«У США ти платиш абсолютно за все». Переїхати з Києва в Штати, але врешті повернутись в Україну під час війни – історія розробника

Михайло Одинюк в IT уже понад 16 років. За цей час встиг попрацювати майже на десяток компаній, відкрив власний бізнес, опанував близько 20 мов програмування. У вересні 2021 року переїхав до США, але повернувся в Україну за 10 місяців.

Михайло розповів DOU про свій досвід і чому навіть в умовах повномасштабної війни хоче жити в Україні, а не за кордоном.

Освіта та перші роботи

Я народився в Полтавській області. Моє захоплення програмуванням почалося далекого 1995 року. Тато з-за кордону привіз мені 8-бітну ігрову приставку, яка під’єднувалася до телевізора. І мені стало цікаво, як же це створюють? Ось ми бачимо шматок заліза, пластика, напівпровідників тощо, але ж всередині ще є магія? Став читати книжки з програмування, техніки. При цьому вчився я в сільській школі, у глибинці; тамтешні комп’ютери — «Електроніка БК0011». Для людей мого покоління це знайома штука.

У 10–11 класі я зробив перші практичні кроки в IT — почав програмувати на Basic. Багато моїх перших програм були написані у зошиті ручкою, тому що власний комп’ютер у мене з’явився тільки після вступу до університету 2001 року. Якраз з огляду на це захоплення я і вирішив вчитись інформатики в Національному університеті «Полтавська політехніка». Під час навчання я не працював. Батьки вважали, що не потрібно витрачати корисний час студентства на інші справи, тож підтримували мене й утримували фінансово.

На п’ятому курсі я одружився. Й у другому семестрі під час написання диплома переїхав жити до Харкова. Там і знайшов першу роботу — килимовий комбінат «Ковры Украины», який уже давно не діє. Я прийшов туди працювати на половину робочого дня — частково системним адміністратором, частково програмістом. Студенти написали їм на Delphi облікову систему з базою даних FireBird — вже «мертві речі». І мені доводилося підтримувати мережу, програми складського обліку.

Я працював на килимовому комбінаті менш ніж рік, згодом там відбулась масова реорганізація — обладнання продали, а самі станки завантажили та суходолом повезли через увесь материк до Ірану.

Потрібно було щось робити далі. Тоді був попит на спеціалістів з 1С. Люди у наших колах соромляться про це згадувати, але визнаю — так, певний шлях я пройшов у цьому напрямі. Влаштувався у невеличку фірму з двома десятками співробітників, які підтримували 1С у різних компаніях. Власне там зародилася моя «підприємницька нотка», тому що потрібно було постійно бігати містом, кататися по різних фабриках, залізобетонних заводах, торгових підприємствах, виробництвах і спілкуватися з головними бухгалтерами та директорами. Я був 23-річним «шкетом», але вмів гарно ладнати з різними людьми, тому завів багато корисних знайомств.

Власна компанія та зміна ринку

Певний час я продовжував працювати на різні компанії. А 2010 року дійшов думки, що варто почати власну справу. Спочатку займався тим, чого навчився за останні роки: підтримка 1С, сапорт в чистому вигляді, оновлення тощо. У 2011-му стало зрозуміло, що перспектив в 1С мало. Якраз у той час активно розвивався ринок фрилансу, я брав купу замовлень на РНР, Ruby, JavaScript... У мене почали з’являтися наймані працівники — дизайнери, розробники, які працювали парт-тайм віддалено. Мені було 25 років, я ще особливо не вмів знаходити клієнтів, продавати послуги, але якось вдавалося працювати.

У Харкові в мене народилася донька. У перші роки вона постійно хворіла: кашель, пневмонія. З дружиною ми понад два роки шукали гарного пульмонолога. І таки знайшли лікарку, яка допомогла. Але вона порадила переїхати в місце з ліпшою екологією. Тож 2012 року я з сім’єю переїхав до Полтавської області, де було чисте повітря, ліс, артезіанська вода з власної свердловини. Цей дауншифтинг тривав до 2015-го. Я працював на ремоуті та відчув на собі переваги віддаленої роботи, яку ще тоді мало хто розумів. Загалом такий формат роботи мене цілком влаштовував.

