«Якщо не думати стратегічно, не буде ні „Богдани“, ні „Фламінго“». Науковиця — про внесок вчених в оборонку та проблеми освіти
Олександра Антонюк — українська науковиця, деканка в American University Kyiv, керівниця проєкту зі створення наукового парку Аcadem.Сіty. Кандидатуру Олександри раніше, у
В інтерв’ю DOU вона розповідає про розробки українських науковців в оборонній індустрії, співпрацю науки й бізнесу, ставлення до українських вчених за кордоном і просідання математики і фізики у сучасній школі.
Про досягнення українських вчених в оборонці
— Поговорімо про роль науковців в оборонному секторі. Чи є державні програми, що пов’язують їх?
Я очолюю науковий комітет, що входить до Національної ради з питань розвитку науки і технологій — це орган при Кабміні, утворений після Майдану за прототипом європейських аналогів. Нацрада консультує всі міністерства, та здебільшого, звісно, Міносвіти. Деякі з її робочих груп присвячені обороні та інноваціям. Переважно наша робота стосується законотворчості, погодження інновацій.
Щодо державних програм, то цього року Міністерство освіти і науки оголосило конкурс на державне замовлення науково-технічних розробок, де окремо виділили напрям національної безпеки та оборони.
До оцінювання цих заявок та відбору проєктів залучають фахівців з Міністерства оборони, Збройних сил України та Генштабу. Такі роботи є в багатьох інститутах і університетах.
«Ті, хто літає і стріляє, точно відчули зміни — зокрема, завдяки науковцям»
Поки що можу назвати лише напрями, у яких триває робота. Це безпілотні системи, виробництво високоточної зброї, боєприпасів, авіаційної техніки. Серед результатів — програмні рішення для керування роєм дронів, технології для виявлення вибухонебезпечних предметів і картування мінних полів, алгоритмічне забезпечення для наведення ракет, нові полімерні матеріали. Завдяки роботі вчених вдається підвищити точність систем озброєння, збільшити бойову ефективність техніки.
Конкретних прикладів досягнень вчених — багато. Це, наприклад, новий метод керування так званими неголономними механічними системами, який розробили математики. Він дає змогу рухомим роботизованим системам утримувати стабільний стан, відстежувати траєкторію й уникати перешкод. (Можна прочитати детальніше про роботу науковців під час війни).
«Нам потрібна незалежність у високих технологіях». Про дослідження
Поза тим існує Національний фонд досліджень (науковий комітет є його наглядовою радою), що на конкурсних засадах підтримує науку. Подача на проєкти тут є дуже конкурентною, попри те, що громіздка і дещо забюрократизована через потребу дотримуватися нормативки.
Фонд постійно оголошує нові конкурси, зокрема, і на оборонну тематику. Із-поміж іншого йдеться про те, щоб науковці займалися питаннями на перспективу. Так і має бути. Є короткострокові рішення, які можна швидко зробити. Але якщо не думати стратегічно, то у нас не буде ні «Богдани», ні «Фламінго».
І ще одна особливість наукових досліджень: ви не знаєте, що отримаєте в результаті. Можна планувати, але передбачити дату відкриття нереально. Випадковість є певною суттю наукового пошуку, без якої неможливі прориви в технологіях і принципово нові речі.
Нині в профільному комітеті Верховної Ради розглядають законопроєкт про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки.
«Це питання потребувало вирішення понад 20 років»
Очевидно, що ми маємо обмежений ресурс, тож постає питання, як найефективніше його використовувати.
Є дві крайності:
- підтримувати всі дослідження на конкурсній основі (і фінансувати коштом грантів);
- «розподілити всім потрошку».
Жоден із цих підходів не є панацеєю, а рішення лежить посередині. Є люди, які займаються досить абстрактною фундаментальною наукою, яка не може мати безпосереднього застосування в економіці чи оборонці тут і зараз, наприклад, теоретична фізика чи математика, фундаментальні питання в біології та хімії. Тому в певному сенсі можуть вважатися не пріоритетними. Але такі дослідження потім стають базою для прикладних розробок. Тому це складне питання, яке тільки зараз вдалося врегулювати, розділивши два напрями фінансування: базове і конкурсне.
