QA Engineer на війні. Фотоісторія айтівця та колишнього учасника АТО, який 2022 року знову вирушив на передову
Володимир — QA Engineer у Vakoms, прийшов в IT шість років тому після роботи у виші та участі в АТО. Коли почалася повномасштабна війна, тестувальник долучився до ТрО, але швидко зрозумів, що з його досвідом можна бути кориснішим в іншому місці. Зараз Володимир із позивним «Лісник» уже три місяці на нульовій лінії. Він розказав DOU свою історію та показав фотографії з життя на передовій.
«Після АТО зрозумів, що час треба використовувати правильно»
Я живу у Львові. У 2005 році закінчив факультет електроніки університету імені Івана Франка і за запрошенням наукового керівника залишився працювати у виші. Пішов на заочну аспірантуру, завершив її 2012 року, хоча дисертація не просувалася: мені більше подобалося робити щось руками, займатися науковими дослідженнями, а от писанина, доведення до ладу отриманих результатів вимагало від мене значних зусиль.
У
Був командиром взводу у
Отримав бінокль і тепловізор від волонтерів. 2014 рік
Після АТО зрозумів, що час треба використовувати правильно. Вважаю, що служба пішла мені на користь. Я досить швидко адаптувався, тому що не давав собі часу на розваги, вживання спиртного. Наступного дня після повернення додому я поїхав до друга допомагати йому на будові. Просто увімкнувся в роботу, поставив собі цілі — і все швидко закрутилось.
Повернувся до університету, взявся за наукову роботу. Паралельно почав ходити на ІТ-курси, бо зарплата залишилася така, як і була, а ціни підвищилися удвічі. Я вже був у тому віці, коли розумів, що треба створювати сім’ю. Зустрів дівчину, одружився. Коли захищав дисертацію, став працювати тестувальником. Тобто все у моєму житті відбувалося прискорено. У мене не було часу байдикувати, страждати дурницями. Потім, спілкуючись зі своєю коліжанкою-психологом, я спитав, чи не бачить вона в мене якихось відхилень. Вона сказала, що нічого такого у мене не помітила.
«Багато хто був здивований, що я приїхав на позиції, маючи свої рації і тепловізор»
Про плани росії відкрито напасти на Україну неодноразово повідомляли закордонні розвідки, тому мене дивувало, що не провели збори резервістів першої черги. Водночас мав надію, що цього разу теж вдасться уникнути активних бойових дій.
У перші дні повномасштабної війни не спішив іти у військкомат (тепер уже територіальний центр комплектування та соціальної підтримки): на роботі був на важливому для компанії проєкті та не хотів залишати на дружину двох малих дітей, яким 1 та 3 роки. А ще сподівався, що, може, воно вирішиться швидкими темпами.
У перші дні війни зідзвонився з друзями, з якими ходжу в гори. Дізнався про тероборону, спробував себе там: патрулював місто, але зрозумів, що це не моє, хоча мене й переконували, що в ТрО теж потрібні люди з бойовим досвідом. Ми не мали права перевіряти підозрілих осіб, лише викликали поліцію, щоб вони це робили. Спочатку було багато безпідставних підозр, що не допомагало поліції, а навпаки, навантажувало їх. Також доводилося витрачати багато зусиль на самоорганізацію. Шукали матеріали для навчання або людей, які могли чогось навчити, наприклад, тієї ж першої домедичної допомоги.
На сході у той час уже велися жорсткі бої. Я зрозумів, що міг би використовувати свій досвід за призначенням, тож уже чекав, коли надійде повістка. 4 березня мені зателефонували з військкомату, а наступного дня я виїжджав на фронт.
Коли мені тільки подзвонили, я повідомив керівництво на роботі, що мене забирають на фронт. Компанія відразу дістала мені чотири рації. А наступного дня, коли я вже виїжджав з військкомату, вони ще встигли передати тепловізор. Згодом уже на передовій кількість рацій значно підбавили, так що я міг поділитися з іншими підрозділами.
