Фултайм-робота — програмувати та рятувати котів. Історія українського айтівця-зооволонтера

Андрій Нікішаєв — Senior Solution Architect та розробник із понад 20-річним досвідом. А також — зооволонтер, який роками рятує котів у Києві та передмісті. Ми поговорили з Андрієм про його волонтерську діяльність, порятунок тварин із квартир після початку повномасштабної війни та ставлення багатьох людей до своїх хатніх улюбленців без рожевих окулярів.

Я працюю в ІТ уже понад 20 років, з підліткового віку. З шести років зацікавився комп’ютерами, і мій дідусь, який був директором школи, вчив мене потроху програмувати — чи то на Basic, чи то на Fortran. Так, вже у 12 років я отримав свій перший підробіток через знайомого тата — розробника із США, який працював над драйверами для відеокарт. Він делегував мені прості задачі та платив мені за те, що я їх розв’язував.

Власне, так і почалася моя кар’єра. До університету я вже підробляв на різних проєктах як фрилансер і йшов важким шляхом: писав на C та Assembler. Коли вступив на мехмат до університету Шевченка і почав думати про постійне працевлаштування, то зрозумів, що ці мови не тільки складні, а й малооплачувані. Тож пішов у веброзробку.

З другого курсу університету працював фултайм. Спочатку у невеликих ІТ-фірмах, зосереджених на вебдизайні, а після випуску у 2007 чи 2008 році влаштувався до UKRSIBBANK, де працював над внутрішньою CRM/ERP-системою.

Потім фрилансив, розробляв ігри для соцмереж, був СТО в Shafa.ua — там пропрацював недовго, адже потрапив у ДТП і був змушений піти на тривале лікування.

Згодом я працював у низці стартапів і разом з Deloitte просував створення спільноти для стартапів «How to start a startup», яка б допомагала їм розвиватись. Також пилив власний проєкт — платформу Essenly з «вижимками» із книг. Річ у тім, що у свій стартапний період я читав багато бізнес-літератури, і більшість цих праць була «водою» — сенс усього написаного можна було б умістити на кількох десятках сторінок. Тож я вирішив створити сервіс з конспектами. Мегастартапу не вийшло, але корисний досвід я здобув.

Зараз я працюю розробником в компанії Level і велику частину своєї зарплати вкладаю у власний фонд з допомоги тваринам.

«Волонтерська історія почалася з кошеняти біля будинку»

Я допомагаю тваринам як волонтер близько п’яти років. У 2017 році у мене вперше з’явився кіт — це був улюбленець моєї тодішньої дівчини, ми якраз з’їхалися. І життя з котом мені вельми сподобалося, хоча своїх улюбленців я до того не заводив, дарма що тварин любив з дитинства.

Тоді ж я вперше натрапив на кошеня, якому потрібна була термінова допомога. Одного дня, повертаючись додому з магазину, я побачив дуже схвильованих сусідів. Якийсь чоловік не помітив кошеня, що сиділо на колесі його автівки, та переїхав тваринку.

Я швидко побіг у квартиру за боксом для кошеняти, і ми разом з цим чоловіком поїхали до клініки, де тваринку прооперували. Кицьку мав забрати до себе цей водій, та в останній момент відмовився — мовляв, виїжджаю з країни по роботі, ніяк не вдасться взяти. Тож я погодився забрати її до себе.

Спочатку ми з дівчиною планували кудись її прилаштувати, але кицька почала хворіти. Ми лікували її протягом чотирьох чи п’яти місяців, назвали Кляксою. І за цей час вона стала невіддільною частиною сім’ї.

Згодом вирішив підібрати з двору ще одне кошеня, яке я регулярно підгодовував. Та у виловлюванні котів я ще був геть недосвідченим, тож мене спіткала невдача. Натомість дорогою додому я побачив кицьку, яка сиділа на кучугурі снігу і волала. Мабуть, хтось її викинув, вона зовсім не була схожа на вуличну. І я забрав її додому, назвав Квіточкою.

