“В окупації зрозуміла, що насправді головне в роботі”. Розмова з Head of Infrastructure, яка отримала офер на $8000
Героїня цього тексту — Head of Infrastructure з Донецька, яка у сфері IT вже 12 років. Кілька місяців тому вона отримала офер на $8000. Водночас айтівиця вважає, що головне в роботі не гроші, а зв’язки, які будуєте з людьми. Саме колеги з роботи підтримували її у найважчий період в житті — в окупації. Ми анонімно поспілкувалися з айтівицею про кар’єрний шлях, зарплату та війну, яка двічі змінювала її життя.
«Прийшла сюди, бо хочеш заміж». Про навчання на «чоловічій» спеціальності
Після школи у мене було два варіанти, що робити далі. Я страшенно любила комп’ютери, хоча вдома ПК на той час не мала. Також мені подобалися математика, інформатика та англійська мова. Спершу думала вступити на перекладача, але для мене це асоціювалося винятково з навчанням дітей, а я цього не дуже хотіла. Та й розуміла, що у цій професії багато не заробиш, тому вирішила обрати щось пов’язане з комп’ютерами.
Вступила до університету в рідному Донецьку на дуже популярну на той час спеціальність — інформаційна безпека. На весь потік, який складався з 50 людей, було лише п’ять дівчат. Двох відрахували одразу в першому семестрі, то ж до кінця довчилися лише троє.
Загалом гарної бази університет мені не дав і програмістку з мене там не зробили. Усього, що вмію, я навчилася сама.
Хлопців у групі було багато, і, ясна річ, вони залицялися. Я часто чула: «Ти прийшла сюди, бо хочеш вийти заміж. Я ще не поганий варіант». Вони вважали, що це дуже смішно, а насправді ні.
Паралельно з навчанням в університеті я шукала роботу. Стажувалася у кількох державних установах, але на роботу мене не взяли. Попри все цей досвід був дуже цінний, бо я отримала важливі знання.
Після стажування я пішла на співбесіду на кращу вакансію — системного адміністратора в банку. Там я і використала знання, отримані на стажуванні, то ж звучала як дуже розумна спеціалістка. Так я потрапила на свою першу роботу. Це був 2011 рік, і моя зарплата становила $300. Для Донецька і для першої роботи це був хороший початок. Для порівняння: у державному секторі ставка була орієнтовно 800 гривень на місяць, це 150 доларів максимум.
Стала девопсом, коли в Україні такого слова ще навіть не знали
На першій роботі я багато вчилася. Поки інші працівники банку на обідній перерві відпочивали, я сиділа за книжками. Вже за рік мені пообіцяли посаду заступника відділу. Паралельно я стала шукати ще одну роботу.
Я відгукнулася на вакансію девопса на якомусь із джоб-сайтів. Тоді в Україні ще ніхто не знав, хто такі девопси, це було нове слово, але я вирішила спробувати. Роботодавець був з Ізраїлю і шукав працівника на нашому ринку, бо тут праця дешевша. За $300-600 в Ізраїлі нереально когось найняти, а мені пропонували $600. Технічним завданням було написати код. Я на той момент уже вміла це робити, бо в банку виконувала різну роботу.
Приблизно два місяці я працювала паралельно на двох роботах. Однак в банку мені почало ставати нецікаво. Пам’ятаю, як на нараді керівник сказав своєму заступнику, щоб той мене чогось навчив. «Чого я її навчу? Це хіба вона мене може чогось навчити», — відповів заступник. Тоді я зрозуміла, що переросла цю роботу.
Коли обіцяну мені посаду заступника віддали іншому працівнику, бо той, мовляв, довше працює, це стало останнім поштовхом до звільнення.
Робота девопсом була для мене величезним бустом у кар’єрі. Довелося багато вчитися, оскільки команди, в якої можна було б щось запитати, не було. Але попри все мені було дуже цікаво.
До речі, роботодавець надихнув мене на вивчення англійської, бо розмовна у мене була не дуже. Він казав, що я є обличчям компанії, адже спілкуюся із замовниками. Я пішла на курси, але добре англійську вивчила вже у Києві. В мене був крутезний викладач, родом з Гібралтару, а це частина Великої Британії. Він був нейтівспікером зі своїм підходом до навчання. Ще на роботі я комунікувала постійно англійською, тому зараз в мене українсько-англійський суржик.