У той час більшість моїх замовників були з СНД, «постсовкового» регіону — росії, країн Балтії, Казахстану, Середньої Азії тощо. Наприкінці 2013 року в мене був класний проєкт: необхідно було автоматизувати збір і пакування троянд у тепличному господарстві, де їх вирощували під свята — Новий рік, 8 березня, 14 лютого. 72 гектари теплиць — насправді це дуже велика площа. Туди заходиш — посередині доріжка 150 метрів в одну сторону, 150 — в іншу, ще 200 метрів уперед. Найбільші з теплиць — пів кілометра завдовжки з рядками по 200 метрів у кожен бік від центральної доріжки. Тобто краю не бачиш.

Я мав розробити систему для обліку кожної квітки, бо від цього залежали зарплати тих, хто збирає та сортує троянди. І ще було з десяток різних стадій у роботі, які потрібно було врахувати. Я був архітектором і менеджером команди розробки. Приїхав до клієнта, — це було відрядження в іншу країну, — вивчив задачі, написав технічне завдання, найняв людей в Україні, і ми зробили MVP та запустили першу тестово-експлуатаційну лінію в одному з тепличних комплексів.

Переїзд до Києва

На фрилансі зручно працювати, бо ти сам будуєш робочий графік. Але такий формат має складнощі: ти повинен знайти клієнта, переконати його, що ти найкращий, виконати роботу, потім упевнитись в отриманні оплати за неї й одразу шукати нового клієнта. Коли на тебе працюють інші, треба шукати роботу й їм. Зрозуміло, що ти отримаєш відсоток з оплати їхньої праці, але все одно у підприємця турбот у сто разів більше, ніж коли працюєш на когось.

2015 року я знайшов постійну роботу в одній київській компанії, і разом з родиною ми переїхали до столиці. Моя родина по лінії мами звідси, тож моє дитинство частково минуло на Оболоні та Подолі.

У наступних кількох компаніях працював приблизно по року. Цілком нормальний досвід для індустрії: приходиш, вивчаєш щось нове, зростаєш. Але твої вимоги до кар’єрного, технічного розвитку роботодавець може не задовольнити. Ніхто не зобов’язаний сидіти на одному місці. Робота має бути комфортною для обох сторін. Навіщо себе мучити? Якщо це не те місце, де ти себе бачиш — ну ок, пішли далі.

Рішення про релокацію

2019 року я вирішив переїхати з України. Я розглядав переїзд у Європу, а також дивився в бік Канади та Сполучених Штатів. Про це я повідомив компанію, в якій я працював на той момент. Я вже встиг зробити свій внесок як Technical Lead і для команди, і для компанії. Мені відповіли: «Без проблем, ми можемо спробувати запроцесити тебе на робочу візу Н-1В. Приїжджай до нас, у нас є офіс у передмісті Бостона».

На фото ліворуч: вулиці Бостона, штат Массачусетс

2020 року завдяки міграційній політиці тодішнього президента США Дональда Трампа багато кого не пустили в країну. А навесні світ зіткнувся з коронавірусом.

Тож анкету мою подали лише у лютому 2021 року. Вона пройшла перший відбір. Потім наприкінці березня чи початку квітня її подали на наступний етап. Річ у тім, що є певне обмеження на кількість віз, які США видають для працівників з інших країн.

Є регулярна процедура, коли анкету розглядають приблизно три місяці. Моя компанія профінансувала так званий преміум-процесинг — за додаткову плату, щоб розгляд тривав лише два тижні. На початку червня 2021-го я отримав результат — «дозвіл на роботу в Сполучених Штатах схвалений».

Онлайн заповнив анкети на всю сім’ю, біографію, форму DS-150, яку вимагають абсолютно від будь-якої людини, що в’їжджає в США (навіть за туристичною візою). Єдиний нюанс — для кожного типу візи різний консульський збір. Його ми платили у консульстві Сполучених Штатів. Там була окрема цікава історія: туди не можна приносити електронні предмети, навіть брелок від ключів до автомобіля. Тому ми попросили знайомого, і він три години сидів у машині, поки ми стояли в черзі — у приймальні дні там збирається здоровенна купа людей. Усередині тебе, як в аеропорту, сканують з металодетекторами, проводять через «рамку» тощо.

