«Ми відразу зробили ставку на супутниковий звʼязок» — Фенікс про філософію групи Лазаря і еволюцію БПЛА
Група Лазяря нині налічує 1600 військовослужбовців і є одним з найефективніших підрозділів Сил оборони, які знищують ворожі цілі дронами. За пошук нових технологій, їх тестування в бойових умовах і підготовку особового складу відповідає Фенікс. Він один з перших військовослужбовців групи Лазаря.
У цивільному житті Фенікс був сисадміном, а згодом власником сервісної ІТ-компанії, займався хмарними технологіями та кібербезпекою. Ми поговорили з ним про військове R&D, ставлення до «еБалів», використання старлінків і майбутнє технологій.
«На початку нас було четверо». Про групу Лазаря
За рік до повномасштабного вторгнення, окрім власного бізнесу, я запустив академію Mikrotik в одному з державних унівеситетів. Паралельно отримав статус інструктора з Cisco і готувався до запуску навчання. Але війна перекреслила ці плани.
В перші дні великої війни я приєднався до місцевої самооборони. Ми облаштували блокпости й цілодобово чергували, щоб не пустити ворога до столиці. Після звільнення Бучі та Ірпеня почали виїжджати в сусідні населені пункти для контролю території.
У лавах ТрО я природно перейшов до аеророзвідки, оскільки мав відповідний цивільний досвід. Ще у 2010 році я зібрав свій перший коптер із GoPro, щоб інспектувати обладнання та стан промислових об’єктів. Пізніше літав на DJI Phantom. Тож коли в підрозділі з’явився перший Mavic, я взявся за розвідку території.
Згодом мене познайомили з майбутнім командиром Павлом Єлізаровим [нині заступник командувача Повітряних сил України], адже був проєкт, де могли знадобитися мої навички. Ми зустрілися, я розповів про свій досвід у мережах і БПЛА. Поговорили хвилин 15, а наступного дня він просто дав завдання облітати великий агродрон, на який згодом ми встановили старлінк. Так я опинився в групі Лазаряя.
На самому початку нас було лише четверо.
У Єлізарова була візія: керувати дронами віддалено через супутник Starlink
І вражати ворожі танки і броньовану техніку. Разом із ним був інженер, який мав технічно «подружити» термінал із тим, що літає. Ми з пілотом Фішем були наступними, хто долучився і вражав перші цілі на бомберах. Наші ролі були повʼязані з бекграундом: Фіш взявся за напрям бомберів, а я — за аеророзвідку і навчання.
Наш командир будував підрозділ за прикладом великих технологічних компаній. Те, що в бізнесі називають департаментами, у нас стало ротами, кожна з яких має вузьку спеціалізацію. Є ті, хто літає на бомберах і FPV, і наземні групи, які забезпечують кожен виліт: міняють акамулятори та споряджають боєкомплект. Окремо працює аеророзвідка, що шукає цілі літаками, та аналітики, які в реальному часі консолідують дані в «Дельті». Нас підтримує тех-бек-офіс: айтівці, які тримають канали зв’язку, і майстри, що відновлюють дрони після пошкоджень.
Ми маємо одного основного партнера, який виготовляє БПЛА суто для нас. А в компонентах взаємодіємо з багатьма різними виробниками. Це працює як конструктор: наприклад, з’являється нова система зв’язку чи оптична навігація. Ми беремо цю систему на тест, встановлюємо її на літак, і хлопці відпрацьовують її в небі. Інженери розробника при цьому беруть участь дистанційно — ми разом доопрацьовуємо виріб прямо в процесі тестувань.
Коли ми отримуємо рішення, яке підтвердило свою ефективність у бойових умовах, то передаємо нашому виробнику. Він запускає це в серію, що дає гнучкість і адаптивність. Під конкретний напрямок ми можемо замовити партію бортів із тією системою зв’язку, яка там працює найкраще.
При цьому головне системна робота. У нас є кілька серійних засобів, якими користуються всі. А також єдина система підготовки та єдина тактика застосування. Наприклад, виявити цілі ворога на максимальній дистанції від ЛБЗ і знищити їх до того, як вони опиняться поруч.
