«Швейцарці дивовижно схожі на українців». Львівський розробник – про вимушений релокейт і життя у Швейцарії

У лютому цього року львівський розробник Сергій Марущенко розпочав співпрацю зі швейцарською компанією Ziemer Ophthalmic Systems, яка планувала відкрити представництво в Україні. Проте через повномасштабне російське вторгнення він був змушений залишитись у Швейцарії та працювати над відкриттям українського офісу офтальмологічної компанії віддалено. В інтерв’ю DOU він розповів, чому Ziemer обрали Львів, а не Санкт-Петербург, чим швейцарці схожі на українців та про життя в країні, яка щорічно входить у топи рейтингів «найщасливіших країн».

Я не є технарем від народження, «з коробки». Я радше історик, який народився в родині інженерів. В сім’ї не без поета, як то кажуть. Проте у певний момент мені стало цікаво програмувати, я міг самовиразитися, створити щось, чого раніше не було. А оскільки мій тато був електронником і збирав комп’ютери, то перший ігровий досвід я здобув, напевно, років у три на РК-86. З шести років я грався на ZX Spectrum, а в 11 випадково виявив, що на ньому можна творити щось нове. Тоді я опанував мову BASIC, далі були Pascal, Delphi.

У школі запровадили уроки інформатики для семикласників. Це був 1997 рік і комп’ютери «Корвет», а я знав, що якщо натиснути в ZX Spectrum на Р, то виконається команда «print». Але якось у мене не пішло з «Корветом», в якому треба було все набирати ручками, і я отримав трійку за семестр у 7 класі з інформатики. Це було для мене не просто ляпасом, а й викликом. Відтоді я й зацікавився програмуванням: за зимові канікули підтягнув знання і в другому семестрі вже був улюбленим учнем тієї ж вчительки.

1999 року в мене нарешті з’явився перший ПК — ІВМ РС-сумісний, і тоді я вже цілеспрямовано почав вчити Pascal, трохи пізніше — Delphi, з останньою я брав участь у конкурсах, конференціях, та й перший програмістський досвід на ній здобув.

На першу роботу потрапив прямо зі студентської аудиторії

Я навчався в тодішньому Інституті радіотехніки, зв’язку і приладобудування Вінницького НТУ за спеціальністю «Виробництво електронних засобів», здобув ступінь магістра, з третього курсу паралельно працював програмістом.

Це була українсько-ізраїльська компанія ADT, яка спеціалізується на охоронних і протипожежних системах. Уже при мені її перейменували на «Системи безпеки інтегровані», а тепер вона називається «Тірас». Вона досі існує, її охоронні й протипожежні прилади працюють у багатьох установах.

Потрапив я туди ще під час навчання. Це був грудень 2004 року. У мене була консультація перед іспитом, знайомий мене висмикнув в коридор і сказав: «Тут, можливо, є для тебе робота на парт-тайм, розробляти інтерфейси». Я думав, що йдеться про екранні інтерфейси, про GUI. Насправді ні, вони спеціально шукали студента-електронника зі знанням програмування. Так у січні 2005-го в неповні 19 років почалась моя кар’єра програміста.

Ми розробляли на Delphi, у мої обов’язки входило забезпечення комунікації з пристроєм об’єктового контролю, переважно через порт RS-232. Я запропонував архітектуру, в якій кожен клас потоку читає з певного порту й записує дані в проміжну таблицю. Ця архітектура наразі здається абсолютно потворною, але тоді вона працювала. Тобто в тій самій охоронній системі потік записував дані в проміжну таблицю, і вже з тієї проміжної таблиці основний потік їх вигрібав. Причому таблиця була в базі даних Microsoft Access. По суті, я запропонував багатопотоковість, і це допомогло мені добре зрозуміти потоки. З часом були інші системи, з якими нам треба було інтегруватися.

Через півтора року мій колега пішов, і поки не найняли ще двох людей, я був основним програмістом компанії. Але згодом я стикнувся з проблемами, притаманними для пострадянських компаній: це і підкилимна боротьба, і ділення не такого вже й великого пирога.

