В армії немає «завтра», кожен день – «сьогодні». Інтерв’ю з Ріною Старчеус, Head of Product, мотогонщицею та операторкою БПЛА в ЗСУ
Ми поспілкувалися з Ріною про те, як для неї минув рік повномасштабної війни та як вдавалося на фронті тримати work-war balance, продовжуючи працювати Head of Product в одному з європейських стартапів. А ще вона поділилася проблемами, з якими стикаються українські військовослужбовиці, і розповіла, як це — «жити, коли є тільки сьогодні».
«З 10 років стала допомагати татові — збирала комп’ютери, налаштовувала мережі»
Перший комп’ютер у мене з’явився 1991 року — мабуть, найраніше у моєму селі. Мої батьки працювали на ракетобудівному заводі, звідки тато і притягнув цей «Поиск 1». На ньому я намагалася запускати ігри з п’ятидюймових дискет. А з 10 років стала допомагати татові — він торгує технікою, тож я сиділа в нього в підвалі, збирала комп’ютери, налаштовувала мережі тощо. А ще підробляла в колцентрах провайдерів.
Свою першу роботу за профілем я знайшла набагато раніше, ніж здобула профільну освіту. З 14 років працювала у видавництві. Виглядала я як доросла, тож спочатку влаштовувалася на роботу за чужими документами. Можу сказати, що, на щастя, працювала все життя в одному напрямі, швидко адаптуючись під мінливі умови: почала з поліграфії, потім еволюційно графічний дизайн переріс у цифровий, далі — дизайн користувацького досвіду, користувацького шляху. Через певний час ця професія стала вважатися «айтішною».
Вважаю, що здобувати експертизу в одній сфері набагато краще, ніж метатися між різними. Якби мене спитали 10 років тому: «Куди ти хочеш зростати?», я б навіть не уявила собі тих перспектив, різноманіття професій, через які я проходила. Врешті доросла до керування продуктом.
Щодо освіти, то спочатку я вступила до КПІ на поліграфічний факультет, але він не справдив моїх очікувань, і я перейшла в Академію декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені М. Бойчука, яка тоді вважалася найкращим «дизайнерським» інститутом країни. Нічого, крім «корочки» про вищу освіту, виш мені не дав — та й диплом насправді не знадобився. Чотири роки на курсі «графічний дизайн» ми різали гравюри по лінолеуму.
Взагалі це було найгірше застосування для 30 тисяч гривень — краще б купила машину. Випустилася з вишу суто тому, що в суспільстві ще панувала установка «треба закінчувати університет». Одночасно з навчанням працювала, на той момент вже мала старшу доньку. А після випуску народила молодшу. Постійно розривалася між роботою, дітьми та навчанням.
Усього, що вмію, навчилася сама: спочатку були переклади, книжки, уривчасті дані, які вдавалося здобувати (з появою інтернету стало простіше). Потім конференції, лекції, зустрічі. Я постійно намагалася звідкись тягнути знання. І це стало в пригоді, коли прийшла до війська, тому що тут багато всього довелося опанувати з нуля. Мені допомогли вміння швидко знаходити потрібну інформацію, обробляти величезні її обсяги, структурувати все це в голові, виділяючи головне.
«Вірю в те, що цифровий світ і те, що ми у ньому робимо, безпосередньо впливає на світову ентропію»
Я насправді пишаюся всіма продуктами, у яких брала участь, тому що прискіпливо підходжу до їх вибору. Ніколи принципово не працювала у гемблінгу, дейтингу, бетингу тощо. Навіть коли по два-три місяці шукала роботу на керівній посаді, обирала передусім продукт, тому що я буду ним жити.
Я вірю в те, що цифровий світ і те, що ми у ньому робимо, безпосередньо впливає на світову ентропію. Коли людині, припустимо, треба зняти гроші у банкоматі, а він розташований так незручно, що доводиться ставати навшпиньки чи нахилятися, неможливо ввести пароль чи картку зажувало, вона піде розлючена. Потім у тролейбусі ця людина комусь наступить на ногу, пне собачку, вдома нагримає на дитину, дружину чи чоловіка — світова ентропія збільшиться.
Але якщо цей банкомат розташувати на потрібній висоті, зробити в ньому зручний інтерфейс, то у людини залишиться легкий «фльор» задоволеності: вона сяде в той самий тролейбус, поступиться місцем дідусеві, погладить і нагодує собачку, купить дружині квіти, похвалить сина — світова ентропія зменшиться.
Створюючи цифрові продукти, ми впливаємо на світ. Я в це свято вірю вже 20 років, тому зазвичай обираю індустрії, які приносять людству користь. Я працювала в e-commerce, health, smart home, з CRM. Якось ми навіть розробляли свою візуальну мову програмування для обробки й пошуку в величезних масивах стримінгових даних для Нью-Йоркської фондової біржі. Це був прекрасний продукт, трохи схожий на Tableau.
