Апр. 19

“Це армія – тут не прохання, а накази”. Історія HR-спеціалістки, що тимчасово залишила IT заради служби бойовим медиком

Львів’янка Ірина Клейменова за фахом клінічний психолог. Але понад 10 років тому почала свій шлях у HR-сфері та вже чотири роки як працює рекрутеркою в IT.

З початком війни у 2014-му Ірина стала волонтерити, а 24 лютого цього року, коли пролунали вибухи по всій країні, зрозуміла, що буде найбільш корисною саме у лавах ЗСУ. Щоб долучитись до інших захисників України, вона три доби простояла в черзі до львівського військкомату. Зараз Ірина — бойовий медик, що служить поблизу лінії зіткнення на Харківщині.

Про свою історію, жінок у ЗСУ та те, як відреагували на її рішення чоловік і двоє дітей, вона розповіла DOU.

«Я почала волонтерити ще у 2014-му, але переважно це були точкові речі»

До HR я йшла дуже довго, фактично це був шлях довжиною в 11 років. Починала з тренерства у різних фінансових структурах: навчала людей правильно спілкуватися з іншими, у тому числі з клієнтами. Потім працювала у внутрішньому сервісі в одному з банків. А після Майдану зрозуміла, що мені дуже подобається ІТ як сфера, де величезна кількість роботи трансформується у величезну кількість результатів. Мене захоплювало те, що ІТ створює нові тенденції та змінює світ. При цьому перехід до сфери інформаційних технологій був дуже повільним, бо у 2014 році я народила дитину.

З часом я пішла на курси з HR, додатково вивчала англійську і вже 2017-го вийшла на першу роботу як Human Resources Manager. Через вісім місяців мені пощастило отримати свій перший в житті офер в ІТ — я стала рекрутеркою у {IT}Prosteer — невеличкій дочірній компанії у складі ProSteer Group. А на початку минулого року перейшла в американську продуктову компанію Fairmarkit, яка працює над великим фінансовим проєктом, що допомагає продавцям та покупцям знайти одне одного.

Я почала волонтерити ще у 2014-му, але переважно це були якісь точкові речі. Вагітність не дала розгорнути масштабну волонтерську роботу. Наступні кілька років це було покриття невеликих потреб. У 2016-му я зрозуміла, що те, чим я допомагала, вже не потрібно, бо армія стала більш забезпеченою. Потреби залишилися, але мова вже йшла про більш високотехнологічну техніку та девайси — потреби, які я закривати не могла. Тому на деякий час я відійшла від волонтерства.

Після паузи в цьому у травні 2019-го у мене був перший запит на допомогу, саме на медицину. За цей час у самій армії відбулись зміни. Я почала працювати з медичного напряму з двома львівськими бригадами. Відновилися також і точкові запити. А у 2021 році ми почали плести сітки разом з громадською організацією «Справа Громад Львів», членом якої я є. Причому робили це не з якихось шматочків, а активно, масово, із закупкою тканини, основи. Ми наплели десятки величезних сіток. І зараз організація продовжує цю справу.

«Через дві години після нападу росії я вже була під львівським військкоматом»

Пам’ятаю, ще 22 лютого я спілкувалася з колегами про те, що найбільш необхідне для фронту. Вони знали, що я дуже активно допомагаю армії, тож ми обговорювали, чи є у нас тижні або місяці на те, щоб перелаштуватися та підготувати армію до серйозного нападу. 24 лютого я прокинулась від дзвінків, почала читати новинні сайти та зрозуміла, що ні місяців, ні тижнів та навіть днів у нас немає.

Коли почалася війна у 2014-му, ми з чоловіком на той час жили разом лише рік. І тоді, і зараз ми поділяємо однакові цінності. Вісім років тому ми домовилися: якщо наступ піде далі Донбасу, вивеземо дітей у безпечне місце — можливо, за кордон — і поїдемо захищати Київ. Зрозуміло, що чимало води утекло з часів тієї розмови, але коли росія о п’ятій ранку напала на наші міста, я його розбудила зі словами: «Повномасштабна війна по всій країні! Пам’ятаєш?». Він каже: «Пам’ятаю». А я: «Давай добре подумаємо і зробимо висновок: із нас двох маю йти я, а ти — залишатися вдома».

