працювати.

Наприклад, розглянемо ситуацію з НАЗК і системою електронного декларування, на якій піарилося дуже багато політиків. У будь-якій нормальній країні або корпорації, якби сталася така ситуація і люди зробили пост-мортем аналіз цього проекту, стало б зрозуміло, що основна причина — це повна плутанина і відсутність відповідальних людей, які приймають рішення. Чому ж досі немає грамотної людини, яка могла б приймати такі рішення?

Фактично вийшло так, що з самого початку проект робився без реального замовника — замовником «наче б то» виступало Міністерство юстиції, а тільки потім з’явилося НАЗК. Але вибором розробника і створенням технічного завдання на проект займався ПРООН, який і виділяв гроші. Поставлені терміни реалізації були дуже короткими, а сума виділених на розробку самої системи грошей — дуже маленька (близько 97 тис. доларів). Робота з вимогами проведена жахливо. Зокрема, вимоги щодо безпеки були описані тільки загальними фразами. В результаті система вийшла складною, нестабільною і важкою — вона не відповідає багатьом вимогам сервісу, має «дірки». Звинуватили тих, хто не винуватий, а дописувати систему і займатися підтримкою змусили тих, хто її спочатку не писав. Залишилося тільки нагородити непричетних...

— Що треба зробити, аби запобігти таким випадкам?

Я стукаю у двері до уряду, пропоную ввести позицію CIO України. І що? «Добре» — і нічого не змінюється. Ось де катастрофа: ті речі, які будь-яка нормальна корпорація робить за тиждень, ми робимо десятки років. І з’являється відчуття перебування в якійсь в’язкій речовині, яка сковує рухи і позбавляє можливості щось змінити в найближчому майбутньому.

Ми подали законопроект про електронне голосування, щоб хоч частково прибрати корупцію на виборах. Як ви думаєте, де він знаходиться? Ніде — його ніхто і не думає виносити в зал. Тому що тим, кому належить влада, зниження корупції на виборах не цікаво. А ті 60-80 депутатів, які готові цей законопроект підтримати, розпорошені по різних фракціях. І виходить так, що ти розумієш, які рішення зараз необхідні країні, але не уявляєш, як зробити так, щоб ці рішення приймалися.

— Якими проектами ви займалися за ці 2 роки? Чого вдалося досягнути?

З позитиву. Моя невелика заслуга є в тому, що парламенти країн Євросоюзу стали інакше сприймати війну в Україні. Якщо 2 роки тому сприйняття війни на Донбасі в Парламентській асамблеї НАТО було таким: «Це ваш внутрішній громадянський конфлікт», то після того, як ми звозили кількох депутатів до Маріуполя на лінію фронту, після того як Юрій Береза ​​відвіз їх до себе в батальйон і депутати парламентів країн НАТО побачили вибоїни від снарядів, побували в госпіталі, то сприйняття змінилося. Для тих, хто хоче зрозуміти, як реально Європа сприймає Україну, дуже рекомендую прочитати доповідь, яку прийняли на засіданні ПА НАТО в Стамбулі: Ukraine’s Two Wars: Protecting Independence and Implementing Real Reforms.

У непленарні тижні я 4 рази їздив у Вашингтон (за власні кошти). Це дуже схожа робота, як і в ПА НАТО, тільки з сенаторами і конгресменами США — в основному з тими, хто входить в групу дружби з Україною. Ми з іншими українськими депутатами намагались донести інформацію про реальну ситуацію на фронті і в Україні. Безумовно, сенатори і конгресмени можуть отримати цю інформацію і від Пентагону та ЦРУ, але ми самі хотіли показати чіткі цифри і факти присутності російських військ в Україні, пояснити істеблішменту, чому нам необхідно надати летальну зброю і яка допомога буде найбільш ефективною для української армії.