Здебільшого я працювала в стартапах. Там своя культура, дуже швидке ухвалення рішень, безліч можливостей, зокрема робити й одразу бачити результат без жодних зарегулювань, погоджень. Була співробітницею багатьох відомих стартапів — Concepter, Depositphotos, Sweeble, People.ai. І коли так довго крутишся у цій індустрії, виникають ідеї створити власний продукт.
Я багато років займаюся спортом. Перед повномасштабною війною перейшла в мотогонки, до цього були кросфіт, бодибілдинг, паверліфтинг. З останнього я отримала звання майстра спорту, перепливла Босфор — що я тільки не робила! І мені спало на думку створити застосунок для підрахунку калорій. При цьому видавалося важливим побудувати продукт, який аналізуватиме дані, підказуватиме користувачу, що робити для покращення результату, базуючись на загальних евристиках.
Одне з захоплень Ріни — мотоспорт
Я зробила прототип ідеї, зібрала класну команду, забракло лише дрібниці — $40 тисяч. Я знайшла інвестора, це був мій колишній клієнт, але припустилася однієї помилки — не взяла гроші одразу. Кілька місяців ми отримували частини суми. Мені здавалося, що так чесніше.
А потім інвестор просто зник з радарів. Оскільки він жив у іншій країні, у нас був тільки онлайн-зв’язок, я не знала, що з ним сталося. Як виявилося, у нього загинула дитина — і він на кілька років впав у глибоку депресію (я з ним потім спілкувалася, ми досі дружимо). Але на той момент я просто з’їла два відра морозива, виплатила борги розробникам і винесла цінний досвід з цієї ситуації.
«24 лютого я навіть встигла сходити на незвичне побачення»
На 24 лютого 2022 року в мене було багато планів, я мала їхати на тренування з донькою — ми разом займаємося мотогонками. Але прокинулася від того, що мені зателефонував друг: «Вставай, війна почалася!». Кажу: «Та ну, блін, ти що, гониш? У нас тренування з мотокросу через дві години. Яка війна?».
Коли ми з друзями обговорювали ймовірність повномасштабного вторгнення, я для себе напрацювала такий план: в разі чого ми з моїми дівками виїжджатимемо мотоциклами, бо обидві доньки їздять доволі добре та мають свої моти (старшій — 14 років, молодшій — 10). Але трапився дефіцит пального, про який я не подумала. Мотоцикли-ендуро, якими можна їхати бездоріжжям (діти неповнолітні, тому ми могли пересуватися тільки полями), мають доволі малий об’єм бака. Тому доїхати без зупинок до села Святопетрівське Київської області, де у моїх батьків будинок, ми просто не змогли б.
Тож я зібрала дітей, ми стрибнули в червону спортивну машину. Зробили коло по Києву, ткнулися в усі затори — і я зрозуміла, що набагато небезпечніше стояти в скупченні у червоній машині (дуже примітна ціль), ніж почекати, доки ажіотаж стихне. У нас є підземний гараж, де «живуть» мотоцикли. Кілька днів ми прожили між будинком і гаражем.
До речі, 24 лютого я навіть встигла сходити на незвичне побачення :) Оскільки живу на Оболоні, у мене в гаражі квартирується велика частина транспорту рятувальної організації «Мотохелп», яка за цивільних часів реагувала на мото- чи велосипедні ДТП. Зараз вони дуже допомагають з погляду медицини: хтось пішов водієм карет швидкої допомоги, хтось медиком у бойові підрозділи.
Ріна і та сама червона автівка
«Мені захотілося підтримати своїх колег-дівчат — так народився загін «Українських бойових відьом»
Коли намітився просвіт у заторах, ми гайнули до батьків у Святопетрівське. Я взяла на себе «менеджмент» родини, тому що діти були налякані, мої старенькі батьки теж, треба було щось робити, всіх приставити до діла. Доньки плели сітки, батьки готували запаси, ми почали допомагати місцевій ТрО, я перевіряла машини за номерами. Через деякий час вивезла дітей на Закарпаття, а згодом і батьків, а сама повернулася та волонтерила, зробивши своїм пунктом будинок у Святопетрівському.
Взагалі я ніколи до цього не волонтерила. Виховуючи дітей самостійно, працюючи на двох роботах, я, відверто, не мала як допомагати іншим. Тоді я не розуміла, наскільки це цінно — тепер уже знаю. Першою моєю реакцією на початку повномасштабної війни було малювати: «агітки», плакати — у мені рефлекторно прокинувся дизайнер. А другою — допомагати точково друзям, знайомим; тим, хто втратив роботу (тренеру, психотерапевту, масажистам тощо). У мене був певний запас грошей, які я відкладала, щоб купити мотоцикл для змагань з мотокросу. Їх я вклала у волонтерку: завезла понад 40 пар взуття LOWA, одягнула всіх знайомих бійців.
