«У багатьох засів “совок” у голові». Історії геїв, лесбійки та бісексуалки з українського IT
Протягом червня щороку у світі триває Pride Month — у цей час відбуваються марші рівності, лекції, дискусії та інші події, покликані привернути увагу до прав і проблем ЛГБТК+ спільноти.
До закінчення прайд-місяця DOU вирішив дізнатися, наскільки українська IT-індустрія є дружньою і толерантною. Ми зібрали кілька історій представників і представниць ЛГБТК+ спільноти, які працюють в IT, й попросили їх поділитися власним досвідом.
«Я зробив камінг-аут, коли почалася моя відпустка»
В IT я працюю ще з
Зараз мені 31 рік, я відкритий гей. Однак на те, аби дійти цього, у мене минули десятиліття. Підозри щодо того, що я відрізняюся від інших у плані вподобань, з’явилися у початковій школі. За дрібницями стає зрозуміло, що ти дивишся і сприймаєш світ трохи інакше, однак брак досвіду заважає оцінювати все реалістично. Тоді я не приділяв цьому великого значення й думав, що «якось та й буде».
До стадії прийняття себе я прийшов років у 20. Тоді зрозумів, що намагатися підлаштувати себе під очікування суспільства — марна справа.
Крім того, це ще й дуже погано відбивається на моєму ментальному здоров’ї. На той момент я вирішив, що принаймні для себе я визнаю, ким є, і житиму в стосунках з хлопцями.
Камінг-аут я зробив у
Я вирішив зробити камінг-аут через соцмережі. Тобто одночасно про це дізналися мої родичі, колеги, друзі, нинішні та колишні керівники; люди, які просто на мене підписані, але ми не були знайомі. В той же момент — ще до перших повідомлень — я одразу відчув полегшення.
А коли почалися дзвінки, я був приємно здивований тим, наскільки суспільство в нас до цього відкрите. І головне — наскільки правильно я побудував своє коло людей. Мене підтримали навіть ті, від кого колись я міг почути не дуже прогресивні висловлювання на адресу ЛГБТК+. Крім того, мій камінг-аут став певною подією для інших — деякі люди стали більше мені довіряти, а кілька навіть поділилися власними історіями. Не всі з них були про орієнтацію. Наприклад, я мав розмову з дівчиною, яка є мусульманкою в Україні. Тоді я дізнався, з чим вона стикається щодня через те, що за власним вибором носить одяг, який відповідає її віросповіданню. Насправді наші історії абсолютно різні, але ми можемо переживати схожі емоції.
Щодо реакції друзів, то навіть і казати нічого. Хтось навіть жартував: «Ну нарешті я зможу це сказати сестрі, якій ти подобаєшся» :) Навіть батьки моїх друзів гарно відреагували на цю новину. Все ж важливу роль відіграє те, що вони знали мене особисто. Тоді емпатія сильніша. Навіть якщо десь усередині дехто з них досі не сприймає мене, я радий, що є надія на зміни, адже вони досі добрі до мене. Просто таким людям треба більше часу й прикладів.
«До стадії прийняття себе я прийшов років у 20. Тоді зрозумів, що намагатися підлаштувати себе під очікування суспільства — марна справа»
На роботі в перший день після камінг-ауту емоційно було трохи складно. Річ у тім, що я розповів усе, коли почалася моя відпустка. Стратегія була така: я роблю це заради себе, тому по поверненні не питатиму, хто читав допис, хто ні, і якщо хтось захоче поговорити на цю тему, я буду відкритий, навіть якщо лунатимуть незручні питання чи буде агресія. Але нічого схожого не було. Моя команда тоді майже повністю складалася з хлопців, і всі вони мене підтримали — жодних незручних розмов.
Навіть знаю, що зараз люди стали більше звертати уваги на те, як саме вони говорять про ЛГБТК+: лунає менше грубих слів, образливих жартів. І це при тому, що я не намагався спеціально щось змінювати, не просив навмисно висловлюватися інакше. Суб’єктивно можу сказати, що на компанію мій камінг-аут добре вплинув. Бо будь-який прояв особистості всередині команди — лише на користь, тоді колектив стає більш відкритим. Крім того, варто розуміти, що користувачі MacPaw є у всьому світі, і вони представляють, я майже впевнений, чи не усі наявні на планеті меншини. Тож круто, коли й наша команда така ж різнобічна, як користувачі.