Підготовка FPV-дронів до роботи
Окремий важливий етап — перехід на оптоволокно. Раніше ми використовували звичайні FPV на радіозв’язку, але там кількість каналів обмежена. Коли на одній ділянці працює багато підрозділів, засоби починають просто заважати одне одному, «тиснути» сусідів. Навіть ворог не потрібен — достатньо мати прогалини координації, щоб виникли взаємні перешкоди.
Оптоволокно цю проблему повністю знімає, бо радіосигналу немає — є тільки оптичний сигнал через волокно. Такий борт із набагато вищою ймовірністю долетить до цілі. Так, котушка оптики додає вартості, але це компенсується результатом. Якщо зі звичайним дроном ми можемо зробити три-чотири вильоти, щоразу втрачаючи борт через РЕБ, то в підсумку один дрон на «оптиці» виходить дешевшим. Тому зараз більшість наших FPV працює саме на оптоволокні.
Не намагатися винайти те, що існує. Про ставлення до R&D у війську
Я не погоджуюся з думкою, що військові R&D-осередки — це головний драйвер технологій для держави. Нерідко можна почути у військовому середовищі: «Готові засоби не працюють і не літають, потребують переробки — а ми знаємо, як треба». Це породжує небезпечну тенденцію: військові залучають кошти на обладнання і витрачають місяці, намагаючись винайти те, що вже давно існує, або доопрацювати те, що вже зробили виробники.
Я вважаю, що такі роздуті R&D та майстерні — це часто марна трата часу, грошей та найціннішого людського ресурсу. Військова логіка має бути іншою. Якщо ти пілот — ти маєш літати. Чітко розуміти, який результат потрібен — наприклад, уразити танк. Від кінцевої мети визначається тип боєкомплекту, відстань, тип дрона. Далі потрібно шукати рішення, тестувати й давати виробнику конкретний технічний зворотний зв’язок: на якій висоті летіли, які частоти, де було подавлення. Наше завдання не робити засоби з нуля, а чітко формулювати запит, шукати готові варіанти на ринку, тестувати їх і застосовувати.
Споряджання важкого бомбера, названого ворогами «Бабою-Ягою»
Що таке «прокляття півтора дрона»
Часто підрозділи пояснюють створення власних R&D-осередків тим, що це швидше, ніж домовлятися з виробниками. І в цьому є частка правди, адже ринок досі потерпає від недобросовісних постачальників. Військові отримують неробочі засоби, змушені їх переробляти «на коліні», витрачаючи дорогоцінний час і власні ресурси.
Ми теж пройшли через це «прокляття півтора дрона». На початку ми працювали з виробником, який робив один борт майже місяць. Ми контролювали процес щодня, тестували, виправляли помилки, але результат був невтішним: поки ми отримували другий дрон, перший уже втрачали в бою. У нас постійно був лише один робочий засіб і ще «половина» дрона, який уже зібрали, але ще доводили до ладу.
Зрештою ми змінили стратегію. Знайшли іншого партнера і перейшли до формату чітких технічних завдань і постійного фідбеку. І прискіпливо контролюємо процес виробництва. Сьогодні якість виробів перевищує 95%. Ми дістаємо дрон із коробки, і він летить.
Цей досвід масштабований, але він потребує фокусу. Зараз наші потреби настільки величезні, що виробник працює фактично лише на нас. Ми присутні по всій лінії фронту: кожні десять кілометрів стоїть наша наземна група, кожні двадцять — екіпаж аеророзвідки. Щоб забезпечити таку щільність, потрібна повноцінна промислова взаємодія.
Літак типу VTOL для здійснення аеророзвідки
«Цілі ми не вигадуємо самі». Про піхоту і старлінки
Ми ніколи не працюємо самі по собі, це завжди прицільна комунікація з підрозділами, які відповідальні за певну ділянку фронту. Логіка проста: спочатку наші дрони розносять ворожі техніку й позиції, а вже потім заходить наша піхота. Або ж навпаки — ми зупиняємо наступ противника, поки суміжники тримають лінію.