У 2008-му англійська рівня Intermediate була нормою для техліда

Я усвідомлював, що паралельно існує інший світ. Звільняючись з компанії у травні 2008 року, я мав зарплату близько 400 доларів. В той час у сфері ІТ можна було отримувати вдвічі більше, але це передбачало знання англійської та мов програмування. Delphi була не настільки затребуваною, тому спочатку я взявся за Java. Потім мене переконали, що джавісти-джуни зараз не потрібні, а делфістам краще знати C#, яку я і почав вчити.

Зміна роботи пройшла не зовсім легко. Я спробував влаштуватися в EPAM, але на співбесіді сказали, що з моєю англійською я можу завалити проєкт. Це спонукало мене вчити мову, буквально за місяць я підняв її до рівня Intermediate і справив чудове враження на інтерв’юерів у вінницькій компанії «Арісент». Туди мене взяли, пропонуючи вищий грейд (я став 22-річним сеньйором) і більшу, ніж на минулій роботі, ставку.

Під час співбесіди говорили про все, місцями навіть про С++, згадували локальні бази даних і торкнулися питання англійської мови. Англійською зі мною спілкувалися інжиніринг-менеджер і два техліди, я їм відповів і почув резолюцію: «О, в тебе англійська така, як у нас, Intermediate!». Зараз, мабуть, це звучало б крінжово. Але у 2008 році Intermediate був нормальним рівнем для інжиніринг-менеджера, для техліда. Далі з англійською пішло легше: я перестав боятись помилок, і це допомогло розвиватися.

Хотілося працювати над продуктом, який впливає на світ

Після років життя й роботи у Вінниці у 2011-му я переїхав до Львова, яким «хворів» з кінця 1990-х. З тих попсових часів, коли ми мали уявлення, що справжня українська музика, література, культура здебільшого там, у Львові. Я добре знав Київ, але він був для мене занадто великий, «російський», навіть занадто «донецький» у часи Януковича. А я все ж хотів рухатися в бік тієї самої української культури.

Тож навесні 2011-го повернувся з відпустки, дізнався, що підвищення зарплати не відповідає очікуванням, і подумав, що пора рухатись далі. Мені було 25, я досі жив з батьками, тому вирішив щось змінювати.

Я легко пройшов співбесіду в SoftServe, про цю компанію у мене залишились переважно позитивні спогади. Вони допомогли з квартирою, дали підйомні, зробили мій переїзд до Львова значно простішим. Там вже було надзвичайно цікаве залучення до великого проєкту з багатьма командами, де я вперше побачив дієвий Scrum, де мене ознайомили з сучасними принципами розробки, де я, зрештою, інтегрувався у львівське IT.

Вже у Львові я змінив кілька компаній і станом на осінь 2021 року працював у компанії N-iX, де мене все влаштовувало настільки, як цього, мабуть, ніколи не було раніше. Зорі сходилися практично в усьому: з компанією, із замовником, з безпосереднім керівництвом з боку замовника, були кар’єрні перспективи. Єдине, що псувало життя, — я вже дев’ять років працював переважно з фінансовою сферою. На проєкті через низку причин ми відмовилися від частини, яка обслуговувала P2P інвестиційні платформи та інвесторів, і перейшли суто на видавання кредитів. Було таке враження, ніби це «ШвидкоГроші», мені це справді не подобалося.

Фінансові стартапи народжуються, вмирають і, по суті, впливу на світ не мають, хоча гроші туди вкладають значні

Можливо, тому, що на першій роботі я працював над речами, які впливали на реальний світ ще довго після того, як я покинув компанію. А фінансові стартапи народжуються, вмирають і, по суті, впливу на світ не мають, хоча гроші туди вкладають значні.

І коли в жовтні 2021 року мені у LinkedIn рекрутерка надіслала пропозицію швейцарської офтальмологічної компанії Ziemer, яка шукає людину з досвідом у десктопному програмуванні, щоб розвивати R&D-частину бізнесу в Україні, я відгукнувся. Ми з нею поспілкувалися, я переконався, що це може бути гарний варіант. На той час я майже вигорів на проєкті у фінансовій сфері та взагалі в аутсорсингу — хотілося працювати над продуктом, який впливає на навколишній світ. І таким чином мої бажання зрезонували з тим, що шукали швейцарці.

