Айтівець і офіцер ЗСУ Олег Берестовий, чий підрозділ бере участь в контрнаступі – про знищення ворожої техніки на $40 мільйонів, БПЛА Shark і мрії про перемогу
За тиждень до повномасштабного вторгнення хотів записатися до ТрО, але так туди й не потрапив. Як офіцер запасу пішов до ЗСУ і тепер є заступником командира роти в
Ми поспілкувалися з Олегом про життя до 24 лютого, його службу та інновації, які йому вдалося впровадити в армії. Він також пояснив, чому саме борти Shark найбільше підходять під завдання його підрозділу і з яких міркувань не варто давати оцінок ситуації на фронті.
«Змалечку знав, що таке армія. Але армія, яка ніколи не збиралася воювати»
Я із сім’ї військових: мій батько був старшим прапорщиком, мама була військовослужбовицею медичної служби. Усе дитинство я прожив у військовому містечку поряд з Броварами, тому змалечку знав, що таке армія. Але армія, яка ніколи не збиралася воювати. Левова частина техніки, яку ми використовуємо зараз — ще з тих часів. Уперше я покатався на танку, коли мені було, мабуть, років чотири. Нещодавно згадував, що тоді в мене навіть не виникало думок, що колись зможу побачити його на війні.
Я ходив у школу в Броварах. Думаю, це мене частково сформувало, бо там було більше українськомовних людей, ніж у Києві. Згодом, коли я вже вчився та працював у столиці, то завжди був білою вороною, але не зламався та залишився українськомовним.
Після 9 класу я пішов у Коледж інформаційних систем і технологій при КНЕУ, а потім вступив до Київського національного університету ім. Шевченка на інженера-електроніка. Звідти мене, скажімо так, «попросили піти» через моє загострене почуття справедливості.
Річ у тім, що я завжди був проактивним громадянином. У школі — старостою класу, потім — віцепрезидентом школи. У коледжі — старостою й активним учасником студентського самоврядування. Коли почалася Революція гідності, мені було 19 років, я брав активну в усіх подіях. Після окупації Криму я хотів піти до армії добровольцем, але мене не взяли через мій вік: воєнком сказав, щоб я йшов «на три букви». Я сприйняв це як сигнал, що буду корисним державі деінде — і почав цікавитися громадською активністю, політичними організаціями. Так, у 19 років приєднався до партії «ДемАльянс» — на той момент вони були незалежними, тією силою, яка формувала кістяк Євромайдану.
І коли в університеті Шевченка замість практики влітку, коли ми могли паяти плати, нас змушували робити ремонт у лабораторних класах, мені це не подобалося, я не мовчав — і це потрапляло до засобів масової інформації. Через це почалися проблеми в університеті, мене стали «валити». Але я ще деякий час протримався.
У 2015 році я взяв участь у місцевих виборах — і був обраний до міської ради Броварів, ставши одним з наймолодших депутатів в Україні. Мене почали за це ганьбити у виші: «Ану, йди сюди, депутат, розкажи, що ти там знаєш!». На одній сесії я 15 разів перескладав тест, але мені завжди «не вистачало» 0,5 бала, щоб закрити предмет. Я розумів, що мене хочуть просто провчити, вигнавши з університету, тож я сказав: «Раз ви не хочете, щоб я у вас вчився, дайте мені можливість перевестися до вишу, який мене буде цінувати». Мені закрили сесію — і я наступного ж дня перевівся до Національного авіаційного університету, де й отримав диплом інженера-електроніка.
«У 2020 році мене захантили до Uklon розвивати перспективні напрями бізнесу — так я „офіційно потрапив до ІТ“»
За спеціальністю я не працював. Займався професійно громадською діяльністю, а політичною — уже на національному рівні. Але це не приносило мені жодної копійки. Тож я запустив свій бізнес: ми з другом відкрили школу англійської мови MOVA, яка швидко розрослася до мережі у Київській області. Коли зрозумів, що вичерпав себе в цій сфері, продав бізнес.