Це було 26 липня. Але за робочою візою Н1В можна в’їхати не раніше ніж за десять днів до початку фінансового року, який настає з 1 жовтня. Усе прив’язане до нього.

Переїзд до США

Я прилетів у Сполучені Штати 21 вересня. Спочатку сам, а за пів року до мене приєдналася сім’я. В аеропорті мене зустрів знайомий і відвіз до готелю.

Перші враження: Штати — «одноповерхова» країна. Громадський транспорт де-факто є, але можна сказати, що лише як ідея. Щоб комфортніше переміщуватись, варто орендувати автомобіль.

Своє американське житло я знайшов ще в Україні. У цьому плані не все так складно. В США поширені компанії, бізнес яких побудований на здаванні в оренду нерухомості. Послугами однієї з них я скористався, підібравши собі квартиру на їхньому сайті, — як показала практика, не дуже вдало. Все було непогано до травня, а потім відкрили басейн у дворі. Технологічне приміщення, де стояло обладнання з фільтрами, обігрівачами до цих фільтрів, було якраз навпроти мого вікна. І це був такий шум-гам, вібрація — просто пекло. Жодних санітарних норм тут не дотримуються.

Робоче місце та ліжко Михайла у Штатах в перші дні після переїзду

Мою розповідь можна розділити на дві гілки: «чому я хочу жити у Сполучених Штатах» і «чому я НЕ хочу жити у Сполучених Штатах». Якщо починати з першого, то скажу, чому взагалі кожному варто пожити в США. Я бував за межами України лише під час короткострокових поїздок. Втім, коли ти саме переїжджаєш до іншої країни, то не маєш там знайомих, не знаєш тамтешньої культури, звичаїв — це стресова ситуація, а ще абсолютно новий досвід.

У США ти потрапляєш наче в іншу цивілізацію, де багато чого відрізняється від звичних нам речей: одиниці вимірювання, правила дорожнього руху (які в США насправді значно простіші, ніж наші). Менша кількість дорожніх знаків, значення котрих часто продубльовані в текстовій формі. Дорожня розмітка більш інтуїтивна й адаптована до того, щоб зменшити вплив людського фактору на дорожній рух. Багато світлофорів налаштовані на одночасний проїзд тільки в одному напрямку, або ж коли траєкторії зустрічного транспорту не перетинаються.

Плюси Штатів

У США непогана інфраструктура. Легкість і доступність усього: послуг, товарів. Особливо просто — це доставка з Amazon і повернення, якщо тебе щось не влаштовує. Хоча можна додати й ложку дьогтю: часто в коробці вільного місця ще на 7–10 таких самих замовлень за обсягом — фактично ти доплачуєш за те, що разом з пакунком привезли повітря, запаковане в пластик). Як на мене, єдиний спосіб боротьби з цим — преміум-підписка на сервіси Amazon, бо вона покриває вартість доставки всіх посилок.

Ще один плюс цієї країни — доступність кредитів, іпотеки тощо. До того ж в США я почувався доволі захищеним (але розумію, що це працює не для всіх, та й загалом сильно залежить від населеного пункту та штату). Копів тут тригерить, коли кажеш: «I need help». Вони змінюються на очах і всіляко намагаються допомогти. Щоправда, не в той момент, коли виписують протокол — тоді можна отримати величезну порцію агресії з боку поліцейського. Такий досвід у мене був в аеропорту Бостона.

Багато речей пристосовано для людей так, щоб вони навіть не виходили з машини. Йдеться не тільки про їжу, як у McDrive, — можна придбати безліч товарів, залишаючись в автомобілі. Як і зняти гроші з банкомата, коли ти в машині.