Зі свого досвіду та спілкування з іншими дівчатами, багато з яких теж з розбігу впряглися у волонтерку, я зрозуміла, наскільки це складно. Ти постійно оперуєш величезною кількістю даних, є матеріально відповідальним, маєш виправдовувати очікування. І ця важка праця не дає жодної винагороди: у кращому разі бійці скажуть тобі «дякую», а іноді навіть не скажуть, тому що вони заклопотані, їм тяжко.
Мені захотілося підтримати своїх колег-дівчат з волонтерського цеху — так народився загін «Українських бойових відьом». Я побачила на сторінці художника Андрія Ярмоленка картинку «Українські відьми». І попросила у нього дозволу надрукувати цю роботу на шевроні. Першу партію просто роздала дівчатам-волонтеркам, щоб подякувати їм. Деяким близьким дарувала українські хустки замість арафаток, це теж стало прикметою руху. В якийсь момент почала обмінювати шеврони на гроші за собівартістю, тому що вже не стягувала витрати на друк і відправку.
Цей рух набув популярності, про «Українських бойових відьом» писали статті. Навіть на вулицях стали запитувати, як дістати шеврон. На сьомій сотні запитань я сказала: «Досить, більше не можу!» — і зупинила цей «двіж». Але коли все тільки починалося, воно спрацювало як треба: я бачила, як у волонтерок загорялися очі, вони розуміли, що їхня праця помічена, вона важлива, вони вже роблять достатньо.
«Дивлюся на дім і розумію, що, якби я була там, мене б вже не було»
Одної ночі так трапилося, що я не змогла потрапити додому у Святопетрівське. Застрягла на блокпостах, маючи всі паролі — ніби Всесвіт не пустив. Поки не ухвалила рішення переночувати у подруги в Києві, нікуди не могла проїхати. При цьому в останні дні у селі було доволі неспокійно, туди вже прилітали «Гради» за 200 метрів від будинку. Але тоді я ще погано розуміла, що це таке, не думала, що вони можуть дострелити. У ту ніч, коли я не повернулася додому, нашу частину села накрили вогнем, будинок розбили — він увесь посічений, а в сусідських повилітали вікна. Пам’ятаю: приїжджаю о
Уявіть, того ж дня я познайомилася з ТрО Києво-Святошинського району — і виявилося, що у них немає жодної розвідки, а вона їм дуже потрібна. А у мене був дрон, який мені підігнали друзі з Amazon — і я їм пообіцяла, що він буде використовуватись у реальному, бойовому підрозділі.
Тож я поїхала з другом, який «літав» для ТрО, з двома машинами автоматників у «сіру зону» на Житомирську трасу. Ми злетіли та подивилися, де в росіян перехід через річку Ірпінь. До цього я абсолютно не вміла керувати дроном. Отак я продовжила «літати» для ТрО, виконувала завдання як фрилансерка. А за кілька тижнів мені подзвонили друзі і спитали: «Хочеш у військо БПЛА?» — «Звісно, хочу! Он, у мене навіть дрон є». 16 квітня з’явився запис у моєму військовому квитку.
«Зараз від нашої сім’ї я єдина, хто міг піти воювати»
Я хотіла піти воювати ще у
Зараз від нашої сім’ї я єдина, хто міг піти воювати. Діти ще маленькі, їм немає 18, батькам за 60. У мене немає братів, сестер, чоловіка, я єдина повнолітня придатна для служби людина. Тому було відчуття, нехай воно і звучить пафосно: хто, як не ми?
Відповідаючи на питання, як діти сприйняли моє рішення, скажу, що доньки дорослі, старша вже отримала паспорт. Оскільки все життя я багато працюю, вони надзвичайно самостійні. Я давно не готую, тому що старша з трьох років робить це краще за інших. Вона підробляє на мотопрокаті, оплачує сама собі тренування. Молодша малює графічні роботи й навіть заробила собі на MacBook, допомагала мені на одному з проєктів. Вони все вміють робити самі, єдине що, дзвонять: «Вишли грошей. Здрастуй, мамо!».
У сім’ї мої рішення не обговорюються. Я — єдина доросла, тож я й ухвалюю рішення, а інші до нього адаптуються. Я вивезла дітей, батьків і пішла до війська. Нікого про це не питала, ні з ким не радилася. На той момент це відчувалося єдиним правильним учинком.
Ріна зі своїми доньками
Спочатку дівчата жили в Івано-Франківську, з мамою подруги. Потім на навчальний рік повернулися до Києва. Зараз то з моїми батьками, то з друзями. Вони чудово справляються, можуть домовитися з кимось зі своїх друзів, щоб пожити у них або щоб вони пожили у нас.