Попри менший ринок, Ziemer Ophthalmic AG вирішили відкриватись у Львові, а не у Санкт-Петербурзі

Ziemer Ophthalmic AG — це відносно молода компанія, яку заснував Франк Цімер на зламі XX і XXI століть. Це дуже енергійна, приємна людина. За 20 з хвостиком років йому вдалося чимало, нині ми у своїй сфері конкуруємо з таким гігантом, як Carl Zeiss (німецька компанія, що спеціалізується на оптиці).

В хірургії ока основним продуктом компанії є femtosecond laser, який так і називається — Femto LDV. Він дає змогу робити корекцію, коригувальні надрізи, хірургію катаракти ока. І це аж ніяк не все, адже його можливості досі розкриваються, саме над цим працює R&D-відділ.

І де ж у цьому всьому я? Передусім десктопні програмісти знаходять себе в програмній начинці кожного з цих приладів. Переважно там використовують WPF, у старіших є Java. Довгий час більша частина експертизи була в контракторів на аутсорсингу, і це стало проблемою. Долали її більшою кількістю наймів онсайт, поступово відмовляючись від послуг контракторів. У Швейцарії невелика кількість населення, тож це питання не так у ціні, як у наявності фахівців на ринку. Пів року можуть шукати одну людину. Розширення на Україну чи росію з цього погляду дає доступ до необмеженого ресурсу.

Ще один великий нюанс — між цими приладами, і не тільки в Ziemer, а й у тому ж Carl Zeiss, досить слабка інтеграція, зокрема щодо планування операцій. І проєкт, на який мене наймали, має реалізувати дещо революційне в цьому напрямі. Не можу розкривати подробиць, але він мав би стати центральною частиною інфраструктури, про яку я говорив.

З одного боку, я можу бути провідним програмістом тут. З іншого — їм дуже підходить мій досвід набору команди, якого я набув переважно в компанії N-iX. Цим я зараз і займаюсь, але досить факультативно, оскільки наразі є певна R&D-робота, яка має близький дедлайн.

У медичній сфері використовують сувору методологію, в якій на основному етапі не так багато місця Agile-практикам. Все має бути задокументовано, кілька разів протестовано. Загальна розробка — це V-подібний процес, що може тривати роками. Наприклад, другий лазер нашої компанії розробляють понад десять років, і лише зараз він виходить на клінічні тестування, а до виходу на ринок є ще купа нюансів.

Поки ви на етапі створення прототипу майбутнього продукту, ще немає такої кількості правил і процедур, є простір для експериментів. І мені пощастило влитися в проєкт на цій ланці. Плюс до програмного продукту, покликаного інтегрувати програмно-апаратні системи і розширювати їхні можливості, вимоги дещо простіші, оскільки, грубо кажучи, це не він скеровує лазер.

Також серед продуктів компанії є прилад для оптометрії ока, так званий GALILEI. З оптометрією багато хто стикався — це коли ви на прийомі в офтальмолога дивитесь через прилад у темряву, а ваше око знімають. Ще готуємо проєкт більш просунутого специфічного абляційного лазера.

Компанія вирішила розвиватися у Східній Європі й обирала між Санкт-Петербургом і Львовом. Попри те, що в росії для них у десятки разів більший споживчий ринок, вони розуміли, що це ненадійна країна для бізнесу, тому зрештою вклалися у Львів. Для розуміння масштабів ринку: якщо у росії є 50 femtosecond-лазерів для хірургії ока, то в Україні — лише один.

Всім було цікаво, якою є ІТ-сфера в Україні і яким є український айтівець

На першому колі ми буквально за 45 хвилин обговорили наші цінності, як мені працюється з європейцями; те, що тема хірургії ока мені близька, оскільки в моєї дружини була проблема із зором, відповідно була потреба в операціях. І в мене загорілися очі від того, що є можливість долучитися до такої справи.

Мене запросили на зустріч, і вже за три тижні я був у їхньому офісі у швейцарському місті Біль. З директором спілкувався 40 хвилин, хоча зазвичай він горить з кандидатами формально хвилин 10. Всім було цікаво, як побудована робота в Україні: що це за контрактори, якою є ІТ-сфера в Україні і яким є український айтівець.