Вперше я повертався до України перед Новим роком, і мені було потрібно зробити ПЛР-тест. Я так само під’їхав, мені з віконечка дали контейнер, у якому стерильні пакети. За мною простежили, що все роблю правильно; я запакував тест у стерильний пакет, повернув — і все, отримав результат на імейл. Щоправда, вже коли був в Україні. На щастя, для перельоту США — Україна тест не був потрібен. Страхова компанія заплатила за цю процедуру. Багато що зроблено спеціально для того, щоб ти був максимально ледачим. Не знаю, чи можна це вважати однозначним плюсом або мінусом.

У США непогана інфраструктура. Легкість і доступність усього: послуг, товарів

Мені сподобалось, що люди з проблемами опорно-рухового апарату можуть приїхати до магазину, і прямо під самими дверима для них буде спеціально виділене місце для автівки. В Україні є місця для людей з інвалідністю, але в США їх використовують за призначенням. Людина пересідає — сама або з допомогою персоналу — на спеціальний візок на електричному ходу, і їздить на маленькій машинці-візочку по магазину.

Бачив ситуації, коли підʼїжджає автомобіль, звідти виходить старенька, бере табуретку-ходунки, десять метрів переміщується до електричного візка, яким можна їздити по магазину, сідає на нього і вирушає за покупками. Всі американці кермують — від малого до старого. Автомобілів в країні дуже багато — вони в кожній сім’ї, у кожної людини. У шістнадцять років дитина може отримати спочатку так звані learners permit, здавши теорію. Сів у машину — і два роки катаєшся. Я також маю такі: не дійшов до складання road test і отримання пластикового посвідчення.

Ще з плюсів — по всій країні безліч хайвеїв: ні світлофорів, ні перехресть. Дозволено рухатися зі швидкістю до 65 миль на годину (близько 105 км на годину), в деяких штатах цей ліміт інший. У цьому плані дуже класно, бо Америка велика і значні відстані можна долати швидко.

Так поступово переходимо до частини «чому я НЕ хочу жити у Сполучених Штатах». Як я і казав, такого громадського транспорту, як у нас (автобус, тролейбус, маршрутка), майже немає. Двічі на тиждень я їздив з дому до офісу, відстань — 21 миля (трошки більше ніж 30 кілометрів). Аби дістатися туди громадським транспортом, мені потрібно було їхати чотири години. 30 кілометрів! Машиною по хайвею я доїжджав за 26–27 хвилин. Якщо їхав мальовничими містами, селами, це займало 45–50 хвилин. Щоправда, в деяких місцях комусь таланить більше: там може ходити електричка.

Америка — не пішохідна. Тільки великі міста, як Нью-Йорк, Бостон чи Сіетл, мають пішохідну інфраструктуру.

Легальна «нечесність»

Я жартував з американцями: «Ми побороли вашу бюрократію за допомогою корупції». США — нереально бюрократизована країна. Наприклад, я як людина, що тільки приїхала до країни та не мала кредитної історії, кредитної картки, був для них «чорною скринею». Вони не знали мого фінансового становища, не розуміли, чи я сплачуватиму борги. Тому спочатку було дуже важко.

Там те, що легально з юридичного погляду, доволі часто є несправедливим на людському рівні. Тебе намагатимуться обманути, аби витягнути максимальну кількість грошей, але чинитимуть при цьому за законом. Наприклад, для пересічної людини, яка винаймає житло у Штатах, страховий внесок (security deposit) становить 500–800 доларів. А для «незрозумілих» — мінімум одна місячна вартість оренди (у мене вона складала $2530 на місяць). До речі, мій security deposit мені так і не повернули (точніше, його загубили по дорозі до мене, а повторно надіслати чек чи зробити пряму виплату на мій рахунок відмовилися) — таким чином, я втратив близько двох тисяч доларів.

У США ти платиш абсолютно за все. Ніхто не дасть поради, якщо про це не попросиш. А якщо запитаєш і тобі порадять, ти повинен будеш за це заплатити.

Трохи про ціни: ліворуч — українська сіль на прилавці американського супермаркету за $2,99; праворуч — чек за сендвіч з беконом та авокадо, курячий рол, клаб-сендвіч з копченою індичкою та сочевицю по-тосканськи на суму $36,25

У мене була епопея з комунальними послугами. Вони там підключаються на конкретну людину, а не на власника житла. Ти орендуєш порожню квартиру, у якій ні світла, ні газу. Коли я приїхав, спочатку мені було потрібно отримати social security number — це як наш ідентифікаційний код. Він необхідний для багатьох речей: щоб влаштуватись на роботу, відкрити банківський рахунок, кредитну карту, посвідчення водія. Він також потрібен, щоб у разі чого до нього можна було прив’язати борги...