На те було багато причин. Я реально розуміла, що у чоловіка (він працює скрам-майстром) більше проблем зі здоров’ям, ніж у мене, тож він не зовсім боєздатна одиниця через велику кількість факторів. Взагалі якось так склалося в нашій сім’ї, що я більш «бойова», а Микита виконує функцію погашення моїх ініціатив, якщо вони занадто радикальні. До того ж він активніше займається дітьми з погляду опіки, розмов, виховання, а я — організаторськими питаннями. Тому чоловік не став мені заперечувати.

Ми сіли, все проговорили, я зібрала рюкзак, і за дві години після нападу росії я вже була під львівським військкоматом. Хоча розуміла: поки що я не військовозобов’язана, тому, найімовірніше, мене не візьмуть. Простояла там три доби. Але я достатньо впевнена в собі, вперта людина, тому за цей час мені вдалося стати на облік, отримати своє перше військове звання та направлення до підрозділу, де я зараз служу.

Після цього я повернулася додому, сказала, що все офіційно. Чоловік спочатку мені не повірив, тому що у перші дні війни у Львові жінок не брали. На що я відповіла: «Ти ж знаєш, що ще не народилися такі люди, які змогли б мене зупинити, якщо я хочу щось зробити». Ми ще раз поговорили. Я думала, що оскільки я — жінка без бойового досвіду, то радше за все залишуся тут на місці. Але фактично за два тижні я змінила локацію, залишаючись у своєму підрозділі.

Щодо реакції дітей (моєму пасинку — 12 років, дочці — 7), то донька спокійна, пишається, але коли нам вдається поговорити, то завжди каже, що сумує за мною. Син трохи більше орієнтується у ситуації, бачить новини, у тому числі останні — про Бучу, Ірпінь, Ворзель і Гостомель. Тому він сильніше переживає, але теж все розуміє і, що дуже приємно, підтримує моє рішення.

Коли я опинилася у військовій частині, то мала змогу говорити телефоном, ми з чоловіком також довго обмірковували, чи варто їм з дітьми переїжджати. І вирішили, що є природний кордон для російських військ, який називається ріка Дніпро. Тому ворожі танки, найімовірніше, до Львова не доїдуть, бо не зможуть його форсувати, а значить полетять ракети. Але ми живемо далеко від якихось стратегічних точок. Тому ми подумали, що буде правильно, щоб за кордон виїжджали переселенці з тих атакованих міст. Отже, чоловік і діти залишилися вдома.

З родиною мені вдається спілкуватися за можливості раз на день. Говоримо телефоном. Коли зв’язок трішки кращий — тоді відеодзвінками. Намагаємося спілкуватися хоча б декілька хвилин для того, щоб вони розуміли, що в мене все гаразд, я добре поїла, тепло одягнена тощо.

З родиною

«Бойові медики — це не ті люди, які можуть оперувати»

Як так вийшло, що мене все-таки прийняли до лав ЗСУ? Я маю велику кількість навчань з домедичної допомоги: курси, майстер-класи. Коли я починала їх проходити у 2013 році, у мене була інша мотивація. У мене є власне авто, я вмію кермувати, тож я подумала так: якщо я буду їхати й побачу аварію, то зможу витягнути людину з машини та надати допомогу до приїзду професійних медиків. Як виявилось, все знадобилося, але для іншого.

З 2013-го я приблизно раз на рік проходила такі навчання, бо це знання, які потрібно постійно оновлювати. Відповідно, я маю велику кількість напрацьованих годин різноманітних медичних маніпуляцій. Мій досвід є досить широким: я вмію і накласти турнікет, і зробити тампонаду, і закрити рану, і провести серцево-легеневу реанімацію. А бойові медики — це не ті люди, які можуть оперувати. Вони можуть витягнути людину і надати першу допомогу, тому вони завжди потрібні. І це був мій найсильніший аргумент у військкоматі — я можу стати бойовим медиком.

Так воно і сталося. Підрозділи складаються з особового складу. Найменший — відділення, далі — взвод, потім — рота, батальйон... Я — бойовий медик у взводі.