16 листопада я повертався зі Швейцарії в очікуванні швидкого оферу. Швидко не вийшло: вони досить довго розглядали низку кандидатів, а офер обговорили аж 20 грудня. Розпочав я роботу з 14 лютого, у свій день народження: нова робота в новій країні. Це мало бути двотижневе відрядження, під час якого я просто увійшов би в курс справ, але ми знаємо, що трапилось далі...

Через війну відрядження перетворилося на релокейт

Кілька разів до 24 лютого я щоночі прокидався, аби проглянути новини. Так сталось і того дня. О 4:17 я прокинувся, щоб прочитати, що почалося: у Києві вибухи, путлер розповідає про «спеціальну воєнну операцію». Йду на роботу, перша думка: додому, обов’язково додому. Планую летіти до Варшави, а там уже якось доїду. Зрештою, керівництво переконало лишитися, звертаючи увагу й на власні ризики.

Перший тиждень я прожив у готелі, потім ми зрозуміли, що це надовго, і забронювали житло на Airbnb. Так минуло три місяці, і за цей час до мене переїхала дружина, після чого я винайняв квартиру на рік.

У Швейцарії я отримав статус людини, що потребує захисту. Мене перевели з українського контракту на контракт зі швейцарською материнською компанією, і на цьому контракті мене оформили заднім числом з 14 лютого до 1 червня. 1 червня я перейшов на регулярне працевлаштування, і тоді ж закінчилося моє відрядження. До того я отримував відрядні й компанія оплачувала моє житло, що було значно вигідніше, проте, звісно, не могло тривати вічно.

Щоб у Швейцарії отримати статус особи, яка потребує захисту, потрібно було проживати в Україні до 24 лютого і тепер не мати можливості повернутися додому через війну. Я подався на отримання статусу 21 березня, тоді міг чесно сказати, що повертатись мені небезпечно. Хоча для мене самого це досі болюче питання: підсвідомо я завжди розумів, що буде велика війна. І всі ці пів року не можу змиритися з фактом, що зараз займаюся зовсім іншими речами. Так, я корисний для своєї країни, але на геть іншому фронті. Це думка, з якою важко зжитися, особливо в контексті стереотипів, що якщо ти за кордоном, то, мабуть, боягуз, ухилянт тощо. Для мене це важка моральна дилема.

Попри повномасштабну війну, компанія не відмовилася від планів відкрити офіс у Львові

Важливо, що з перших днів повномасштабного вторгнення керівництво запевнило, що всі плани залишаються актуальними. 1 березня директор сказав, що вони готові надати будь-яку підтримку, зокрема і з переміщенням дружини, і після війни ми так само відкриваємо офіс в Україні. Мій швейцарський колега має бути в ньому директором. Він переїде, щоб залагоджувати інституційні питання, але після завершення активної фази війни (зараз він не може цього зробити, оскільки його страхова не покриватиме страхові випадки на території України, яка вважається потенційно небезпечною зоною).

Але це не заважає нам працювати над відкриттям українського представництва вже зараз. Приміром, ми відновили найм на Djinni, знайшли цікавого кандидата і зробили йому офер; він працюватиме віддалено з України. Хоча він не зовсім відповідає нам за профілем, але коли компанія робить не лише ПЗ, а й працює із «залізом», то варто думати набагато ширше, ніж у межах однієї технології. Можна взяти людину з певним потенціалом, яка сьогодні не приноситиме профіту, проте завтра з її роботи може бути великий зиск.

Процес найму в продуктовій компанії сильно відрізняється від того, що є на аутсорсингу, коли берете того, хто готовий працювати тут і зараз. У продуктовій сфері ви готові вкладатися в людину, яка на 100% не розкривається відразу, але за деякий час буде дуже корисною, скажімо, впродовж наступних п’яти років. Мабуть, це важлива відмінність частково продуктової розробки та частково підходів, які пропагують у Швейцарії.

Місцевий ІТ-ринок для українців де-факто закритий

У швейцарському офісі компанії працює близько 200 людей. У нашому відділі кілька громадян Німеччини, переважно швейцарці, раніше працював і українець, досить світла голова, він, мабуть, створив певне реноме українців.