Вже у США я приїхав до Social Security Administration. COVID-19 триває, все зачинено, на дверях номер — телефонуйте. Подзвонив — призначають зустріч за півтора-два тижні. Коли я туди приїхав, там був взагалі порожній зал, сидить тільки співробітниця та приймає документи. Пускають по одній людині, на яку виділяють 20 хвилин. Тож з моменту приїзду минуло три тижні, поки я зміг отримати цей код.

Але добре, що компанія, яка здавала цю квартиру, поставилася з розумінням та під’єднали на себе всі комунікації. І за те, що вони стали таким посередником, брали додатково за кожну з комунальних послуг ще 15 доларів. При цьому, до речі, лічильників ти не бачиш — не знаєш, чи реальні у платіжках показники. Коли я виїжджав, у мене ще не закінчилася оренда, я від’’єднав усі комунальні послуги, але наостанок отримав рахунок за період, коли ми там вже не жили — 70–80 доларів за ці посередницькі послуги компанії. І оскаржити таке практично неможливо.

У «рабстві» банків і страхових компаній

США, як вони кажуть, «вільна країна», але тільки на перший погляд. Насправді до цієї гарної картинки — стрижених газончиків, фонтанчиків, клумбочок, — можна «торкатися» лише очима. Кругом стоять таблички no trespassing («не заходити на територію»). Земля розділена і завжди чиясь. У лісочок ходити не можна, бо там койоти, змії чи щось зарегульовано. Багато пляжів з виходом до океану є приватними. Тобто ти не можеш туди навіть зайти, бо це чиясь територія. Приїдеш в якесь місто — там найближчі до пляжу парковки будуть суто для місцевих жителів.

Рабство нікуди не зникло — воно просто змінило свою форму. Якщо раніше людина була рабом іншої людини, то нині — страхової компанії або банку. Якщо у тебе немає кредитної історії, кредитної картки — ти лузер. Тобі треба або постійно знімати готівку, бо платити з дебетової картки ще та історія: наприклад, ти платиш за щось, твої гроші «заморожуються» на картці, минає два дні — ще одна транзакція, і списується така ж сума, а ця перша транзакція висить, доки не спливе її термін. Потім за тиждень гроші повернуться, але виглядає дивно. Легально, але геть не чесно.

Взяти в оренду авто можна лише з кредитною карткою. З дебетовою не дадуть, тому що з неї не можна буде потім списати якусь суму грошей. Отримати кредитку не так просто: наприклад, можна відкрити так звану security card: певну суму вносиш на банківський рахунок як депозит — і тобі дають на ці гроші (або трохи більше) кредитну картку. Для своєї першої кредитки я вніс 849 доларів, мені видали картку на 1000 доларів. Відсоткова ставка за кредитом становила 26% річних, хоча якщо ти вносиш цю суму на карту в зазначений термін, то не платиш відсотки, а це позитивно впливає на кредитну історію. Єдиний плюс цієї карти, що при оплаті з неї немає цих подвійних транзакцій.

Перша автівка, яку Михайло взяв в оренду в США

Ти можеш купити машину за готівку, взяти в кредит або у лізинг. Перші місяці я їздив на орендованих машинах, а потім взяв у лізинг. Він надає гарний буст для кредитної історії, а ще у кожного автовиробника є лізингові програми для працівників із H1B та L1B візами. Щоб їздити на авто, треба мати страховку, яка коштуватиме шалених грошей — за першу я заплатив трохи більше як 900 доларів на пів року.

Окей, я нова людина, у мене немає водійського посвідчення тощо. Але минає шість місяців, у мене немає жодного страхового випадку — і та сама компанія збільшує мені наступний піврічний страховий платіж, виставляючи суму у 2700 доларів. На всі питання телефоном «А чому так?» ніхто не відповідає. Врешті я просто відмовився від них і купив страховку в іншої компанії за 700 доларів. Так вони ще чотири місяці діставали мене: «А чого ти? Ну прийди до нас! Ми тобі знизили внесок до 1400 доларів, повернись».

