Як айтівець та активіст Святослав Літинський більш ніж 10 років бореться у судах за українізацію
Ще 10 років тому український ринок побутової техніки часто об’єднували з російським. Наприклад, пральні машинки Samsung не мали маркування українською мовою, але з 2013 року це почало змінюватися. Тоді український айтівець, співзасновник і СОО компанії Abto Software, Святослав Літинський подав свій перший позов до суду — проти Samsung. Уже за кілька місяців компанія почала ввозити до України пральні машинки з маркуванням державною мовою.
На цьому Святослав не зупинився і впродовж 10 років активізму він неодноразово вплинув на використання української мови в державі. У 2015 році Святослав став першою людиною в Україні, яка отримала паспорт без заповненої сторінки російською.
«Знаю, що після моєї справи аналогічний позов подали й інші люди, зокрема із Сум, Києва, Закарпаття та Миколаєва. Коли я виграв апеляцію, Кабмін затвердив новий зразок паспорта. Закон був ще за кілька років до цього, але, мабуть, моя справа дала поштовх», — каже Літинський.
DOU поспілкувався зі Святославом про його досвід і розпитав про те, як змусити міжнародні корпорації звернути увагу на Україну, домогтися виконання законодавства цілими областями, а також — як поєднувати посаду СОО й боротьбу за українізацію.
«Найкращий спосіб захисту державних структур — не відповідати на запити». Про початок свого активізму
Мій перший досвід, скажімо, боротьби з несправедливістю був не дуже результативним. На другому чи третьому курсі навчання в університеті я поїхав на чергову олімпіаду. Мені виплатили половину від суми добових, що суперечило всім правилам. Я ознайомився із законодавством, де було вказано, що половину добових виплачують лише у випадках, коли студент їде, наприклад, на стажування від двох-трьох місяців, тобто надовго. Я ж їхав на два-три дні. Попри це університет вирішив керуватися неправильними правовими актами та виплатити менше.
Тоді я звернувся до свого знайомого Святослава Сенюти. З ним ми разом вчилися в школі, а після він вступив на юридичний факультет. Святослав від мого імені написав заяву до університету. Я був вражений цією мудрою юридичною мовою та обґрунтуваннями, для мене це був вищий пілотаж. Я подав заяву, але відповіді не отримав. На цьому мій тогочасний активізм закінчився, гроші, звісно, не заплатили.
Так я зрозумів, що найкращий спосіб захисту державних структур — просто не відповідати на запити. На жаль, далі я з таким стикався повсюдно. Схожа бездіяльність є неправомірною, однак, на жаль, типовою. Вона розрахована на людей, які перегоріли, адже не можуть упродовж довгого часу концентрувати увагу на чомусь одному. Тож просто не відповідати — дієвий механізм держорганів, людина поплюється та повернеться до особистих справ.
Тож усе почалося з університету. А далі я стикнувся з поліцейськими, які тоді ще були Державною автомобільною інспекцією (ДАІ). Вони безсоромно зловживали своїм службовим становищем, зупиняючи водіїв, як заманеться.
Я почав вивчати правила, зрозумів, які повноваження є в ДАІ. Згодом і сам потрапив у неприємну ситуацію. На одній з ділянок дороги, якою я часто їжджу, змінили рух. Одного дня я фактично проїхав на заборонний знак, мене зупинила ДАІ. Я визнав, що порушив правила, очевидно, погодився на штраф. Вони ж чомусь дуже цього не хотіли, попросили вийти з автомобіля. Я відмовився та наполягав на штрафі. Мабуть, інспектори прагнули показати свою силу, тож використали проти мене газовий балончик і втекли. З машини я так і не вийшов, а за годину вже написав скаргу в поліцію (тоді ще в міліцію), а потім — звернувся до прокуратури. Відповіли, звісно, не одразу, але зрештою цих двох співробітників ДАІ звільнили.
Це була непоодинока ситуація на дорогах. Спостерігаючи за свавіллям інспекторів, я зрозумів, що важливо вимагати від усіх ланок держави належного виконання українського законодавства. Це базова потреба суспільства в справедливості, щоби закон був одним для всіх. Власне, це і є лейтмотивом моєї громадської діяльності. З цього все почалося і продовжується далі.