Багато хто був здивований, що я приїхав на позиції, маючи свої рації та тепловізор :)
Усе це нам дуже допомогло. Бо рацій, які нам видали, на всіх не вистачало. А тепловізором ми, звісно, змогли користуватися для нічних чергувань.
Крім цього, я мав ще з 2014 року свої бронежилет, каску, аптечку, спальний мішок — і все це зберігав удома, бо відчував, що рано чи пізно воно може знадобитися. Тобто коли настав час виїжджати, я тільки спакував рюкзак і поїхав.
«Були проблеми з привезенням продуктів: до нас просто не могли доїхати машини постачання»
Перше, що здивувало: відразу з військкомату нас завезли практично у колишню зону АТО. Більшість тих, з ким мене призвали, йшли служити на патріотизмі, без підготовки. Але коли ми приїхали та побачили, як працює ворожа артилерія, танки, «Гради», для всіх це стало несподіванкою. Деякі були настільки шоковані цим, що вимагали змінити бригаду на іншу. Так що тим, хто відповідав за перевезення мобілізованих, було несолодко. Я вирішив лишитися тут. І зважаючи на те, що відбувалося в інших місцях, скажу, що ті, хто змінив бригаду, не особливо виграли, бо врешті-решт умови всюди виявилися плюс-мінус однаковими.
Якби нас спочатку відправили на полігон, то там ми мали б провести розстановку, щоб кожен знав свою посаду, командира. Нас же без такого злагодження зібрали групками та розкидали по посадах. Потім уже на місці за потреби довелося перегруповуватись, щоб кожен міг приносити більше користі.
Спочатку нас розмістили в школі в одному з селищ. Там видали зброю, одяг. Могли щось не додати, якщо людина мала своє, тобто трішки економили. Видно, були проблеми як із забезпеченням, так і з логістикою, щоб сюди доставити.
Там ми були кілька днів, а потім нас мали відвезти у бойовий підрозділ. Ми одну ніч переночували в селі й наступного дня вже стояли на постах. Коли готувалися до ночівлі, надійшла команда відступати.
Тут добре видно руйнівну силу «подарунків», що прилітають. Уламок рейки так і не знайшов поблизу
Так ми від’їхали на нове місце, зайняли позиції та тримали їх уже тривалий час. Тоді ще були холоди. Ми збиралися у приміщеннях, де можна було обігрітися, розпалити вогонь, але щоб його не було видно для ворогів. І так несли цілодобову службу.
Я був повністю укомплектований власними речами, і це дуже допомогло, бо від ЗСУ нам дали тільки форму й теплий одяг. Що в мене було зайве, роздавав хлопцям: теплі рукавиці, рукавиці для брудних робіт, бо дехто взагалі був без них. І так ми ділилися, щоб можна перебути морози. Хлопці також шукали ковдри, теплі куртки. Не всі мали каримати та спальники (їх не видавали), тому використовували підручні засоби, як-от мішки з насінням соняшника замість кариматів. Стелили
Старалися чергувати по дві години, бо довше на холоді не витримаєш. А якщо менше, тоді треба часто мінятися — і не встигнеш відпочити. За таких умов були проблеми з привезенням продуктів: до нас просто не могли доїхати машини постачання. Доводилося ділити сухпаї на кілька днів, харчувалися тим, що встигли купити напередодні. Але потім усе налагодилося.
Так ми готували собі їжу в польових умовах. Пшеничною крупою забезпечувала армія, волонтери допомагали з гречкою та рисом
Там ми пробули тиждень-два — і потім нас перемістили на інші позиції. Ще були сильні морози, тож ми так само шукали собі місця в селищах або місті, де можна було розміститися: ангари, колишні офіси... Коли температура піднялася до нуля, стали займати позиції в посадках, полях. Умови теж були не найкращими. Самі собі укомплектовували місця для оборони та відпочинку. Були проблеми з водою, бо місцева — поганої якості, тому потрібно було звідкись її підвозити. Але іноді й місцеву кип’ятили та використовували.