Після виборів 2019 року мене запрошували до своїх списків ті політичні партії, які пройшли в парламент. Але я не захотів зраджувати власні цінності, однодумців з «ДемАльянсу», тому не погодився. Я склав повноваження депутата Броварської міської ради, бо наступного року мали бути місцеві вибори, у яких я не хотів брати участь. На той момент я виконав майже всі свої передвиборчі обіцянки, а сидіти й натискати на кнопку, щоб підвищувати відчуття своєї важливості, не вважав за потрібне. Після того ми з колишньою дружиною вирішили переїхати до Львова, щоб змінити атмосферу.
Оскільки я ніколи не працював найманим працівником, було бажання влаштуватися до великої компанії, щоб побачити їхні процеси зсередини. Певний час запускав філію HR-агенції, яка працювала на ІТ-ринок. У 2020 році мене захантили до Uklon розвивати перспективні напрями бізнесу — так я «офіційно потрапив до ІТ». Моя робота була на стику бізнес-розробки, продакт-менеджменту, бізнес-аналізу. Паралельно розвивав свій стартап — сервіс підбору житла без посередників ROOMS. Наш алгоритм шукав у мережі оголошення про оренду не від рієлторів, і ми за підпискою продавали цю базу кінцевим споживачам у Києві та Львові.
«За тиждень до повномасштабного вторгнення вирішив записатися до ТрО, але оскільки я офіцер запасу, це виявилося дуже складно»
У 2015 році, ще під час навчання у виші, я пішов на військову кафедру. Я знав, як загалом працює «довоєнна» армія, тому розумів: коли настане час до неї приєднатися, я не хочу бути солдатом. Бо армія 1990–2000-х була геть не людиноцентричною, те саме виховання солдата супроводжувалося приниженням, зокрема фізичним. До того ж на той момент уже було зрозуміло, що війна не закінчиться найближчим часом, буде млявий конфлікт, який має до чогось дійти: або ми стикнемося з повномасштабним вторгненням, або доведеться військовим шляхом повертати власні території.
Тож я хотів, коли настане час, застосовувати свої вміння, лідерські риси в ролі офіцера. У 2017 році, по закінченні військової кафедри, я дав присягу, що захищатиму територіальну цілісність і незалежність України і її народу.
Ще з грудня
Мені здалося, що це чудовий варіант, оскільки востаннє я тримав зброю в руках ще у 2017 році. Тому за тиждень до повномасштабного вторгнення вирішив записатися до ТрО. Я збирав купу документів, які мали підтвердити, що я не наркоман, не маю психічних розладів, не судимий... Нарешті все остаточно було у мене на руках о п’ятій вечора 23 лютого. Прийшов, а мені кажуть: «А, так ти ж офіцер! У нас немає офіцерських посад. Ну, прийди завтра, ми щось придумаємо». Пам’ятаю, ще пожартував у відповідь: «Чуваки, я от сам хочу, добровільно прийшов. Завтра вже війна може початись, а ви на мене не зможете розраховувати». Так і сталося.
«Ми йшли захищати країну, але перші два-три тижні війни не розуміли, як саме ми будемо це робити»
24 лютого треба було забезпечити житлом усіх рідних, знайомих, колег з Uklon, які евакуювалися з Києва. За добу ми з друзями скоординувалися і поселили близько 50 людей — хтось у себе вдома, куди хто міг. Уже під ніч це підхопила місцева влада, яка стала все централізовано організовувати. Тож 25 лютого я пішов у найближчий до свого будинку військкомат.
Ще добу зі мною носилися через мою військово-облікову спеціальність — «протиповітряна оборона»: «От, у нас ППО-шник, поможеш закривати небо» (тоді ще вирували розмови про «закриття неба»). Мене відпустили на ніч додому, і зранку я ще раз попрощався зі всіма.
Коли зрозуміли, що Київ втримали, стало трошки легше. З полку, де я перебував, сформували бригаду артилерійської розвідки, і мене розподілили звʼязківцем у штаб.
Усе це я проходив з Артемом Романюковим (ми записували інтерв’ю з Артемом), з яким ми були знайомі до повномасштабної війни. Артем знав, що я служу в цій бригаді, і йому після незрозумілих перипетій у ТЦК СП врешті запропонували піти служити саме сюди. Ми зідзвонилися і домовилися, що я організую все так, щоб ми опинилися в одному підрозділі.
