«Наші навіть без зброї спробують загризти ворога». Доброволець «Азову» Володимир Дельбін – про минуле в IT та війну
Ще у студентські роки через хворобу його визнали непридатним до служби в армії. Але від початку війни у
«Мене викликали до військкомату — і на медогляді виявили онкологію»
Мої батьки — інженери-програмісти, все життя працювали на «Укрзалізниці» — ще з
Коли настав час обирати професію, вирішив, що міжнародна економіка — це престижно та цікаво. Взагалі, мені видається дивним, коли у
Коли мені було 18, знайомі запропонували неофіційно попрацювати у техпідтримці однієї з компаній, яку вони обслуговували на аутсорсі. Спробував — почало виходити, тож я став самостійно вчитися, розвиватися у цій сфері. Це і був мій старт в IT.
Варто сказати, що студентом я до всього ставився творчо (зокрема до власного часу), тож мене відрахували за три «хвости». Після чого викликали до військкомату — і на медогляді виявили онкологію. Я пройшов лікування, повністю одужав, але через хворобу був визнаний непридатним до служби в армії.
Після цього я пішов працювати та поновився вже на «заочку». Тоді мені здалося, що не обов’язково мати диплом за спеціальністю, щоб займатися тим, що подобається, та заробляти цим гроші. І моє припущення кілька разів підтверджувалося, коли пізніше доводилося працювати зі специфічними аспектами в ІТ — наприклад, кібербезпекою: це динамічне та постійно змінюване середовище, і ти все одно маєш навчатися. А ще, на жаль, з поточним станом IT-освіти в Україні ти не можеш здобути актуальні знання, які на 100% використовуватимеш в роботі (і це одне з питань, яке потрібно розв’язувати).
«За 4,5 роки роботи в Палаті я постійно ріс із погляду обов’язків»
Я закінчив курси QA Engineer від однієї з українських відомих компаній, але конкурс після них був дуже великий, і я не пройшов. Мене найняли в American Chamber of Commerce в Україні як молодшого системного адміністратора. Скажу чесно — я одразу закохався в цю організацію. Під час роботи мені випав шанс узяти участь у розробленні мобільного застосунку для Палати, оскільки я, напевно, більше за всіх розумівся на формулюванні ТЗ та міг забезпечити ефективну комунікацію між виконавцем і розробниками.
Я добре проявив себе — тому мені дали можливість попрацювати з Комітетом інформаційних технологій Палати, який представляє в органах державної влади інтереси компаній-членів American Chamber of Commerce: ЕРАМ, Luxoft, Ciklum й інших IT-гігантів в Україні.
Так, на початку року компанії-члени комітетів проводять зустріч, де виокремлюють пріоритети, проблеми, які є, наприклад, у сфері розроблення програмного забезпечення: зокрема, «відтік мізків», освіта, податки тощо. І умовно кажуть: «Ми хочемо, щоб із цих питань щось змінювалося, покращувалося. Для цього нам потрібна ваша допомога». American Chamber of Commerce формує внутрішню стратегію, з якою ти працюєш: ідеш до Кабміну, а тоді ще — до Комітету Верховної Ради України з питань інформатизації та зв’язку. Потім він перетворився на Мінцифри — з ними також вдалося попрацювати. Ми були присутні на першому засіданні (або радше робочій зустрічі), де було анонсовано ідею, що зараз перетворилася на «Дію».
У мене з дитинства у квартирі стояв комп’ютер, і я добре знав, як влаштовані і ОС, і hardware
Тобто специфіка моєї роботи полягала у співпраці з компаніями щодо важливих для них питань. А це різні сектори, сфери, напрями діяльності. За 4,5 роки роботи в Палаті я постійно ріс із погляду обов’язків. Почавши з ІТ-комітету, згодом мені вдалося попрацювати ще й з телеком-комітетом, потім — ще кількома робочими групами, зокрема з кібербезпеки. Аби розібратись у всьому цьому, потрібно було проаналізувати велику кількість інформації, поспілкуватися зі співробітниками та керівниками компаній. Водночас не можна постійно докучати й про все розпитувати, тож варто формувати власну експертизу, — інакше не вдасться ефективно представляти інтереси компанії та відстоювати їх. Отож це було постійним самонавчанням.
