Від техпідтримки і синдрому самозванця до програмування й гітар. Історія айтівця, який робить музичні інструменти
Богдан Тодчук — Full Stack Developer у Modus X, Dtek Group, який втім має незвичне хобі, що межує з бізнесом. На дозвіллі розробник майструє музичні інструменти з деревини, яку викинули або планують викинути на смітник. Серед його клієнтів — київський театр, гурт, викладач з музики й просто поціновувачі незвичних гітар. В інтерв’ю DOU Богдан розповів, чим відрізняється робота айтівця у держсекторі та приватній компанії, звідки в нього незвичне захоплення, які його перспективи й чому він не збирається покидати IT заради виготовлення інструментів.
«У мене вселили почуття меншовартості, яке переросло в синдром самозванця». Про хобі та шлях до IT
Я завжди був мрійником і водночас любив працювати зі, скажімо так, реальними об’єктами. Тож з дитинства серед моїх захоплень були музика — тому я співав у хорі; і наука — тому я відвідував станцію юних техніків і мав домашню лабораторію, де можна було щось паяти та зварювати. Додатково у п’ятому чи шостому класі я почав програмувати.
Коли трохи подорослішав, захотів вступити на радіофізичний факультет до Київського національного університету ім. Шевченка — думав у майбутньому стати вченим. Але не вдалося. Напевно, треба було менше мріяти й більше вчитися [сміється]. Та я зміг потрапити на фізичний факультет, спеціальність «Експериментальна фізика» у КНУ ім. Шевченка. Мені дуже сподобалося там вчитися, бо щонайменше я зустрів чимало однодумців, людей, які й досі залишаються моїми друзями.
Оскільки я програмував з дитинства й частина предметів в університеті сприяли розвитку навичок і знань у цій сфері, мені здалося, що я можу бути непоганим програмістом. Однак хтось, я навіть не знаю коли і як, вселив у мене почуття меншовартості, яке переросло у синдром самозванця. Я вважав, що не так вже і добре програмую, якщо порівнювати з іншими. Тому після випуску пішов працювати у техпідтримку. Це тепер я розумію, що не варто було цього робити — я не поступався навичками іншим і міг пробувати себе у програмуванні одразу, але склалося як склалося.
На щастя, згодом я змінив посаду — став аналітиком у банку «Київ». Під час роботи там написав кілька прикладних програм для аналізу на Visual Basic. Йшлося про звернення до БД, підставляння даних, пошук даних через різні патерни тощо. «Я ж програмую! То чому б не рухатися далі цим шляхом? Чув, програмування все ж приносить гідні гроші, мені трохи вдається», — подумав я. Тому досвід, здобутий на цій роботі, допоміг зняти блок, що заважав рухатися далі й розвиватися в IT.
«У державні компанії потрапляють люди, якщо й не з низькою кваліфікацією, то подекуди з низькою мотивацією». Про роботу у держкомпаніях та «Укроборонпром»
Спочатку я подався у банківський сектор: співпрацював як з державними, так і з приватними установами. Потім перейшов в «Укроборонпром», а тепер обіймаю посаду Full Stack Developer у Modus X, Dtek Group, найбільшому енергетичному холдингу країни.
Переважно в усіх компаніях я відповідав і відповідаю за системи електронного документообігу та ERP-системи. Мені цікаво розбиратися в незручностях і переводити все це потім «у цифру», описувати бізнес-процеси.
Фокус змінився на певний час хіба в «Укроборонпромі», де мені більше були потрібні аналітика та знання технологій. Взагалі робота там стала для мене своєрідним викликом. Я завжди хотів робити щось корисне і, коли випала нагода приєднатися до такої команди, охоче на це пішов.
Там я, крім роботи з електронним документообігом, приєднався до новоствореного у 2020 році відділу інновацій. Ми з командою працювали над CAD systems, створювали освітні програми з менеджменту для інженерів, але найголовніше — аналізували технології концерну та готували програми з імплементації інноваційних продуктів. Тобто намагалися зрозуміти, яким буде подальший розвиток зброї: аналізували спроможності концерну, процеси, проводили військово-технічну аналітику.