У Швейцарії — 42-годинний робочий тиждень з обов’язковою обідньою перервою не менш як 30 хвилин (як мені пояснили, це спадщина соцзахисту фабричних робітників). Початок і кінець роботи фіксують або через брелок, або людина має зайти на сайт і внести дані самотужки. Здавалося б, не дуже комфортно, але так можна взяти собі вихідний або піти з роботи раніше завдяки перепрацьованим годинам. Водночас у нормі не можна працювати понад 45 годин на тиждень — такий овертайм записують і обговорюють окремо.

Місцеві, згідно з контрактом, часто працюють на 60%, 80% чи 90% ставки, тобто мають 3-, 4-, 5-денний робочий тиждень, що навіть вказують в оголошенні з пошуку фахівця. Таким чином вам дають змогу впливати на свій баланс роботи та життя.

Але, на жаль, ІТ-ринок для українців де-факто закритий. Якщо ви не походите з так званого розширеного Євросоюзу (країн ЄС, Норвегії, Швейцарії і Ліхтенштейну), то для отримання робочої візи треба довести, що у вас унікальний набір вмінь і навичок, яких не вдалося знайти у цих країнах. І якщо зарплата менша, скажімо, ніж 100 тисяч франків на рік, то це теж викликає підозри.

З цим стикнулася моя знайома, яка працює в лабораторії. Вона розраховувала на так званий В-статус, але, працюючи в лабораторії, не могла обґрунтувати підстави для його набуття.

В-статус — це термінова робоча віза. Згодом людина може отримати статус С — це майже громадянство, тільки без права голосу. Натомість зараз українці у Швейцарії можуть отримати статус S, призначений для осіб, які потребують захисту; він дозволяє працевлаштовуватися автоматично.

Оскільки я маю статус S, це спростило ситуацію, і моєму роботодавцю не довелося доводити, що я унікальний працівник. Після подання необхідних документів у місцевий кантон компанії дали дозвіл взяти мене на роботу. Звісно, після завершення війни я переходжу на український контракт і повертаюся в Україну.

Якщо говорити про ІТ-ринок загалом, то мені важко оцінити його стан, адже я перебуваю на певній географічній периферії (в околицях міста Біль-Б’єн) і цією темою не дуже цікавлюся. Знаю, що в Цюриху є великий запит на фахівців, тут у пошані Data Science, Machine Learning, прив’язаний до нього Python тощо. Якщо говорити про місто Берн, то тут більше урядових компаній і замовників, більше гігантів місцевого ринку, як Swisscom, Postfinancebank, SBB тощо.

Я не сказав би, що ринок чимось відрізняється від середньосвітового. Зрозуміло, він відрізняється від українського, оскільки наш більше сервісно орієнтований, ніж продуктово, як відомо.

Швейцарці здивували тим, наскільки схожі на нас

Українці здивували Європу тим, наскільки вони цивілізовані. А мене швейцарці здивували тим, наскільки вони багато в чому схожі на нас, особливо кантон Берн. І їхня мовна ситуація, і відносини з Францією, яка їх колись завоювала, відносини з Німеччиною, яка їх майже завоювала, була готова завоювати в Другу світову війну. Це все до певної міри нас єднає. І я не сказав би, що тут так легко виокремити нехарактерні для нас, українців, речі.

Багато хто думає, що швейцарець схожий на німця. Мені здається, швейцарець, на відміну від німця, індивідуаліст. У швейцарця простіше ставлення до поняття «орднунг» (педантизм, дисципліна, дотримання певних правил), є розуміння, що іноді правила можна порушити. При цьому вони навдивовижу закриті люди: часто кажуть, що якщо ви не народилися швейцарцем, то, найімовірніше, хіба що ваші діти будуть інтегровані. Знаю хлопця з камбоджійським прізвищем, який добре інтегрований, нічим не відрізняється від місцевих. Але я не сумніваюся, що це не стосується його батьків.

Швейцарці мають свою ідентичність, прив’язану до місцевої громади, кантону. І саме через це так важко стати швейцарцем. Оскільки недостатньо вивчити гімн Швейцарії і сказати, що то ваша країна, ви патріот Швейцарії. Бо Швейцарія — це Берн, Цюрих, Аргау, Невшатель, Юра, Базель, Женева, Во. Кожен з цих кантонів, хай скільки їх є, має свої особливості, і ви маєте бути патріотом свого кантону.