«Друзі досі дякують мені, коли купують пралки». Про першу справу і боротьбу з «ПриватБанком»
Усе почало набирати обертів у 2012 році, коли був ухвалений антиукраїнський «закон Ківалова-Колісніченка».
Довідка. Закон «Про засади державної мовної політики» № 5029—VI (неофіційно відомий як «Закон Ківалова-Колесніченка») — закон, що при незмінності визнання української мови як державної в Україні істотно розширював використання регіональних мов, якщо кількість носіїв цих мов не менше як 10 % від населення певного регіону, а в окремих випадках і менше як 10 %. Фактично закон дозволяв в частині регіонів прирівняти російську мову до української, через що викликав обурення суспільства. Законопроєкт внесли народні депутати Вадим Колесніченко та Сергій Ківалов 7 лютого 2012 року. 28 лютого 2018 року Конституційний Суд України визнав закон неконституційним і таким, що втратив чинність.
У січні 2015 року ексдепутата «Партії регіонів» Вадима Колісніченка оголосили в розшук. Сергій Ківалов досі не покараний.
В одному реченні тексту закону пропустили кому. Через це вийшло, що маркування українською мовою є обов’язковим, йдеться про написи на різноманітних товарах. Ми з дружиною саме переїжджали до нової квартири та купили пральну машину Samsung. Відкривши коробку, я здивувався, що всі написи на ній — російською мовою. Я подзвонив у магазин, а потім — у компанію, просив надати хоча б українські наліпки чи замінити панель пралки. Звісно, почув відмову. Почав досліджувати це питання і виявив, що тоді не було жодної моделі пральної машини з українським маркуванням. Лише компанія Bosch мала наліпки, які можна самостійно наклеїти на панель.
Зрештою, я подав позов до суду — проти компанії «Самсунг Електронікс Україна». Це була моя перша справа, тож я сильно нервував. Важливим був не лише позов, але і його публічне висвітлення. Я розповів своєму знайомому про ситуацію, однак зазначив, що нічого не розповідатиму на загал до конкретного результату. Знайомий сказав, що це помилка, адже необхідна підтримка людей, щоби Samsung бачив, що це запит не одного божевільного Святослава, а українців загалом.
Почалися юридичні перипетії, навіть довелося змінити відповідача, адже за компанію Samsung в Україні відповідала не «Самсунг Електронікс Україна», а «Самсунг Електронікс Україна Компані». У результаті суд в одному абзаці встановив, що продаж пралок без українського маркування не відповідає закону. Однак особисто я суд програв, адже раніше повернув пралку та отримав за неї кошти. Але цей абзац набув законної сили, а підтримка людей змусила Sumsung за три місяці почати ввозити пральні машини з написами українською. Це класно, і я підтримую компанію за цей крок.
Схожі звернення були й до LG, які видали гарантійний лист і впродовж року почали ввозити пралки з українським маркуванням. Був позов і до Gorenje, які під час суду показали фотографію машинки з українською панеллю керування. Найдовше, як не дивно, було з компанією Electrolux, чиє виробництво розташоване в Івано-Франківській області. З ними ми не судилися, згодом вони самі переклали кілька моделей українською.
Інтерв’ю з розробником застосунку «Давай займемося текстом» 
Це був довгий шлях, а друзі й досі дякують мені, коли купують пралки. Згодом усе розширилося на іншу техніку, навіть на автомобілі. Спільнота сприйняла цю мою боротьбу позитивно. Спочатку здавалося, що вона неважлива та не впливає на ситуацію в державі. Але все складається з маленьких кроків, які насправді не є аж такими маленькими. Це мозаїка, яку ми маємо збирати разом.
Зараз ми продовжуємо боротьбу з «ПриватБанком». Це була одна з наших перших справ, у 2013 році. Тоді всі квитанції в магазинах видавали російською мовою, на сайті банку автоматично стояла російська мова. Ми розпочали суди й домоглися, щоби квитанції платіжних терміналів були українською. Назустріч нам пішли Гороховський і Дубілет, які тоді працювали в «Приваті», а згодом створили Monobank. Тоді вони за кілька днів зробили українську автоматичною мовою на сайті «ПриватБанку».
Це був успіх, про який ми й не мріяли. Тоді ми створили групу на Facebook «Українська мова в ПриватБанку». За час її існування помітили дві тисячі помилок. Щось виправляють, щось — досі ні.
