«З початку війни батьки наполягали на вступі у закордонний виш». Підлітки — про те, чому обрали IT-освіту в українських університетах
Початок широкомасштабної агресії росії проти України вплинув не тільки на поточну економічну ситуацію та ринок праці, а й на освітні процеси в країні — особливо відчутно це торкнулося навчальних закладів, розташованих на окупованих чи прифронтових територіях, які були змушені перейти в онлайн.
Водночас для абітурієнтів відкрилися нові можливості: закордонні виші пропонували спрощені умови вступу, стипендії, додаткові місця. Утім, не всі з них захотіли покидати Україну. Чому? DOU розпитав про це самих майбутніх айтівців, які навчаються на перших курсах університетів Харкова, Львова й Києва.
Олена Бєлєвцова, 18 років, студентка 1 курсу Харківського національного університету радіоелектроніки, спеціальність — «комп’ютерна інженерія»
Я родом із Харкова. Через війну сім’я тимчасово виїжджала в Кременчук, але за три місяці ми повернулися додому, тож тепер я знову мешкаю в Харкові.
Перед тим як вирішити, куди вступати, я ознайомилася з рейтингом найкращих університетів України, переглянула всі освітні програми, дотичні до IT-сфери, й вибрала Харківський національний університет радіоелектроніки. Попередньо проведене дослідження допомогло впевнитися, що саме в цьому університеті можна здобути якісну вищу освіту, поглиблені знання в галузі інформаційних технологій.
Я вже четвертий рік навчаюся в академії комп’ютерних інформаційних технологій «Кит». Займалася Front-end, використовуючи мови HTML, CSS, JS та PHP, а також фреймворки й CMS (WordPress, Drupal, Laravel). Загалом усе вдавалося добре, у мене була сильна мотивація та інтерес. Власне, тепер я намагаюся знайти себе у сфері IT, тож і спеціальність шукала відповідну.
Вибирала з-поміж двох: «комп’ютерна інженерія» й «електроніка». Перша спеціальність — більш технічна, друга — творча, бо освітня програма, зокрема, передбачає роботу з Photoshop, Figma, обробку фотографій та відео, дизайн і створення макетів сайтів, а з технічного там тільки розробка самих сайтів за макетами. Тож у мене була можливість надалі займатися розробкою сайтів, що мені дуже подобалося, або ж спробувати щось нове (програмування, розробка мобільних або консольних застосунків). Я вирішила пізнавати світ, не тримаючись лише за сайти й дизайн, тому вступила на «комп’ютерну інженерію».
Широкомасштабна війна жодним чином не вплинула на мій вибір. Я вже давно хотіла стати студенткою Університету радіоелектроніки і йшла до своєї мети. Навіть записалася в підготовче відділення при навчальному закладі, щоби поглибити знання з математики й української мови, а також ознайомитися краще із самим університетом ізсередини.
Окрім ХНУРЕ, я подавала документи ще у Харківський політехнічний інститут та Харківський аерокосмічний університет. Але це було про всяк випадок, бо хотіла вступити саме в університет радіоелектроніки. Крім українських вишів, також розглядала Варненський університет менеджменту в Болгарії. Проте українські державні виші мають перевагу — це бюджетні місця й стипендія. У Варненському університеті такого, на жаль, немає, а платити великі кошти за освіту моя сім’я не в змозі. Також мені не сподобалася їхня поверхнева освітня програма. В Україні заявлені у болгарському виші знання можна здобути в університетах на перших курсах. Тож вибір на користь ХНУРЕ був очевидним. Мені вдалося вступити на бюджет, хоч я і не була задоволена тим, як склала національний мультипредметний тест. Через хвилювання припустилася помилок у завданнях із математики, але рейтинговий бал 186,6 — не так і погано :)
У зв’язку з бойовими діями заняття у виші відбуваються онлайн — навчатися очно небезпечно, але неабияк хотілося б. Маємо застосунок із розкладом занять — навантаження не дуже велике (готуватися до національного мультипредметного тесту було складніше). Також я вже почала готуватися до пар, зокрема з програмування: вчу С++, повторюю шкільну програму з фізики, математики, англійської — вдається дуже добре.
Мову програмування вивчаю за відео на ютубі. Роблю це тільки місяць, тож великих проєктів ще не було. Наразі лише пробую виводити різними шляхами текст, напрацьовую навички з динамічної зміни стилів тощо. Мені сподобалося, тож хочу й надалі вчити поглиблено С++ і створювати щось значуще. А цікавість до математики в мене з’явилася ще у 9 класі. Її розвинула моя репетиторка, яка гарно подавала матеріал і я отримала більше розуміння шкільної програми з цього предмета. Тож тепер математику та фізику я добре знаю і вже просто повторюю формули, теореми, визначення.