Однак вже за дев’ять місяців цей напрям закрили, і я перейшов у Modus X, Dtek Group. Про долю програми, над якою працювали, сьогодні я можу лише здогадуватися... Нам дали мало часу, та й сама команда була маленькою. А головне — ми не мали важелів впливу щось змінювати. Крім того, ніхто не хотів брати на себе відповідальність за розвиток нових продуктів.
Нині у мене за плечима близько десяти років досвіду роботи програмістом. За цей час я встиг попрацювати як у державних, так і у приватних компаніях. Роботи для айтівця не бракує і там, і там. Втім, є вагома різниця. Держпідприємства, з якими я стикався, часто не орієнтовані на ціль. Оскільки це державні компанії, з них не так просто звільнити людину.
Тут важко не згадати кейс, який припав на час моєї роботи в «Укроборонпромі». Один співробітник не ходив на роботу, за що його і звільнили. Втім він оскаржив це рішення в суді й навіть отримав компенсаційні виплати. Це демонструє, що у державні компанії потрапляють люди, якщо й не з низькою кваліфікацією, то подекуди з низькою мотивацією. Сьогодні такий спеціаліст написав рядок коду, а завтра, можливо, поставить крапку з комою і то — за умови, що йому заплатять аванс. Я, звісно, перебільшую, втім брак бажання класно виконувати свою роботу — реальна проблема.
Ситуацію іноді рятує хороше айтішне керівництво — як було у випадку з «Укроборонпромом». Та все ж хотілося б, щоб держпідприємства теж прописували й досягали ключових показників ефективності.
«Був за дивака, який щось зібрав і тепер закликає додаватися до нього в друзі у фейсбуці». Про захоплення мейкерством, першу гітару та участь у конкурсі
Любов до музики й бажання щось майструвати були в мене з дитинства. І в певний момент ці два інтереси перетнулися. Якось батько приніс додому гриф семиструнної гітари без «голови» — вона була відрізана. Я загорівся ідеєю зробити з цього шестиструнну електрогітару. Дека була з дубової дошки, звукознімачі: нек — дросель від люмінесцентної лампи, бридж — котушка з електродвигуна.
Потім на певний час я закинув цю справу й переважно просто грав на гітарі. Однак у
Врешті я натрапив на сайт Instructables (ресурс, на якому мейкери виставляють проєкти, які створили власноруч, і описують процес роботи над ними — ред.). Подивившись, як роблять інші, я подумав, що можу написати власний воркфлоу. Тож намалював креслення 1:1, розрахував, де буде закінчуватися гриф з ладами, підібрав дерево, виклав його на ескізі й почав будувати наскрізний гриф. У цій конструкції я поспішав і хотів побачити, як все вийде, швидше, тому пішов трохи інакшим шляхом, не таким, яким іду сьогодні. Тобто спочатку сформував форму, потім зробив гриф і накладку з ладами.
Коли все було готово, я відшліфував і покрив інструмент масловоском, потім — настав етап шліфування й полірування. Останній етап — налаштування ладів і встановлення фурнітури. Так я зробив восьмиструнний баритон зі старих меблів і піддонів. На це пішло близько семи місяців. Але не просто створив — я подався на міжнародний конкурс від Instructables на найкращий музичний мейкерський проєкт і посів перше місце (всього було 129 учасників, з яких відібрали 20 фіналістів). Це неабияк мотивувало, додало віри в себе та продемонструвало, що моя робота може когось зацікавити.
Потім я побачив сюжет про мейкерів на «Телебаченні Торонто»: вони записали розмову зі Світланою Бовкун та Олександром Остапенком. Я сконтактував з героями відео: написав, мовляв, роблю гітари зі сміття, а ще переміг у міжнародному конкурсі зі своїм виробом. Й вони запросили мене на мейкерську подію Kyiv Mini Maker Faire, де люди знайомилися та презентували свої вироби. Це, до речі, був досить кумедний досвід. Бо всі учасники мали бізнес-проєкти, прийшли з візитівками налагоджувати нетворк, а я приніс три гітари, ноутбук і навушники, щоб охочі могли пограти й послухати звук. Був за дивака, який щось зібрав і тепер закликає додаватися до нього в друзі у фейсбуці [сміється].
