«На "нулі" кожна мить може бути останньою». Відверта історія колишнього десантника і розробника Володимира Камуза, який опинився на фронті

Володимир Камуз — український Full Stack WordPress Developer з чотирирічним досвідом. Рівно 20 років тому він пройшов строкову службу в 95-й окремій аеромобільній десантній бригаді. І після 24 лютого 2022 року Володимир знову повернувся туди — у його підпорядкуванні перебувало вісім бійців. Наразі ж він є членом мінометної батареї, де служить як аеророзвідник та коригувальник вогню.

У відвертій розмові з DOU за годину до чергової відправки до лінії боєзіткнення Володимир розповідає про те, як потрапив в армію, емоційно ділиться роздумами про головні проблеми війська та дає прогноз щодо подальшого розвитку подій на фронті.

«Перший тиждень я перебував у трансі»

— Чим ви займалися до армії, ким працювали і як потрапили на фронт?

Останні вісім років я займався самоосвітою та одночасно фрилансив і вів канал на YouTube, завдяки якому почало приходити багато клієнтів, у тому числі з-за кордону. Після одного не дуже гарного випадку із замовником з СНД я зрозумів, що на цьому ринку не все так добре і потрібно спробувати попрацювати на західний ринок. Я почав шукати майданчики і буквально одразу вибрав Upwork. І зрозумів, що знання MODX — системи управління, з якою я раніше працював, — вже неактуальні.

Але звернув увагу, що є дуже проста, гарно оплачувана та з попитом — WordPress. За тиждень я вивчив деякі речі, пов’язані зі створенням тем, і почав шукати роботу.

На Upwork складно зайти саме початківцям і взяти перше замовлення. Але згодом з’явився чат фрилансерів платформи, для яких часто влаштовували зустрічі в Україні, відповідно ми мали велику тусовку, де можна було знайти людей, що працюють з різними напрямами.

Дехто каже, що Upwork — якась не така платформа. Це говорять ті люди, які просто не готові приймати правила гри. Вона клієнтоорієнтована і має досить жорсткі вимоги, якщо не витягуєш їх — тебе одразу відправляють у бан, це справді так. Але якщо працюєш добросовісно, нікого не обманюєш, у тому числі платформу, то проблем не буде. Працюю я за середньою ставкою 25–30 доларів за годину.

— До початку війни ви були WordPress розробником. Але тут починається війна, і ви потрапляєте в ЗСУ — розкажіть, як це відбулося і що у вас зараз з роботою за фахом?

Роботи було дуже багато, попри те, що від Upwork надійшло сумнозвісне повідомлення для клієнтів: будьте обережні, Україна постала перед загрозою війни, робіть відповідні висновки. У деяких фрилансерів після цього почались проблеми з роботою. Втім, не у всіх — у когось зараз все добре і, навпаки, більше замовлень, а декому дуже важко.

Почалася війна. І перший тиждень, як і всі інші, я перебував у трансі, тож відклав роботу, хоча її було по горло. Я не міг повірити в те, що відбулося, і просто стежив за розвитком подій. Згодом я захотів волонтерити, а мій брат-близнюк чомусь вирішив попри гарну роботу, що йому треба творити історію — піти на війну. В нього були проблеми з документами, він десь втратив військовий квиток і перебував на спецобліку. Брат почав «обтирати стіни» військкомату, де йому сказали «йди гуляй, хлопче». Тож він приєднався до тероборони Києва, але згодом подумав, що йому там робити нічого. Як він казав: «Ходиш в наряди — нудьга».

Почалася війна. І перший тиждень, як і всі інші, я перебував у трансі, тож відклав роботу, хоча її було по горло

Я йому пропоную: «Саша, займаймось волонтеркою. Ми ж розуміємо, що війна надовго, не на місяць і не на два». Як казав письменник і ветеран Валерій Маркус, якого я дуже поважаю: нам треба 100 тисяч вбитих окупантів, і тоді можна буде про щось домовлятись з росіянами.

Мій брат погодився, але одразу ж після розмови мовчки взяв мій військовий квиток, поїхав у військкомат і сказав: «Хлопці, я Володимир, — тобто видав себе за мене, — швидко знайдіть справу Олександра, ми готові йти воювати, але в складі 95-ї бригади десантно-штурмових військ Житомира». Там якраз не вистачало особового складу.