У 2020 році я пішов з American Chamber of Commerce і допомагав одній із беттінгових компаній вести свою діяльність в Україні.
«Я не втрачав надії хоч якось долучитися до війська»
2014 року я хотів піти воювати, бо переконаний: якщо в країні війна, то ми всі зобов’язані так чи інакше стати на захист держави. Я вже навіть оформив документи, але у військкоматі мені відмовили і не взяли до армії. Плюс тоді моя дівчина (пізніше дружина) вмовляла мене не йти.
Але я не втрачав надії хоч якось долучитися до війська. За кілька днів до повномасштабної війни пішов у військкомат, щоб мене оформили в ТрО. Але і там дістав відмову.
24 лютого я був удома. По життю для мене дуже важливо стежити за новинами, що відбувається в Україні та за її межами. Перед початком повномасштабної війни була відчутна зміна риторики, певні повідомлення викликали занепокоєння. Тому в ніч із
Тоді ж Антон Геращенко записав відеозвернення, де не добирав слів і не намагався не налякати українців. Коли вже під ранок я подумав: «Вово, все, війни не буде. Лягай-но спати!» — почув вибухи. Спочатку не зрозумів, що відбувається. Зателефонував знайомим, у чатах друзі теж почали писати про вибухи. Тоді важко було уявити, що мирні міста бомбитимуть ракетами. Тож я не міг адекватно проаналізувати ситуацію, думав, що, може, якісь диверсанти машини палять.
Це була просто тотальна стіна нерозуміння, але одночасно відчувалося, що відбувається щось погане. Тому я швидко стрибнув у машину та поїхав на заправку запастися паливом. Потім вирушив до колишньої дружини з дитиною, щоб відвезти їх безпечне місце.
Ще до війни я був членом патріотичних організацій, тож багато з моїх товаришів 2014 року пішли на фронт. Коли анексували Крим, мій друг із проукраїнськими поглядами, який проживав на півострові, був змушений звідти втекти. Жити йому не було де, тож я запросив його до себе. Якийсь час він мешкав у мене вдома. Того ж року він пішов служити в «Азов».
24 лютого зранку я одразу ж зателефонував своїм друзям-ветеранам, запитав, як можна до них долучитися. Був сповнений рішучості: повномасштабний наступ почався по всіх фронтах, а не в окремих регіонах — і це вже явна загроза державності. А бути українцем без України я не готовий. Так я опинився в «Азові» як доброволець.
«На власному транспорті на війну. Пам’ятаю, як паркував авто подалі від місця розташування, щоб в разі моєї загибелі рідним залишився «утешительный приз»
«Бойових виплат ми жодного разу не отримали»
Того ж дня я поїхав до однієї з київських шкіл, де зібралися добровольці. Тоді ще ні в кого не було розуміння, що відбувається і що з цим робити. Ми просто чекали. Зброю отримали не одразу — можливо, на третій чи п’ятий день. Потім видали форму: штани, кітель, парку. Усе інше — це волонтерська допомога або, я так розумію, куплене силами підрозділу. Вступивши до лав ЗСУ, я звільнився з основної роботи. Хоч було соромно, але мені також доводилося просити про збір коштів на якісь потреби на колишньому місці роботи.
Що стосується забезпечення їжею, — місцеві шкільні кухарі, які раніше годували дітей, просто вийшли на роботу і годували вже нас. Приходили волонтери; люди, які жили в тому районі, приносили продукти, теплі речі, питали: «Чи можу я вам чимось допомогти? Попрацювати на кухні або щось принести?» На щастя, з цим у Києві точно не було проблем.
Нам видали автомати, але не було жодного захисту. При цьому, я пам’ятаю, вже тоді ми відчували готовність їхати та воювати. Мені пощастило: я опинився в командира на псевдо «Волков». Це донецький партизан. Коли в Донецьку почалися заворушення і туди звозили росіян, він залишився в місті та до останнього намагався протистояти цій навалі. Він був там без зброї — йому з товаришами довелося добувати її самим у бою, ночами на блокпостах. Пишаюся, що опинився разом із цим командиром. Із такими людьми, як він, навіть якщо маєш лише автомат, ти не боїшся йти і робити все, що треба.
