«Махаю кулаком в монітор і вболіваю за пілотів». Айтівець про звичайний день на пункті управління СБС
Ще кілька років тому Данило Кондира робив ігри в стартапі, працював з дому і сам обирав графік. Тепер він начальник пункту управління батальйону в підрозділі «Рарог»: 12 годин щодня без вихідних, координація екіпажів і аналітика уражень.
Розповідаємо, що змусило змінити кар’єру геймдизайнера на службу в СБС, як виглядає його робота зараз і що з цивільного досвіду допомагає у війську.
«Пора й мені йти воювати, а то все пропущу»
До повномасштабної війни я жив своє краще життя — працював у стартапі, де ми робили ігри. Я був і менеджером проєктів, і геймдизайнером. Міг приходити чи йти, коли хочу, міг працювати з дому. І ми були досить успішними.
Коли вже почалось вторгнення, я дивився всі ті відео з різних міст і сіл й вирішив, що пора й мені йти воювати, а то все пропущу. Тож намагався кудись потрапити. Зрештою я опинився у
Якось нас відправили в район Торського, а наша смуга була в Ямполівці, що за Лиманом. Там ми майже рік тримали оборону. На той час я був заступником командира роти.
Як піхотинець я мав невеликий досвід. Довелось бігати по Серебрянському лісі, але я майже одразу почав працювати саме як аеророзвідник. Ми втратили потрібних людей і треба було їх замінити.
«Це стало останньою краплею». Про шлях від бізнес-аналітика до бригади «Рарог»
Коли нас, ТРО, ротували на Харківщину, я перевівся у
Я працював там два роки бізнес-аналітиком системи «Айсберг» для РЕБ. Служив у Києві. Служба була чудова, якщо хтось хоче мобілізуватись туди — рекомендую.
Чому ж я пішов звідти? Безпілотні системи масштабувалися, друзі кликали в «Рарог» та й самому хотілося робити щось більше. Є ще одна важлива річ, яку люблять іноді ігнорувати чи оминати — грошове забезпечення. У Києві в нас було хороше ГЗ, плюс 30 000 зверху. І після однієї із замін міністра оборони, я вже не пам’ятаю якого, бо це ставалось часто, ці 30 000 прибрали. Рядовим залишились 22 000, офіцерам, здається, 28 000 — як прожити на це?
Тобто всі ці фактори наклалися. Грошове забезпечення стало останньою краплею, і я вирішив перевестися в «Рарог».
Тепер я начальник пункту управління батальйону. По суті моя робота полягає в організації взаємодії між розвідкою, координаторами та екіпажами, які планують ураження. Збираю та надаю командуванню актуальну інформацію про стан позицій, залишки майна та потреби в дозабезпеченні. Зробив онлайн-таблички, щоб все це можна було відслідковувати.
На пункті управління нас близько 20 людей. З IT-сфери, крім мене, тут ще є іOS-розробник, який служить координатором пункту.
Окремий напрям роботи — це аналітика того, скільки ми налітали, що уражали, статистика екіпажів і результатів їхньої роботи. Люблю все це рахувати і робити статистику.
«Працюємо не менше як 12 годин»
Як виглядає мій робочий день? Спускаюсь до свого робочого місця, наливаю каву та слухаю доповідь бетлкепа (капітана бою, який управляє операціями в режимі реального часу) про ситуацію протягом ночі. Махаю кулаком в монітор, спілкуюсь з командирами рот, вболіваю гучно за пілотів, які вражають противника, стежу за виконанням уражень планових цілей, потім лізу назад у свою нору. Rinse and repeat.
Через брак особового складу усі люди на пункті управління працюють не менше як 12 годин щодня. І це без вихідних. Тому мало часу на активності поза роботою — часом вдається потрапити в зал, але здебільшого після зміни залишається час приготувати щось поїсти, помитись, подзвонити додому. А ще зараз я часом встигаю годинку пограти S.T.A.L.K.E.R-2 після апдейту. Але оскільки нове проходження я почав на «майстрі», то це пригода на рік, мабуть.
Попри брак людей, у нас все добре з відпустками. Цього року вдалося навіть спланувати відпочинок за кордоном. Тільки щоразу стає важче і важче сідати у поїзд, щоб повертатися на схід.
Данило з донькою
«Усе що ми робимо — для піхоти»
Наша робота заточена на піхоту. Якщо ми уразили ворожого піхотинця і він не дійшов до позицій, то нашому піхотинцю не доведеться вступати в бій. Ми уразили НРК — значить вона не довезла провізію чи боєкомплект ворогу. Уразили танк — він не стрілятиме по нашій піхоті. Там, де стоїть піхотинець — там наша земля. Відповідно, що би ми не робили, навіть якщо йдеться про middle strike з ураженнями за десятки кілометрів, це так чи інакше робота на піхоту. Більшість підрозділів СБС націлені на роботу на передньому краї, тобто безпосередньо допомагають тим, хто на нулі.