За кілька місяців ми розширили команду, і в ній були серб і філіппінець. Хтось із них запитав, скільки років я працюю у сфері, а я відповіла, що вісім місяців. На що отримала відповідь: «Не може бути, ти ж мій керівник!». Для них це був шок. Вони не розуміли, звідки я стільки знаю. А я ж просто багато вчилася і багато працювала.
У цій компанії я попрацювала близько півтора року. Спочатку мені подобалася віддалена робота, і, крім того, були певні сімейні обставини, тож я мусила бути вдома. Коли ці обставини змінилися, я збагнула, що більше не хочу працювати віддалено. У мене погіршилося здоров’я, почав падати зір, в якийсь момент я зловила себе на тому, що розмовляю з комп’ютером. І стала шукати роботу в офісі.
Налаштувала ремоут для 700 працівників за дві доби
У 2013 році в Донецьку розташовувалася велика компанія АВК, в якої було багато офісів по Україні і за кордоном. Коли я прийшла на співбесіду, то вперше сама озвучила, скільки хочу заробляти. До цього мені лише пропонували зарплату, а я погоджувалася. Завдяки попередній роботі я вже розуміла ринок і знала, скільки коштую. В АВК я отримувала близько $900, це було на $300 більше, аніж на попередній роботі.
Компанія не одразу погодилася на таку зарплату. Мені пропонували випробувальний термін, а потім «подивимося». Але я сказала, що не збираюся чекати. До речі, деякі співробітники навіть обурювалися, чому мені одразу стільки грошей почали платити, бо у них «так не заведено», мовляв, це виняток. Мені було байдуже, що вони говорили. Головне, що я досягла того, чого хотіла.
На цій роботі я змогла довчити базові речі: як працюють мережеві з’єднання, великі дата-центри тощо. Однак у моє життя прийшла війна. Спершу все було дуже незрозуміло, тому ніхто не звільнявся. Люди старалися триматися разом і працювати в нових страшних умовах.
Згодом стало небезпечно ходити в офіс, і я мала налаштувати ремоут для працівників. Це було ще те завдання. Дві доби я взагалі не відривалася від комп’ютера, спала по дві години на день. Мені треба було організувати сек’юрний доступ. Технічно це було не так складно, але розповісти все в деталях 700 людям, які ніколи не встановлювали софт, — завдання із зірочкою. Мій телефон розривався від дзвінків зі словами: «Ой, я щось натиснула і все зламалося». Коли таких людей 700 — це складно.
Робота під час війни була «дуже цікавою». Маю кілька таких собі «жартів» про той час. Якось я повинна була записати навчальне відео для користувачів, але довелося перезнімати разів 10. Щойно починала говорити, десь «прилітало», і стіни й вікна починали трястися. Було страшно.
Коли з’являлася важлива робота, доводилося їздити в офіс. Кілька разів я їхала на велосипеді через пів міста. Мені тоді здавалося, що так безпечніше. Автомобіля не мала, а маршруткою боялася переміщуватися, бо були випадки, коли у них влучали снаряди й гинули люди.
Одного дня почалася стрілянина, коли я поверталася додому. Водії автомобілів дали газу і швидко розʼїхалися, мало мене не збиваючи. А я то на велосипеді швидше їхати не могла.
Уже в липні 2014 року почалися сильніші бої. Багато працівників компанії виїхали, і я зрозуміла, що треба звільнятися. Ми з сім’єю поїхали з Донецька на початку серпня. Тоді вже геть нікого не залишилося в офісі.
У 2014 році я не виїхала з Донецька повністю, чоловік не хотів. Тож іще впродовж трьох років ми періодично поверталися додому. Було важко, коли були бої за Дебальцеве. Ми тоді з чоловіком перебували за кордоном, а батьки в Україні. Я страшенно переживала, коли читала, як поряд з їхнім будинком щось прилітало. У 2017 році я розлучилася і виїхала з Донецька в Ірпінь.
На парт-таймі заробляла вдвічі більше, ніж за повний день на попередній роботі
Ще до початку бойових дій на одному з сайтів для фрилансерів мене знайшла працівниця американської компанії і запропонувала співбесіду. Ця компанія була таким собі стартапом про віддалену роботу для жінок. Засновником був благодійний фонд, який мав на меті влаштовувати жінок на ремоут. У Штатах декрет для жінок — це велика проблема, адже там нема тривалих декретних відпусток, а догляд за дітьми дорогий. Тож цей стартап пропонував віддалену роботу, щоб жінка могла працювати і паралельно доглядати дітей. На роботу компанія наймала суто жінок, але цієї ідеології вона дотримувалася лише на початку.