Так і почалася моя історія як зооволонтера. Я підбирав тваринок, яким явно була потрібна допомога: хворих, недоглянутих, покалічених, здебільшого у важкому стані чи тих, хто вже доживає віку. Відвозив їх на лікування, відгодовував та намагався прилаштувати до якоїсь родини.

Моя стратегія — «впарь тваринку усюди, де це тільки можливо». Навіть на нетворкінгах, бізнес-зустрічах і стартапних тусовках при знайомстві з новими людьми часто відбувався такий діалог: «А у вас є тваринки?» — «Ні». — «А хочете? Ось дивіться, який гарненький», — і показую фото.

Якось я їхав у ліфті з жінкою і просто попросив її взяти кота. Залишив їй контакт, і вона забрала кошеня за місяць.

Коти у мене вдома

Якщо не вдавалося прилаштувати тварину, залишав її у себе. Тож кількість котів удома постійно зростала — зараз їх уже десять.

Одним із таких був Пух. Моя знайома регулярно підгодовувала його і якось увечері побачила, що в кота розідрана половина морди. Вона набрала мене, і наступні пів року Пух провів у клініці: йому видалили око, він був у поганому стані. 2020 року я забрав його додому. Спочатку він почувався нормально, проте за кілька місяців став апатичним, у нього зник апетит. За кілька тижнів досліджень йому діагностували хронічну ниркову недостатність, викликану лімфомою, а це не лікується. Лікар рекомендував дати котові дожити віку, адже хімієтерапія тільки б завдала тварині зайвого болю. Максимальний прогноз у разі успішної хімієтерапії — рік. Тож я пробув з ним літо, робив уколи знеболювального, і коли його стан вже критично погіршився, то викликав лікарів на дім, і його приспали.

На пам’ять про Пуха я взяв із тієї ж клініки трилапого котика, яким опікувались інші зооволонтери.

Кота Пандика знайшли з поламаним стегном не дуже адекватні люди, які забрали його і нібито «лікували», годуючи кашкою. Звісно, він потребував нормального догляду, тож тварину передали мені. Врешті Пандика прооперували та діагностували хронічну ниркову недостатність. Я забрав його доживати до себе — він пробув у мене лише три місяці.













І так все закрутилося. Я рятував тварин і знайомився з іншими зооволонтерами. Де-не-де ми кооперувалися та працювали разом. Контакти поширювалися, і ось ти вже не тільки підбираєш хворого котика у своєму районі, а їдеш рятувати тваринку на інший кінець міста, звідки подзвонили. Або ж хтось привіз кота, бо не може про нього піклуватись. Мій телефон давно у відкритому доступі в усіляких зооволонтерських групах, тож зв’язатися зі мною не проблема.

Собакам, до речі, я також допомагав, але я не маю можливості брати їх до себе навіть на одноденну перетримку через маленьку площу квартири та велику кількість котів удома. Та і часові затрати на них куди більші, їм потрібні зовсім інші умови.

«Після початку великої війни багато людей виїхали, залишивши тварин помирати у квартирах»

З 25 лютого кількість дзвінків з проханням про порятунок тварин зросла у рази. На жаль, правда така, що після початку повномасштабного вторгнення багато людей виїхали, залишивши тварин у квартирах, де ті повільно й страшно помирали.

Виклики почали надходити здебільшого від сусідів та інших сторонніх людей, які краєм вуха почули, що господарі зачинили тварин і поїхали. Самі господарі зверталися хіба що в одному випадку із десяти — бувало, що вони виїхали кудись на дачу чи в коротку поїздку ще до вторгнення, і не могли повернутися. Але таких меншість.

Тож щоб визволяти покинутих тварин, ми з іншими зооволонтерами зібрали невелику групу та виїздили на виклики з ранку до вечора, доки не починалася комендантська година.

