«Відчуваю себе в меншій ізоляції, ніж у ковідні часи». Історія сисадміна про роботу на станції «Академік Вернадський»
Сергій Салло — DevOps родом із Кропивницького. Минулої зими він пройшов відбір на сисадміна станції «Академік Вернадський» і став учасником
«Прийшов у цю сферу тому, що якось зазирнув у комп’ютерний зал». Про кар’єру і рішення поїхати в Антарктиду
Зараз мені 35 і понад половину свого життя я працюю в IT. Починав як звичайний системний адміністратор, а згодом став DevOps, бо час вимагав розвитку й нових знань та навичок.
Я той класичний приклад сисадміна, який прийшов у цю сферу тому, що якось зазирнув у комп’ютерний зал, аби порубитися у Counter-Strike та Half-Life — і більше не хотів з усім цим розставатися. У мене немає вищої освіти, бо тоді, коли її усі здобували, я мав труднощі з грошима. Тож просто пішов одразу працювати.
Починав з адміністратора у комп’ютерних залах Кропивницького. Потім був сисадміном на заводах, у медзакладах, державних установах. Згодом перейшов на позицію DevOps у класичну IT-компанію, яка працювала за аутстафінг і аутсорс-моделями. Останнім же місцем роботи перед поїздкою на «Станцію Вернадський» була позиція DevOps у Kontramarka.
Я загорівся ідеєю поїхати на станцію років п’ять тому. Тоді десь натрапив на статтю одного з системних адміністраторів, які були в Антарктиді: він розповідав про свій досвід. Мене зацікавила сама концепція поїхати за 15 тисяч кілометрів від того, до чого звик протягом життя. І ще він написав, мовляв, якщо трапиться якась халепа з інтернетом — це буде суто твоя проблема, бо у Google підглянути не вийде. Я подумав: так це цікавий челендж [сміється]!
Мене змотивував цей текст і відтоді я щороку подавався на посаду системного адміністратора в експедицію. Аж поки на п’ятий раз, у
Чому так довго не брали — хороше питання, відповіді на яке я не маю. Відбір проводить державна установа — Національний антарктичний науковий центр. Тож на звичний для багатьох айтівців фідбек, який вони отримують після подачі резюме чи співбесіди, чекати не варто. Мені просто щороку приходив лист з відмовою, без жодного пояснення, чому так.
Щодо вимог до самих знань і навичок — я не переймався. Конкретні вимоги є на сайті, але там нічого такого, що здивує хорошого спеціаліста: створення й керування Raіd-масивом, знання Python та С++, досвід роботи з РНР і MySQL тощо. Навіть думки не було, що я чогось не знаю. По факту, якщо ти розумієш, як побудовані мережі, як працює OSI-модель — можна бути впевненим у своїх силах. Яка різниця в такому разі: працюватимеш ти з роутером, який вдома стоїть, чи займатимешся інтернетом через супутник? Це просто інший девайс.
«Певний час я припускав, що моя проблема — у відсутності вищої освіти»
Бо це — одна з вимог. Але я все одно вирішив не здаватися й надсилав документи, які підтверджують мою кваліфікацію і без диплома з університету. Словом, як працює магія відбору, я так і не зрозумів. Але у
До слова, родичі, коли почули про те, куди я збираюся, лишень сказали, мовляв, все з тобою зрозуміло. Їх важко здивувати таким рішенням, бо вони прекрасно знають, що я за людина. Я не перший рік катаюся на сноуборді, на байдарках, стрибаю з парашутом... Весь екстремальний «двіж», до якого руки могли дотягнутися, я спробував. Тому тут для мене все цілком логічно.
«Медичному огляду я особливо зрадів». Про відбір кандидатів і забезпечення команди
Процес відбору учасників експедиції досить специфічний. Річ у тім, що ти практично до останньої миті, аж поки на тебе не придбають квиток, не знаєш: обрали тебе чи когось іншого.
Кандидати на сисадміна проходять кілька етапів відбору. Спочатку — за документами. Потім — співбесіди (з IT-спеціалістом і психологом). А далі — медкомісія. І на ній вас все ще кілька претендентів на це місце. До речі, медичному огляду я особливо зрадів, бо це вперше у житті він був дійсно повноцінним. Тепер хочу пройти його ще раз, вже по поверненні, аби зрозуміти, що покращилося, що погіршилося за час перебування на станції.