Відтепер у держави буде можливість через формування пріоритетів сфокусувати фінансування на актуальних дослідженнях. Водночас підтримувати наукові галузі, які можуть дати результати в майбутньому.
Які є ще важливі законопроєкти
Також є пакет законопроєктів — Science City. Він передбачає податкові стимули для інноваційної діяльності наукових установ та університетів. Зокрема, 0 % ПДВ та 0 грн мита на імпорт дослідницького й виробничого обладнання. Він спрощує адміністративні процедури, цифровізує взаємодію й передбачає безоплатну та прискорену реєстрацію інноваційних проєктів. Крім того, резиденти отримують доступ до інфраструктури університетів і НДІ та можуть орендувати державне майно на пільгових умовах. Якщо його ухвалять, впровадження інновацій (як оборонних, так і звичайних) стане значно легше й швидше.
— Які наукові прориви, стратегії потрібні сьогодні українській науці?
Як державі, нам потрібна незалежність у високих технологіях — це напрями, пов’язані з напівпровідниками, квантовими комп’ютерами, зеленою енергетикою, космічними дослідженнями. Будуть корисними рішення в галузі лазерних технологій. Для оборони потрібні технології, щоб самим виробляти стволи для гаубиць і важкої техніки. Проблема у тому, як зробити всередині довгої вузької труби надточну й надміцну «нарізку», яку ніяк не видно і до неї неможливо нормально дістати. Усе це має витримувати колосальні навантаження та не виходити з ладу тривалий часу. Такими технологіями володіють лише одиниці країн, і нам теж треба бути серед них.
Потрібні не тільки інновації, а й особливий менеджмент — ланцюжок фахівців, передача експертної інформації від однієї людини до іншої, вміння домовлятися.
Організація формування спільних знань називається управлінням знаннями. У Європі написані цілі трактати, рекомендації, відбуваються воркшопи про те, як організувати управління знаннями на рівні країни, галузі. Це сучасний стан речей. Отож має працювати команда. Тому Agile та інші управлінські методи з ІТ варто переносити їх в інші сфери життя — зі своїми особливостями.
— Як переносити це в українську науку?
Така потреба точно є, але цього поки що не відбувається. У Євросоюзі, наприклад, думають про формування фахівців Principal Investigator — головних дослідників або керівників дослідницьких проєктів. Це як проєктний менеджер, але зі специфічними навичками. Він розуміє технічну складову, формує загальний план дослідження та відстежує виконання. Тому це важлива унікальна компетенція, яку нам треба вирощувати в Україні.
«Треба вийти за межі наукових лабораторій і взаємодіяти з містом і його жителями». Про науку і бізнес
— За яких умов бізнес інвестуватиме в науку і як він робить це зараз?
Усе знову впирається у відносини між людьми. Наша команда Київського академічного університету веде проєкт Academ.City — ми називаємо його науковим парком, але йдеться про відкриту інноваційну екосистему. Він створюється в межах меморандуму між Національною академією наук і КМДА. Участь міста тут — украй важлива. Бо екосистема має вийти за межі наукових лабораторій і взаємодіяти з містом і його жителями. Власне, бізнесмени — теж містяни.
Цьогоріч у нас відбувся індустріальний хакатон, для якого ми збирали запити київських підприємств і знаходили для них наукові розробки. Наприклад, кейс із підприємством «Роза», яке виробляє текстиль. Вони звернулися до нас, бо відстежують брак у тканині вручну, через оператора. Але це людський фактор, отже, більше дефектів. Тож фахівці з кібернетики зробили для підприємства датчик з відеорозпізнавання. За допомогою ШІ новий інструмент виявляв навіть ті дефекти, які не видні звичайним оком.
«Виробничі процеси надскладні, і бізнесмени іноді не знають, де їм потрібна інновація»
Те, що ми намагаємося робити, — це власне досліджувати, а що ж треба зробити, щоб співпраця потім могла масштабуватися. Не схиляюся до думки, що бізнес не хоче вкладатися, наука не хоче співпрацювати. Просто поки не завжди зрозуміло як.