Щоправда, спочатку я і Артем хотіли перевестися. Ми йшли захищати країну, але перші два-три тижні війни не розуміли, як саме будемо це робити. Прагнули бути там, де наші здібності та можливості залучать одразу. До того ж нас хотіли забрати інші бригади. Але в останній момент командир не відпустив нас, викликав до себе. Ми поспілкувалися, він зрозумів, що втрачати таких бійців не варто, що ми можемо багато чого і організувати, і побудувати, і швидко навчитися. Нас стали залучати до серйозніших і бойових завдань.
З Артемом Романюковим
«Надійшло 500 заявок, ми провели 250 співбесід, врешті відібрали близько 50 людей»
Я виїхав на бойові завдання в червні 2022 року — до того часу ми готувалися. Спершу я був командиром окремого підрозділу, у мене в підпорядкуванні перебували 20 людей. Артем очолював паралельний підрозділ. Нам дали засоби РЕБ, на яких ми мали виконувати завдання. Але ніхто в нашій бригаді не знав, як на них працювати, а навчити нас було нікому. Тож ми самі розбиралися, напрацьовували тактику застосування, намагалися розширити функціонал цих засобів. Плюс вони були не на базі колісної техніки, тому треба було знайти, на що і як їх поставити.
Ми налагодили зв’язок із фондами. Спершу це був «Фонд Сергія Притули», який закупив нам два повнопривідних буси. Ми їх обшили бронею, облаштували всередині, вийшли повноцінні бойові машини. Я написав внутрішню доповідь про переобладнання стаціонарних засобів у мобільні й тактику їх застосування. За кілька місяців наш досвід взяли на озброєння в інші бригади, а потім через Генеральний штаб розіслали цей текст і видали наказ робити так само.
Ми — підрозділ артилерійської розвідки. Наше завдання — знайти, де розташована та чи інша важлива для ворога ціль: наприклад, радіолокаційні станції або ППО. Отримані координати ми передаємо підрозділам, які працюють на HIMARS або інших суперточних РСЗВ. Тому що не кожна артилерія впорається із завданням, коли треба на далекій відстані потрапити в дуже маленьку точку посеред поля.
Коли ми вражаємо ППО, то у противника стає менше засобів себе захистити, виживає більше українських безпілотних літальних апаратів і пілотів. Якщо наші ракети не збиватимуть, це суттєво допоможе просуватися у наступі. Якщо ми знищуємо РЛС, то значно більше наших артилерійських установок залишаються уцілілими, відповідно зберігаються життя хлопців-артилеристів.
Ми «вибили» у нашого командування можливість не просто набирати людей з військкомату, а проводити відбір. Можу сказати, що застосував свій досвід ІТ-рекрутингу. Ми зібрали бійців під конкретну мету, знаючи точно, що вони мають необхідну технічну базу, мотивацію — усі були добровольцями. За тиждень від початку набору до нас надійшло 500 заявок, ми провели 250 співбесід, врешті відібрали близько 50 людей. Зараз нас уже в рази більше, але на той момент (травень 2022 року) такої кількості було достатньо. Цей підхід виправдав себе повною мірою. Про наш досвід писали медіа, і він потім мультиплікувався в інші бригади, які формувалися так само. Наприклад, частково
Думаю, з-поміж інших нас вирізняє вміння домовлятися з рештою підрозділів, ми не боїмося не виправдати очікування вищих начальників або того, що на нас накричать, випишуть догану. Ми здатні на ризик, що виливається в хороший результат. Саме зараз наш підрозділ виконує дуже важливу задачу, беручи участь в контрнаступі.
«Один наш екіпаж з Shark допоміг знищити ворожу техніку на 40 мільйонів доларів»
Під наші цілі, про які я згадував, потрібна «пташка», яка може залетіти досить глибоко — на
Тому ми просимо наших цивільних знайомих і колег допомогти зібрати гроші на купівлю достатньої кількість бортів Shark, щоб ми могли безперервно виконувати завдання. Адже навіть попри хороші технічні показники, їх усе одно збивають. У середньому раз на два тижні. Але насправді це класний результат для такої глибини роботи та насиченості фронту, оскільки ми літаємо, наприклад, на Бахмутському напрямку або там, де зараз відбувається наступ і є дуже велике скупчення військ, а відповідно й ворожого ППО, РЕБ тощо. Нам потрібні постійні поповнення бортів, щоб ми могли супроводжувати літній наступ, який триватиме найближчі місяці.