Бліндаж зсередини
Одне із місць ночівлі. Були зрідка варіанти, коли не треба було копати бліндаж :)
Під час обстрілів часто пошкоджуються електричні підстанції, обриває дроти. Тому світла не було. Доводилося користуватися генераторами для зарядки телефонів, рацій. Потім до нас добралися волонтери, підвезли сонячну батарею з power station — і з підзарядкою стало простіше.
Коли в березні були сильні холоди, умов, щоб митися, не було. Вперше нормально помитися вдалося за місяць — відро теплої води й тазик.
В таких умовах шкіра на руках тверділа та тріскалася. Почувався безхатьком. Виручали вологі серветки від волонтерів
Але загалом пережили ті морози нормально — скажімо так, не найгірше. Була інформація, що у росіян військові отримували серйозні обмороження.
«Завжди хотілося чогось особливого, домашньої їжі — і тут стала у пригоді волонтерська допомога»
Спочатку до нас волонтери навіть не могли доїхати. Потім, коли лінія фронту стабілізувалася, стало простіше. Нам привезли першу партію харчів, у тому числі батончики, випічку, пюрешки тощо. Ми дуже втішились, бо у перші тижні вкрай хотілося солодощів. Зараз вже не так, видно, втамували цю «спрагу». Ми отримали крупи, масло, хліб, воду, ковбаски, навіть куряче м’ясо. Проте завжди хотілося чогось особливого, домашньої їжі. І тут теж стала у пригоді волонтерська допомога. Наприклад, на Великдень нам привезли паски, яйця, що було дуже приємно. Інакше було б зовсім сумно зустріти свято не вдома, так ще й без традиційної їжі.
Не змогли відвідати Літургію, проте відчули святкову атмосферу завдяки волонтерам, які це приготували й довезли нам
А ось архівне фото 2015 року. Тоді до нас на Великдень приїхав священник і відправляв службу на імпровізованому престолі з ящиків
Від компанії та друзів мені передали багато додаткового: ще один тепловізор, рації. Волонтери привезли посуд, рукавиці, спальні мішки для всіх хлопців, каримати, бо якщо ми в полі, доводиться спати на землі, в бліндажах.
Волонтерська допомога була різна: від харчів, шкарпеток до коптерів
З волонтерською допомогою
Коли ми приїхали, нам не видали медичних засобів. Але я мав свою аптечку та беріг її про всяк випадок. Пізніше волонтери вислали нам медикаменти, дечого навіть забагато. Наприклад, серед іншого була ціла коробка медичних рукавиць, ліки на кшталт ібупрофену у великій кількості, які не дуже були у вжитку. Але потім ми попросили засоби від болю в горлі, нежитю тощо, те, що було актуально. І це нам теж доставили. Також нам передали якісні турнікети, щоби зупиняти кров.
Згодом і армія надіслала кожному мінімальну аптечку. Ще нам видали протигази на випадок використання хімічної зброї. Отак кожен доукомплектувався, щоб мати усе необхідне. І більшість з того, що потрібно, уже є.
Аптечки від волонтерів
Загалом без волонтерської допомоги було б сумно. Хоча добратися прямо до нас вони все одно довгий час не могли, доводилося самим виїжджати за передачками в тили. Тому виникла потреба в машинах. І це питання ми теж змогли вирішити. Особлива дяка моїй компанії та друзям, що долучилися до закупівлі дорогих речей, серед яких був джип і ЗІЛ-131.
«Весь цей час ми на передовій, „на нулі“, тримаємо лінію оборони»
Нас зразу орієнтували, що ми поїдемо в зону бойових дій. Тому під час відбору у військкоматах старалися брати тих, хто був в АТО. Не знаю як, але зрештою до нас потрапили й ті, хто не мав бойового досвіду. Авжеж, спочатку їм було важко.