Вчилася стріляти задовго до того, як стала частиною ЗСУ

«Велика кількість моїх друзів з ІТ допомогли нам зібрати половину потрібної суми на машину за один день»

У мене був допис у фейсбуці про те, що на мені з державного — одні берці та термуха. Так і є. Решту я купила сама. Насамперед потрібно було придбати форму, фліску, тому що мого розміру не було. Форма, так чи інакше, розрахована на чоловіків. До того ж я не зовсім худенька дівчинка. Тож це було першочерговою покупкою. У берцях від ЗСУ спочатку було нормально, але вони зимові, так що потім стало жаркувато. Тож ще придбала кращі берці. Далі дійшла до таких елементарних потреб, як шкарпетки та термобілизна.

Потрібно було докупати велику кількість всього з медицини: від таблеток до турнікетів. Десь витрачала свої гроші, щось надали волонтери.

Три роки тому одна із причин власного повернення у волонтерство було погіршення постачання армії, в тому числі в плані бронежилетів і касок. Коли мені знадобилися ці речі після вступу до лав ЗСУ, мені їх так само знаходили волонтери. До них же зверталася, щоб дістати різні девайси, наприклад, тепловізор. Потрібен був і дрон, бо я вмію ним керувати.

Ще ми потребували джип, на якому можна ефективно та швидко пересуватися. Запустили збір коштів. Велика кількість моїх друзів з ІТ допомогли нам зібрати половину потрібної суми на машину за день — здається, 3000 євро. Ми робили все через львівську громадську організацію, створили окрему банківську картку — все офіційно. Ця машина стоятиме на обліку у військовій частині.

Нам допомагали кілька публічних людей, поширювали інформацію про збір. Врешті-решт знайшли Mitsubishi Pajero у Ризі. Після цього потрібно було ще приїхати за джипом, перевірити його стан, оплатити, переоформити документи та допомогти у перевезенні. І все це робили різні-різні люди: хтось шукав, хтось їздив, інші купували... Один чоловік сказав: «У мене є сервіс. Приганяйте, подивимося, що там з нею. Додамо масла, поміняємо фільтри та деталі». Потім був пошук водіїв, які зроблять «перекидку» автомобіля від точки «А» до точки «Б». І ось на тому тижні ми дочекалися наші «колеса».

Mitsubishi Pajero, на який збирали гроші друзі-волонтери

«Я могла лишитися на пункті постійної дислокації військової частини, але вирішила їхати ближче до передової»

Коли стояла в черзі до військкомату, я ще не розуміла, куди йду. Що це не бізнес, де я звикла працювати, а армія. Тут не прохання, а накази.

Коли мене мобілізували, почався важливий і складний для мене процес — вивчити один з перших законів в армії: ти мусиш ідеально робити ту роботу, яку запропонував. Так, сказавши, що я можу накладати турнікети, я отримала можливість стати бойовим медиком. А ще моє «можу» означало, що я здатна когось цього навчити. Тому я стала вчити інших людей, особливо тих, у кого, як і в мене, не було бойового досвіду. Бо це дуже важливо — вміти допомогти самому собі, якщо тебе поранило. Так само було, коли я сказала, що вмію готувати різні документи, тож деякий час закривала і цю частину роботи.

У нас було багато підготовчих занять, адже далеко не всі, хто прийшов зараз у ЗСУ, мають потрібні знання та досвід. Коли за два тижні з’явилася можливість змінити локацію та рухатися ближче до лінії зіткнення, я захотіла поїхати. У мене був вибір, їхати чи ні, я могла лишитися на пункті постійної дислокації військової частини, але вирішила їхати ближче до передової. І дуже цьому рада. Зараз ми фактично виконуємо бойові задачі.

«Немає москаля» :) Здається, цей знімок зроблено після чергового успішно виконаного завдання

«Люди, які постраждали від вторгнення росії, мають відчути на заході країни, що вони вдома»

За час подорожей північним сходом України у мене накопичилось багато вражень. Востаннє я була в цих краях років десять тому і мушу сказати, що не бачила тоді такої кількості українських прапорів, як зараз. Їх не просто більше — їх в десятки разів більше. Я не чула стільки української мови в цих регіонах. Не хочу сказати, що там всі були неукраїномовними, але зараз дедалі більше людей починають розмовляти українською. Ніхто тут, поруч з кордоном, навіть маючи родичів в росії, не зустрічає ворога з квітами у руках. Сто відсотків українців зустрічають його з тою зброєю, яку вони мають, навіть з вилами. І з щирою ненавистю за те, що вони зробили з нашою землею.