— Ви не знали про те, що він взяв ваш квиток і пішов у військкомат?

Він мені повідомив уже згодом, за кілька днів, просто поставив перед фактом. Я кажу: «Саша, так не робиться, ти ж розумієш, що ти насамперед мене підставляєш». У мене дружина та дворічна дитина, якраз перед цим я відправив їх у Польщу, моя жінка там волонтерить.

Саме в 95-й бригаді — тоді вона називалась 95-та окрема аеромобільна бригада — я проходив строкову службу у 2002–2003 роках.

Не минуло й тижня, як нам дзвонять з військкомату: «Хлопці, збирайтеся, завтра відправка». Наступного дня, 12 квітня, на навчання нас вирушило вісім осіб, але, як виявилось, в 95-ту їхали лише ми та ще кілька людей, причому з них ніхто до цього там не служив. Більшість не мала бойового досвіду. Я думаю: як це так, що військкомат відправляє таких людей? Хоча я знаю, що приблизно 80% зі всіх хлопців, з якими я раніше служив, сидять удома.

Володимир з братом Олександром під час навчання

— Тобто ваш брат обрав 95-ту бригаду тому, що ви там раніше проходили службу?

Так, і ми знали, яка там підготовка. Не скажу, що на той момент все було супер-пупер, але за службу я стрибнув з парашутом чотири чи п’ять разів. Ми з братом були сержантами, кілька разів виїжджали на стрільби з БМП як оператори-навідники бойових машин, а потім стали командирами. Тренувались на полігоні з гранатометами, кулеметами, автоматами тощо.

Тож я знав, що забезпечення в плані зброї там має бути на 100%. Але, на жаль, під кінець моєї служби в 00-х в бригаду набирали всіх, в тому числі з вадами серця тощо — хтось заплатив, хтось просто дуже захотів. Це сумна і незрозуміла для мене ситуація. Тому що десантні війська завжди складалися з еліти, адже коли починається війна, їх кидають у бій в першу чергу.

Минув час, і я розумію, що ситуація у військах залишилась практично такою ж. Але хоча мої очікування дещо не виправдалися, поспілкувавшись з людьми з інших бригад, я зрозумів, що мені ні на що скаржитись — у багатьох все набагато гірше.

«В мене ніхто толком не питав про спеціальність і чим я займався на «гражданці»

— Розкажіть, яка у вас військово-облікова спеціальність? І що вам відомо про те, як її призначають та чи можна її змінити у військкоматі, якщо, наприклад, ти айтівець і хочеш служити за спорідненою спеціальністю, допомагати в тому, в чому розумієшся найбільше?

До військкоматів (територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки) багато питань. Наприклад, як ми проходили медкомісію: нам просто дали листочки, де ми повинні були розписатися. Запитую: «А коли я проходив медичну комісію, можете сказати?». До мене повертають голову і кажуть: «А що, в тебе якісь скарги на здоров’я?» — «Їх немає, але цікаво виходить, що коли вам треба, все легко вирішується, а коли вам необхідно людей трошки помучити — ганяєте по декілька днів». Ця людина опустила голову і сказала: «Ну, розписуйся».

З військово-обліковою спеціальністю все не так, а, м’яко кажучи, повна жесть. У середині березня 95-та бригада зазнала значних втрат під час бойових дій на Ізюмському напрямку. І зараз військкоматам треба було швидко набирати туди людей, тож брали кого-небудь. Виходило так, що людей, які мали військову спеціальність, брали участь у бойових діях — мінометники, артилеристи тощо, — просто кинули в піхоту. Хоча це дуже, на мій погляд, тупо, адже цього треба вчитись не день і не два, є багато нюансів. Як я зрозумів уже з першого дня протистояння, війна — це насамперед важке озброєння, а тільки потім піхота.

— Тобто в них була військово-облікова спеціальність «мінометник», а їх кинули в піхоту?

Так. Але піхота дуже важлива, вона тримає позиції. Інколи нашим солдатам доводиться стримувати наступ ворожої піхоти, що діє за підтримки танків та інших бойових машин.