Мої шеврони з 2015 року і більш актуальний шеврон від побратима
Зібралися бійці з різних регіонів: із заходу України, з Дніпропетровської, Миколаївської, Харківської областей... Усі різного віку, з різних середовищ і різних професій: є водій поїзда, фермер, кухар, заробітчани, які спеціально повернулися з-за кордону. Звісно, у кожного свій характер, тому буває складно з кимось домовитись. Але питання в робочому порядку розв’язуються.
Весь цей час ми на передовій, «на нулі». Тримаємо лінію оборони. На жаль, більше зараз розказати не можу.
Чергуємо по дві людини. Вдень полегшені наряди — година або дві, тому що все видно, інші теж не відпочивають і можуть підбігти на допомогу. А вночі несемо посилену службу: дві години стоїш — чотири або шість відпочиваєш. Черговий спостерігає, чи немає ворога, чи ніхто не наближається.
На посту треба бути в постійній бойовій готовності. Але й просушити ноги теж треба :) Одного разу довелося бігти босоніж, як ящірка, від обстрілу, коли вирішив посушитися на сонці далеко від укриття. Черевики «рихльонки», які я приберіг з 2015 року, добре себе проявили в польових дощових умовах
Природа тут дуже красива. Бачив козуль, лисиць з малими лисенятами, зайців, фазанів. Також тут уперше побачив пилову бурю
Ті, хто відпочиває удень, читають новини, обговорюють, які перспективи в нас після війни. Спілкуємося з близькими, рідними. Не всюди є зв’язок, тому бували моменти, що довго не було можливості подзвонити. З інтернетом ще гірша ситуація. Я попередив близьких, що можу деякий час не виходити на зв’язок. Але максимально стараюся знаходити варіанти, щоб заспокоїти рідних, зменшити їхні переживання. Іноді буває, що не можу їм додзвонитися. Коли набираю номер, іде виклик, але не з’єднує. Але вдома бачать хоч пропущений виклик і вже розуміють, що значить у мене все добре.
Листівка з дому :)
Були такі моменти, коли біля мене розривалося кілька мін і, слава Богу, обходилося — і то було трохи дивно, що все окей. Відчувається підтримка здалека, що за нас там переживають, моляться в тилу. Мені запам’ятався момент, коли я подзвонив однокласниці привітати її з днем народження, а вона аж розплакалася, що я не забув і подзвонив з передової. Розповіла, що у церкві священник кожного воїна поіменно читає під час служби. І список доволі довгий. Мені аж передалися її відчуття, і було неймовірно приємно, що про нас пам’ятають у тилу. І це не може не впливати: було чимало ситуацій, які дивом обходилися без поганих наслідків.
«Ми не очікували, що вони почнуть скидати авіабомби»
Якщо порівнювати з моїм минулим бойовим досвідом, то початок 2014 року був плюс-мінус схожий до сьогоднішніх реалій: тривали постійні обстріли, переміщення. Але зараз усе інтенсивніше, мені здається, більше обстрілів по цілях. Коли 2015 року моя служба завершувалася, пішло перемир’я, ми мали більш-менш стабільні позиції, між нами та росіянами була «сіра» зона. Сьогодні все ближче: вороги на нас лізуть — ми на них, ведення бою вже йде впритул і динамічніше. Ми то готуємося до наступу, то відступаємо.
Ще якщо порівнювати ситуацію з
Корпус ракети від системи залпового вогню «Град», що увійшов глибоко у землю
Один зі снарядів влучив у дерево. Можна оцінити силу розриву
Водночас наша армія більш підготовлена. Люди зараз мотивовані, тому що росія вже відкрито вступила у війну, не приховуючись за сепаратистськими силами. Тому ті, хто служить, налаштовані більш радикально, патріотично, готові боронити країну.