Ще, на щастя, у нашому підрозділі, коли одна група на «бойових», інша готує нових рекрутів, відновлює матеріальне забезпечення, ремонтує машини, співпрацює з волонтерськими фондами — це все теж має хтось робити. Тому ми постійно міняємося, і я доволі часто маю ротацію в Київ і потрапляю додому. Крім того, через специфіку служби маю свої Starlink, EcoFlow, генератор, тож завжди на зв’язку, в онлайні — і ми постійно спілкуємося.
«Що більше людей ми навчимо виконувати задачі якісно, то швидше переможемо і більше життів збережемо»
Я старша операторка безпілотника у взводі БПЛА
Тому щойно мені під руку потрапляє задача, якість якої треба проконтролювати, я за неї інтуїтивно хапаюся. Це створює, звісно, багато «веселих» ситуацій. Але на щастя, у мене гарний підрозділ, адекватні побратими, які спокійно на це реагують. Майже всі, крім керівництва, — цивільні люди, які так само добровільно мобілізовані «за покликом серця», тому ми маємо схожі цінності.
Як я вже казала, я ніколи в житті не літала на дронах. Ба більше, навіть не вмію грати в комп’ютерні ігри (що могло б допомогти), бо мені просто ніколи було цим займатися через насичений робочий графік з раннього віку.
При цьому всі у нашому підрозділі опановували аеророзвідку з нуля тільки на початку повномасштабної війни, крім одного сержанта — він займається цим вже вісім років і започаткував основну школу навчання БПЛА, яка нині є у військових — курс «Застосування технологій в умовах війни».
Ми всі пройшли початковий курс, кілька місяців проводили злагодження, вчилися керування, розвідки, пошуку, коригування артилерії. Після опанування основних навичок кожна команда по черзі їхала здобувати бойовий досвід. Зараз ми теж постійно вчимось: дістаємо літературу, курси, записи, доволі швидко освоюємо інші види засобів, які до нас потрапляють — уже літали на коптерах, «крилах», навчались у FPV. У нас злагоджена команда, ми працюємо екіпажами та відділеннями (екіпаж — 2 людини, відділення — 4). Кожен є умовно універсальним пілотом: вміє літати, бути штурманом, має всі необхідні навички.
Ще я навчилася прошивати дрони. Поїхала в Піски, зустрілася з хлопцем, який мав прошити дрона, побачила, як він це робить, попросила навчити мене. Він показав, я змогла відтворити, потім написала інструкцію. Взагалі я дуже люблю текстові інструкції. До більшості того, чим я користуюся, завжди читаю документацію; кажу, що це повна фігня — і переписую. Хлопці з цього сміються, звісно, але мені так подобається.
Хочу використовувати свою здатність до обробки, спрощення інформації, щоб масштабувати знання. Бо це не щось суперсекретне, чим не можна ділитися. Навпаки, що більше людей ми навчимо виконувати задачі якісно, то швидше переможемо і більше життів збережемо.
До речі, увесь цей рік повномасштабної війни, уже на фронті, я працювала в ІТ-компанії. Робота допомагає мені відволікатися. Можливість думати, займатися улюбленою справою, а потім займатися іншою улюбленою справою — це розкішно. До кожного завдання я ставлюся з інтересом, азартом. Прокидаюся щоранку з питанням: «Що я ще можу зробити сьогодні?». Щоправда, засинаю кожного вечора з іншою думкою: «Та пішло воно все на х..! Усе, завтра нічого не буду робити. Не можу, досить! Більше жодної ініціативи». А потім знову зранку: «О, окей, а що ще?». Не знаю, звідки у мене цей внутрішній двигун, але він працює вже багато років попри всі труднощі.
Коли я займаюся розвідкою, то паралельно можу думати над робочими задачами, потім у перервах або ввечері, або вночі — сідаю і виконую. Оскільки я вже багато років цим займаюся, мені не треба «втикати» в комп’ютер. Я можу думати над рішенням у вільний час, а потім за годину-дві це імплементувати. Маючи дітей та необхідність бути багатозадачною, я вмію робити «на вчора». Тож цей рік у мене непогано виходило тримати work-war balance.
«Таке враження, що на Донбасі я знаю кожен кущ»
Наш основний сектор — це Донбас. На першій ротації я потрапила в Піски, потім ми перемістилися в Бахмутський район, і, власне, весь цей час працюємо навколо Бахмута, у самому Бахмуті — залежить від ситуації. Я також була в інших населених пунктах. Є таке враження, що на Донбасі я знаю кожен кущ. Усі напрямки відрізняються один від одного, так само, як наступ на Харківщині від наступу на Херсонщині.
Нам пощастило бути в найгарячіших точках — це драйвово, коли є можливість вчитись, відточувати навички й приносити користь, тому що «очі в небі» важливі для сучасного ведення бою. Зараз війна артилерії, якій важко без якісного коригування. Крутіше стало, відколи ми почали працювати з онлайн-трансляцією вильотів: ще краще змогли допомагати арті, прикривати піхоту, зберегли ще більше життів.