Запрошення на співбесіду мене здивувало, бо я навіть не ставила статус, що перебуваю у пошуку. З’ясувалося, що вони просто не могли знайти жінку-девопса й натрапили на мене. Я підійшла для них за стеком, бо мала досвід роботи з хмарними рішеннями. На той час було небагато людей, які мали цей скілсет, та ще й дівчат.
Компанія всім жінкам додавала 15% до суми, яку ті просили, адже передбачали варіант, що жінки занижують свої зарплатні очікування. Спершу мене взяли на парт-тайм для клієнта, а потім вже на саму платформу, але теж на парт-тайм. Я працювала по чотири години, але отримувала вдвічі більше, ніж раніше за повний день — орієнтовно 2000 доларів. Це був 2014 рік.
Приблизно через рік в компанію почали активніше наймати чоловіків. Я не вважаю, що це погано, адже я проти дискримінації. Та й знайти стільки спеціалісток непросте завдання.
Загалом ця робота була мені до душі, я вважала, що причетна до великої місії і роблю щось хороше, адже так позиціювала себе компанія. Однак вирішила звільнитися й на те була причина.
У мене склалися не дуже добрі стосунки з колегою, який працював зі мною на парт-таймі. Він мав виконувати свою частину роботи, а я — свою. Загалом він з самого початку ставився до мене агресивно, за спиною наговорював на мене керівництву. Це все сприймали за чисту монету, і я не мала змоги захиститися. Через таку токсичну атмосферу я вирішила звільнитися.
Відмовилася від підвищення, бо компанія не прагнула до розвитку
Не скажу, що я довго шукала нову роботу. Мене швидко захантило агентство, яке працювало на компанію, а та компанія продавала мене іншій. Тобто все відбувалося через три руки. Так я потрапила у велику компанію, де в штаті було близько 15 тисяч людей по всьому світу. Спершу я навіть не розуміла всіх масштабів. Потім зрозуміла, що людей і процесів дуже багато, тому може бути цікаво.
Мені пощастило з менеджером, бо він дав повну волю дій команді. Можливо, просто не хотів багато працювати, але мені все подобалося. Ми вдало підібрали людей у команду і зросли. Згодом мене підвищили до ліда, і я вже підбирала команду під себе. Керувала близько 20 людьми.
Невдовзі піднялася до архітектора, і мене хотіли підвищити до іншого рівня в департамент архітекторів. Але мені важить рух компанії, місія, зміни та досягнення працівників. Водночас у відрядженнях я зрозуміла, що топменеджмент цієї компанії — консервативні «динозаври». Ці дідусі, які там 40 років сидять, уже точно не хотіли нічого змінювати. Я не могла на це вплинути. Тому вирішила звільнитися, чим дуже здивувала компанію, адже мені пропонували підвищення.
За три з половиною роки в цій компанії я багато змінювалася у професійному плані, а моя зарплата з $3000 зросла до $4000. Зараз я з теплотою згадую цю роботу. Вона дала мені найважливіше — людей. Я не поділяю думку про те, що не важливо, які в тебе стосунки з людьми на роботі, головне, за скільки ти себе продаси. Колеги — це моя сила. Я зрозуміла, що як менеджерка маю бути корисною для людей.
«Айтівці — це художники»: довела овнеру, чому його підхід до роботи неправильний
Далі я влаштувалася архітектором у продуктову компанію. Її власником був колишній військовий, який вважав, що на роботі має бути дисципліна і порядок, а працівники повинні сидіти з рівними спинами. Але з айтівцями таке не працює. Коли власник приїхав до Києва, щоб глянути на новий офіс, то почав говорити щось у стилі: «Я вам плачу гроші, щоб ви спокійно сиділи за чистими столами». Я вирішила, що мушу з ним поговорити. Для цього навіть одягла футболку, на якій було написано щось типу «Айтівці — це художники».
Я близько години розповідала роботодавцю, що його підхід не працює і такий бізнес не буде успішний. У кінцевому результаті він мене почув і дозволив виставляти речі на столи! На якийсь час атмосфера змінилася, але все одно це була його компанія і його філософія. Я зрозуміла, що мені таке не підходить, і згодом звільнилася.