Сегрегація за кольором шкіри, соціальними класами, територією

У Штатах насправді велика дискримінація, расизм нікуди не зник. Звідси випливають рухи на кшталт Black Lives Matter. Це сильно відчувається. Як і негатив від афроамериканців до людей з білою шкірою. Але це не повсюдно. Ти можеш прийти до установи, де персонал — афроамериканці, і взагалі не відчуваєш упередженості, люди привітні.

У Штатах велика сегрегація не тільки за кольором шкіри, а й класова. Їдеш містом, бачиш квартал з гарними будиночками, скошеною травою, красивими фонтанчиками та клумбочками, а через пів кілометра тією самою вулицею — трейлерні парки з вагончиками 6 на 10 метрів, поруч валяється мотлох.

Так само існує сегрегація за територіями. Є загальні закони для всієї країни, а є закони й порядки для конкретного штату. Як і податки. При цьому у селищі або місті, де ти проживаєш, будуть свої правила, податки, штрафи.

До того ж у Штатах поширені «клуби за інтересами»: гольф-клуби, яхт-клуби, «фейсконтроль» за одягом (голубенькі футболочки, білі кепочки, білі шортики)... Там такого дуже багато. І ще спробуй туди потрапити! Можливо, воно тобі й не треба, але абсолютно весь бізнес ходить у такі клуби.

Загалом США — це країна лицемірних і егоїстичних людей. Певно, звучить грубо, але це моя думка. Хоча в цьому є і плюси, наприклад, дотримання особистої дистанції. У нас ти стоїш у черзі, і обов’язково хтось встане за 30 сантиметрів від тебе і дихатиме вчорашніми котлетами в потилицю — це дратує. Там цього немає: ближче, ніж на півтора метра, до тебе ніхто не наближається. Якщо ж так випадково сталося, то людина перепросить за вторгнення у приватний простір.

Повернення до України

У нас з сімʼєю накопичилась велика кількість справ в Україні, ми планували побути в США до вересня 2022 року, а потім повертатися до України через Європу. Одним з факторів, який вплинув на переїзд найбільше, був клімат. Ми жили в Массачусетсі, де з однієї сторони океан, а з іншої — гори. А південніше — рівнина. Отже, потоки повітря постійно змішуються, що в підсумку дає жахливий клімат. З усього року прекрасний період — це тільки 2–2,5 місяця восени. Температурний перепад за добу може сягати до 20 градусів, висока вологість. За зиму може випасти півтора метра снігу. Щоправда, коли я тим жив, більш ніж 50 сантиметрів не випадало. Місцеві казали: «Це дуже скромно, тепла зима». З позитивного — сніг чистять оперативно. Але починають це робити о третій ночі, тож під вікном вся ця техніка тарахкотить. Можливо, варто було спробувати пожити в іншому штаті.

Найсуттєвіша проблема — це вплив клімату на здоров’я. Алергія — одна з найпоширеніших там хвороб. У будь-якому супермаркеті буде величезна полиця з препаратами від неї. Частину з них можна купити суто з паспортом. На початку липня у дружини без певних причин так сильно загострилася алергія, що буквально за два дні ми вирішили — виїжджаємо. Тож влітку ми прилетіли до Польщі, побули там деякий час і повернулися до України.

Михайло з дружиною

Навіть не знаю, хто і коли мені нав’язав цю думку, але все життя я чомусь вважав, що повинен переїхати жити у Сполучені Штати. Був стереотип, що США — найкраща країна зі свободою вибору. Так, у центрі Бостона можна зустріти людину, яка курить траву — і їй нічого ніхто не зробить. Але там немає справжньої свободи, усе зарегульовано. Нам розказують, якою має бути правильна демократія, але у них її немає. В Україні, попри корупцію і му*аків, яких часто зустрічаєш (а їх не менше і в Штатах, і в Європі), ця свобода є.

