4 історії айтівців, що пішли в ЗСУ та тероборону: “Захотілося зробити все, щоб Україна залишилася моєю Україною”
Раніше ми публікували матеріал про ІТ-фахівців, які тимчасово покинули роботу і пішли захищати країну в теробороні або в ЗСУ. Виявилося, що таких людей досить багато. У цій статті історії ще чотирьох айтівців-оборонців.
«Відчував, що перебуваю не там, де маю, що десь там уже мої побратими захищають країну, доки я у безпеці»
Микола Костюк, IT Project Manager у Sweetcode Lab
Я працюю у продуктовій та аутсорсинговій компанії Sweetcode Lab, що базується в Україні та США.
Колеги поставилися з великою повагою до мого рішення стати до лав Збройних сил України. Ще за тиждень до початку вторгнення наші розмови на кова-брейках були здебільшого про ймовірність повномасштабної війни. Передчуття цього витало у повітрі, новини були гнітючими, але ніхто до кінця у це не вірив. Багатьом здавалося, що це неможливо у ХХІ столітті.
Але я не мав жодних ілюзій, оскільки пам’ятаю Майдан, в якому теж брав участь у лавах самооборони. Я був тоді учнем старших класів, складав у шкільний рюкзак камуфляж, казав, що йду на уроки, а сам їхав на Майдан, надівав каску, брав щит і захищав барикади від орків з дубинками. Пам’ятаю, і 2014 року я припускав, що рано чи пізно війна станеться, але разом з тим була тверда впевненість, що ми в будь-якому разі переможемо. Бо в глобальному масштабі добро завжди перемагає зло.
Я володію зброєю, займаюсь практичною стрільбою, спортом, маю патріотичні погляди, тож було б дивно, якби я не використав ці навички для захисту Батьківщини у скрутний момент. Я б просто не зміг жити далі, усвідомлюючи, що злякався і втік. Я в жодному разі нікого не засуджую, кожен корисний по-своєму на своєму місці. Хтось волонтерить, хтось на кіберфронті воює, хтось дбає про родину безпосередньо, хтось не дає економіці впасти, продовжуючи працювати. Усе це теж дуже важливо. Однак для себе я давно ухвалив рішення, що моє місце тут, зі зброєю в руках.
У перший день я вивіз наречену з нашим песиком та кішкою на захід України, аби бути впевненим у їхній безпеці та надалі повністю зосередитись на захисті країни. Усю дорогу моє серце вилітало. Я не міг спокійно сидіти, почувався дуже тривожно. Мабуть, це було близько до панічних атак. Але не тому, що я боявся. Там було дуже безпечно. А тому що я відчував, що перебуваю не там, де маю, що десь там уже мої побратими захищають країну, доки я у безпеці. Парадокс, але коли я зійшов з потяга у Києві — видихнув. Навколо лунали вибухи, але мені стало спокійніше. Я зрозумів, що нарешті там, де маю бути. Де я справді потрібен і можу (та маю) бути корисним. Такий от цікавий факт.
Щойно я повернувся до Києва, ми з двома найкращими друзями приєднались до загону районної самооборони (як тероборона, тільки самоорганізовано, без офіційного статусу), оскільки в ТрО вже просто не було місць. Ми тримали блокпости, оглядали підозрілі авто, виходили в патрулі та вираховували диверсантів. Та з часом зрозуміли, що можемо бути значно кориснішими країні, оскільки в самообороні наш потенціал та досвід (ми всі троє займаємось практичною стрільбою) не використовувався на повну. До речі, ми троє з IT. Я — PM, а два моїх друга — рекрутмент-тимліди.
Тоді ми поспілкувались зі знайомими, проконсультувались, зібрали речі та приєднались до лав спеціального підрозділу сил ТрО, підписали контракт і тепер справді можемо бути найбільш ефективними.
Бойового досвіду я не маю. Після університету одразу айтішка, цивільний шлюб. У мене виникали думки поїхати в ООС, але вже була не активна фаза, тож я відчував, що більше потрібен тут.
Я вважаю, що піти захищати країну необхідно хоча б тому, що це МОЯ країна. Я є її громадянином, частиною суспільства, представником нації. Тут мій дім, мій рід, коріння, батьки, друзі, кохання. Гадаю, це щось, що складно точними термінами пояснити. У мене це на рівні відчуттів. Я відчуваю потужний духовний зв’язок з Батьківщиною.
І тут є ще дещо... Війна в Україні — це війна не лише за Україну. Ми тут боремося за цивілізацію, за цінності, які поділяє більшість людей у світі. Можна сказати, світові цінності — свобода, справедливість, верховенство правди, допомога ближнім, вірність ідеалам, прагнення до розвитку, добро. Тому я переконаний, що це війна не тільки українців. Я знаю, що на нашій стороні вже воюють добровольці з Великої Британії, США, Фінляндії. Ми усі боремося за наше спільне майбутнє. І усі розуміємо відповідальність, яка на нас лягає. Це значно більше, ніж просто захист Батьківщини.