Так злякалася скорочення, що за тиждень отримала два офери
Переважно я швидко знаходила нову роботу. Бувало таке, що мала кілька оферів на руках. Деякі аутсорсингові компанії, які хотіли мене перебити, доводили, що можна відмовитися від офера. Мовляв, усі так роблять. Я казала, що це ненормально і моя репутація від цього постраждає.
У 2019 році я влаштувалася техлідом у продуктову компанію. Цей досвід був не дуже приємний. СTO (Chief Technology Officer) вважав, що я маю заслужити довіру команди, яка, своєю чергою, теж сприйняла мене в штики. Я там рік попрацювала, але в результаті зазнала скорочення через коронавірус. Компанія сказала, що я для них задорога. Тоді заробляла $5000.
Насправді я так злякалася скорочення, що на тлі хвилювань почала активно розсилати резюме і за тиждень отримала два офери. Спершу погодилася на один, а потім інша компанія почала заохочувати мене бонусами ледь не 30% до зарплати. Однак я вирішила, що вже пристала на офер і буду там працювати, адже репутація була важливішою. На новій роботі моя зарплата зросла на $500.
Написала власний продукт, але через війну відмовилася від нього
Згодом я вирішила зробити щось своє. Це була невеличка CRM-система для маленького бізнесу. Продукт я написала повністю сама. З найманих працівників у мене були лише сейлзи, бо я не вмію продавати customer to customer. Коли бізнес почав зростати, взяла на роботі неоплачувану відпустку. Потім звільнилася зовсім.
Продуктом користувалися близько 400 користувачів, малий бізнес. Я стала делегувати обов’язки й паралельно шукати роботу, адже власний бізнес потребував інвестицій. Не буду лукавити, мені потрібні були гроші, які мають здатність закінчуватися, коли ще є сімʼя, яку треба годувати. Тож певний час я працювала паралельно. До речі, вперше таки попрацювала за спеціальністю — security в американській компанії.
Після аналізу ринку зрозуміла, що такого зростання, як я прагну для свого продукту, не буде і треба рухатися в інший бік. Тож вирішила переписати його, однак знову почалася війна. Мій проєкт був не на часі. Дійшла думки все закрити. За рік вийти в нуль мені так і не вдалося, але я все одно пишаюся цим проєктом, оскільки отримала на ньому багато клієнтів, а щоб вийти у плюс, потрібно було більше часу.
Колеги писали кожного дня, який я провела в окупації
Повномасштабна війна цього разу застала мене в Ірпені. Навколо тривали бойові дії, і з досвіду Донецька ми вирішили, що краще залишатися на місці. За кілька днів стало небезпечно виходити на вулицю, кількох сусідів поранили. Коли я опинилася у цій ситуації, найбільше мене підтримували не родичі, а колеги, з якими я колись працювала. Вони шукали шляхи для евакуації, волонтерів, а коли я вибралася з окупованого Ірпеня і відкрила телефон, то побачила, що мені писали кожного дня. Це так, як мертвим повідомлення пишуть, однак я не відповідала, бо не мала зв’язку. Подруга щодня писала, що дуже хоче вірити у те, що я жива і з моєю сімʼєю все гаразд.
В окупованому Ірпені я зрозуміла, що гроші нічого не варті. Ти не можеш заплатити, щоб тебе вивезли. Нас евакуювали військові, причому самі й запропонували, бо сказали, що в місті залишатися небезпечно. Я це й сама розуміла, але не знала, як вибратися, адже точилися вуличні бої.
Отож військові все кинули й організували для нас евакуацію. Вони сказали, що у них всі машини побиті, і взяли старе авто мого батька, хоч у воєнний стан могли й моє забрати. У мене, звісно, не Mercedes GLE, але нова машина. Кому не розповім цю історію, ніхто не вірить, що взяли саме стару. До речі, коли ми повернулися в деокупований Ірпінь, то автомобіль батька стояв на тому ж місці, звідки військові його взяли.
Бійці повезли нас до річки, а не пункту офіційної евакуації, якої на той момент вже не було. Ми 40 хвилин сиділи в машині, поки на наших очах обстрілювали понтон. Коли затихло, військові перевезли нас через міст, показали дорогу до Києва, і вже по лісу за кермом їхала я. Все було дуже швидко: «Міняємося. Ти молодець, тому їдь!». І все, військовий пішов, а я поїхала під звуки обстрілів на фоні.
Люди врятували нам життя, а я в цій атмосфері навіть не встигла їм подякувати. У таких ситуаціях важливо, яка ти людина, а не скільки у тебе грошей.