— Чи відомо вам, хто саме вирішує, куди розподілити людину? Я навіть чув про такий випадок, що в людини військово-облікова спеціальність «оператор радіолокаційних станцій», а її теж відправляють просто солдатом.

З бригади надходить запит: нам потрібна піхота, і військкомат викликає всіх кого можна. В мене ніхто толком не питав про спеціальність, чим я займався на «гражданці». Їм потрібна піхота, яка буде готова помирати. Нікому не цікаве твоє здоров’я і що ти за людина. Піхота, як я раніше думав, — це передусім гарматне м’ясо. Завдяки військкоматам зараз 95% піхоти — люди, яким це не потрібно. Але згодом я поспілкувався з досвідченими бійцями на позиціях, які розповіли про важливість нашої місії. Від піхоти багато чого залежить, тож не все так однозначно.

Втрати в будь-якому разі будуть. Тож треба добре рити окопи та маскувати їх, адже російські безпілотники «Орлани» літають постійно — їх потихеньку збивають, але ситуація майже не покращується, вилітають нові. По нас цілий день гатять міномети, артилерія, системи залпового вогню, навіть працювали дрони-камікадзе. Росіяни навіть використовували хімічну зброю — наших хлопців привозили з отруєнням, вони блювали. До того ж час від часу літає ворожа авіація.

Українській піхоті, що залишилась, треба вистояти та не відходити, а тримати позиції. Нормальні підготовлені бійці це прекрасно розуміють і можуть дати відсіч. Але в нашому випадку було дуже багато людей без бойового досвіду. У моєму відділенні, де я був командиром, і в мого брата були випадки, що хлопці тікали з позицій. А мені потрібно було йти на штурм — що робити, незрозуміло! Бійцям щось вночі примарилось, тепловізорів не було, тож я подумав, що на нас суне ворожа ДРГ. Я розстріляв рюкзак мого брата — думав, що то хтось лежав у камуфляжі. Такі речі непоодинокі.

Бувало, людина лежить і каже: «Я не можу, хлопці... Що я тут роблю? У мене серце болить, я буду йти додому!». За тиждень воєнних дій 90–95% осіб зі 150 тих, яких військкомати набрали без розбору в піхоту, відмовилися воювати та написали пояснювальні записки. Зараз щодо них порушили кримінальні справи.

«У нас майже 100% мобілізованих, при цьому ми стояли на „нулі“ в кілометрі від ворога»

— Ви зараз дислоковані на сході?

Так, ізюмський напрямок, на рубежі Донецької та Харківської областей.

— Серед ваших побратимів є теж айтівці?

З одним чоловіком спілкувався — він з кумом займались виробництвом і програмуванням крісел віртуальної реальності. Більше не зустрічав тих, хто хоч якось дотичний до ІТ, хоча людей в армії дуже багато. Насамперед це безробітні або ті, хто просто пливе за течією. Їх призвали — вони пішли, і питань не ставлять. Але показували свій характер. Коли я намагався хлопцям пояснити, що треба робити, кожен думав, що розуміється на цьому ліпше за мене. Втім, згодом визнавали, що я мав слушність, і на другий-третій день починали глибоко рити окопи.

За сім днів у нашому взводі було чотири «двохсотих», у тому числі один боєць з позивним «Дід», який пройшов Чеченську війну, Афганістан, Косово і з 2014 року, з першого дня був на війні. Його дістали мінометом — він сховався за дерево, хоча треба було падати на землю. Поки їхали медики, він помер.

У нас майже 100% мобілізованих, при цьому ми стояли на «нулі» в кілометрі від ворога. Була єдина людина з бойовим досвідом — наш сержант-куратор, який більш-менш володів обстановкою щодо розташування ворожих військ. На ньому лежала основна відповідальність, і лише він на 30 бійців з особового складу мав рацію. Тепловізор він взяв особистий у командира роти після того, як на другий день ми випадково застрелили корову, тому що нічого не бачили й думали, що лізе ДРГ.