У бізнесу немає зайвих грошей — тільки ті, щодо яких ясно: це принесе внесок у розвиток. Водночас бізнесменам треба переосмислити думку, мовляв, якщо науковці працюють на державну установу, то мають віддавати рішення безплатно. Будь-яка робота має бути оплачена.
— А наскільки над самими науковцями тяжіє спадок мислення, що все має фінансувати держава?
Є науковці, які давно зрозуміли, що треба писати проєкти, виходити на міжнародний рівень й отримувати більш-менш достойну, хоч і нижчу від ринкової, зарплату. Нині, можливо,
Те, що ми зробили в Academ.City цього року, — запровадили низку курсів і тренінгів, які допомагають писати проєкти і робити з наукової розробки стартап. Як правило, венчурні бізнеси працюють уже з готовими командами. А ми фактично взяли на себе більш складну задачу: коли у вас є тільки ідея, можливо, лабораторний зразок, спробувати довести все до бізнес-моделі, команди.
— Які результати вже є в цьому?
Нині формується один цікавий стартап з переробки літієвих батарей, започаткований науковцями. Вони придумали ефективну технологію, яким чином розкласти все до початкової стадії вихідних елементів. Тепер її треба масштабувати: налагодити логістику доставки цих батарей. Слід зробити велику машину, яка їх буде переробляти, а це вже питання бізнес-процесів. Наша команда допомагає науковцям вирости до стійкого процесу.
У нашому портфелі є приблизно 200 різних розробок різної стадії. Розробки оцінюють за Technology Readiness Level (TRL), тобто за дев’ятьма рівнями готовності технології від початкової ідеї до повністю готового продукту.
Ми починаємо працювати з розробками навіть на рівні ідеї чи перших наукових експериментів з обґрунтованими концепціями. Більша частина проєктів Acedem.City — діптех, які потребують значного часу для виходу з лабораторії на ринок і не можуть продемонструвати швидкий комерційний результат. Ми орієнтуємось на досвід колег з Наукового парку Адлерсхоф (Берлін), які розглядають
Тому сьогодні ми вимірюємо успіх роботи команд, які підтримуємо, сумою залученого грантового фінансування. Протягом неповних двох років їм вдалося залучити понад 1 млн євро.
— Як українських науковців сприймають на міжнародній арені? Які є взаємодії?
Ми підсилили наукову діаспору за кордоном. Виїзд молодих і талановитих під час війни, переважно жінок, позитивно відбився на якості нашого наукового потенціалу. Дехто повернувся і вже працює в Україні, дехто залишається за кордоном, але все одно тримає зв’язок. Нові контакти показали Європі, що ми досить талановиті. Навіть ті, хто не мав міжнародних контактів, зумів їх налагодити.
За кордоном по-іншому почали до нас ставитися. До 2022 року у мене була дискусія з одним із високих функціонерів німецького фонду DFG про те, чому так багато проєктів скеровано на росію, а Україні стільки уваги не приділяють. Натомість зараз Німеччина разом із Великою Британією, Францією та Польщею, мабуть, найбільше підтримують українських науковців. Світ зрозумів, що з Україною є про що говорити, є фахівці та потужні наукові школи.
У нас застаріла дослідницька інфраструктура. Але навіть з нею ми примудряємося робити унікальні дослідження.
«Нам треба вкладатися в наукове обладнання»
Це дорого, але без цього неможливо розвивати науку.
Бажаючи підтримати українських науковців, закордонні університети та міжнародні організації пропонують гранти або дослідницькі позиції в західних вишах. Проте всім очевидно, що це фактично підсилює брейн-дрейн, і наші закордонні партнери теж наголошували на тому, що користуватися складною ситуацією в Україні неправильно. На той момент існували законодавчі обмеження, які не дозволяли європейським організаціям підтримувати українських науковців та установи, які розміщувалися в Україні. Лише тих, хто перебуває на їхній території.
Нині західні країни починають розробляти нові фінансові інструменти та програми, щоб допомагати дослідникам саме в Україні.
«Дуже мало залишилося фахівців, які можуть донести математику, фізику школярам». Про освіту
— Щодо вищої освіти: є проблема і з релокацією абітурієнтів, і з результатами вступних іспитів, які просіли цьогоріч. Що тут можна вдіяти?