Мені складно однозначно сказати, чи є IT-індустрія більш толерантною за інші. В якійсь компанії більше толерантності, в якійсь менше. Але якщо подивитися на суспільство, то молодь зазвичай більш відкрита до прийняття ЛГБТК+. А в IT нерідко переважають люди віком до 35 років. Звісно, якщо дивитися на коментарі в інтернеті, здаватиметься, що суспільство не готове до відвертості. Але насправді люди, які пишуть негатив, становлять маленький відсоток від усієї України. І з плином часу ситуація стає лише кращою. Колись прайди збирали 30 людей, яких супроводжували 300 правоохоронців. А зараз навіть ті, хто раніше був готовий суто до бійки, стали більш відкриті до дискусії без кулаків.
Також мені подобається, що потрохи в армії стає нормою бути ЛГБТК+ військовослужбовцем, що про це вже відкрито говорять. Ми бачимо дуже маленький відсоток таких армійців, але насправді представників і представниць ЛГБТК+ в армії значно більше.
Щороку з’являтиметься дедалі більше прикладів того, як люди відкрито говорять про себе. Я б хотів, щоб наше суспільство рухалося в той бік, коли люди розумітимуть, що серед їхніх друзів і родичів точно є щонайменше одна людина з ЛГБТК+ спільноти. Хочу, щоб вони ставилися до цього спокійніше, бо це не про їхнє життя, а про життя людей зі спільноти.
Аби IT, як і будь-яка інша галузь, ставала толерантнішою, компанії мають декларувати свою підтримку таким людям. І не згадувати про ЛГБТК+ лише в червні, коли у всьому світі прайд-місяць. Треба заявляти про підтримку не словами, а справами. Завжди. І це стосується не лише ЛГБТК+, а й інших меншин.
Я розумію, що багато людей наразі не готові говорити відкрито про себе. Але якщо ви стикаєтеся з високим рівнем гомофобії, тим паче від керівництва, варто замислитися, чи справді варто працювати в такому колективі й на таку компанію.
А тим, хто вагається, чи відкриватися всередині компанії, я б порадив знайти одну людину, з якою у вас найкращі стосунки в колективі, й розповісти їй. Бо для мене було дуже стресово сказати комусь уперше. Але кожного наступного разу нова людина, яка дізнавалася правду, ніби знімала маленький камінчик з моїх плечей.
«Я з певною заздрістю дивлюся на людей, які працюють у великих закордонних IT-компаніях»
В IT я потрапила майже випадково. Два роки тому мій знайомий пройшов курси на Java-розробника й влаштувався в невелику українську IT-компанію. Попри те, що компанія невелика, гроші він отримував пристойні (особливо як на мешканця нашого міста з населенням у сто тисяч).
Я тоді працювала перекладачкою: російська-англійська-німецька. Робота була віддалена, бо шукати щось з місцем в офісі, хорошою зарплатою й умовами в нашому місті — безперспективна ідея. Однак коли мій контракт із замовником добігав кінця, я зрозуміла, що хочу щось змінити — втомилася постійно вишукувати нові короткотермінові замовлення.
І так збіглося, що компанія, де працював мій знайомий, шукала QA Engineer. Він запитав, чи не хотіла б я спробувати, бо з іноземними мовами в мене все окей, до деталей я уважна, навіть прискіплива. Несподівано для себе я погодилася. Оскільки компанія була невелика й всі одне одного знали, мені пішли на поступки та буквально навчили всього з нуля. Не можу сказати, що я була в захваті від цієї позиції, однак і відрази не відчувала. Робота та й робота. Так я на ній і затрималася — працюю вже понад рік.
Про те, що я лесбійка, в компанії не знають. Як і моє оточення. Адже місто невелике, і така новина точно швидко облетить не лише друзів, а й знайомих, знайомих їхніх знайомих — ну й так далі. А про те, чи готові всі вони сприймати мене як представницю ЛГБТК+, годі й говорити. Не готові. Такі висновки я роблю з постійних гомофобних жартів, обговорень прайдів у негативному світлі. Я зазвичай намагаюся або уникати таких розмов, або в нейтральній манері зауважувати, що відгукуватися так про людей, долю яких ми не знаємо, така собі ідея. Але замість розуміння отримую щось на кшталт: «А ти що, теж із цих? Якщо з цих, ти кажи... Будемо якось це вирішувати». Одне слово, марно шукати порозуміння. Компанія — це і є маленьке суспільство. Настрої тут приблизно такі самі — просто в мініатюрі.
Звісно, ніхто під час мітингів не заявляє офіційно, що він гомофоб, і не пропонує усіх, хто належить до ЛГБТК+, спалювати на вогнищі. Але неприємні жарти відпускає й керівництво. Тобто загальна атмосфера більш ніж зрозуміла.