Ще з дитинства навʼязували думку переїхати в США, бо «там багато грошей і можливостей», але ж ніхто нічого не «насипає» просто за те, що ти в країні, а платять за роботу. Ти гвинтик у великому механізмі, якого привезли для виконання задач.

Там немає чесності. Якщо у нас тебе хтось намагається обдурити на ОLX чи Prom, ти можеш поборотися з шахрайством. А там обдурюють в легальний спосіб — і нічого з цим не вдієш. У Штатах надбагато шахрайства різного штибу: телефонного, поштового тощо. Особливо це відчувалося торік, коли громадянам США надавали донати від держави в межах подолання наслідків коронавірусної пандемії. Постійно хтось телефонує і пропонує допомогу в отриманні такого донату або ж, наприклад, представляються IRS, податковою службою в США, і кажуть, що у тебе проблеми з податками й тобі терміново потрібно їх розвʼязати.

У цю країну важко було потрапити, а ще важче — звідти поїхати. Причому там ніхто насильно не утримуватиме — ти робитимеш це сам, перебуваючи в полоні ілюзій та бажань.

Так, в Україні війна. Але усі війни рано чи пізно закінчуються. Так, є перманентні, довгі, але й у них гарячі фази не вічні. Ізраїль з Палестиною десятки років воюють, але це не заважає їм жити, розвиватися, людям покидати країну, повертатися. До релокації я жив набагато комфортніше, ніж потім у США. І зараз мені в Києві так само комфортніше, ніж було у Сполучених Штатах, попри всі негаразди та недоліки.

Про постійне навчання та плани

Я пішов у перший клас у 1990 році, а зараз 2022-й. І весь цей час я не переставав вчитися. У нашій індустрії, якщо ти зупинився, — тобі кінець. Це як плисти проти течії: поки рухаєшся, маєш результати. Перестаєш — течія зносить у болото, де вже нічого не зробиш. Навчатися потрібно постійно: ніколи не пізно, ніколи не соромно чого-небудь не знати, щось запитати.

За більш ніж 20 років досвіду я опанував близько 20 мов програмування. Є ті, які використовую щодня: Ruby, JavaScript, TypeScript. Деякі менше — Rust, Go, Java, трошки Scala. Деякі дуже давно не використовував (PHP, Pascal, Basic). Але ж річ не в кількості, а в тому, чи знаєш ти основні принципи і все те, що робить ту чи іншу мову корисною.

Є велика різниця, як наймають людей у нас і в Штатах та ЄС. В Україні здебільшого шукають людину під конкретну спеціалізацію, бібліотеку і часто не заморочуються щодо знань базових речей. За кордоном частіше звертають увагу на останнє. Бо конкретну бібліотеку можна вивчити за місяць-два — сьогодні це щось нове, унікальне, а завтра воно вже нікому не потрібне. На жаль, цього багато хто не розуміє, особливо світчери: вони прийшли на курси, їх там навчили React, і люди «шльопають» формочки, а те, чому ці формочки «туплять» чи не працюють, навіть не замислюються.

Наразі я вже не працюю в компанії, що зробила мені робочу візу в США, але я дуже вдячний їм за те, що дали можливість здобути унікальний досвід. Загалом це була одна з найкращих команд, з якою мені довелося працювати. Але потрібно рухатися далі. Я віддав 37 місяців свого життя і старань заради них — вважаю це своєю платою за здобутий досвід.

Похожие статьи:
Верховна Рада України зареєструвала законопроєкт, що визнає «платформи спільного доступу до інформації» як окремі суб’єкти медіа...
А также: подготовка к сертификации и собеседованию, аналитика приложений за 2016, задачки по RxJava, распределенное пианино, подкаст...
Для кого этот курс? Курс рассчитан на тех, кто уже знает HTML & CSS, знаком с JavaScript на среднем уровне и готов двигаться дальше....
8 лютого уряд схвалив новий законопроєкт, розроблений Міністерством економіки України, щодо посилення захисту працівників....
DOU поспілкувався з айтівцями про те, чому вони не планують їхати з України та свідомо обрали жити й працювати тут. Для...
Яндекс.Метрика