Місцеві не могли повірити, що в Європі XXI століття можна спробувати захопити іншу державу

Повномасштабне вторгнення росії в Україну викликало у швейцарців багато емоцій і бажання підтримати. Колега, PhD з фізики, програмістка, підходить і, ковтаючи сльози, питає мене: «Як там у вас?». Колеги запрошують на обід, вечерю. Я вечеряв з батьками та сестрою мого колеги Мішеля, його батько кілька разів за вечерю хапався за голову: «Як це може бути, війна в нинішньому світі?!» І перший місяць я буквально постійно про це чув: ніхто не міг повірити, що можна розпочати війну в Європі у XXI столітті.

Далі почалися новини про бомбардування, трохи пізніше — про різанину в Бучі. Знову була хвиля обурення і запевнення, що зі зв’язками з росією покінчено на багато років. З 26 лютого тут стали частіше літати винищувачі. Швейцарія дбає про свою безпеку, вони зрозуміли, що десь недопрацьовували; вони не переоцінюють свою армію та усвідомлюють, що перед такою навалою не вистояли б. І зараз так само дбають про свою безпеку.

Двоє людей пропонували мені пожити в них, проте я залишився в орендованому компанією житлі, аж поки не винайняв власне. Тому потік справжніх біженців тут зустріли тепло. Для мене це означало нові знайомства з цікавими людьми: з двома досвідченими лікарками-офтальмологами та стажеркою-вебдизайнеркою, яких взяли на роботу в компанію. Разом з тими українцями, які вже були в компанії, формується ядро, яке можна порівняти за обсягом з косоварським. При тому, що у Швейцарії понад 110 тисяч косоварів, це вдвічі більше, ніж, наприклад, турків.

Нині всі змирилися з тим, що ми не можемо поки відкрити офіс в Україні

З іншого боку, зараз я відчуваю, що до певної міри люди втомилися від війни. Немає такого, як раніше, коли питали, як там справи на фронті. Нині всі змирилися з тим, що ми не можемо поки відкрити офіс в Україні.

Розмови про війну зараз ведуться нечасто, та й мусимо визнати, що війна стала відносно менш драматичною. Коли ворог відійшов від Києва, то, на жаль, навіть постійні обстріли Харкова не так зачіпають світову спільноту, як загроза взяття столиці.

Швейцарці живуть там, де комфортно, а не звідки ближче до роботи

Швейцарці по-іншому ставляться до житла, ніж ми. Завдяки розвинутій транспортній мережі вони можуть доїжджати до роботи дуже здалека. Сотні кілометрів щодня — це нормальна практика, тому швейцарці воліють жити там, де їм подобається, а не ближче до транспортних розв’язок.

Ми з дружиною знайшли недорогу квартиру ближче до зупинки транспорту. У нашому регіоні це зробити найлегше, оскільки Біль — це місто, де, крім компаній з виробництва годинників і кількох медичних, особливо роботи немає. Тому тут хороша пропозиція на ринку житла.

За нашу квартиру з великою вітальнею, спальнею, невеликою ванною і підвалом ми платимо 1050 франків (курс франка до долара США — майже 1 до 1 — ред.). Це разом з базовими комунальними платежами, які становлять близько 200 франків. Це дуже дешево, нам буквально пощастило. Загалом ситуація відрізняється від кантону до кантону. Я бачу, що в Цюриху, Женеві, Лозанні є велика проблема з доступною нерухомістю, про це кажуть і в спільноті українських біженців.

Громадський транспорт: чисто, комфортно і з точністю до хвилини

Швейцарці комбінують використання власного і громадського транспорту. Я можу прогулятися до роботи пішки, можу сісти на автобус. Проїзний на дві зони мені обійшовся в 72 франки, також за 185 франків на рік я купив собі й дружині так званий halbtax — картку, яка дає річну знижку (переважно 50%) на практично всі сполучення у Швейцарії. Якщо щодня їздите на роботу та з роботи між двома зонами, це окуповується. Приміром, денний абонемент на дві зони буде коштувати 5,60 франка, тоді як без — 9,20.

При цьому автобуси та потяги ходять хвилина у хвилину. Потяги між великими містами курсують щогодини, а часом навіть частіше. Єдине обмеження — вночі вони не їздять.