Я до останнього думав, що буду другим номером, тим, кого відбирають як резерв на випадок, якщо основний кандидат раптом відмовиться чи щось станеться. Мене заспокоювала ця думка, бо ті, хто вже бував на станції, розповіли, що «резервісти» мають вищі шанси стати першим номером наступного року.
Але у лютому мені зателефонували й повідомили, що номер один — це я. Тоді все закрутилося дуже швидко.
Трохи більше дізнатися про те, що на мене чекає, я міг на зборах, які передували виїзду. Там можна було поспілкуватися з людьми, які раніше були на станції, а ще послухати науковців, які розповідали, чим вони там займаються.
Я особисто вирішив сконтактувати ще з попереднім сисадміном, бо він як айтівець айтівцю міг точніше підказати, що треба брати, що не треба. Від нього, наприклад, дізнався, що варто прихопити з собою Starlink і він має працювати. Звісно що, на офіційному сайті вказано, що покриття в Антарктиді немає. Але я вирішив дослухатися й буквально у день від’їзду купив у Києві Starlink з рук за готівку. Спойлер: ідея була чудова, він працює на станції.
А з іншого, в питанні того, що брати, порад було не так і багато, бо команду забезпечують всім необхідним. Спіднє, шкарпетки, футболки й засоби гігієни з розрахунку запасу на рік взяти треба. Решту — видають. І тут ще один спойлер: речі ми носимо від українського бренду, й вони розраховані на набагато суворіші погодні умови, ніж ті, в яких ми опинилися. Тож хвилюватися за це точно не варто.
Щоправда, я хотів взяти з собою сноуборд, бо люблю і вмію на ньому кататися. І здається, що, немає нічого більш логічного, ніж взяти сноуборд з собою туди, де все у снігу, але... мені заборонили. Буквально в останню мить сказали, що маю його лишити в Україні, бо це занадто травмонебезпечно і взагалі в Антарктиді таким не займаються. Ясна річ, я засмутився, але нічого не вдієш — довелося послухатися [сміється].
В такому форматі зборів минув максимум тиждень — і я вже був в автобусі, що прямував до Польщі, а звідти — до кінцевої точки призначення. До станції ми добиралися майже місяць. Але це насправді дуже швидко. Ми змінили кілька літаків і до фінальної точки пливли на криголамі кілька тижнів.
«Найголовніше — жодного росіянина». Про перші враження від Антарктиди та робочі завдання
Перше, що шокувало, коли я ступив на сушу в Антарктиді — острів Галіндез — це повітря. Його настільки приємно вдихати на повні легені, що й словами не передати. Я був неймовірно вражений. Ще — спокій. Після того, як в Україні ти регулярно чуєш гамір, повітряні тривоги, звуки бойових дій, опинитися у такому спокої — дуже приємно. І найголовніше — жодного росіянина. Просто заповідник [сміється]!
«Та робота на станції виявилася не такою, як я очікував»
За весь час перебування тут мені ніхто жодного разу не поставив технічного завдання, яке б стосувалося мене як системного адміністратора. Я сам собі ставлю завдання і сам їх виконую. Думаю, причина цього, зокрема, в тому, що люди в Києві, які б мали ці завдання ставити, говорять українською, а я — клінгонською (штучна мова, розроблена професійним лінгвістом Марком Окрандом на замовлення Paramount Studios для однієї з інопланетних рас у фантастичному всесвіті Star Trek, — ред.). Принаймні, нам з двох боків так здається [сміється]. Коли я починаю говорити про якісь айтішні, вузькоспеціалізовані речі, вони мене просто не розуміють. І по факту, на станції взагалі мало хто розуміє, що я за спеціаліст і за що саме відповідальний. Але головне: я розумію, що треба робити.
Коли я приїхав, побачив, що інфраструктура, яка тут працює, була побудована орієнтовно в період
Наприклад, раніше на станції був ліміт на використання інтернету. Буквально кілька років тому все працювало лише завдяки геостаціонарному супутнику, було дорого. А зараз є три канали зв’язку й фактично жодних обмежень: Starlink і два резервних супутникових. Я налаштував все так, щоб трафік рівномірно розподілявся між усіма користувачами.