«Людина, яка прийняла думку, що може загинути, всі обставини сприймає набагато легше»
До 2014 року я не знав, що таке бути під обстрілом, тому тоді це було великим стресом. Зараз я вже розумію, як сховатися, організувати позиції. І психологічно мені набагато легше, ніж у 2014 році.
На позиції в Новотошківці. На жаль, зараз селище розбите і під окупацією. 2015 рік
Я помітив, що людина, яка прийняла думку, що вона може загинути, не повернутися додому, набагато простіше сприймає всі обставини, переносить випробування. А ті, хто поставив собі умову, що мусять повернутися, рвуться до цивільного життя, важко реагують на обстріли, «зі скрипом» виконують бойові завдання. З ними нелегко спілкуватися.
Я усвідомив це ще у
Дитячий малюнок для піднесення бойового духу
А це знайшов фото малюнка 2014 року, що найбільше мене вразив. Це ж як війна впливає на дитячу психіку!
Зараз це вже не так складно. Ти вже морально підготовлений, маєш досвід, таку адаптацію проходити не потрібно. Звісно, у кожної людини свої обставини. У
Потрапивши на передову, головне не впадати в паніку. Те, що ти переживаєш, — нормально. Погано, якщо не боїшся. А коли є страх, це природно, тільки варто пильнувати, аби він не переростав у паніку. Щоб контролювати себе, потрібно бути близьким до реальності, не витати у думках. Також не ізолювати себе від інших: говорити з довколишніми, дивитися їм в очі, щоб бачити, що вони роблять, а що ти. Хтось ще молиться, хтось має обереги з дому. Радять фізично працювати, рухатися.
Обереги від волонтерів і з дому
І, звісно, найперше — робити все для безпеки. Якщо потрапляєш на позицію у полі, треба одразу окопуватися, робити бліндажі — це найбільше береже життя. Якщо десь у місті лишаєтесь, можна шукати собі надійне укриття, з’ясувати, з якого боку ворог, з якого боку він може обійти, шукати запасні варіанти, де переховатися, як відійти.
Ще один бліндаж
«Готую себе до того, що доведеться ще довго служити нашій Батьківщині»
За цей час найбільш болісно мені було спостерігати, як росіяни обстрілювали поле, на якому паслися корови. На одній з позицій лінія зіткнення проходила біля ферми. Персонал туди не допускали, оскільки вони могли здавати ворогам інформацію про кількість наших військових, зброю тощо. Тому корів випустили з корівників, щоб вони могли вижити. Морози уже відійшли, і неподалік була річка, де тварини пили воду. І коли обстрілами з АГС накривали поле з коровами, серце розривалося від безсилля та гніву. Осколками ранило невинних тварин, які навіть не спішили втікати з місця, де вівся ворожий обстріл.
На тлі знищеної ворожої МТ-ЛБ, що штурмувала позиції
Також гнітило, коли бачив розруху у місцевій інфраструктурі. Офіси з усіма документами підприємств, лабораторії з коштовною апаратурою, пилорами, автогаражі, дачі, квартири, школи, книги — те, що наживалося роками, нищилося обстрілами чи у вогні після обстрілу. Або ставало непридатним через вибиті вікна, зруйновані дахи.
Вазони, які роками доглядали, просто позасихали
Спалена будівля копальні. Попри значні руйнування, життя продовжується: біля зруйнованих будівель ростуть красиві тюльпани
На передовій постійно щось може «прилетіти», тому тут не розслабишся. Ти не знаєш, що буде за п’ять хвилин: зараз спокійно, а потім нас раптом атакують. І оскільки я тут уже три місяці, то втома дається взнаки, стає важче емоційно.
Поки що звісток про ротацію немає. Наперед ніхто не повідомляє, тому що це секретна інформація: її доводять до відома в останній момент. Але вже так, як є. Бо схоже, що це не швидко закінчиться, тож я готую себе до того, що доведеться ще довго служити нашій Батьківщині.