У деяких містах є трамваї, у багатьох курсують тролейбуси, які швейцарці дуже люблять. Транспорт чистий, оплатити проїзд можна через застосунок чи автомат, який зазвичай є в кожному автобусі, у крайньому разі — на зупинці.

Медицина на високому рівні, страховка коштує відносно недорого

Усі резиденти країни мусять мати медичне страхування. Стандартний варіант — за 250 франків на місяць є страховка з річною франшизою 2500 франків. Тобто рахунки, які сумарно не перевищують 2500 франків, ви оплачуєте самі, а далі страхова. Звичайно, є певні обмеження, не все покривають. Але українців, які мають S-статус, держава страхує автоматично, проте ця страховка перестає діяти, коли людина влаштовується на роботу.

У Швейцарії в мене виникли серйозні проблеми з ногою, потрібна була операція. Колега допоміг звернутися в місцеву клініку, там мене оглянули, відправили до ортопедів, які прийняли мене за кілька тижнів і призначили операцію ще за кілька тижнів.

Мінімальна вартість страховки — 250 франків на місяць, але враховуючи, що в кантоні Берн мінімальна зарплата становить близько 4200 франків для немісцевих (це близько 3500 після оподаткування), то це не така вже й велика сума.

Загалом це вагома причина для нарікань у Швейцарії, що як досить багата країна вона силоміць підтягує бідніші прошарки населення до рівня послуг, який доступніший для багатших людей. Коли мені оперували ногу, то за серйозністю і залученням персоналу це нагадувало, мабуть, операцію з видалення апендикса. Був анестезіолог, санітари відвозили та привозили, була палата, в якій я відходив від місцевого наркозу тощо. Тобто все було до певної міри космічно. І це була лише невеличка операція на нозі тривалістю хвилин 20.

Тринадцята зарплата — на податки та відрахування

У Швейцарії є два типи податків, з другим типом я ще не стикався, тому маю про нього приблизне уявлення. Шкала оподаткування залежить від зарплати і сімейного статусу, чи людина одружена, скільки в сім’ї дітей тощо. До цього податку обов’язково плюсуються різні відрахування, як-от збір у пенсійний фонд, страхування безробіття. Загалом разом доходить до 21–25%. Але все одно це небагато, оскільки в Данії, скажімо, вони могли б становити близько 40%.

Мої швейцарці наголошували, що це справді дивно: ви не думаєте, скільки заробили, натомість — скільки отримаєте. А різницю між цими двома показниками ви витрачаєте.

Хоча до податків у швейцарців інше ставлення, ніж в українців. Насправді є відчуття, що ці кошти ви поклали у спільний казан і можете питати, що там відбувається. І цю модель поведінки швидко переймаєш. Ще коли я був контрактором, думав, що добре було б платити податки у Швейцарії, бо тут усе гарно працює, хочеться бути повноцінним учасником, а не нахлібником. І це вносить корективи у ваше світосприйняття: ви думаєте не про те, що «зараз прийдуть і заберуть», а «я вклався, отже, воно теж моє». Як у мемах про збори на ЗСУ: «О, я на це теж п’ять гривень скинув».

Податки доходять до 21–25%, але у швейцарців до них інше ставлення, ніж в українців

Але це ще не все. Податкова, здається, враховує дохід на людину більш ніж 100 тисяч франків і на домогосподарство понад 150 тисяч, а також вашу власність у межах Євросоюзу. Є інформація, що зараз починають цікавитися майном біженців в Україні. Тобто теоретично можуть взяти до уваги мою квартиру у Львові, відповідно з неї треба буде платити «податок на багатство». Тут поширена практика тринадцятої зарплати, але мені натякали, що в нормі вона йде на виплату цього податку та різних доплат у страхову. Тобто податки тут високі, але все одно нижчі, ніж у Данії чи Німеччині.

Дещо справедливим є нарікання на бюрократизацію процесів у країні. Тут люблять фізичну пошту, хоча не сказав би, що дуже проти електронної. Рішення ухвалюють довго. Наприклад, між фотографуванням моєї дружини на пластикову картку S-статусу і її отриманням минуло півтора місяця, хоча запросили її на оформлення швидко. Часом вони щось гублять, часом працює людський фактор, часом «фактор літа», коли більшість людей у відпустці.