Додатково я зайнявся серверами, які вже помирали. Раніше вони просто лежали десь на горищі, на полицях, а тепер буде серверна шафа — все як треба. Я дуже пишаюся результатами своєї роботи.
Також я веду звіти, в яких вказую, що саме зробив, як і чому. Це дуже крута традиція, бо завдяки звітам попередників можна зрозуміти, чому все виглядає так, а не інакше. А ще я веду вікіпедію для внутрішнього користування. Записую, з якими проблемами стикався, і як їх можна вирішити в нинішніх умовах. Думаю, це допоможе тим, хто приїде після мене. Плюс виконую типові обов’язки системного адміністратора: якщо у когось Word не працює чи комп’ютер перестав вмикатися, я приходжу на допомогу.
«Підіймаєш очі, дивишся у вікно, а там пінгвінята». Про графік і те, чому варто їхати за 15 тисяч кілометрів від дому
На станції немає типового
Та загалом я собі випрацював плюс-мінус комфортний графік. Намагаюся прокидатися о 8 ранку, далі — тренажерний зал, душ, час на те, щоб зібрати думки докупи, поснідати. І вже о
Скаржитися мені немає на що. Так, у комунікації з керівництвом виникають непорозуміння, але все це дурниці на фоні того, який у мене вид з вікна. У жодного айтівця такого немає, в якому б крутому офісі він не працював і на якому б поверсі не сидів. Саме заради цього краєвиду варто було сюди їхати. Інколи сидиш і не можеш розв’язати ту чи іншу робочу проблему, скільки не напружуєш мозок. Але потім підіймаєш очі, дивишся у вікно, а там пінгвінята починають гамселитися й ганяти одне одного. І все — проблема вже не така й проблема й рішення, виявляється, можна знайти.
«Інколи вириваються надмірні емоції». Про побут на станції та конфлікти
Крім «айтішних» завдань, є ті, які робить кожен з 14 людей на станції, бо цей об’єкт потрібно обслуговувати. Щодня призначається черговий. Ця людина має у свою зміну раз на дві години обходити станцію й перевіряти, чи всі важливі інфраструктурні об’єкти добре працюють. Чи все добре з дизельними генераторами, чи є опалення, чи працює система осмосу, аби у нас була нормальна вода. І, що найважливіше, чи немає диму, чи не тліє щось. Станція — дерев’яна. Тож у випадку пожежі вже за п’ять хвилин її може не стати. Тому до пожежної безпеки ми ставимося особливо пильно.
Також черговий накриває на стіл, прибирає. Я для себе проблеми в цьому не бачу. Це звичайні побутові речі, які може виконати кожен. Готує нам переважно кухар. Він має вихідний у неділю. Тоді ми можемо або самі собі щось приготувати або поїсти те, що лишилося з попередніх днів. З харчуванням все прекрасно: супи, борщі, каші, м’ясо — все є.
Коли я їхав сюди, навіть особливо не думав про те, що мене може бентежити перебування з іншими людьми в ізоляції від зовнішнього світу. І, по факту, мене це не бентежить і сьогодні. Я добрий і прямий, в чомусь схожий на лабрадора [сміється]. Намагаюся не конфліктувати з людьми. Тим паче я розумію: якщо когось пошлю, наприклад, зранку, то все одно ще мінімум двічі за день я з цією людиною зустрінуся: під час обіду й вечері. Комунікувати все одно доведеться. І це розумію не лише я, тут всі дорослі люди, тому ми намагаємося контролювати емоції й бути максимально лояльними.
Але винятки, звісно, трапляються. Як не крути, а інколи вириваються надмірні емоції. Тоді намагаємося в розмові залагодити конфлікт чи перепросити. Якщо все зовсім кепсько, можна звернутися до керівника бази, бо це його пряма відповідальність — стежити за тим, аби не було конфліктів.
Загалом не всім легко дається перебування тут. Трапляються і складні моменти, і депресивні епізоди. Але у таких випадках ми можемо проконсультуватися з лікарем, що також працює на станції. І, якщо буде потреба, він випише відповідні пігулки, які полегшать стан.