Я звикла приховувати, хто я. Роблю так вже років 12, відколи зізналася сама собі, ким є. Це нелегко. Але наразі це простіше, ніж розповісти всім правду. Я не відчуваю в собі такої сили. Можливо, з часом це зміниться.
Я з певною заздрістю дивлюся на людей, які працюють у великих закордонних IT-компаніях, які ставлять веселкові прапори на аватарки в соцмережах, публікують офіційні заяви про те, що вони френдлі до ЛГБТК+. Впевнена, що мені дихалося б вільніше у такому середовищі. Однак поки я не планую змінювати місце проживання через сімейні обставини, тому залишається тільки мріяти про свободу самовираження.
Я не можу судити про все IT й впевнено заявляти, толерантна індустрія чи ні. Все залежить від конкретної компанії і, певно, міста, в якому розташована. Бо що менше це місто, то складніше тут порозумітися з людьми на тему ЛГБТК+. IT не відірване від соціуму. І хоча може здаватися, що люди в ньому прогресивніші, ніж на умовному заводі, я б не поспішала з такими заявами. Я впевнена, що не почуватимуся в безпеці, якщо відкриюся комусь.
«„Совок“ з голів айтівців нікуди не подівся, навіть якщо це сучасні люди»
Працювати в IT я почав приблизно 20 років тому. Починав як системний адміністратор. Згодом поїхав за кордон — там працював у техпідтримці, з вісім років займався телефонією. Але зрештою вирішив стати розробником мобільних застосунків під iOS. Перший застосунок створив, ще коли перебував в Ізраїлі. Вийшло класно: було приблизно три тисячі унікальних завантажень, все працювало на відмінно. І коли я повернувся до Києва, продовжив цю справу. Все ж це неабияк круто — робити застосунки, якими користуються люди.
Зараз я живу й працюю в Києві. Себе ідентифікую як гея. Підозри щодо сексуальної орієнтації були ще з дитячого садочку. Але після 20 років зрозумів, що я точно по хлопцях.
Наразі я розкрився тільки деяким друзям, які перевірені роками: вони нормально ставляться до мене, ми часто жартуємо на тему ЛГБТК+. А на роботі, якщо є розмови на цю тему, я не «свічуся», але кажу, що в цьому немає нічого страшного, що це особистий вибір кожного. Тобто кажу щось абстрактне, аби себе не видати, але й трошки підтримати спільноту.
Люди трапляються різні. З того, що я помічаю, — наше суспільство не дуже розвинуте. Не знаю чому, але в багатьох засів «совок» в голові, хоча чимало людей не жили при ньому, як я, наприклад. Сподіваюся, що згодом це зміниться. Зараз я боюся, що, якщо відкриюся, стикнуся з агресією у свій бік чи звичайним неприйняттям.
Хоча стосунки між геями такі самі, як і між іншими людьми: ми зустрічаємося, розстаємося, сваримося...
На роботі є ті, хто добре ставиться до ЛГБТК+. Але в IT-індустрії працюють ті самі люди, що оточують нас й у повсякденному житті. Вони теж є частиною суспільства й відбивають його настрої. «Совок» з голів айтівців нікуди не подівся, навіть якщо це сучасні люди. Можна подивитися відео Юри Федоренка, де йдеться про ЛГБТК+, і почитати коментарі. Одразу стане зрозуміло, що й до чого.
Зараз я боюся, що, якщо відкриюся, стикнуся з агресією у свій бік чи звичайним неприйняттям
Думаю, IT-компанії мають заявляти про свою підтримку ЛГБТК+. Це потрібно зробити, доки підтримка і прийняття не стали нормою. Можна декларувати, що їхній простір дружній до ЛГБТК+, як це сьогодні роблять деякі ресторани, наприклад. А коли ситуація вирівняється, можна говорити й про більшу підтримку, як-от фінансування фондів, подій абощо. Наприклад, коли я жив в Ізраїлі, бачив, що там 300 тисяч людей щороку збираються на прайд. А це все бізнес, величезний потік іноземних грошей. Це плюс для економіки.
Наразі те, що я гей і не розповідаю про це всім, мені не заважає. Я нормально комунікую з іншими, комфортно почуваюся в будь-якому колективі, якщо він не агресивний, не токсичний. Але навіть якщо мені комфортно, я не буду всім розповідати, що є геєм. Якщо запитають, подумаю, чи варто казати. Бо не йдеться про те, що я закрився і не хочу, щоб будь-хто знав про це. Але я маю бути впевнений у людині.