Я особливо помічаю це на рівні математики, де загальний рівень підготовки просів. Діти перестали вчитися думати логічно. Я вважаю, що це через тестову систему. У старших класах дітей не вчать думати, а вчать гарно відповідати на тести. І це пригнічує потребу в логічному мисленні. Тобто все сконцентровано на запам’ятовуванні.
Та щоб говорити про це обґрунтовано, треба провести дослідження. У жодному разі не кажу скасовувати НМТ чи ЗНО, вони виконують важливу функцію — є запобіжником корупції при вступі.
Крім того, мене турбує просідання фізики. Бо математиці принаймні не потрібні прибори, обладнання. Дуже мало залишилося фахівців, які можуть донести математику, фізику до школярів, а це базові речі, без яких технології неможливі.
З боку Інституту математики ми намагаємося зробити маленький внесок: у 2019 році ми вперше провели курси для вчителів математики. Тоді на них зареєструвалося 12 вчителів. Мали позитивні відгуки, і навіть після завершення цих курсів отримували нові запити про участь. На жаль спочатку ковід, а потім війна завадили це продовжувати. Але цьогоріч ми вирішили повторити досвід і додали фізику.
Влаштовуємо курси тричі на рік.
«Олімпіадний рух — це добре, але не основне»
Науковці все ж таки працюють не на спринтерських дистанціях, а вміють сидіти, розбиратися. І не обов’язково людина має бути олімпіадником для того, щоб бути гарним вченим. Нам би дуже хотілося, щоби вчителі, які працюють з дітьми, могли їх підтримувати і зацікавлювати.
А для цього і самим вчителям потрібна підтримка. На рівні країни ми цього не змінимо, але це наш маленький внесок.
— А якщо подивитися глобальніше? Вашу кандидатуру раніше пропонували на посаду міністра освіти і науки. Що ще можна запропонувати?
Мене тоді найбільше злякало, що ж робити зі шкільною освітою, бо основна моя робота стосувалася наукової сфери та певною мірою вищої освіти. Можливо, досвід таких роздумів і спонукав до заснування курсів.
Потрібно методологічно підтримувати вчителів, однозначно. Крім зарплат, їм необхідні обладнані кабінети та реактиви, аби вчити школярів робити експерименти, методична допомога та супровід, як такі експерименти робити, нетворкінг і постійний обмін досвідом, зменшення паперової роботи.
Дисциплін у школі не має бути багато. Але треба зробити так, щоб дітям подобалося вчитися. Має бути натхненний вчитель, тепла welcome-школа.
Щодо дозволу на виїзд для
У нас можливостей для самореалізації більше, ніж у будь-якій усталеній системі. У тій же Німеччині чи деінде уже все розписано згідно/відповідно. Вписатися в цю систему можна, але реалізувати щось екстраординарне — складніше.
— Як має поєднуватися освіта і наука у вищих навчальних закладах?
Дуже просто: не може бути викладачем не науковець, інакше він буде розповідати застарілі знання. Має бути тренер, який грає. Якщо я викладаю, наприклад, математику, то, звичайно, маю займатися математикою і ділитися зі студентами сучасними знаннями.
— А як бути з дистанційним навчанням?
Нині я викладаю студентам на перших курсах, це вчорашні школярі. Є діти, яким простіше навчатися саме так. Вони самостійно виконують завдання краще, їм треба поставити план. Завдання вчителя — організувати процес, бо навчити неможливо, можна тільки в цьому допомогти. А це може втілюватися різними способами.
Але треба враховувати, що, крім знань, важать соціальні навички. Вони досягаються тільки практикою. Тому для дитини на дистанційному навчанні треба створювати умови, щоб вона могла спілкуватися хоча б частково з однолітками і формувати вміння комунікувати.
Навчальна шкільна програма має враховувати чотири компоненти: критичне мислення, тобто інформація про світ, здоров’я, комунікаційні скіли і розуміння, що демократія — це постійна робота. Цінність держави, власного дому має прищеплюватися від самого початку, інакше ми як суспільство втратимо свою ідентичність.