З радником уряду США з питань безпеки Майклом Пілсбурі під час робочого візиту у Вашингтон

Ще частина моєї діяльності — це участь в think tanks зі стратегічних реформ української армії. Сюди відноситься і підготовка законопроекту про військово-приватне партнерство, і робота над баченням стратегічних реформ ЗСУ, і реформа оборонної промисловості України. Мій реальний внесок в результат майже нульовий, але я дуже радий, що в кінцевому підсумку на Варшавському саміті НАТО Президент України представив українське бачення реформування армії. Дуже сподіваюся, що нам вистачить сміливості і сил провести ці реформи під час війни. Бо опір до змін всередині армії колосальний — на жаль, реформа відбувається під гаслом «бджоли проти меду».

Нам з Дмитром Дубілетом і Янікою Мерило практично одночасно прийшли в голову думки об’єднати програмістів для безкоштовної розробки і впровадження ІТ-систем в органах державної влади України. Дмитро, як дуже системна людина, відповідає за всі організаційні питання, і саме з ним зараз асоціюється цей проект. ELEKS за мого сприяння взяв на себе тільки два великі проекти: військова медицина (впровадження «Доктор Елекс» у військових госпіталях української армії) і створення та впровадження реєстру військовозобов’язаних. Перший проект зараз завис в МОУ після звільнення Юрія Гусєва, який керував проектом. По другому є невеликий зсув після того, як парламент прийняв законопроект про реєстр військовозобов’язаних в першому читанні.

Також у минулому році ми з колегами зареєстрували альтернативний законопроект «Про наукову і науково-технічну діяльність» 2244а-2, який підготували реальні науковці, в тому числі молоді, які бачать своє майбутнє в Україні. Завдяки плідній роботі експертів і досягнутому в нашому Комітеті [з питань науки і освіти] консенсусу з низки питань, закон прийнятий і вже реалізується, хоча й не так швидко, як хотілося б. Закладені в нього новації — Національна рада з науки і технологій та Національний фонд досліджень — сподіваюся, дадуть можливість поступового руху в правильному напрямку. Але задекларована в цьому законі інтеграція в Європейський і світовий дослідницький простір може системно реалізуватися тільки при наявності відповідної політичної волі (в першу чергу, в уряді) і зацікавленості в роботі над нею у стейкхолдерів цієї сфери.

Що стосується освіти — зараз в Комітеті триває підготовка до другого читання рамкового закону «Про освіту». З одного боку, це надзвичайно важливий документ, який може дати потужний імпульс змін. З іншого боку, є настільки багато різних думок, інтересів і векторів руху, що досягти такого компромісу, який би не тільки всіх більш менш влаштував, а й заклав реформу, буде дуже важко, якщо взагалі можливо.

Тепер про сумне. Коли я йшов на вибори, у мене було наївне уявлення, що спільно з колегами по парламенту вдасться домогтися якісних змін у всіх критичних для держави сферах. Я вірив, що в парламенті нас чекає злагоджена командна робота над створенням того базового мінімуму, який вже давно є у всіх цивілізованих країнах: боєздатна армія, чесне суддівство, раціональне використання природних ресурсів, справедливе оподаткування, оптимізація роботи держапарату, ефективне надання публічних послуг. Здавалося, що під кожну сферу досить знайти правильних людей, дати їм свободу дій, і з нашою підтримкою результат з’явиться в найближчому майбутньому. Але в реальності все виявилося інакше — як з командною роботою, так і з людьми.

Мої обіцянки, які я написав в статті «Чому я йду в політику», можна підсумувати так:

— Які у вас плани на майбутнє?

Буду далі працювати над розвитком України у сфері військової безпеки і оборони, яка досі лишається критичною для існування держави, у сфері ІТ, в якій я маю найвищу експертність, і в сфері науки та освіти, якою я займаюся за посадою в Комітеті.

Коли я тільки прийшов у політику, то мій ентузіазм значно перевищував мої знання, і з часом питань ставало тільки більше — я відчув ефект Даннінга-Крюгера на собі. Але я постійно розмірковую над тим, як я можу щось змінити в країні, як це можна зробити ефективніше. Чи міг би хтось інший на моєму місці зробити краще? Думаю, так. Але поки в мене є час, я намагатимуся використовувати будь-яку можливість, щоб принести якомога більше користі державі.