Хтось давав машину, хтось брав інструменти, хтось займався пошуком тварин і перемовинами з господарями про дозвіл ввійти до квартири. Так тривало півтора місяця, за які ми врятували кілька сотень тварин. Потім я був змушений повернутись до лікування, та хлопці й дівчата з нашої команди й далі їздили на виклики до Ірпеня, Гостомеля, Бучі тощо.

Кожен такий виїзд — це ціла історія, і, на жаль, ці історії не завжди мали щасливе завершення. Багато тварин своєї допомоги так і не дочекалися. З тієї інформації, яку я бачив у мережі, створюється враження, що не так багато людей виїздили кудись зі своїми улюбленцями. Тобто масштаби трагедії колосальні. Я сподіваюсь, що тим, хто не забирав тварин і не шукав їм перетримку, хоча б вистачало клепки випускати їх на вулицю — там у кошеняти чи собаки більше шансів на виживання, ніж у замкненому приміщенні без води та їжі.

Пам’ятаю історію, коли представниця «Зоопатруля» приїхала на виклик, а там — мертвий котик у дитячій колисці. Волонтерка ще тиждень не могла отямитися. Схожих історій, на жаль, чимало.

Крім того, що багато людей (якщо їх можна так назвати) не повідомляли про своїх покинутих тварин, нам час від часу перешкоджали їх рятувати. Інколи сусіди, інколи — самі господарі, їх доводилося довго вмовляти. Подекуди палиці у колеса вставляли й поліція з теробороною — зооволонтери бували «гостями» у СІЗО.

Перед тим як заходити до квартири, ми усілякими способами зв’язувалися із господарями, щоб отримати на це дозвіл. Зазвичай цей діалог був спробою домовитися та якось «підлизатися» — мовляв, ми все розуміємо, у вас, певно, не було вибору, тому тваринка й залишилась у квартирі. Робили все, щоб отримати хоч якусь згоду.

Хоча мене вона не надто хвилювала. Пріоритетом було отримати доступ до самої квартири, а цьому часто перешкоджали сусіди. Люди виходили зі зброєю і казали: «Далі ви не підете».

Подекуди ситуації були абсурдними: «Ви зіпсуєте двері». — «А скільки вони коштують?» — «200 доларів». — «Тримайте 400, тільки впустіть». — «Ні, все одно пройти не дамо».

Було, що наші хлопці-зооволонтери чотири рази приїздили на одну й ту саму адресу, а їх не пускали сусіди, викликали поліцію. Врешті їх забрали у відділок і пригрозили великими проблемами, якщо вони з’являться там ще раз. Тварина, на жаль, померла — просто через те, що цілий натовп заважав робити добру справу іншим. Я спілкувався про цей випадок з «1+1», проте мені сказали: «Ця новина покаже Україну в негативному світлі, тому ми про не повідомлятимемо».

Звісно, на противагу згаданим випадкам були історії зі щасливим фіналом і люди, які переймалися ситуацією й усіляко допомагали.

Пам’ятаю, якось ми приїхали за викликом, а нас «пов’язали». Ми пояснили поліцейським, що у квартирі замкнена тварина, а господарі не в місті. Коли встановили зв’язок з господарями й ті надали фотодокази свого перебування, то правоохоронці почали нам допомагати, знайшли десь зварювальний апарат.






Була у нас і щаслива історія з порятунком котиків на проспекті Перемоги. Ми виїздили на цю адресу чотири рази, і всі чотири поверталися ні з чим — нас просто не запускала до під’їзду не дуже адекватна мешканка. Її не переконувало навіть те, що власники дали згоду на наш приїзд. Тут варто сказати, що тварин у квартирі залишили не вони, а орендаторка помешкання.

Коли ми приїхали вп’яте, то повз будинок проходила якась дівчинка. Я запитав її, чи вона не з цього під’їзду, та описав ситуацію: у квартирі вже півтора тижня замкнені тварини, треба допомогти. Вона жила в іншому будинку неподалік, але зателефонувала другові з потрібного нам під’їзду, і той нас запустив.