Насправді тут постійно так чи інакше ризикуєш. Але зараз кожен українець ризикує, бо у будь-яке місто може влучити ракета. Оператори БПЛА перебувають у більш безпечній позиції, ми не безпосередньо на лінії розмежування. Хоча куди тільки не заносить.
Мені було дуже цікаво перед першим виїздом, як я зреагую, коли потраплю під обстріл чи у небезпечну ситуацію. Бо насправді ніхто з нас не знає, як поводитиметься, коли вперше зіткнеться з бойовою роботою — це завжди «лотерея». Я спостерігала різні реакції. Собою, мабуть, я можу трошки пишатись, бо очікувала, що злякаюся, але ні, мені не стало страшно.
Навпаки, увімкнувся дуже зосереджений, робочий режим: окей, у нас є така ситуація, яку треба розрулювати — от зараз летять уламки, пілот літає, його треба підстрахувати, допомогти, потримати пульт. Посунути, щось прибрати, ось тут перехопити дрон.... Мені здається, це найкраще, що мій мозок міг зі мною вдіяти. Оскільки холодна голова і твереза оцінка у бойовій ситуації — це найкращий сценарій.
Так, дівчата більш емоційні, ми гостріше реагуємо на певні події. Я азартно літаю, завжди хочу кльово виконати задачу. Яскраво радію, коли мені щось вдається: влучила у ворожий окоп — стрибаю, впустила дрон — ридаю. Але не вважаю, що це погано чи якось мені заважає.
Також мені допомагають побратими з бойовим досвідом. Вони справжні герої, лицарі, у яких є поняття честі, гідності. Вони ніколи не кинуть своїх, стоять один за одного горою. Ми завжди можемо покластися на наших командирів, що вони ухвалять правильне рішення, вміло зреагують на небезпеку, за потреби виведуть людей чи, навпаки, дадуть наказ перечекати.
А так я дуже везуча. Як з будинком у Святопетрівському, коли мене «відвело», так і далі «відводить». І я за це дуже вдячна.
«Я рік пробігала в шоломі розміру L з десятком подушок усередині, який постійно сповзав на очі»
У багатьох дівчат в армії є проблеми з комунікацією, зі сприйняттям жінки у війську. Далеко не в усіх підрозділах їх випускають зі штабу, допускають до бойових задач. Мені в цьому плані пощастило. Так, звісно, я стикаюся з певним сексизмом, зазвичай від кадрових військових, які давно в цій структурі. Їхнє найчастіше запитання: «Дівка на фронті? Не медик, то хто?». І далі 10 хвилин шоку в будь-якому штабі, поки я розказую, що є операторкою БПЛА.
Але в моєму підрозділі до мене ставляться максимально адекватно. Кожен використовує свої найкращі здібності, і ми всі перекриваємо слабкості одне одного. Так, припустимо, я займаюся прошивкою дронів, бо зрозуміла, як це робиться, побудувала систему. А генератор дотягти до машини мені допомагають хлопці.
Ще такий момент: у нас досі в матеріально-технічному забезпеченні ЗСУ немає жіночої форми — мені видали чоловічі труси. Хоча, будемо чесні, я була єдиною з усього підрозділу, кому їх взагалі видали, тому можу цим пишатися :) Мені пощастило з розміром ноги, бо на
Довелося все або ушивати, або купувати нове за свої гроші. Мені потрібен шолом розміру S, а я рік пробігала в L з десятком подушок усередині, який постійно сповзав на очі, доки мені не знайшли підхожий. Добре, що зараз є кілька прекрасних організацій, які підтримують у цьому: Arm Women Now, «Землячки», Жіночий ветеранський рух. Вони теж допомагали мені з формою, шоломом, іншим спорядженням маленьких розмірів.
Звісно, дівчатам складніше у побутовому плані. Банально — помитися з одної пляшки води. Ночуєш у підвалах, погребах. Деякі стикаються з невідповідним ставленням. Усередині війська ми намагаємось одна одну підтримувати, спілкуватися, допомагати.
Але є й певні переваги. Так, я маю одне з неофіційних імен — «Голос Бахмута», тому що коли виходжу на рацію, всі дуже радіють. Якщо ти одна дівка на 1000 хлопців — це запам’ятовується, тож мені легше встановлювати контакти, комунікувати, підтримувати зв’язок тощо.
Наслідки російських атак на Бахмут
«Коли можете втратити дрон, але розумієте, що це допоможе зберегти декілька людських життів, ніхто не рахує той дрон»
Усередині ЗСУ я продовжую волонтерити для свого підрозділу. Наш батальйон не є славетним чи дуже давнім, він новостворений, тому ми не маємо безпосереднього фінансування від великих фондів. Звісно, нам вони допомагають і держава старається дати те, що може, але цього недостатньо для задоволення всіх потреб.