Спеціальність, університет і сферу навчання я вибирала самостійно. Розумію, що це престижно і галузь компʼютерної інженерії має майбутнє; натомість фахівців, які б гідно представляли країну на міжнародній арені, бракує. Хочу стати однією з тих, хто покращить авторитет України серед країн Заходу, та показати, що держава з репутацією аграрної готує професіоналів вищого ґатунку.
Поки що не знаю остаточно, ким буду після випуску. Зараз я шукаю себе. До університету хотіла бути розробницею сайтів, але все може змінитися.
Артем Титянюк, 17 років, студент 1 курсу Київського політехнічного інституту ім. Ігоря Сікорського, спеціальність — «інженерія програмного забезпечення»
Я з Кременчука, але переїхав до Києва на навчання. КПІ вибрав із кількох причин: по-перше, це один з найкращих технічних закладів вищої освіти України, а по-друге, його рекомендували знайомі, які тут навчалися.
Про закордонні університети, чесно, навіть не думав. Якщо всі поїдуть, хто потім повернеться в країну, аби розбудовувати та підвищувати її рівень на світовій арені? Думаю, не більше як 40%. Широкомасштабна війна вплинула лише на місто навчання. Спочатку я розглядав тільки Харків, але з початком війни стало зрозуміло, що Київ значно безпечніший. Власне, мої батьки на це вплинули: коли не було війни, вони агітували за Харків, однак бойові дії змусили змінити думку.
Вибрав «інженерію програмного забезпечення», оскільки цікавлюся розробкою і програмуванням. Я впевнений, що повсюдна потреба в ІТ-спеціалістах неабияка — і ще довго залишатиметься актуальною. Інших спеціальностей я не розглядав. Одразу подався на «інженерію програмного забезпечення» через її сучасність та дефіцит фахівців на ринку. Багато людей хочуть в ІТ, але усім потрібні не абиякі працівники, а висококваліфіковані. Я вважаю, що зможу бути таким.
У КПІ потрапив на бюджет. Навантаження наразі невелике, але це ж лише початок. Фізику та математику люблю зі школи, зокрема через складність, тому для мене цікаво все, що з ними пов’язано. А ще сім років займаюся шахами, тож підозрюю, що мої вподобання пов’язані якраз із цим спортом.
Наразі ми навчаємося дистанційно. Це непогано, адже так маю більше вільного часу; проте хочу відвідувати заняття офлайн, де є прямий контакт з усіма студентами та викладачами.
Після завершення навчання планую зробити свій внесок у розвиток ІТ нашої країни. Сектор ІТ наразі становить 4% ВВП. Але, як сказав наш президент Зеленський, потрібно підняти його до 10%. Що можу зробити для цього я? Насамперед працювати в українській компанії. Нашій державі потрібно більше кваліфікованих працівників. Коли стану таким, зможу ділитися досвідом з іншими людьми, зокрема й студентами, які йдуть на ІТ-спеціальності. Про викладацтво поки не замислююся, але все можливо.
Юрій Сагайдак, 17 років, студент 1 курсу Українського католицького університету, спеціальність — «комп’ютерні науки»
Питання вибору спеціальності для мене було доволі простим. Ще протягом навчання у школі я зацікавився програмуванням, у 10 класі почав роботу з науковим керівником над пристроєм, який би допомагав людям із порушеннями зору.
Моя розробка збирає інформацію про оточення (відстані до різних перешкод) та перетворює її на звучання нот різних частот. Нота відповідає за напрямок до перешкоди, а її гучність — за відстань. Тож якби поряд зі мною був стіл, наприклад, зліва, то я б чув ноту до і, залежно від відстані до цього стола, гучність ноти змінювалася б. Якби цей умовний стіл почав рухатися за годинниковою стрілкою, то частота ноти зросла б; проти годинникової — навпаки.
Раніше я займався предметними олімпіадами з фізики та астрономії. Але у
А от визначальним у виборі університету, мабуть, стало моє рішення залишитися у Львові, і це дуже звузило перелік можливих навчальних закладів. Ключових факторів було кілька: спільнота університету (виняткові студенти та викладачі), умови (великий простір зі спеціально облаштованими для навчання місцями) та той факт, що мій старший брат закінчив УКУ.
З інших вишів я розглядав ще Львівський національний університет ім. Франка та Львівську політехніку, проте це були варіанти радше для підстраховки. Враження про УКУ все ж таки було найкращим.
Ще з початку широкомасштабної війни батьки наполягали на вступі в закордонний виш, бо можливості значно розширилися порівняно з минулими роками. Проте я дуже не хотів виїжджати з країни, адже це б означало, що доведеться припинити спілкування з великою кількістю друзів, вийти з громадської організації «Спадщина», яка за 10 років стала для мене другою сім’єю. Це спільнота, яка займається вихованням патріотичної молоді. До неї я потрапив ще у 8 років — і сьогодні з командою вже організовую табори, воджу юнацтво в походи та долучаюся до волонтерства. У питанні їхати чи залишатися відіграла роль і моя громадянська позиція. Хоча я усвідомлював, що, здобувши освіту в закордонному ВНЗ, зможу повернутися в Україну, але все ж не хотів покидати країну.