Але, мені здається, зараз з психоемоційною складовою все легше, бо на станції тепер є хороший інтернет. Це дозволяє людям почуватися менш ізольованими. Я пишаюся своєю роботою, коли бачу, як той же кухар у вільний час спокійно спілкується з родиною. У нього є віддушина завдяки цим зідзвонам і менше причин з кимось конфліктувати.
Особисто я відчуваю себе зараз в меншій ізоляції, ніж у ковідні часи [сміється]. Я навіть з мамою спілкуюся частіше, ніж тоді, коли був вдома.
«Я й подумати не міг, що українські науковці такі». Про найбільше здивування та фактор, що пригнічує
Не скажу, що завдяки перебуванню на станції я дізнався про себе щось нове. Я і так все про себе знав [усміхається]. Тому тут я радше вкотре переконався, що я живучий, впертий і що я хороший спеціаліст.
Мене, звісно, здивувала Антарктида, тутешня природа. Але це не головне. Куди більшим відкриттям для мене стали науковці, яких я зустрів. Вони мене вразили ще на зборах у Києві, й тут лише підтвердили це позитивне враження.
Раніше я думав, що науковці — це якісь бабусі й дідусі, які застрягли в минулому. Але ж ні! Це насправді молоді й круті спеціалісти, які буквально горять своєю справою. Вони настільки освічені, настільки вмотивовані працювати, що нам залишається тільки захоплюватися ними. Я й подумати не міг, що українські науковці настільки вільно спілкуються англійською, що вони публікуються в іноземних профільних журналах. Уявляєте, як це круто: ти говориш з людиною, а потім вводиш у пошуковик її ім’я і розумієш, що ця людина входить у топ 10 науковців світу у своїй спеціалізації. Шкода лише, що ці спеціалісти у нас дуже недооцінені навіть у плані грошової компенсації за їхню працю.
Єдиний фактор, який мене гнітить тут — це ситуація вдома. На щастя, по Кропивницькому прилітає не так часто, як в деякі інші міста. Але все ж за родичів хвилююся. Це коли ти вдома, знаєш, що раптом трапиться надзвичайна ситуація, можна заскочити в машину і за десять хвилин вже допомагати там, де потрібно. А коли ти за 15 тисяч кілометрів — це фізично неможливо. І ось це відчуття, що ти безсилий, що б там не відбулося, тисне психологічно. Але перед від’їздом я домовився з друзями, аби вони в разі чого допомогли моїм найближчим, тому це трохи додає спокою.
«Чи хотів би я ще раз приїхати сюди? Чесно кажу: хотів би». Про роботу і виклики для наступних сисадмінів
Тому, хто приїде після мене, не має бути складно. Найближчі чотири роки на станції нічого серйозного з інфраструктурою робити не треба. Максимум: підтримувати все в робочому стані й міняти клавіатури й мишки до комп’ютерів. Звісно що якісь несподівані проблеми можуть виникнути, але такі випадки неможливо передбачати. Просто для хорошого фахівця це буде челендж і він з ним впорається, якщо класний спеціаліст.
Головне — це базово розумітися на тому, як працюють мережі, як працюють сервери, як перезбирати Raіd-масив і знатися на Linux. Бо саме обладнання тут кльове. І майже все продубльоване. Тобто, якщо ти замовляєш принтер, тобі привезуть ще один такий самий. Це пов’язано з погодними умовами. Коли приїжджає нова зміна, то вже за місяць акваторія замерзає і вся команда експедиції сім місяців знаходиться в ізоляції. Ми технічно нічого не можемо замовити. Тож цю проблему вирішили через дублювання техніки.
Я подавав свою кандидатуру на перебування на станції знову, аби залишитися ще на рік. Але мені відмовили, тож невдовзі приїде хтось інший.
Насправді мені фінансово невигідно тут бути. Як айтівцю набагато краще з фінансової точки зору працювати віддалено з дому й просто виконувати свої функції на звичайній роботі. Але чи хотів би я ще раз приїхати сюди? Чесно кажу: хотів би. Єдине що, я б з радістю уникнув тих кіл пекла, які породжені бюрократією, бо це деморалізує. Але загалом — це неймовірний досвід, який хочеться продовжити.