У Києві я опинилася без житла і з двома котами на руках. Колись мені було важко з Донецька виїхати, бо ніхто не хотів брати з тваринами на квартиру, а тут ще й звʼязку нема. На щастя, мене прийняла колега з роботи. Буквально за 20 хвилин приїхав її чоловік і віддав нам ключі від житла.
Згодом, коли почалися блекаути, колишній колега писав, що на його вулиці є об’єкт критичної інфраструктури, тому у нього не вимикають світло. Тож запрошував до себе, щоб принаймні в теплий душ сходити. Така взаємодія дуже важлива. Схожих історій у моєму житті було багато. Завдяки цьому я усвідомила, що найбільша цінність на роботі — це люди.
Після окупації одразу на роботу
Поки я була в окупації, робоче місце за мною притримали. На першому дзвінку колега зі США розплакався, коли побачив мене. Усі казали, що дуже хвилювалися. Однак згодом у США звільнився голова компанії, а новий вирішив, що співпрацювати з Україною ризиково, тому у вересні 2022 року мене звільнили. Насправді я навіть зраділа, бо з’явилася можливість хоч трохи отямитися від пережитого.
Нову роботу почала шукати у жовтні 2022 року. Пішла вже на останню співбесіду, і от-от мене мали взяти в аутсорсингову компанію, яка шукала ліда для роботи з девопсами і комунікації з клієнтами, і тут почалися блекаути. Цей офер так і завис.
Потім було ще кілька пропозицій від роботодавців, але всі казали: «Все круто, будь-які гроші дамо, але приїжджай у Польщу». Мені таке не підходило, я не хотіла виїжджати з України.
У березні я отримала офер від фінтех-холдингу з багатьма підрозділами, де був і продуктовий. Там потрібна була людина в борд, яка б відповідала за інфраструктуру. Я пройшла багато співбесід, говорила зі СТО всього холдингу, якому ніхто не подобався. До речі, це була моя перша співбесіда, де мене питали про книжки та літературу.
Компанія довго не могла закрити цю вакансію, тож вирішила піти на ризик і взяти мене. До речі, компанія з Кіпру, але з українським корінням, можливо, це якось вплинуло.
Я сказала, що хочу $8 тисяч, і так мені й запропонували. Це стало моїм найбільшим бустом у кар’єрі, але й відповідальність тут найсерйозніша. У нас є три людини, які мають свої напрями в компанії. Це продуктовий менеджер, девелопмент-менеджер та інфраструктурний менеджер, тобто я. Моя сфера перетинається і з тестуванням, і з розробкою. У фінтеху нестандартний підхід, це не хмари, а свої дата-центри, своє обладнання у різних локаціях і країнах, яке треба налаштувати. У фінтеху взагалі найбільша складність — це доменна специфіка, бізнес-логіка та інфраструктура. Я балансую між інженерами, які щось роблять на низькому рівні, та інженерами, які працюють на вищому рівні. Далі я займаюся підтримкою клієнтів на технічному рівні.
Працюю за нормальним
Поради для менеджерів
Прагніть до успіху інших. Я зрозуміла, що моя сила — це не лише те, що я вмію. Я по-справжньому сильний менеджер, якщо люди навколо можуть зробити щось без мене. Не поділяю думку: «Якщо хочеш зробити добре, зроби сам». Важливо свої успіхи міряти успіхами інших людей.
Розумійте людей. Треба вміти «читати» команду, розуміти, що мотивує кожного працівника, чому він робить так, а не інакше. Як я люблю говорити: «Code is easy, people are hard».
Знайдіть собі ментора. У мене це був бізнес-тренер, який проводив курси для мідл-менеджерів. Я не боялася ставити йому дурні запитання і так навчилася діяти в різних ситуаціях.
Спілкуйтеся з людьми, які нічого не тямлять в IT. Ця порада стосується технічних менеджерів. У мене є знайомий Product Manager, який абсолютно не розуміє, чим займаються розробники. Я часто обговорюю технічні ідеї з ним, адже він думає на рівні бізнесу й іноді може п’ять разів запитати: «А для чого?». Тоді я вже сама розумію, що це рішення насправді зовсім не потрібне.
Не відривайтеся від землі. З деяких компаній я пішла, навіть коли мені пропонували підвищення. Не варто відриватися від землі до того рівня, коли ви не можете поговорити з технічним спеціалістом його мовою. Коли ви відірвалися кудись і руками вже нічого зробити не можете, ви такий собі менеджер.