Селяни покидали свої домівки, не забираючи корів, і ті цілими стадами ходили по полях біля нас — може, думали захиститися, звикли до людей. А оскільки по наших позиціях постійно вівся вогонь, постраждало багато невинних створінь, цілі поля були всіяні трупами тварин.

— Яке звання ви зараз маєте?

Молодший сержант.

— Скільки вам підпорядковується людей? З ваших слів, у бійців є проблема з мотивацією — як з цим можна працювати, наскільки хлопці виснажені й чи готові продовжувати боротьбу?

У моєму відділенні було вісім осіб. Один загинув, батько двох дітей. Він вічно до мене підходив, казав: «Буде прикро за дітей, якщо я, не дай боже, загину і вони залишаться без батька». Проте він банально не дотримувався моїх порад. Сів їсти без каски та броника — прицільний постріл, снаряд міномета розірвався між двох окопів. Поряд була ще одна людина, її контузило.

Відео, яке Володимир записав на Пасху, перебуваючи під обстрілами

Чесно скажу, я не хотів на війну. У мене було багато невирішених справ, і я знав, що можу не повернутись, адже десантно-штурмова бригада завжди на «передку», завжди в сраці. Основне, що мене бентежило, оскільки я не знав про ситуацію з поточним командуванням, — які накази віддаватимуться, в якому саме підрозділі служитиму.

Коли нас призвали, я сказав дружині: «Надіє, все буде добре, я буду обережним і повернусь. Я міг відмовитися, але цього не зробив, тому що мій брат хоче воювати, і якщо з ним щось станеться, я собі ніколи цього не пробачу». Моя мотивація — врятувати брата. І одного разу я це вже зробив. У нього була температура, він сидів у своєму окопі, без каски, без броника. Саша мій обрав не дуже вдале місце, окоп його був демаскований, не мав жодного перекриття. Я розширив свій окоп, аби можна було сісти двом людям, зробив там перекриття — він був найнадійніший з усіх.

Перед цим з наших позицій попрацювали гранатометники — вони, як і всі люди без достатнього бойового досвіду, залишили гранатомети на позиціях, на відкритому місці. Я сказав: «Хлопці, давайте, блін, прибирайте», — зброю відтягнули, але було вже пізно, її побачив ворог і почав щільно крити по наших окопах.

У цей час я зрозумів, що може статися лихо, і став витягувати брата з окопу. Він пручався, але все ж ми перейшли в мій окоп. Буквально за 10 хвилин в його окоп прилетів снаряд.

На «нулі» кожна мить може бути останньою. Що саме мені допомагало, коли я розумів, що зараз можу загинути? З молитвою в мене не склалось, тому заплющував очі й думав про те, що ще треба зробити, коли закінчиться війна: виховати сина, завести ще одну дитину, спроєктувати та побудувати власний дім і так далі. Я вірю в те, що думки та слова мають властивість матеріалізовуватись, тому, можливо, саме це й допомагало.

Хоча я намагався до армії щодня займатись спортом і лише час від часу курив, то на війні я став курити значно частіше. Проблем з сигаретами тут ніколи не було, чомусь у гуманітарці їх дуже багато. Коли «прильоти» були зовсім поряд, ми з братом сідали в один окоп, і я казав: «Саня, ну що, готовий помирати? Або виживемо разом, або помремо разом. Тож закурімо по цигарці, все одно ми сьогодні точно не помремо від куріння».

«Треба набрати кваліфікованих людей — причому, починаючи з військкомату»

— Ви бачите ситуацію прямо з перших рук, на місцях. Розкажіть, чого бійцям не вистачає з обладнання, амуніції? Що варто передавати волонтерам насамперед?

Рації та тепловізори, засоби хімічного захисту, прилади нічного бачення. І є проблема з аеророзвідкою. Якщо порівнювати з росією, у нас її дуже мало. Я бачу свою подальшу службу саме у розвідці. Ми хлопці недурні, з технологіями непогано ознайомлені, вже роздобули три дрони. На один ми самі зібрали кошти, другий нам подарував Фонд Сергія Притули, а третій з Америки особисто привіз клієнт мого знайомого, етнічний українець.