В УКУ заняття відбуваються офлайн, і я надзвичайно цьому радий. Вступ відкрив для мене велике коло нових знайомств, тоді як онлайн-навчання унеможливило б це. Про навантаження поки складно говорити, бо більшість пар поки були ввідними. Але можу вже сказати, що найцікавішими виявилися пари з математичного аналізу: вчитель уміє розрядити нудну атмосферу формул доцільними жартами. Складнощів поки не викликав жоден предмет. Проте я не впевнений, чи в майбутньому не вилізуть підводні камені.
Зараз я планую ближче ознайомитися з комп’ютерними науками, адже попередній досвід є доволі поверхневим. Сподіваюся, що за чотири роки у виші знайду саме ту нішу в ІТ, в якій мені буде цікаво реалізовуватися. Думаю, що ще протягом навчання почну працювати, однак наразі мені складно сказати, буде це робота над власним проєктом чи я оберу роль найманого працівника.
Денис Стефак, 16 років, студент 1 курсу Львівської політехніки, спеціальність — «безпілотні літальні апарати»
Першокурсником я став трохи раніше за інших — у 16 років, — адже в школу мене фактично віддали ще у 4 роки (хоча за три дні після першого дзвоника й виповнилося 5 :). Я родом з Івано-Франківщини, з невеликого села Сопів у Коломийському районі. Серед закладів вищої освіти я обирав між Львівською політехнікою, Івано-Франківським національним технічним університетом нафти і газу та одним вишем із Сум (назви, на жаль, не згадаю). У пріоритеті — політехніка: знав, що саме звідти кожного року випускаються провідні спеціалісти технічних галузей. Цей навчальний заклад був чимось знайомим для мене, як і сам Львів, до того ж відомий хорошою репутацією.
Варіант із закордонним університетом був малоймовірним. Хоч я й непогано знав англійську, але розумів, що мені не стане сил для навчання іноземною. Батьки просто допомогли мені вибрати той заклад, який максимально відповідав би моїм бажанням, а також, як люди з більшим досвідом, підказали, які університети варто відсіяти.
Серед спеціальностей був вибір. Мене тягнуло до автоматизації, роботів і дронів. Я хотів розробляти наземні апарати, бажано з «ногами», тобто те, що може ходити землею нарівні з людиною чи твариною. Але в певний момент мене осяяла думка, що пересічну місцевість легше перелетіли, ніж пройти. І зрештою я вибрав те, де мені підходили умови вступу; й те, що було найближчим до робототехніки за сенсом, — «безпілотні літальні апарати». А війна лише підсилила бажання здобути таку освіту. Якби на полі бою замість людей стояли автоматизовані дрони, вдалося б урятувати багато життів ще до самої битви. Ба більше, всі ми знаємо той самий легендарний турецький БПЛА, який, можливо, в цей момент палить русню по всьому фронту. Виникає запитання: «Чому турки можуть, а ми ні?» І це варто виправляти.
Взагалі, цікавість до робототехніки й суміжних галузей з’явилася тоді, коли батько посвятив мене в культуру комп’ютерних ігор. Я грав багато у що, але найбільше часу проводив у технічних конструкторах-пісочницях різної стилістики. До прикладу, гра Besiege, де потрібно створити середньовічні осадні машини з функціональних блоків. Або щось ближче до спеціальності, де я навчаюся, — Kerbal Space Program — «пісочниця» про космічну програму та конструювання ракет, шатлів із подальшим їх запуском на інші планети. Водночас мені легко давалася фізика й математика, я захоплювався механізмами й принципами їхньої роботи, часто навіть намагався робити щось подібне власноруч. Крім того, з раннього дитинства я складав Lego без інструкції. Тож вибір спеціальності певною мірою був очевидним :)
Зараз весь перший курс ходить на пари очно. Можливо, з опалювальним сезоном нас переведуть на дистанційне, списавши на коронавірус. Процес навчання доволі простий (думав, буде складніше). Нас не надто навантажують, але й байдиків не б’ємо. Поки найцікавішим предметом є «Нарисна геометрія та інженерна графіка», простими словами — креслення. Для мене це медитативне заняття, яким під хорошу музику можу займатися годинами.
Україна лишень набирає обертів у технологічному розвитку, тож хто, як не ми — випускники-інженери, — має стати в авангарді цієї модернізації. До того ж частина моєї країни зруйнована. Хоч мого дому чи рідних не зачепило, але це частинка моєї держави, тож хай і не мені самому, але потрібно відбудувати зруйноване. А ще ліпше — зроби все краще, ніж було раніше.