У нас є велике досягнення — один наш екіпаж з Shark уже допоміг знищити ворожу техніку на 40 мільйонів доларів, у тому числі «Зоопарк-2», «Житель» та ще кілька російських систем ППО. На це ми витратили два борти. Відповідно якщо переводити все на економічні рейки, ефективність вражає!
«Шарк», що на фото, допоміг знищити ворожий «БУК»
Щодо інших БПЛА, то можу сказати, що нам критично бракує української відповіді російським «Ланцетам» — це дрон-камікадзе, баражуючий боєприпас: він літає як звичайний розвідувальний дрон, але з бойовим зарядом, і коли помічає ціль, пікірує на неї. «Ланцети» вже знищили близько 300 одиниць нашої техніки — я можу про це говорити з відкритих даних, які публікували росіяни, і, наскільки я бачу, це схоже на правду. 300 одиниць — величезна кількість! Дуже болісні втрати, бо це переважно артилерійські установки, а не просто якісь машини.
Якби у нас була відповідь цим дронам-камікадзе, ми б значно зекономили час на деокупацію територій. Так, є компанії, які розробляють схожі дрони, але доведеної спроможності, результатів, як у ворога, на жаль, поки що немає. Нам потрібно дуже швидко в цьому наздоганяти або розблоковувати поставки ізраїльських систем HERO-400EC, тому що «Ланцети» зроблені як під їхню копірку.
«Кожного разу як клубок у горлі, коли розумієш, що і поза армією на тебе не байдуже, тобі довіряють»
Про моральний дух... Коли людина на службі вже більш як рік, це складно: ти без сім’ї, життя змінилося докорінно, невідомо, коли це закінчиться і чим далі займатимешся, якщо вдасться вижити.
Бувають різні ситуації, але загалом вважаю, що в нас бойовий дух на порядок вищий, ніж в інших підрозділах, з якими я перетинався. Інколи у нас щось не виходить, але це війна — ми воюємо проти сильного та кмітливого ворога (як би там його не малювали у ЗМІ), який адаптується під наші дії, тож доводиться постійно рухатись, розвиватись, змінювати тактику. Ми втрачаємо багато техніки — без цього ніяк, як би ми не старалися. Це теж впливає на моральний дух. Коли ж вдається знищити щось суттєве з ворожої техніки, це, навпаки, надихає.
Ще поліпшує настрій банальне «дякую» від командира бригади, відзнаки для наших хлопців від вищого командування — бачиш, що твою роботу помічають, цінують.
Одразу вмикаєшся в роботу, навіть якщо «розкис», коли люди відгукуються на прохання про допомогу, зокрема донатять. Наприклад, зараз під час збору з DOU на п’ять бортів Shark. Ти бачиш, що колишні (і майбутні, сподіваюся) колеги з IT-сфери теж розуміють, що наша робота важлива. Мене це дуже мотивує, окриляє, і кожного разу як клубок у горлі, коли розумієш, що і поза армією на тебе не байдуже, тобі довіряють.
З мого погляду, треба давати більше відпусток військовим. Зараз Верховна Рада начебто рухається в цьому напрямку: у першому читанні проголосували за законопроєкт, щоб збільшити відпустки до 30 днів на рік (наразі їх лише 10). Якщо закон ухвалять, можна буде хоча б раз на квартал виїжджати бачитися з родиною — це дуже важливо. Бо без цього не тільки моральний дух втратиш, а навіть «кукухою» поїдеш, якщо бачити тільки те, що ти бачиш щодня.
«Таке буває: в одній посадці здається, що все пропало, а в іншій, що ми перемагаємо»
Щодо оцінки ситуації на фронті, то, звісно, я можу розказати лише про ті ділянки, на яких ми працюємо. А це від кордону з так званою Білгородською Народною Республікою і аж до Чорного моря у Херсонській області. Я знаю тільки те, що відбувається на нашій конкретній позиції. А у сусідній посадці може бути геть інша ситуація. Їм, наприклад, може здаватися, що «просто жесть»«, їх «зливають» і «тут всіх вб’ють скоро». Тобто таке буває: в одній посадці здається, що все пропало, а в іншій, що ми перемагаємо.