Але на цій події до мене підійшов керівник майстерні WokaWoka та запропонував працювати в нього. Відтоді я перемістився з інструментами у більше професійне середовище для мейкерства. Бо до цього доводилося працювати вдома, що не дуже зручно.
Однак через атаки русні майстерня опинилася під загрозою. 23 листопада 2022 року, коли росіяни знищували нашу енергетику й був наймасовіший обстріл, було влучання поряд з майстернею. Приміщення розташоване у промзоні — ракета влучила у прохідну, через яку заходять люди і транспорт.
У цей момент власник майстерні купував генератор, а інші працівники були в дальньому цеху. Коли я побачив фото з місця події, відпросився з роботи й поїхав на локацію. З фото склалося враження, що всім заготовкам кінець, видавалося, наче всередині була пожежа, а пожежники напевне виламували двері, щоб все там врятувати. Але це я собі так уявляв — насправді все було трошки краще. Двері в майстерню були вдавлені всередину, а всі вікна вибиті. Коли я дістався майстерні, ми з працівниками заклеїли вікна й прибрали всередині. І сьогодні час від часу знаходимо сліди шрапнелі (артилерійський снаряд — ред.) на стінах, зовні та зсередини цеху.
«Завдяки такому підходу кожен інструмент має власну історію». Про вибір матеріалів для інструментів і розіграш гітари за донат
Я роблю інструменти зі сміття не просто так. По-перше, щоб вийшов гарний інструмент, потрібна особлива деревина. Це має бути матеріал, що висихав тривалий час природним шляхом. Тож меблі, які стояли в когось вдома роками, — ідеальний варіант. Купувати таку сировину — дорого, а от підібрати біля смітника, куди люди зносять те, що їм вже не потрібно, можна безплатно. Або можна забрати у друзів чи знайомих те, що вони збираються викинути. По-друге, давати речам ще одне життя — це екологічно. І, звісно, завдяки такому підходу кожен інструмент має власну історію.
Наприклад, одного разу замовник попросив гітару з червоного дерева. Цього разу мені не вдалося знайти нічого подібного на смітнику, тому я став дивитися на OLX. Знайшов чоловіка, який у
Тож я створив інструмент, родом з французького посольства. А мій перший бас має накладку грифа з дерева, що було на яхті, яка сто років ходила під вітрилом. Знайомий реставрував її, і старі частини дерева, що не стали у пригоді, віддав мені. Тож інструмент має свою особливість.
За весь час роботи я зробив 15 інструментів. У середньому виходить так, що над одним працюю пів року. Клієнтів небагато, бо гітара чи скрипка — це не штани, які зношуються за рік, вони з людьми залишаються надовго. Та попри це є улюблені замовники, зокрема — актор Ігор Димов з київського театру ДАХ. Якось я реставрував для нього контрабас, і Ігор сказав: «Богдане, у нього твоя душа!» [сміється]. Це приємно. Також для театру ремонтував віолончель, а для Dakh Daughters — контрабас.
Але здебільшого фокусуюся на гітарах: шість, сім, вісім струн. Особливо мені подобається робити мультимензури (мензура — це частина струни, яка звучить під час гри; мультимензура — це особливість інструмента, коли розмір мензури не є однаковим для всіх струн — ред.). З кожним інструментом я покращую технологію виготовлення.
Окрему увагу приділяю грифу — гітара дуже круто звучить, коли має наскрізний гриф. А ще коли дерева менше. Що менше дерева, то більше воно навантажується під час гри. І що ближче ми до моменту зламу дерева, то вищий коефіцієнт його пружності. Тому варто робити гриф тонким — так дійдемо до максимально високого коефіцієнта пружності й дерево даватиме свій акустичний фідбек. Чому це важливо? Бо під час гри на гітарі звучать і коливаються не лише струни, а й саме дерево. Воно вібрує, робить звук довшим. Якщо ж зробити гриф максимально жорстким, тоді струна коливатиметься лише завдяки власній пружності — звук буде неприємним.