Тому ми залучаємо всі можливості, намагаємося не чекати, що нам все принесуть, а здобуваємо інструменти через збір коштів, вкладення власних грошей. Працюючи в ІТ, я дві третини зарплатні «вбухувала» у матеріально-технічне забезпечення підрозділу, зокрема у себе. Багато хлопців з мого взводу теж вкладаються своїми грошима, ресурсами, зв’язками.
Стандартне забезпечення аеророзвідника — засоби зв’язку (рації, Starlink), електроенергія (генератори, зарядні станції на кшталт EcoFlow, Bluetti, павербанки), дрони (це загальна назва, насправді є коптери, квадрокоптери, октокоптери і все, що на багатьох моторах, БПЛА типу «крило»: «Лелека», «Мара», «Фурія», «Сірко», «Орлик», «Стріла»; зараз починають з’являтися дрони-камікадзе, які несуть вибухівку), а також машина. Транспорт необхідний, щоб добратися до позиції та перевозити коштовне обладнання, яке не можна везти в одній машині з десятком піхотинців, кидати на позиції та сподіватися, що його не розіб’ють, просто побачивши велике скупчення живої сили.
Крім цього, є супутні речі: льотні телефони, планшети, з яких керуємо, різноманітні кабелі, microSD-картки для запису. У мене тато досі торгує електронікою, тож я у нього закуповую зі знижками дрібноту для підрозділу. Тих самих карток ми придбали вже більше ніж кілька тисяч — вони постійно втрачаються, губляться, кудись передаються. А ще є каністри, лопати, особисте спорядження. Так, я взимку сильно мерзну, більше, ніж хлопці: сім шарів одягу мені не допомагають, тому й ходжу вся в «електроніці»: шкарпетки, жилет, рукавиці — все з електропідігрівом. Тож на мені п’ять павербанків — якщо я впаду в калюжу, мене просто «замкне» :)
Потрібно розуміти, що дрони на війні — це розхідник, вони постійно втрачаються, часто через незалежні від пілота причини. Хоча можу з гордістю сказати, що наш підрозділ має найнижчі показники за втратою дронів саме тому, що нас якісно навчали техніки безпеки, правильного керування, прокладання маршрутів польотів тощо.
Однак ти ніколи не застрахований від того, що дрон зіб’ють, прострілять, підмінять координати або ти сам кудись залетиш. Особливо коли розумієш, що можеш втратити дрон, але це допоможе зберегти декілька людських життів, ніхто не рахує той дрон. Тому з дронами нам багато допомагають.
Усе, крім них, ми купуємо самі. Спорядження кожен обирає під свої особливості, рід військ і задачі, які виконує. Дехто з хлопців уже мав спорядження з
«В окопах пробігають бійці: «О, Ріно, кльовий TikTok!»
У мене вийшла цікава історія з TikTok. Оскільки я маю дітей-підлітків, то, звісно, періодично на них гримаю: «От сидите у своїх телефонах! Хоч би пішли погуляли!». Але насправді у мене з доньками гарні стосунки, вони мої найліпші друзі, тож відповідають: «Ма, це новий світ, наш контекст життя. Зараз усі в TikTok». І в якийсь момент я подумала: «Окей, спробуємо зрозуміти це!».
Бо якщо моїм дітям щось цікаво, я теж хочу втямити, що саме вони в цьому знаходять. Але довго не могла змусити себе спробувати, поки не побачила допис одного з крутих дизайнерів (на жаль, російського — він прекрасний лектор, але з початку повномасштабної війни за ним не спостерігаю). Він написав, що TikTok класно челенджить викладачів, які мають у 30 секунд вкласти основну думку уроку. Так я почала ставитися до цього сервісу як до інструменту.
Узимку війна трошечки сповільнюється, всі завмирають, нікому не хочеться рухатися, техніка перестає активно їздити. Погода така, що більшість часу стовідсотковий туман, тобто 100 метрів над головою — «молоко». Але ти все одно виїжджаєш на позиції, маєш там перебувати й шукати можливість виконати задачу. У бойовій готовності, але робиш «нічого».
У той самий період мені спало на думку опанувати відеомонтаж. З айтішної роботи я якраз монтувала відеоінструкції для користувачів, а з льотної практики треба було збирати відео для звітів. Крім цього, я мала записати лекцію для курсу Prometheus з військового застосування БПЛА. Для зйомки у мене не було нічого — ні професійної камери, ні мікрофона.
Але я знайшла вихід і записала лекцію на даху будинку з дрона (ми ж розказуємо про дрони, тому чому би й не записати відео з нього?). Поки я чотири дні цим займалася, отримувала скажене задоволення від процесу. Коли ж настала черга монтажу, відкрила Adobe Premiere PRO — і ледь не повісилася, настільки там усе складно. Мучилася страшенно, але почала розбиратися.