Ця співпраця критично важлива, бо цілі ми не вигадуємо самі. У нас не буває такого, що хтось кудись полетів, щось побачив, кудись ударив, а потім з’ясувалося, що це було «не туди». Кожне підтвердження і кожне влучання спільно фіксується.
Щодо Starlink, то ми зразу робили ставку на супутниковий звʼязок, і в цьому була головна інновація нашого командира. Зазвичай підрозділи доходять до супутникового зв’язку вже потім, а ми на ньому вибудували всю концепцію. Чому це важливо? Традиційне розгортання — це щогли, антени, кабелі. Це довго, це демаскує позицію і є небезпечним. Бомбер завжди прив’язаний до точки зльоту. Ворог бачить дрон, відстежує, куди він повертається, і туди миттєво прилітає артилерія чи КАБи.
Крім того, є фізика — радіогоризонт. Через кривизну Землі дальність польоту обмежена. Щоб літати далеко, треба задирати антену максимально високо, а це купа нюансів. Starlink ці обмеження знімає. Зникає жорстка прив’язка до точки: увімкнув дрон — він у мережі й полетів. Повернутися він може взагалі в іншу точку. Якщо починається обстріл, наземна група просто сідає в машину і змінює локацію, поки дрон у повітрі.
Ба більше, пілот взагалі не мусить бути поруч
Він може бути будь-де: в обласному центрі, у Запоріжжі чи навіть у Києві — у спеціально обладнаному командному пункті, де є умови для стабільної роботи.
У тому, що росіяни теж почали використовувати Starlink, нічого дивного немає. Ми використовуємо цю технологію з 2022 року. Усі засоби, які втрачаються за лінією фронту, ворог розбирає й аналізує. Вони давно знають, як усе влаштовано технічно. Питання було лише в доступі до терміналів та акаунтів. Боротися з цим можна лише адміністративно, разом зі SpaceX. На мою думку, команда Міноборони дуже швидко відреагувала, створивши «білий список» верифікованих терміналів для Сил оборони.
Треба розуміти, що Starlink — це лише одна із систем керування і передачі даних для наших дронів. Якщо завтра SpaceX зафіксує глобальний збій або мережа «впаде», ми просто візьмемо інші засоби. Єдиний реальний ризик щодо Starlink — якщо припиниться постачання самих терміналів і ми фізично не зможемо їх отримувати. Все інше — це технічні нюанси.
Споряджання важкого бомбера «ЛАЗАР», який керується за допомогою Starlink
Важкі бомбери «ЛАЗАР», які керуються за допомогою Starlink
«О, ці реально нищать ворога, хочу до них». Про систему заохочення «еБали»
Це система заохочення, де за кожну підтверджену знищену одиницю ворожої техніки (дрон, танк, живу силу) підрозділу нараховуються цифрові бали. Їх можна обміняти на дрони.
Деякі військові висловлюють побоювання, що бійці можуть полювати на «дорогі» в балах цілі, ігноруючи «дешевші», але тактично важливіші об’єкти. Це може ламати логіку реального бою на користь цифрового рейтингу.
Я зовсім не згоден з критикою цієї системи. Для мене це насамперед історія про розвиток. Дивіться, як це працює: підрозділи отримують бали не просто заради місця в рейтингу, а щоб обміняти їх на якісне обладнання на Brave Market. І тут вмикається проста логіка: коли у вас є вибір, ви ніколи не візьмете поганий продукт.
Це докорінно змінює ситуацію, бо часто військовим щось дають примусово — якусь фігню, яку вони не обирали. І поява вибору є величезним стимулом для виробників: вони тепер думають не про кількість, а про кращу систему зв’язку чи витривалішу батарею, щоб саме їхній засіб замовили за ці бали. Конкуренція змушує технології бігти швидше.
Але є ще один момент, про який мало говорять. Будь-якому підрозділу, щоб реально воювати, потрібні ресурси: люди, дрони, генератори, машини, навіть зимова гума. Як усе це отримати маленькому, нікому не відомому підрозділу?