Я люблю покращувати ті інструменти, які створив раніше. І, навпаки, не люблю випадки, коли цього зробити не можна. Наприклад, через те, що моїй першій восьмиструнній гітарі не було куди розвиватися, я спалив цей інструмент. Ритуально, на початку
Але зараз я хочу трохи інакше чинити з інструментами, які робив для себе, які все ще вважаю класними і які досі в моїй колекції. Наприклад, перший бас (той самий, де накладка зі сторічної яхти), розіграю за донат на ЗСУ. Інструмент вже віддав у «Повернись живим». Тарас Чмут має поставити на ньому автограф і написати «Бас нефарбований, 1 штука». Чому не фарбований? Бо у
«Основна причина, чому розширити мій бізнес непросто — я роблю інструменти навіки». Про долю своєї справи і те, чому IT додає впевненості
У середньому гітара мого виробництва коштує 15 000 гривень. Замовник додатково оплачує струни, лади тощо. І від цього вартість може коливатися, бо є струни за 300 гривень, а є — за 3000. Різниця — у десять разів, але і звук кращий приблизно у стільки ж разів. Тут вже питання, кому яка якість потрібна.
З огляду на ціну, не складно здогадатися, що я не живу коштом виготовлення інструментів. Наразі це все ж заняття більше для душі. Можливо, варто замислитися над тим, щоб продавати свої вироби дорожче. Теоретично можна налагодити й більш системне виробництво (бо зараз я працюю над інструментами
Та і клієнтів часто знаходжу я, а не навпаки, хоча завжди відкритий до нової співпраці та замовлень. Я б взагалі описав свої інструменти як палички Олівандера (майстер чарівних паличок у всесвіті «Гаррі Поттера» — ред.) — вони самі обирають власника.
Певно, основна причина, чому розширити цей бізнес непросто — я роблю інструменти навіки. Коли я не виготовляв інструменти, то не занурювався в інформацію про дерево, те, як збирають гітари, скрипки. А зараз заходжу в музичний магазин і одразу помічаю, що, наприклад, на гітарі не в тому напрямку вирізали шматок дерева. Або ж виготовили інструмент з центральної частини дерева, яка не дуже пружна й міцна.
Для когось це окей, для мене — ні. Я не хочу робити абияк, щоб за кілька років інструменти розпалися, вийшли з ладу. Технологічний процес, який я застосовую — це практично консервація дерева. З часом від зміни температури струни змінять довжину, а дерево все одно триматиметься. Тож клієнту достатньо буде замінити струни, йому не потрібно купувати новий інструмент.
Оскільки я не присвячую весь вільний час виготовленню інструментів, маю змогу займатися й іншими справами. Нині беру приватні уроки гри на гітарі у викладача, що працює в музичній академії (він, до речі, зацікавився тим, що я роблю, і теж замовив гітару собі). У мене поставлена рука, я непогано граю, але виникло бажання покращити навички. Мені подобається грати з іншими людьми, особливо якщо є метч у смаках, розумінні того, якою має бути музика — я люблю атмосферне звучання.
Попри моє захоплення музикою та мейкерством, закидати IT не планую. Я бачу, що мені це добре дається, подобається відчувати бізнес-процеси, а не просто щось кодити та працювати за принципом «віддав і забув». Відповідно у мене як айтівця є додана вартість, я цінний на ринку. Можливо, згодом вдасться стати керівником відділу ERP-систем — працюватиму над цим.
Взагалі, якби можна було повернутися у часі й щось змінити, я б так само почав виготовляти інструменти, бо мені це подобається. Але ще я сказав би собі на початку кар’єри: «Яка техпідтримка? Іди в програмування вже!» [сміється]. IT справді додає впевненості. А той факт, що професія програміста — це перспективно, робить тебе вільним.