Велика проблема зі швейцарськими послугами полягає в тому, на мою думку, що невисокий рівень конкуренції зумовлює сповільнення темпу, бо їм немає куди поспішати. І це стосується не лише державних служб, а й приватних.

Чому Швейцарія — у топі рейтингів найщасливіших країн світу

Мабуть, головне, що відрізняє Швейцарію, — добробут у всьому. Приміром, важко знайти захаращений будинок. І це сильно впадає в очі, коли виїжджаєте зі Швейцарії. Знайомі дівчата їздили в Італію на море, а ми з дружиною — в Ліон на сіті-брейк. І у нас у всіх було враження, що повернулися в чистеньку Швейцарію із замурзаних країн, бо тут звикаєш до того, що все чисто і доглянуто.

Тут часто бачиш дорогі авто, чуєш, що середній рівень заощаджень сотні тисяч франків на людину. Це формує певний контраст навіть щодо Франції, Італії, Німеччини. Остання війна, в якій Швейцарія брала участь, — це громадянська війна в 1840-х роках.

Так, їм було важко в Другу світову, але вони не втрачали все, як втрачали ми, німці, поляки, хто завгодно. Тому тут багато спадкових статків, як я розумію, багато «спадкової ситості», яка забезпечує поміркованість у тому, як ви витрачаєте гроші, плануєте майбутнє. Скажімо, швейцарці можуть не прагнути придбати власне житло, оскільки знають, що їхнього пенсійного плану їм вистачить на те, щоб з комфортом винаймати помешкання та добре жити.

Походи в ресторани у Швейцарії — це не традиційна «айтішна забава»

Навіть через пів року життя тут мені важко звикнути, що в неділю усе зачинено, у суботу працює до 17:00, а в будні — до 19:00 чи 20:00.

З того, що подобається, — ця країна, мабуть, найкрасивіша. Я бачив близько 25 країн і не можу пригадати, де було гарніше. Це поєднання гір, рівнин, доглянутої архітектури та озер створює враження «раю на Землі». Тобто це країна візуальної насолоди. І це при тому, що я приїхав зі Львова, де теж є чим насолодитися, за чим я дуже сумую.

Є тут і своєрідні речі. Наприклад, відвідування ресторанів тут недешеве задоволення. На ціну страви суттєво впливає вища, ніж в інших країнах, оплата праці кухаря, офіціанта, прибиральника тощо. До певної міри важко змиритися з фактом, що похід у ресторан — це не наша «айтішна забава» мало не щотижня.

Звісно, є легенди про зарплати близько 450 тисяч франків на рік у Цюриху. Але звичайні айтішні зарплати становлять 100–200 тисяч до оподаткування.

«Якщо зараз застрягну в Україні, то підведу людей. Тому працюю над відкриттям українського представництва віддалено»

Мене цінують за здатність формувати команду і розуміння ринку, тож моє відлучення може відкинути проєкт Ziemer Ukraine назад. Якщо я повернуся в Україну під час дії воєнного стану, то застрягну тут, не зможу виконати всю домовлену роботу й підведу колег. Можливо, я й хотів би піти в армію, але компанія розраховує на мене. Тому поки що докладаю максимум зусиль до відкриття українського офісу і переконаний, що все буде Україна. А русні — самі знаєте що.

Похожие статьи:
С осени украинская компания 908 перевозит всех своих сотрудников в польский город Вроцлав, сообщил Андрей Хорсев, один из основателей....
Влада України нині працює над унормуванням використання супутникових терміналів Starlink усіма охочими. Наразі ще тривають необхідні...
В Україні війна. І ми не можемо мовчати. Тож запускаємо нову рубрику з новинами про війну й ІТ. Будемо висвітлювати те, як наша...
Привіт читачам DOU! Я Оля Чмир, працюю Project Manager’ом у компанії SPD-Ukraine. Маю два роки досвіду на проєкті PitchBook. У проєкті наразі...
Несколько месяцев назад мы публиковали подборку русскоязычных подкастов, посвященных IT. Напомним, подкаст — это серия...
Яндекс.Метрика