Наприклад, в Ізраїлі наш головний директор відділу підтримки був відкритим геєм. І коли ми були на роботі, то спілкувалися з робочих питань, а поза офісом були друзями й могли вільно бачитися в гей-барі. Я веду до того, що є ті, хто відкривається; а є ті, хто цього не робить — у кожного власні обставини й причини. Це не повинно бути масово: кожен сам для себе визначає, що для нього важливо.
Але я в будь-якому разі хочу, аби суспільство побороло «совок» у голові та почало приймати іншу людину такою, якою вона є, навіть якщо вона відрізняється чимось від інших. Це може бути гей, людина з інвалідністю, трансгендер — неважливо. До всіх потрібно ставитися з повагою. Тим паче якщо йдеться про робочі стосунки. Адже хорошим фахівцем може виявитися будь-хто, незалежно від сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності абощо.
«Якщо людина знатиме, що на роботі її розуміють, почуватиметься в рази краще»
Я обіймаю посаду рекрутерки в одній з найбільших українських IT-компаній. Працюю там вже три роки й повністю задоволена умовами. Мені до вподоби перебувати серед людей, комунікувати з ними, розв’язувати непрості завдання й постійно рухатись уперед. Такий формат роботи заряджає енергією і дає сенс жити.
Я є бісексуальною жінкою. Для себе я це зрозуміла вже в дорослому віці. До 23 років у мене завжди були стосунки лише з хлопцями, але я відчувала, що можу бути в стосунках і з дівчатами. Просто з певних причин боялася зізнатися сама собі в цьому — все ж треба мати сили на внутрішню розмову, зібратися і розкласти все по поличках.
Чотири роки тому я поїхала в мандрівку сама. Це був перший такий досвід у моєму житті. Зазвичай це були подорожі з сім’єю чи друзями, коли хтось інший повністю забирає твої думки й час. А тоді я отримала можливість побути наодинці з собою: спокійно гуляти вуличками, пляжами, не метушитися. І тоді ж мені вдалося почути себе: так, я бісексуалка, в цьому немає нічого поганого, я просто така й маю на це право. Було дуже приємно зізнатися собі в цьому. Тоді я згадувала й аналізувала стосунки з людьми довкола й зрозуміла, що одна з моїх подруг — не просто подруга. У нас так нічого й не склалося, бо вона гетеросексуалка, але сьогодні ми продовжуємо спілкуватися без жодних проблем.
Отож по поверненні додому я вирішила розповісти про себе мамі. Вона дуже уважно вислухала мене й спочатку поставилася з розумінням. Я тоді подумала: «Нарешті! Це ж треба, яка вона прогресивна!». Але зраділа я зарано. Вже наступного дня вона почала казати, що так жити не можна, що це мене біс поплутав і все в такому дусі. Зараз ми цю тему не порушуємо, а мама, певно, й далі чекає, що я неодмінно вийду заміж за чоловіка.
Також я розповіла про свою орієнтацію найближчим друзям і подругам. На щастя, тут ситуація склалася краще, ніж із сім’єю — вони мене повністю підтримали, не було осуду чи дурних жартів.
На роботі я вирішила не розповідати, що є бісексуалкою. Що керівництво, що колектив не здаються мені гомофобними. Навпаки, дехто з колег навіть відвідує прайди, ставить собі прапори в соцмережах на підтримку ЛГБТК+.
Але я все одно вирішила не ризикувати. Оскільки моя робота передбачає спілкування з великою кількістю малознайомих чи взагалі незнайомих людей, я не можу спрогнозувати їхню реакцію. Чи бути певною, що не стикнуся з агресією від кандидата чи кандидатки або насильством. А якщо в колективі дізнаються, що я бісексуалка, рано чи пізно це випливе назовні — поза сумнівом. Мені не хотілося б, щоби моє особисте життя заважало кар’єрі.
Звісно, я б залюбки не приховувала взагалі нічого. Але поки що, думаю, це не на часі. Я не вважаю українське IT гомофобним, але переконана, що такі люди в ньому є. Навіщо мені зайвий раз ризикувати?
Я мрію про те, щоб наші компанії ставали більше відкритими й дружніми до всіх, не лише до ЛГБТК+. Адже робота — це те місце, де людина проводить чи не більшу частину свого життя. І, звісно, якщо людина знатиме, що тут її розуміють, буде почуватися в рази краще. Вірю, що наша індустрія йде до цього. Може, не так швидко, як всім хотілося б. Але інші країни, та ж Швеція, теж проходили тривалий шлях. І потрібно зважати на те, в яких умовах розвивається наше суспільство. Все буде прайд! Я впевнена, просто треба трохи почекати.