Коли ми зайшли до квартири, то почули, що щось гудить. А там на дивані був увімкнений фен, що майже повністю розплавився. Думаю, до пожежі залишалися лічені дні, якщо не години. Якби ми не прийшли, з великою ймовірністю квартира, а то й будинок згоріли б. Тварин вдалося врятувати: у квартирі лишились великий чорний мейн-кун та ще одна кішка. Одразу прилаштували їх у добрі руки. Шукали через знайомих, сусідів, волонтерів.

З початку повномасштабної війни врятованим тваринам зазвичай доводилося шукати нових людей — ми дуже рідко віддавали улюбленців безпосередньо господарям. Але таке все ж траплялося.

Якось ми рятували з квартири котика, власниця якого ще до 24 лютого перебувала за кордоном. Кіт залишався вдома з її хлопцем. Коли все почалося, він залишив ключі від квартири сусідові, який нібито мав годувати тварину, але сам кудись поїхав. Ми приїжджаємо на виклик, а там ні хлопця, ні сусіда, ні ключів — тільки замкнена у квартирі тварина. Котика ми визволили, і оскільки прилаштувати його одразу на перетримку не вдалося, він залишився зі мною. Господарка кота просила його фото, щоб переконатися, що з твариною все гаразд, і прислала з Польщі свою подругу, яка забрала котика і правдами й неправдами передала тій дівчині аж в Азію.

Після всього побаченого я ніяк не можу зрозуміти, як можна залишити члена сім’ї, фактично безпорадну «дитину», напризволяще замкнену в приміщенні. Я не можу назвати цих осіб людьми.

«Коти додають до робочого процесу різноманіття»

Мій фонд розвивався паралельно з роботою. Я щосили старався поєднувати ІТ та волонтерство, пояснював товаришам, що працюю на основі контракту і деколи можу відлучатися через виклики. Через це проблем не виникало з жодною компанією. Нині я працюю розробником, без підлеглих, і це дає дещо більше гнучкості.

Щодо розпорядку дня, то я прокидаюся о восьмій і до одинадцятої ранку займаюсь тваринами: годую, даю таблетки, роблю уколи. У мене майже всі хворі, у кожної свій план лікування та харчування. З одинадцятої до сьомої вечора я працюю, якщо немає викликів. Якщо є виклики, то перериваюсь і потім допрацьовую до дванадцятої чи першої ночі, роблячи перерву на вечірнє годування та процедури тварин. Також допомагаю ЗСУ — але тут без подробиць.

Якщо пощастить, то ввечері трапляється вільна годинка. Але працювати за такого режиму, звісно, важкувато. Та й коли дивишся на купу маленьких дупок, які солодко сплять на дивані, теж хочеться спати :)

Самі ж коти додають до робочого процесу різноманіття: час від часу вони тебе відволікають і змушують встати й розім’ятися, щось перекусити. Допомагають не надто їхати дахом від дистанційної роботи, вносять невеличкий хаос у побут. Ну й інколи топчуться по клавіатурі, додають свої правки у код. Кілька разів навіть намагалися його запустити :)

«Мрію відкрити клініку та притулок при ній»

Фонд я заснував у січні 2020 року. Раніше жертвував суто свої кошти, а нині витрати покриваємо ми з благодійниками приблизно 50/50 — детальна інформація є у звітах на патреоні. Більшість донатів йдуть на конкретні кейси допомоги, які ми регулярно публікуємо. У ці суми не входить догляд тварин, які проживають у мене — витрачаємо благодійні кошти на лікування тварин під моєю опікою у клініках і під опікою інших перевірених зооволонтерів.

З початком війни мені дуже допомагає зооволонтерка Олена Бєльська. Наразі я більше займаюся пошуком грошей та медійною роботою, а вона — лікуванням і розміщенням здорових тварин у себе в притулку, зараз їх там понад сто.