Крім того, позиції наших БПЛА на 90% забезпечуються дронами — чи то наземними, чи то повітряними. Ми дійшли до того, що й генератори дронами доставляємо. НРК може провезти більше, але вона повільна і їде плюс-мінус передбачуваним маршрутом — є логістичні шляхи, які контролюються противником і є великий шанс, що борт не доїде.
Ми хоч і далі розташовуємося, ніж піхота, але не так далеко, як хотілося. А мавікісти зараз перемішані з піхотою фактично. У 2022 році ми знали точно, де хто стоїть, знали, де суміжники, і знали, що ніхто не пройде. Зараз же велика сіра зона, де все як на долоні, все проглядається дронами.
«Нам потрібна сучасна авіація»
Противник раніше вже використовував те, що ми нині називаємо middle strike — це і ж самі «Молнії», коли вони літали на Starlink. Зараз ми на Донеччині фіксуємо «Молнії» на радіокеруванні з донаведенням.
Після блокування Starlink вони розробляють свої аналоги, такі як «Рассвєт» — найближчим часом у них буде можливість годину-дві працювати по нашій території, бо проліт супутників буде давати таке вікно. І вони це масштабуватимуть. Плюс deepstrike, зокрема реактивні дрони. Але це все вирішується — доганяємо, збиваємо. Досі є дві серйозні проблеми — це балістика і КАБи.
Хоч я в підрозділі, який використовує дрони, та я вважаю, що зараз нам найбільше потрібна сучасна авіація. Наприклад, коли ми знаходимо якусь злітно-посадкову смугу противника, звідки працюють його пілоти, ми починаємо «колупати» її тим, що в нас є. А якщо вони знаходять нашу позицію, то туди прилітає зо 10 КАБів. А потім може ще 10, якщо вони побачать, що не зовсім туди влучили. Тому нам потрібно відігнати їхні винищувачі, а для цього потрібна сучасна авіація. Я сподіваюсь, що вийде все зі шведськими Gripen. Це та технологія, яка нам потрібна, а все інше у нас розвивається.
Якщо відігнати російську авіацію, вони не зможуть завдавати ударів КАБами по прифронтових містах, не будуть так закидувати наші позиції. Це, на мою думку, би вирівняло ситуацію.
«З людьми — біда»
Не володію статистичними даними, але за моїми спостереженнями у нас зараз абсолютна більшість людей — мобілізовані. Звичайно, є ті, хто приходить добровільно, але їх меншість.
Загалом з людьми біда — складно знайти людину навіть на посаду, де треба сидіти в підвалі з пультом далеко від фронту і керувати логістичною місією. Це серйозна проблема. Проте ті, хто вже потрапляє до нас, зазвичай тут знаходить себе. Люди виявляють, що не так все погано й страшно. Вийшли на позиції і повернулися з них, за кілька місяців мають десятки чи понад сотню уражень.
Робота з тими, хто примусово мобілізований і хто прийшов добровільно — здебільшого не відрізняється. Єдине, що ті, кого мобілізували, спершу більше бояться, але вони адаптовуються, а ось добровольці знають на що йдуть і в них менше тієї невідомості. Ось це все. Більше суттєвої різниці немає.
Якщо хтось шукає собі зараз посаду, то нам, в «Рарог», наприклад, треба оператори дронів, оператори НРК, майстри, командири.
«Я прихильник максимальних обмежень»
Ситуації, коли на військових в тилу нападають під час виконання службових обов’язків, як на мене, просто неприпустимі. А мобілізація провалена. Комунікація — теж. Я прихильник максимальних обмежень прав, доступу до рахунків, водійського посвідчення тим, хто порушує військовий облік. Можливо, у мене така позиція, тому що я вже пʼятий рік тут.
Я не бачу іншого варіанту. Якщо ти не хочеш чи не можеш воювати — можна працювати на виробництві зброї. Або створювати софт для війська. Робити щось корисне.
Тим паче, зараз умови служби кращі. Можна підписати контракт на два роки, відслужити і звільнитися. Хоча те, що я, який служить пʼятий рік і перебуваю в таких же умовах — не зовсім справедливо.
Коли я пішов служити, моїй доньці було трохи більше як рік. Наразі вона пішла в перший клас. Коли їй було три, я служив у Києві й мав змогу іноді на вихідні їздити додому у Львів, то мені доводилось знайомитися з нею.
У неї досі немає розуміння того, що тато має бути вдома. Коли я їду у відпустку — вона дуже рада, коли на службі — питає в дружини, коли повернуся. Проте для неї те, що мене немає вдома — нормальний стан.