Коли я ще волонтерила, я також багато робила для того, щоб українська мова розвивалася. І зараз я бачу, наскільки через вороже вторгнення цей процес проходить природно. Повномасштабна війна згуртувала народ. Як завжди, у критичний момент українці стають одним цілим.

Тому мені болить бачити випадки роз’єднання: зараз багато людей, які втікають із зони бойових дій, часто чують звинувачення в «недостатній українськості» — і ті, хто приїхав з Харкова, який бомбили; з Чернігова та Маріуполя, яких вже майже немає. З Ірпеня та Бучі. Мені насправді все одно, якою мовою вони говорили чи говорять зараз — знаю, що в їхніх головах є тільки одне: вони думають про безпеку; про те, як би вижити; здригаються від звуків, схожих на літаки, ракети, постріли.

Їм потрібно зараз видихнути і без страху виходити на вулицю. А звинувачувати їх у «недостатній українськості» можуть тільки ті люди, які не переживали це. У критичні моменти народ повинен максимально об’єднатися і нищити ворога. Я впевнена, що з часом більше людей заговорить українською. Але зараз інші пріоритети. Люди, які потерпіли від вторгнення росії, мають відчути на заході країни, що вони вдома. Бо власного дому у багатьох більше немає, а у частини з них немає більше родичів, у декого немає більше дітей... Тож пріоритет для нас усіх — вижити та однозначно перемогти.

«Якби я залишилася вдома волонтерити, то, напевно, не змогла б залишатися зі стійкою психікою»

У ЗСУ я зустрічаю не так багато жінок. Зрозуміло, що воювати — це прерогатива чоловіків, вони однозначно становлять більшість особового складу. Але і кількість військовозобов’язаних жінок збільшилася за останній час, особливо після виходу наказу МОУ № 313.

У мене є багато подруг, особливо в Києві та Харкові, які йдуть в армію госпітальєрками (український волонтерський медичний батальйон, що з 2014 року займається наданням першої медичної, домедичної допомоги та евакуацією поранених українських воїнів з найгарячіших ділянок фронту — ред.). Можливо, тому що ми більш безпристрасні для того, щоб врятувати поранену людину. Тому серед бойових медиків нижчого рангу більше жінок.

Особисто у моєму підрозділі дві жінки. Я — медик, а друга — стрілець. Обидві — бойові посади.

Як ставляться до жінок? З мого досвіду, все сильно залежить від ситуації. Спочатку ставилися більш підозріло, бо жінка не може щось носити, розвантажувати чи виконувати якісь завдання. Але зараз уже все рідше мене пропускають вперед у дверях або пробують допомогти нести баул. І це нормально. Зрозуміло, що є певні речі, які я не можу робити через певні обставини чи просто адекватно розуміючи свої максимальні фізичні можливості. Але тоді я завжди прошу про допомогу або просто говорю: «Без допомоги не зможу». І до цього ставляться нормально.

А було й навпаки. Спочатку до мене часто зверталися з проханнями зробити чисто жіночі (у загальному уявленні) речі. «А можеш це зашити?» — «Ні». «А можеш їжу приготувати?» — «Ні, але я можу в разі чого накласти тобі турнікет».

І що більше минає часу, то більше я відчуваю, що побратими ставляться до мене як до рівної собі. І це насправді дуже круто!

Вранці 24 лютого мій телефон просто «вибухнув». Я стояла у черзі до військкомату та півдня бігала підзаряджатися, бо було тисячі дзвінків про тисячі потреб. Це мене вганяло в спогади про 2014 рік, я розуміла, що ці речі ми вже не повинні закривати у 2022-му. Останні три роки МО знизили темпи забезпечення, тому ми ніби повернулися на рівень забезпечення, який був вісім років тому, а так не має бути. Я вважаю це помилкою, бо до повномасштабного наступу вартувало готуватися. Плюс зараз чисельність армії зросла, бо є добровольці, які прийшли на порожні посади. І на всіх не стало шкарпеток і форми.

Так, я — волонтерка з великим стажем, але тоді я усвідомила, що максимально ефективною я буду саме тут. Якби я залишилася вдома волонтерити, то, напевно, не змогла б залишатися зі стійкою психікою та повноцінно робити свою справу.

Якось у фейсбуці я писала, що «досі не до кінця впевнена, чи маю право носити форму». Але впевненість зростає. Що більше я отримую знань і досвіду, то я впевненіша, що це був абсолютно правильний вибір. Тут я зможу зробити більше.