Ріна під час запису лекції для курсу з військового застосування БПЛА
Одночасно стала потрохи зазирати в TikTok. Просто споживати контент мені не цікаво, я люблю створювати (все-таки дизайнерка в минулому). Подивилася, що у тренді — і вирішила спробувати. Буквально третє чи четверте відео про жилетку та шкарпетки з електропідігрівом набрало сотні тисяч переглядів! Мені стало цікаво. Було достатньо вільного часу, тож я стала експериментувати.
У мене прекрасні харизматичні побратими, люблю за ними спостерігати, тому їх теж почала періодично знімати. Тепер є «зірки» мого TikTok. Уже окремо просять: «А можна більше сержанта?». Звісно, всі ролики я викладала, погоджуючи з керівництвом, бо є певні обмеження: ми ж розвідка.
Отож абсолютно невідомо як мій TikTok побачили всі. Родини моїх побратимів почали писати: «О, ми тебе в TikTok бачили!», «От ми через Ріну встановили TikTok». В окопах пробігають бійці: «О, Ріно, кльовий TikTok!». У магазині підходить охоронець: «Я за вами стежу. Можна з вами сфоткатись?».
«Вони злякалися bus factor, що Head of Product може завтра вбити уламком»
Одне з останніх відео: ми сидимо в бліндажі, десь триває обстріл, ми перечікуємо, а я в одному вусі з навушником, на спринт-плануванні англійською веду свою частину зустрічі, розказую щось про таски. Мені здалося важливим показати світу цей момент, те, що українське ІТ працює навіть з окопів під час війни.
Був такий жарт: «Нащо ЗСУ ноутбуки на фронт? Вони що, збираються там віддалено працювати?». Так і є! Це відео розлетілося, його побачили всі, у тому числі керівництво моєї компанії. І на цьому місці вони очманіли — зрозуміли, що я у війську, воюю, чули вибухи. «Що це гримає?» — «А, це нормально, то нашу позицію накривають. Усе добре, працюємо далі». Але вони не уявляли, наскільки це реально, бо самі перебувають у Європі, далекі від наших реалій. Вони злякалися bus factor, що Head of Product може завтра вбити уламком. Тому, на жаль, 20 березня цього року зі мною розірвали контракт — як це буває в стартапах, одним днем.
Я поплакала день і досі засмучена, бо мені надзвичайно подобався продукт. У стартапі працюють мої друзі, тож я їх не кину, буду допомагати за можливості. І шукатиму нову роботу, тому що люблю те, чим займаюся.
Колись я натрапила на запитання типу: «Якби ви мали достатньо грошей, чи продовжували б працювати?». Моя однозначна відповідь: так! Не знаю, чи знайду я компанію, яка буде brave enough, щоб найняти мене, поки я воюю, тому що з війська йти не планую. Ми ще не перемогли, а маємо! Якщо всі підуть додому, хто буде перемагати?
Але при цьому я настільки люблю свою роботу, що не можу без неї, не готова перестати думати над цікавими завданнями й повністю зосередитися на тому, щоб літати, копати та виконувати накази. А можливо, всередині армії серед розробок знайдеться така, де можна буде використати мій мозок. До речі, я уже консультую багато військових застосунків на безплатній основі, тому що хочу і можу допомогти.
«Якщо ми будемо воювати як „маленька радянська армія“, то не переможемо „велику радянську армію“ з росії»
Очікування від служби і реальність відрізняються. Складно після стартапу потрапити до зарегульованої системи, такого собі «маховика». Постійно стикаєшся з різними перепонами. Багато з того, що я роблю, викликає непорозуміння, тому що «бляха, так ніхто не робив»: «Чому ти знімаєш відео на даху? Всі знімають на тлі сірої стіни. Так не можна!». А потім виявляється, що не тільки «можна», а ще й усім сподобалося. Я звикла бути трошки інакшою, бо постійно була частиною субкультур. Не боюся висловлювати думку, пропозиції, навіть якщо вони йдуть у розріз з тим, як заведено.
Бути новатором завжди складно, особливо у такій зашкарублій структурі, як армія. Серед моїх друзів багато крутих розробників, менеджерів, які пішли воювати. Один з них, Рома Бєлка, сказав мені чудову фразу: «Я йшов сюди і думав, що я можу змінити систему. Тепер я сподіваюся, що система не зможе змінити мене». Кожному з нас хочеться змінити те, що не працює, побудувати нове, ефективне, правильне, людиноорієнтоване рішення. Тож ми потрохи «лупаємо сю скалу».
Хочеться зробити військо «армією здорової людини», щоб повістка була не покаранням, а винагородою, щоб за неї билися під супермаркетом, а не тікали. Щоб вступити до лав ЗСУ було так само почесно, як до американського спецназу. Так, ми розкидані по різних підрозділах, але внесок кожного, ця маленька «крапля в океані», має довести до змін. Якщо ж будемо воювати як «маленька радянська армія», то не переможемо «велику радянську армію» з росії. А якщо ми будемо воювати як маленька сучасна армія, буде великий шанс здобути успіх.