«МЗС росії назвали мене «націоналістичним активістом». Про взаємини з рф
«Закон Ківалова-Колесніченка» вплинув не лише на маркування техніки. Річ у тім, що згідно з ним були впроваджені так звані регіональні мови. Фактично це вбивало статус української мови як державної в тих регіонах, де вона є рідною для менш ніж 10 % населення. У 2018 році закон втратив чинність, але скасовувати регіональні мови обласні та міські ради не спішили. Зрозумів, що треба взятися за це.
За кілька років завдяки моїм зверненням і скаргам регіональні мови були скасовані в низці областей, містах і селах: Донецькій, Харківській і Херсонській областях, Херсоні, Дніпрі, Одесі, Харкові, Берегові, Виноградові, селах Чудей і Нижні Петрівці.
Для цього писали листи в обласні, міські та селищні ради. Нам, звісно, не відповідали, через що ми йшли в суд, щоби визнати відсутність відповіді неправомірною. Минали місяці, суд визнавав неправомірність. Ми знову йшли до рад, вони відмовлялися скасовувати регіональну мову. Тоді ми зверталися до прокуратури, яка теж не відповідала. Знову суд. Тоді за роботу береться прокуратура. Тоді вже починається процедура скасування регіональної мови.
На цю діяльність навіть звернуло увагу Міністерство закордонних справ росії. У своїй доповіді про стан російської мови у 2020 році за кордоном згадали мене, назвали «націоналістичним активістом».
Про що йшлося в доповіді російського МЗС:
«Ще одним напрямком... у рамках насильницької українізації є позбавлення російської мови статусу регіональної в різних частинах України. Особливою ретельністю в цьому відзначився націоналістичний „активіст“ Літінський. Серед його досягнень — позбавлення російської мови країни статусу регіональної також у Дніпропетровській та Донецькій областях. У серпні 2020 року цей список поповнила Одеса...».
У грудні 2021 року, за кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення, я написав їм листа. У ньому розповів про нові здобутки в скасуванні регіональних мов. На жаль, нового звіту не було, росіяни пішли війною. Відтоді я призупинив позови, крім того, в Україні з’явився орган, який відповідає за захист державної мови. Я радий, що нарешті цим займатимуться не окремі громадяни, а повноцінний державний орган.
«Іноді боїмося, що почнуть мститися». Про поєднання роботи і активізму
Моя активістська діяльність не займає аж дуже багато часу. Це одне з хобі, яке підтримують друзі та родина. Більшість справ я делегую юристу, на постійній основі співпрацюю з Олександром Золотухіним. Він звернувся до мене, ще коли був студентом, відтоді працюємо разом, а зараз він фактично представляє всі мої інтереси в справах.
Однак активізм заважає бізнесу. Ще у
Зараз Abto Software вже понад 16 років, але ми з партнерами щоразу обдумуємо те, чи не вплине моя діяльність на неї. Іноді боїмося, що почнуть мститися через правоохоронні органи. Приводів не має бути, але навіть з надуманими доведеться довго розбиратися. Особливо небезпечно було, коли позивався до Арсена Авакова, який тоді був міністром внутрішніх справ. Однак що більше справ ти маєш, то вони результативніші, то сильніше усвідомлюєш, що більшість із побоювань — надумані. Зрештою жодних погроз, на щастя, не було. Звісно, ми виграємо не всі справи. Однак про поразки ми говоримо менше, тому видається, що мій досвід лише про успіх.
Як на мене, найвизначнішим кроком завжди є перший, його робити найважче. Тож свій перший я вважаю таким. Саме тоді я припинив боятися судів і зрозумів, як усе відбувається зсередини, як оформлювати документи та до кого звертатися. Оскільки цей позов вплинув на життя всіх українців, я точно знаю, що можу чогось досягнути.
«Передусім треба гуртуватися». Про важливе
Нині є багато напрямів, які можуть посилити нашу державу. Українізація сьогодні — це допомога армії. Я багато волонтерив ще з 2014 року, але, на жаль, мені здається, що у випадку України це може трохи шкодити державі, адже ми працюємо за неї. Ми маємо змусити державу налагодити процеси. Щоби замість стадіонів і бруківки гроші йшли на армію.
На це може вплинути кожен і кожна з нас, але передусім треба гуртуватися, адже значно простіше розв’язувати питання громадою. Моя головна порада — діяти разом. Щоби щось сталося, треба щось робити.