І коли хтось у ЗМІ розповідає про справи на фронті, то він або лицемір, або вводить людей в оману. Хоча я офіцер, командую підрозділом, я все одно бачу лише маленькі фрагменти всього «пазлу», які ні про що не свідчать. Тільки генерали, які командують угрупуваннями військ, знають, що відбувається на конкретних напрямках, мають доволі повну картинку. Тому розповідати про ситуацію на фронті — це тільки шкодити нашій загальній справі та розповідати читачам про викривлену реальність.
Бойове злагодження
«Мій син зробив з мене трошки популярнішого військового, ніж я був до того»
Моє одкровення під час війни — я не знав, що можу так багато. Дізнався про це саме в армії, реально значно більше повірив у себе, став впевненішим. Ті речі й у тих масштабах, що ми робимо разом з побратимами... — мені здавалося, що я не маю на таке здібностей, сили волі, достатньо соціального капіталу тощо. А виявилося, що можу.
Якщо говорити про те, що найбільше вплинуло на мене за ці рік і три місяці — це народження дитини. На самому початку повномасштабної війни, коли Київ ще перебував у напівоточенні, нас з Артемом відправляли на перше бойове завдання під Ірпінь — перепрошивати рацію. Я не знав, як туди взагалі заїхати, щоб не через обстріли й окупантів. Тоді здавалося, що ми не зможемо втримати столицю.
У мене була година перед відправкою — і я вирішив освідчитися своїй дівчині. Ми мали можливість провести час разом. Вона сказала: «Хочу від тебе дитину!». Я теж відчув це в той момент, проте запропонував відкласти до мого повернення. Але вона розуміла, що я можу не повернутися. І я теж боявся цього. На це завдання ми так і не поїхали — за 10 хвилин до відправки командування скерувало туди іншу групу.
При цьому мені хотілося залишити після себе дітей, реалізуватися як батько. Можливо, це було егоїстичним рішенням, але ми спробували — і ось нашому сину нещодавно виповнилося шість місяців.
Не знаю, чи наважився б на дитину у мирний час, бо ми не мали таких планів у найближчі роки. Проте ми з дружиною радіємо. На жаль, бачимося рідко, і син росте по суті без батька. Але ми намагаємося використовувати будь-яку можливість для зустрічей: я приїжджаю, коли можу, на пункти постійної дислокації, або дружина — кудись у суміжні з прифронтовими областями.
Коли мій син мав народжуватися, то я поїхав на ротацію, бо мої побратими в’їжджали у зону бойових дій, а я до того весь час виконував бойові задачі на сході. Я завжди й за будь-якої нагоди дякуватиму їм за те, що забезпечили мені таку можливість.
Коли син трішки підріс, я захотів зняти з ним відео: бачив у соціальних мережах, як немовля кладуть на гітару (я вмію на ній грати) і виконують якусь пісню. Записав такий ролик просто «по приколу» і виклав його у TikTok, а він завірусився на мільйон переглядів! Потім його показали у телемарафоні, журналісти приїжджали знімати сюжети про нашу сім’ю. Загалом те відео набрало 20 мільйонів охоплення на всіх платформах. Відповідно мій син зробив з мене трошки популярнішого військового, ніж я був до того. Тому малюк уже допомагає мені навіть на війні й сам цього не підозрює :)
«Ми щодня робимо все від нас залежне, а інколи й неможливе»
У мене є кілька мрій. Звісно, я втомився бути не поруч з дружиною, дитиною, хочу постійно бути з ними. Якби не це, можливо, навіть підписав би контракт на службу — хто знає.
Водночас мені не хочеться залишити все, адже потрібно довести війну до логічного завершення. У мене є мрія — відчути те, що відчувають люди, які беруть безпосередню участь у бойових діях і чують новину про перемогу. Як уявляю — у мене і зараз від того мурашки йдуть шкірою.
Хотілося б виставити нашу техніку в колону і проїхатися нею зі сходу або півдня (залежно від того, де ми зустрінемо перемогу) через усю країну на захід — до нашого пункту постійної дислокації. Заїхати до Криму, Севастополя, на «Донбас Арену», бо я на ній ніколи не був, хоча футбол дуже люблю. Ми вже навіть знаємо, де і хто мав би стояти у тій колоні. Але це сентименти. Найголовніше, щоб увесь наш підрозділ вижив. І для здійснення цих мрій ми щодня робимо все від нас залежне, а інколи й неможливе.