«Немає більше роботи, для якої я занадто розумна чи ще якась «занадто»
Якщо говорити про зміни за рік у війську, я стала багато матюкатися. Бо у тебе офіційно в рацію йде повідомлення типу: «Побачив групу під***в!», а з командуванням ви говорите: «Під***и тут!». Потім, щоправда, треба перемикатися на розмову в айтішному середовищі, де не можна казати: «Цей муд*к несе якусь ху*ню». І це доволі цікавий досвід. Отака дивна армійська субкультура проявляється і у спілкуванні з дітьми. Вони мені тепер відповідають: «Слухаю!», «Поняв-прийняв!», «Бажаю здоров’я!», «Дозвольте виконувати» :) 
За цей час я навчилася слухати природу, спостерігати за нею, бо купу часу провела просто неба. Йде дощ, Starlink не працює — і я дивлюся на дерево, бо це єдина розвага, яка тут є. Раніше, працюючи за комп’ютером на двох роботах, я з дому виходила тільки для того, щоб доїхати до «Чайки» і сісти на мотоцикл. А зараз навчилася отримувати задоволення від спостереження за дощем.
Ще айтівці — це «білоручки»: доставка їжі, простіше найняти людину, ніж прибрати вдома — усе зроблять за нас, ми за все можемо заплатити. Тут у війську всі копають — і ти копаєш. Усі готують — і ти готуєш. Усі вантажать машину — і ти вантажиш. Немає більше роботи, для якої я занадто розумна чи ще якась «занадто». Свою машину періодично ремонтую сама. Готувати я все ще не вмію — хлопці у нас це роблять шикарно, та й пайки є. Але я можу вимити за всіх посуд.
Зникло відчуття, що «ефективніше буде, якщо я цю годину попрацюю, зароблю 50 баксів, ніж зараз помию підлогу». Підлога брудна, хтось її має помити. Щоб не було перекидання відповідальності «ні, хай він», у нас у підрозділі заведено так: хто може зробити, той і робить. І виявилося, що я багато чого можу: знайти для машини деталі, поїхати, домовитися на СТО, монтувати відео, навчати, переписувати інструкції. На днях побратим показав мені, як розбирати боєприпаси. І виявилося, що я можу і це.
«Коли „завтра“ немає, життя стає більш насиченим, концентрованим, зосереджується в моменті»
Початок повномасштабної війни застав мене зненацька. Я працювала на двох роботах по 20 годин на добу, у мене не було часу на мрії. Єдине, на що я сподівалася, що я куплю той чортів BMW і виграю мотогонку. Тож одна з найбільш емоційних для мене подій за цей рік трапилася в перші дні повномасштабної — це удар по «Чайці», моєму улюбленому домашньому треку. У той момент я відчула, що у мене забрали найцінніше. Ревіла дні зо два. Я прощалася з мрією виграти мотогонку та сказала собі, що помщуся за це: як вони посміли розбити мою мрію, мою «Чайку»?
Зараз мені все одно, чи зможу я повернутися до мотогонок. Я прожила довге та цікаве життя. За свої 33 роки робила і пробувала все, що хотіла. Мої діти, друзі завжди мене підтримували. Але з того, як Всесвіт мене береже, розумію, що все-таки щось ще маю зробити в цьому житті.
У гонках є такий термін — «дівчина без планів на завтра», коли дівчата їздять зухваліше за хлопців, наче вони, як у комп’ютерній грі, перед цим збереглись. От я тепер та сама дівчина без планів на завтра. Не маю планів і на «після перемоги», не відчуваю бажання про щось мріяти.
В армії немає «завтра», кожен день — «сьогодні». Наприклад, складно записатися до стоматолога чи іншого лікаря. Ти начебто знав план на наступний день, а потім новий наказ — і ти його виконуєш. Ти належиш війську. Як людина, яка раніше планувала на два-три тижні наперед погодинно, сприймаю це з інтересом. Коли кожен день «сьогодні», ти намагаєшся отримати максимум від життя. Не вдасться запланувати: «Окей, завтра висплюсь» або «У неділю з’їжджу в сауну, помиюся». Ні, бляха, є гаряча вода — миєшся зараз. Коли «завтра» немає, життя стає більш насиченим, концентрованим, зосереджується в моменті.
Я консультувалася з юристами та дізналася, що маю право у будь-який момент демобілізуватися. Це дуже круто, бо більшість моїх побратимів не можуть «легко вийти». Але маючи таку можливість, я кожного дня обираю залишатися тут і продовжувати захищати Україну. Це важливо, бо повністю усвідомлене рішення.
Буває, мені кажуть: «Ой, ти б краще працювала, донатила гроші на ЗСУ». Або побратими говорять: «Краще б ти свій мозок використовувала не з нами в окопі, а створювала б якісь продукти, керувала в штабі». Але щодня я обираю залишатися, бо відчуваю, що моя робота тут ще не завершена, я ще не зробила все, що можу.