Фонд ніяк не зареєстрований, оскільки це б створило багато проблем — при реєстрації ГО потрібно оплачувати роботу директора та бухгалтера, а за обмеженого бюджету це нецільові витрати.

Суми, які витрачаємо на тварин, залежать від їхнього стану. Якщо не пощастило, і тварина захворіла фіпом (FIP), то курс лікування складатиметься із 40 уколів, а це $3000–4000. Таких тварин у нас зараз п’ять. Оплата оглядів та маніпуляцій у ветеринарній клініці, без їжі та ліків, за серпень обійшлася у 270 000 гривень за всіх тварин. До цього додаємо ліки, які подорожчали нині вдвічі чи й втричі. Причому деякі з них неможливо дістати, бо МОЗ України анулювало їхню сертифікацію. Серед них «Юнідокс» — антибіотик від компанії Pfizer. Відповідно, такі медикаменти треба замовляти від «бігунків» з Польщі, вони коштують дорожче. Якщо раніше я міг придбати пакунок ліків за 200 гривень, то зараз воно коштуватиме понад тисячу.

На ліки, їжу, супутні витрати йде ще близько 150 тисяч гривень на місяць. «Зоопатруль», до речі, теж стикнулися із проблемою великих рахунків — їхній середній чек на день становив 200–400 тисяч гривень. Це дуже багато, тож вони вирішили відкрити власну ветеринарну клініку — у довгостроковій перспективі це куди вигідніше.

Мені таке рішення поки не по кишені. До того ж я довіряю тварин тільки лікарям із гарною репутацією, які мають стаж від п’яти років і забезпечують нормальне лікування. Багато «розумних» лікарів прописують симптоми як діагноз. Пишуть у картці «високий тиск» і просять за це 400 гривень.

На жаль, деякі лікарі, з якими я працюю, виїхали з України, але я можу з ними консультуватися. Кваліфікованих ветеринарів в Україні мало. У Києві я знаю таких близько семи. В інших містах з гарними фахівцями ще важче.

Щодо кар’єрних планів, то нині я не відчуваю у собі сил йти на високі посади, мене ледве вистачає на те, що є зараз. Тож сенсу змінювати роботу поки що не бачу. Я отримую нормальні гроші, їх достатньо на лікування тварин. Хоч якась стабільність у нестабільній ситуації.

Щодо розвитку фонду, то я мрію відкрити клініку, притулок при ній, набрати фахових лікарів, запустити невелику PR-кампанію з просування проєкту. Відповідне ставлення до хатніх улюбленців мають з раннього дитинства прищеплювати дітям. Бо жодні гроші та фонди не врятують усіх тварин країни, якщо люди щодня викидатимуть їх на вулицю.

В Україні є хоч і далека від ідеалу, але законодавча база про захист тварин. Та вона не працює — ані поліція, ані суди не ставляться до справ про знущання чи вбивство тварин серйозно, здебільшого навіть заяви про це не хочуть розглядати.

Я щосили намагаюсь виправити ситуацію, бо просто не можу інакше. Але навіть вся спільнота зооволонтерів не може змінити це глобально. Ми маємо формувати шанобливе поводження людей з тваринами з дитинства.

Похожие статьи:
Южнокорейская компания Samsung Electronics, в преддверии Рождественских праздников, представила для Европейского рынка свой Android планшет Galaxy Tab...
Яндекс разработал технологию активной защиты пользователей Браузера - Protect. Это комплекс механизмов, которые защищают от наиболее...
Вже понад 130 тисяч українців зареєструвались як вимушено переміщені особи, тим часом росіяни накопичують сили у зоні ЧАЕС. DOU...
Український шеф-кухар і ресторатор Євген Клопотенко шукає IT-компанію, яка могла би реалізувати проєкт із автоматизації...
Цього разу DOU Ревізор завітав до Sisense, продуктової компанії, заснованої 2004 року в Ізраїлі. Sisense розробляє...
Яндекс.Метрика