Хто їм просто так дасть грошей? Ніхто
А коли підрозділ набив цілей і потрапив у рейтинг, все змінюється. Для виробника такий рейтинг — це знак професійності: це означає, що хлопці вміють літати, їм можна давати нові засоби на тести. Навіть люди, які хочуть мобілізуватися, дивляться на цей список і кажуть: «О, ці реально нищать ворога, хочу до них».
Щодо гонитви за балами — так, малі підрозділи справді можуть пріоритезувати «дорогі» цілі, щоб отримати більше засобів, швидше стати відомими, привернути увагу командування. І в цьому немає нічого поганого, це стимулює їх не стояти на місці, а постійно думати, як розвиватися.
Для великих підрозділів, як наш, бали — це приємний бонус, але точно не мета. Ми повинні завдавати максимальних втрат ворогу, не давати наблизитися, тому ми працюємо важкими засобами на великих дистанціях. І якщо бачимо десь накопичення ворога або якийсь рух, одразу його нищимо.
Навіть коли в системі за живу силу стали давати більше балів, наша робота не змінилася. Ми як літали далеко по техніці, так і літаємо. Ось, наприклад, наші результати за рік:
- Танки — перше місце.
- ББМ (бойові броньовані машини) — друге місце.
- Мінування — перше місце.
- Гармати — перше місце.
- РСЗВ (реактивні системи залпового вогню — «Гради», «Урагани») — перше місце.
- ППО та РЛС — друге місце.
- Особовий склад — п’яте місце.
Чому в нас недооцінюють мінування
Скажу кілька слів про мінування — це надзвичайно важлива річ, яка допомагає перебити логістику і зупинити рух ворога. Якщо ворожа техніка підривається на шляхах підвозу, логістика противника зупиняється, і на позиції просто не доїжджає БК чи підкріплення.
На мою думку, в розрізі балів мінування зараз недооцінене. Процес складний: вам треба прилетіти, покласти міни, зафіксувати це, а потім постійно робити обльоти й контролювати — підірвалося там щось чи ні. Підтвердити, що техніка стала саме через твою міну, важко, бо пошкоджена машина може проїхати ще якусь відстань. Я вважаю, що вартість мінування в системі має бути як мінімум на рівні вартості вантажівки, яка там може підірватися. Тоді більше підрозділів долучаться до цього, вони будуть зацікавлені, бо знатимуть, що результат принесе їм бали.
Тут якраз і виникає питання спеціалізації. Багато хто каже, що треба кидати всі сили на передній край. Це правильно, але якщо ми всі забудемо про мінування та логістику в тилу, то ворожу піхоту будуть підвозити нескінченно. Має бути баланс: одні тримають передній край на FPV, а такі підрозділи, як наш, заточені під важкі бомбери, мають працювати на відстані, вибивати броньовану техніку, артилерію, РЕБи, ППО та мінувати дороги.
Ще одна технічна перепона — підтвердження дальніх цілей. Якщо ціль розташована на відстані більше як 15 км, її ураження має бути підтверджене зовнішнім засобом аеророзвідки. А за 15 км Мавіки уже не літають, тільки літаки. Тобто кожен бомбер, який літає на відстань понад 15 км, має супроводжуватися літаком-розвідником. Це неможливо, тому що такої кількості засобів аеророзвідки просто немає. І це недоцільно, бо особовий склад і фінансування будуть залучатися на збільшення розвідки замість ударних засобів.
«Присутні командири, психолог і служба безпеки». Як шукають ІТ-фахівців
У нас є окремі підрозділи, які займаються суто ІТ. Якщо є вакансія — людина приходить і працює саме на своїй посаді. Звісно, якщо з часом з’явиться бажання спробувати щось інше, можна пройти внутрішнє навчання й змінити напрям — наприклад, стати пілотом. При цьому варіанти оформлення є різні, залежно від віку та бажання: і контракт, і мобілізація.