— Як ви думаєте, які зміни на краще відбулися в країні за останні кілька років?

Насправді, хорошого багато. Просто воно відбувається дуже повільно через шалений опір старої системи, яка раніше заробляла мільярди. Навіть під час війни залишається купа «пацюків», які продовжують грабувати країну.

Тим не менше, крок за крок ми розкручуємо застарілу державну машину і потроху її оновлюємо. Наприклад, я вважаю, що ті ж зміни по е-декларуванню — це дуже важлива і позитивна новація. Завдяки повністю публічним деклараціям ми зрозуміли дуже багато про українських ТОП-чиновників: якщо судити за кількістю кешу, який політики тримають на руках, керівництво держави зовсім не довіряє банківській системі. (Відразу відповім на питання про свої заощадження в кеші — це для мене страховка, що я зможу вивезти сім’ю за кордон, якщо почнеться війна, оскільки банки в цьому випадку навряд чи продовжать працювати. Сам я їхати не збираюся).

Також в країні відсутня культура інвестування — немає надійних бірж і способів вкладати гроші. Розуміння цих проблем — це новий щабель у нашому розвитку, який дає нам усвідомлення, з чим нам треба мати справу у найближчому майбутньому, що було б неможливо, якби ми не запустили е-декларування.

З позитивного особистого: ми з колегами створили Інститут майбутнього. Ми хочемо перетворити його в хаб, де будуть обговорюватися як поточні проблеми, так і варіанти їх рішень. Наприклад, нещодавно Анатолій Амелін представив чудове дослідження про 25 років економіки України. Тепер ми готуємо кілька цікавих проектів, які розвинуть результати цього дослідження.

Ще один з позитивних прикладів останнього часу — прийняття Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо усунення адміністративних бар’єрів для експорту послуг)» № 4496 для IT-шників. Дрібниця, а приємно :) Хлопці, які підготували цей проект — молодці.

З синами

— Зараз популярні гасла про те, що ІТ може стати локомотивом української економіки. Що ви думаєте з цього приводу?

Є цифри, які показують, що сільське господарство дає близько 15 млрд доларів економіці України, ІТ — 2,5 млрд. Звичайно, ІТ сектор поступово зростає, але зростання дуже залежить від багатьох факторів: починаючи від освіти фахівців і закінчуючи підтримкою держави, якої зараз практично немає.

Показовим є приклад проведення найбільшої української ІТ-конференції — Lviv IT Arena, яка проходила з 30 вересня по 2 жовтня. На жаль, замість того, щоб взяти в ній участь, прем’єр-міністр вирішив відвідати відкриття фабрики, де елементи для автомобіля збирають вручну. І цей вибір прем’єр-міністра дуже яскраво характеризує нашу країну — перевага надається ручній праці замість мізків!

Я вважаю, що дуже важливо, щоб люди, які керують державою розуміли, що майбутнє не за ручним складанням деталей, а за технологіями і мізками. На жаль, такого розуміння поки немає. На рівні розмов всі з цим погоджуються, але, як кажуть — «не вірте словами, вірте діям».

У той же час, в тому, що ми розвиваємося самостійно, без жодної підтримки є певний кайф. У нас немає хвороби «навченої безпорадності». Ми, IT-шники, круті :) І незалежні.

— Що ви можете порадити для IT-шників, які хочуть щось міняти в країні?

Розвивати бізнес, стартапи, робити проекти на мільярди доларів. Як волонтери можна вкладати свій час в такі проекти, як iGov, проекти для міністерств. Намагатися потроху змінювати країну і одночасно з цим заробляти гроші своєю працею. Робити проекти світового рівня і сподіватися на самих себе, а не на державу. Безпосередньо в ІТ, в hi-tech, зараз можна зробити набагато більше, ніж будучи чиновниками.

Я вірю, що в найближчі кілька років в Україні будуть створені проекти вартістю більше, ніж мільярд. Це прискорить розвиток країни, адже саме такі проекти можуть стати драйверами української економіки.