Запуск дрону біля передової

Також ми мали проблему з лопатами. Найкращі лопати — дешево, надійно і сердито — з «Епіцентру», модель My Garden Woody. Коли ми були ще в навчальному центрі в середині квітня, то закупили майже на всіх 150 осіб 138 лопат. Спочатку хлопці не хотіли їх брати. Потім до мене підійшов бувалий боєць і каже: «Слухай, ти не переживай, після першого обстрілу артою копати будуть всі». Навіть старшина брав на слабо: «Що ви, десантники, ще й окопуватись будете?». Я ж вийшов до бійців і питаю: «Хлопці, ви жити хочете?». Всі одноголосно сказали: «Так». — «Тоді беріть лопати». На мою думку, якщо хоча б 1% людей завдяки цим лопатам врятується, я ніколи про це не пожалкую і знатиму, що зробив правильно. Так і відбулося — ми врятували десятки життів.

— Що зараз відбувається на ізюмському напрямку? Наскільки я розумію з ваших слів, війна потрохи переходить в позиційну. Які у вас прогнози щодо подальшого розвитку подій?

Я звернув увагу, що наша артилерія веде вогонь у відповідь разів у 5–10 менше, ніж російські війська. Я розповів це командиру. Він каже: «Ти розумієш, зараз на одну нашу гармату — п’ять їхніх. Я вже не кажу про аеророзвідку тощо». І з мотивацією в них насправді все добре: серед росіян були випадки, коли деякі офіцери та особовий склад відмовлялися далі воювати, і їх просто розстрілювали. Тож мотивація там здобувається дуже просто.

У нас такого немає, все більш толерантно і лояльно. Але у нас, на жаль, особовий склад теж втікає, а для того, щоб цих людей поміняти, треба тиждень-два-три. Проте зараз саме до наших позицій приїхало багато артилерії та озброєння з усієї України. До цього в нашому напрямку воювали тільки 95-та і 93-тя бригади. А зараз прибули 26-та, 44-та і ще одна — практично всі контрактники. А також добровольчий батальйон ОУН з Києва.

Я говорив з командиром дивізіону 26-ї бригади, він розказував, що його хлопці вже починають працювати, перші результати є. Тобто, думаю, зараз ситуація на фронті трошки зміниться.

Володимир на фронті з коптером (ліворуч) та поруч з пам’ятником загиблим воїнам-десантникам

Проте саме в нашій бригаді з особовим складом, я думаю, буде все так само. Знову приїхали багато мобілізованих, які через два-три дні, максимум за тиждень, майже одноголосно відмовляться продовжувати бойові дії. Їм кажуть, що вони їдуть на другу-третю лінію, але одразу кидають на «нуль», і люди без бойового досвіду просто не витримують. Я їх розумію. Так не робиться. Все це завдяки військкоматам і командуванню, яке допускає відправку цих людей.

— Як можна змінити ситуацію, про яку ви тільки що розповіли?

По-перше, треба набрати кваліфікованих людей — причому, починаючи з військкомату. Дивитися, хто твій командир, який віддає накази. Тому що були непоодинокі випадки, коли командири сиділи в окопах і бліндажах, а потім тікали.

Проблеми є і з забезпеченням. Буквально кілька днів тому ми дзвонили старшині й питали, чи можемо чимось допомогти (у нас є рації та інше). Він сказав, що все є. А на ділі виходиш на позиції, і немає нічого. Відповідно люди, які обіймають важливі посади, не виконують на 100% свої задачі.

Ми самі зібрали за кілька днів 300 тисяч гривень, і майже все витратили на дрони, кріплення, пламегаси для автоматів тощо. Зараз треба швидко купити аксесуари для квадрокоптерів (анонімайзери, підсилювачі сигналу), захист від хімічної зброї, пристрої нічного бачення, планшети та карти пам’яті Samsung, а бюджету вже не залишилося. Тому я хочу звернутися до всієї спільноти ІТ: якщо буде можливість, треба допомогти.

Армія — це те місце, де треба у вільний час не курити бігати, не пити чайок і не дивитися TikTok, чим тут більшість хлопців займається, а постійно навчатись і слухатися командирів — особливо тих, хто має бойовий досвід і пройшов не одну ротацію. Думаю, вони не просто так залишилися живими.