Сам процес відбору виглядає так: людина заповнює форму на сайті, а потім потрапляє на онлайн-співбесіду. Там присутні командири, психолог і служба безпеки. Насамперед ми дивимося на адекватність — чи немає проблем з алкоголем, наркотиками, криміналом чи азартними іграми. Ми шукаємо притомних людей; якщо у вас просто є дрібний непогашений кредит у банку — це не критично (усміхається).
Далі — розмова з командирами. Якщо людина хоче бути пілотом, ми питаємо про досвід: чи літала раніше, чи хоча б вивчала теорію, тренувалася в симуляторах. А якщо претендує на позицію айтівця, скажімо, DevOps-інженера, тоді підключається наш профільний фахівець і проводить техінтерв’ю. Він може поставити базові питання: що таке IP-адреса, навіщо потрібен шлюз чи маска мережі.
На жаль, буває, що люди переоцінюють свій досвід
Якось людина запевняла, що вона кваліфікований спеціаліст, але не змогла пояснити навіть, що означають числа в IP-адресі. На цьому ми й закінчили.
Потреба в людях завжди виникає під конкретну задачу. Коли ми набирали FPV-пілотів, нам потрібно було близько ста людей. Ми брали тих, хто хотів і щось для цього зробив: тренувався в симуляторі, дивився відео чи купив дрон і пробував літати в полі. Звісно, ми запрошуємо і людей без досвіду, якщо вони готові вчитися з нуля. Але якщо прогресу немає — ми таку людину переводимо на іншу посаду.
Хто очолить підрозділ після Павла Єлізарова
Коли наш командир Павло Єлізаров отримав нову високу посаду — став заступником командувача Повітряних сил — дехто почав ставити питання, що буде з групою Лазаря далі.
З 2022 року командир зумів побудувати сильну команду. Підрозділ зростав поступово, і всі керівники внутрішніх структурних напрямів будували свої процеси з нуля і знають, що робити.
Ми продовжуємо працювати у звичному режимі, будемо масштабуватися далі. Новий командир — це людина з нашого ж кола, яка із самого початку в підрозділі.
Розробка курсу з протидії FPV з майстрами стрілецької справи
«Поки що це не про дешеві FPV за 800 доларів». Яке майбутнє нас чекає
Сьогодні основний вектор — це збільшення дистанції роботи засобів. Якщо у
Але головний прорив у безпілотних системах зараз відбувається у сфері автономності та штучного інтелекту. Автономність дозволяє дрону продовжувати політ за контрольними точками навіть тоді, коли пряме керування неможливе через нестабільний зв’язок. ШІ має взяти на себе фінальний етап ураження.
Для всього цього критично важливий якісний софт. Наприклад, спеціальне програмне забезпечення для аеророзвідки дозволяє будувати місію та контролювати літак, що суттєво зменшує ризик втрати дорогого борту. Сьогодні є велика потреба у стандартизованих програмних продуктах, які могли б інтегрувати різні виробники, бо часто ми маємо класний виріб, але для нього немає сучасного софту для керування. Усе це — ШІ, автономність, ПЗ — базується на мікроконтролерах типу Jetson, Raspberry або інших.
Щодо локалізації виробництва, то тут не все так просто, як здається. Питання не лише в чипах. Найскладніше локалізувати мотори: в Україні є потужні виробники, але неодимові магніти для них — це імпорт. Те саме з камерами — матриці ми не виробляємо. Елементи для батарей також повністю імпортуються. Ми поки що залежимо від деяких закордонних комплектуючих, і це той виклик, який ще треба подолати.
Ще нині багато говорять про «рій дронів». Ідея в тому, щоб один пілот міг виводити в район цілі одразу кілька бортів, а далі через ШІ вибирати об’єкти для ураження. Це футуристичні плани, над якими вже працюють розробники, але треба бути реалістами: щоб такий рій працював, дрони мають орієнтуватися в просторі без GPS, мати оптичну стабілізацію та складне «залізо». Поки що це прерогатива великих і дорогих систем, а не дешевих FPV за 800 доларів. Проте саме автономність та ШІ — це те, що допоможе нам воювати меншою кількістю людей.