Ультрас київського «Динамо» та донецького «Шахтаря» разом боронять державу
У мене були навички користування лише короткоствольною зброєю, але це не та зброя, яка буде ефективною під час ведення бойових дій. Згодом у нас почалися навчання з тактичної медицини, стрільби, тактики тощо. Приблизно 20% нашої роти — люди з бойовим досвідом. І вони навчали інших 80%, серед яких автомеханіки, бармени, айтівці. У нашій роті є навіть священнослужитель.
Пізніше ми отримали великокаліберні снайперські гвинтівки, так звані антиматеріальні — доволі ефективна зброя, яка потребує певних навичок. У нас спитали: «Хто хоче бути снайпером?», і я зголосився, бо прагнув здобувати знання й отримати якусь спеціалізацію у військовій справі. Переконаний, що чим би ти не займався у мирному житті або ж під час війни — ти зобов’язаний щодня розвиватися.
Звісно, щоб із цією зброєю виконувати бойові завдання, треба навчитися з неї стріляти. Нас тренував снайпер-ветеран з «Азову». Питання було в тому, де проводити навчання. Київ — в оперативному оточенні, це щільно забудоване місто, а гвинтівка стріляє на велику відстань. Хоча теоретично ставало зрозуміло, що робити, але для повного її опанування все ж була необхідна практика. Спеціалізація снайпера — це довгий і важкий шлях, тому справжні професіонали вчаться дуже довго. В нас часу не було. Тому ми шукали і використовували покинуті промзони. Окрім того, в нас не було набоїв. Через те, що певні снайперські гвинтівки використовують специфічні патрони, їх не було на озброєнні в ЗСУ (як би там насправді не було, але нам так сказали). Один набій коштував 470 гривень. Тоді фонди ще так активно не діяли, тому гроші збирали друзі, родичі, колеги, однокласники. Отакі були цікаві квести, з якими ми, в принципі, успішно справлялися.
«25 кілограмів високоточних радощів. Від щирого серця»
«Той самий набій 50 BMG, який в березні коштував під 500 гривень за штуку. Щира подяка усім, хто допомагав мені з перших днів війни»
Навчання збіглося з бойовими виїздами — вже тоді наш підрозділ виїжджав захищати Київську область. При цьому ми ще не були офіційно оформлені як військовослужбовці. У нашій роті був загиблий, і ще доволі тривалий час виникали нюанси з підтвердженням того, що він загинув не як турист зі зброєю, а під час виконання бойового завдання.
У квітні нас оформили, але військові квитки нам видали буквально місяці два тому. Прийшовши захищати країну 24 лютого, я отримав військовий квиток лише в квітні, з того ж часу нарешті почали виплачувати зарплату. Але «бойових», які становлять набагато більшу частину виплат військовослужбовців, ми жодного разу не отримали.
«Гарний окоп і за глибиною, і за довжиною нагадує могилу»
Перший бойовий виїзд нашої роти відбувся приблизно за три тижні після початку повномасштабної війни. Мої ж бойові виїзди почалися пізніше: я, як і багато людей тоді, хворів, оскільки ми дислокувалися в місці, фактично непридатному для проживання, — спали на підлозі, а каримати отримали лише з часом. «Захворів — сиди вдома», — напевно, тоді вирішив мій командир.
Добре пам’ятаю свій перший бойовий виїзд. Дуже зрадів, тому що навряд чи комусь подобається сидіти на місці, коли в країні війна. Особливо зважаючи на те, що тоді відбувалося в Маріуполі. Всі наші хлопці хотіли, щоб нам дали дозвіл на деблокування Маріуполя і допомогу тим, хто там перебував. Як я розумію, здебільшого з наших підрозділів тоді вертольотами літали в Маріуполь.
Місцем мого першого виїзду був регіон, де межують три області: Запорізька, Дніпропетровська та Донецька. Коли ми прибули туди, було незрозуміло, що робити, панував певний хаос. Ми просто сиділи під обстрілами зі зброєю, чергували, відстежували певну ділянку фронту та чекали наступу. А в цей час по нас працювали артилерія, вертольоти, стріляли танки. Тобто спереду стріляють у нас, а позаду стріляють наші — воно над нами летить. І особисто мені, як людині ще вчора цивільній, було незрозуміло, що тобі в цій ситуації робити. Але це було цікаво в тому сенсі, що це перший бойовий досвід, нехай і такий пасивно-бойовий.
Морально ми були готові завдяки підтримці людей і своєму внутрішньому розумінню, що ми там, де маємо бути, і крім нас цього ніхто не зробить — потрібно захистити свою країну, народ, сім’ю, батьків. І ти щасливий від того, що ти там. Почуваєшся надзвичайно впевнено, бо тебе оточують такі самі вмотивовані люди. Хоч ми й не були офіційно оформлені і нам не платили зарплат, ніхто не жалівся, бойовий дух був дуже високим. Ми там були не через гроші. Так, було страшно, але коли поруч побратими підбадьорюють, жартуєш із ними (напевно, це захисна реакція психіки), усе переноситься легше.
Взагалі, страх з’являється щоразу, коли переживаєш щось нове. Спочатку було страшно, коли вперше побачив, як усе навколо обстріляно, всюди вирви, ракети. Дивишся і думаєш: «Нічого собі!» Потім чутно постріли — і стає страшніше. Розумієш, що це лише нехай і за кілька кілометрів, але поступово все ближче й ближче, — і ще страшніше. Коли стріляють вже по тобі — це вже дуже страшно. Трохи згодом, коли ти вже за звуком починаєш розуміти, хто, з чого і куди стріляє, лякають лише прильоти біля твого окопу.
Зараз триває позиційна війна, велика частина війська сидить в окопах. Саме так здобув свій найстрашніший досвід: коли залазиш у цю «могилу» (а гарний окоп і за глибиною, і за довжиною нагадує могилу), сидиш десь у посадці або полі — і по тобі стріляє артилерія, а ти нічого не можеш зробити. Раніше ми розташовувалися в будівлях, підвалах, де можна хоча б переміщуватись і була ілюзія, що ти якимось чином впливаєш на ситуацію. В окопі ти просто миришся з тим, що відбувається, намагаєшся притиснутися нижче до землі, думаєш, як краще прикритися: якщо впаде снаряд, чи зачеплять тебе осколки? Саме це найстрашніше — коли від тебе нічого не залежить.
«Наш підрозділ, навіть якщо залишиться без зброї, спробує загризти ворога»
Процеси у нашій роті налагоджувалися поступово. Останнім часом ми перейшли до схеми, коли кілька взводів змінюють один одного. Один виїжджає на «нуль», інший — відпочиває, третій готовий до виїзду та за потреби прийти на підмогу. Відбувається ротація. До того було хаотичніше: ми жили в Запоріжжі, звідти їздили на позиції та поверталися. Згодом перебралися ближче до «нуля», і потім після кожного переїзду (а в нас їх було дуже багато) поступово підбиралися до передової. Зараз ми постійно проживаємо за
Так само унормувалося все по часу. Спочатку, бувало, нам казали: «Їдете на два дні», — а зрештою сиділи на позиціях два-три тижні. Зараз усе більш-менш стабільно та прогнозовано. Мене вже двічі відпускали додому. Це потрібно, бо є дуже сильна моральна втома та психологічне виснаження, оскільки ти перебуваєш у стресових обставинах, де тебе весь час намагаються вбити. І якщо ти не на позиціях, то неподалік — це не настільки безпечна відстань, де можна відчути спокій. Плюс ти все одно продовжуєш виконувати військовий обов’язок.
Коли я вперше виїжджав до Києва, почалося загострення — довелося повернутися. Тоді встиг побути вдома кілька днів. Вдруге вдалося відпочити весь запланований тиждень.
Чи важко повертатися після відпочинку до служби? Ні. Бо війна ще не закінчилася. Коли мене як громадянина щось не влаштовує, я бачу певні прогалини та мінуси (відсутність зарплати чи відпочинок, що не вдався), я згадую про «Азовсталь», Маріуполь, інші знищені міста. Я чую від своїх друзів розповіді, як вони десь під Києвом не могли вийти з будинку та голодували, тому що всюди були російські солдати. І я розумію, що мої негаразди не такі вже й суттєві.
Щонайменше двоє полонених з «Азовсталі» — мої знайомі. Однак я намагаюся не читати новин про це, не дивитися списків. Для мене це морально важко. Тому я роблю те, що можу, і просто чекаю гарних новин.
Мені приємно, що я потрапив саме до «Азову» — це високомотивований підрозділ зі своєю історією, який не тікає, який усі поважають — і це заслужене ставлення. Як людина невійськова, не до всього фізично підготовлена, часто відчував труднощі. Але усвідомлюючи, де я перебуваю, з якими командирами, розумію, що маю відповідати цьому статусу. Наш підрозділ, навіть якщо залишиться без зброї, спробує загризти ворога.
«Після війни ми маємо інституціонально переглянути ставлення до діяльності міжнародних організацій»
За цей час найважчим для мене було усвідомлення, що наша країна, яка зіткнулася з абсолютним злом, залишилася з ним фактично наодинці. Тому що, незважаючи на безумовних друзів України — Польщу, Великобританію, Латвію, Литву, Естонію, — ми постійно стикаємося з затягуванням передання зброї з боку інших держав, бачимо меркантильні інтереси деяких європейських країн (Угорщини, Німеччини). Це дуже розчаровує, я досі не можу цього осягнути.
Вважаю, що після війни ми маємо інституціонально переглянути ставлення до діяльності міжнародних організацій у нас в Україні, до міжнародних партнерів, меморандумів, договорів тощо. Має бути проведена певна піар-кампанія, комунікація. Якщо відбудеться Гаазький трибунал, на ньому варто судити не лише росіян, а можливо, ще оцінити бездіяльність деяких наших «друзів».
Коли я читаю слова Amnesty International про те, що Україна порушує правила війни, розміщуючи своїх солдатів у школах, то не можу зрозуміти, як узагалі можна робити такі дикі заяви. І чи вони не усвідомлюють, що можуть бути асоційовані у щонайменше сорокамільйонної країни з абсолютним злом, яким сьогодні є росія.
Очне навчання зараз неможливе, оскільки в країні триває війна, отож школи не працюють і тому там можна розміщувати особовий склад. Це не «підставляє» жодним чином дітей, бо їх там немає. А де ще жити такій кількості солдатів? І якщо військових не будуть десь селити (хай навіть у школах), то ця війна не закінчиться або ми її програємо. Країна, на яку напали, має право розміщувати війська там, де вона вважає за потрібне, якщо це не ставить під загрозу життя мирних мешканців.
Зараз я вступаю до вишу на напрям «кібербезпека». Це ініціатива нашого керівництва: нам усім запропонували піти навчатися на заочну форму. Тим, хто відгукнувся, надіслали перелік спеціальностей. Свої документи я вже відправив.
Я навіть не мріяв і не планував вивчати кібербезпеку та працювати в цій сфері. Але раптом так вийшло, що тепер думаю: кращого розкладу насправді не можна було уявити. Певний бекграунд і мінімальні знання в цьому напрямі я вже маю, що сприятиме ефективній роботі в майбутньому.
Про що ще я мрію? Якщо спробувати побудувати плани на «після війни», то перше — це зустріч із донькою, не бачив її наживо з того самого ранку 24 лютого. Вона зараз у Польщі. Ми спілкуємося через відеозв’язок, але чотирирічній дитині нецікаво розповідати, як у неї справи.
Друге — перегляд діяльності міжнародних організацій (вибачте, дуже злий на Amnesty International). І третє — розроблення й імплементація плану розвитку Кубанської республіки на п’ять років. Як суб’єкта України, звісно ж. Можна навіть не Кубанської республіки, а області.