Настрої наших військових — це окрема тема для блогу :) Я ще ніколи в житті не бачив такого рівня мотивації. Це щось неймовірне. За весь час я не помітив паніки чи відчаю серед побратимів. Усі такі спокійні, зважені, впевнені, веселі. Новини про окупантів тут читають як меми. «Друга армія світу» з військової точки зору творить неймовірний сюр, який у наших військових викликає здебільшого сміх. Звісно, є також злість, коли читаємо про бомбардування мирних міст, але це їм не минеться просто так. Є тверде переконання, що наша перемога невідворотна і це тільки питання часу. Уже плануємо наш тріп в українську Ялту влітку.
Хочу порадити українцям та зокрема айтішникам, хто хоче захищати країну — пам’ятайте, що ми всі беремо участь у цій війні. Кожен має бути корисним там, де може. Не обов’язково усім брати зброю до рук. Варто об’єктивно оцінювати свої навички, можливості, психіку. Наша армія на відміну від орків не кидає людей в бій як гарматне м’ясо. Чимало юнаків приходять щодня до нас та кажуть: «Дайте мені автомат». На що наше командування відверто каже: «Нам сумну статистику поповнювати не треба». Тут цінують життя.
Айтішники, особливо розробники, можуть бути значно кориснішими на кіберфронті: «класти» серваки, ламати сайти мордору тощо. Хтось має нам, хлопцям зі зброєю, допомагати знаходити та підвозити теплі черевики й бронеплити. Комусь краще подбати про літніх батьків. Усім є місце. Будьте корисними там, де можете. Гадаю, це буде найкращою порадою.
«Найважче — це жити, не розуміючи, коли це все скінчиться і коли можна повернутись додому»
Іван Козіков, Software Developer в NIX
Я працюю фулстек-розробником (Java, JavaScript) у відомій харківській компанії. Коли тільки почала нагнітатися ситуація з росією, я одразу попередив своїх колег, що без вагань йду на службу. І мене в цьому підтримали та поставилися з розумінням.
Це вже вдруге я пішов воювати. Вперше служив 2014 року в прикордонних військах у Луганській області, тоді отримав декілька нагород, зокрема і орден «За мужність». Тому я знав, що у разі розгортання конфлікту я повернуся на службу.
Сьогодні ми воюємо не за землю, а за націю і культуру. Зараз вирішується питання, чи ми самостійна нація чи просто частина російської культури. Плюс наш ворог не знає жалю і принципів, він воює не з солдатами, а знищує жінок, дітей і літніх людей. Намагається знищити нас, і якщо ми не будемо захищатися, то станемо рабами.
Для мобілізованих, які прийшли з цивільного життя, найважче — це жити, не розуміючи, коли це все скінчиться і коли можна повернутись додому до звичного життя. Але цього разу я бачу більше людей, які пішли в армію добровольцями та з прагненням захищати Україну. Агресія 2022 року стала більш очевидною, ніж 2014 року.
Я трохи стурбований, що перебуваю не в таких небезпечних зонах, як багато хто з моїх побратимів. Крім того, до розгортання повномасштабної війни я переїхав із Харкова і сьогодні не можу його захищати. І хоча я й тут виконую поставлені бойові задачі, щодня обговорюю з командуванням переведення мене в більш гарячі точки для захисту людей.
У нас зараз достатньо людей, але частково бракує екіпірування. А ще на війні страждає економіка. Тому моя порада колегам одна: працюйте і підтримуйте економіку, щоб ми могли скоріше відродити країну після перемоги.
Навіть під час війни життя триває, а отже, потрібно продовжувати жити, закохуватися, досягати нових вершин. І не забувати про здоровий оптимізм.
«60–70 відсотків успіху — це підтримка з тилу, простих людей, волонтерів»
Тарас Толкачов, Data Engineer у SoftServe
Мені 43 роки, останні шість працюю в SoftServe, займався переважно бекендом, розробкою великого американського проєкту. Останній рік я працюю Data Engineer у рамках амазонівських сервісів.
Я живу в Дніпрі, вікна мого будинку виходять на аеропорт, до нього близько п’яти кілометрів. 24 лютого о 05:20 пролунали два вибухи, від яких затряслося скло. Росія напала і завдала ракетами удару по Дніпру. Щиро кажучи, я цього не очікував. Кожен готувався, але ніхто не вірив, що це станеться поряд з тобою. І тоді, першого ж дня війни, я вирішив піти в тероборону.
Я написав на роботі, що мушу перервати свою участь у проєкті. Менеджмент компанії підтримав мене, і жодних проблем не виникло.
Я ніколи не воював. На жаль, у мене діабет. Я мав відстрочку від армії, коли навчався у виші, а потім медкомісія вирішила, що я не придатний до служби в мирний час. Але зараз мене це вже не зупинило, і я пішов добровольцем, не маючи досвіду.
Головна причина, чому я пішов у тероборону, — хотів зробити все, щоб Україна залишилася моєю Україною. Щоб мій дім, дружина, донька, кішки були захищені й ніколи не побачили брудного чобота росіянина. Я вирішив, що хочу потрапити безпосередньо до армії. А тероборона — це підрозділ ЗСУ.
Я вважаю, що в мене поки що недостатньо досвіду для служби безпосередньо в армії, і тероборона допомагає мені цей досвід здобути: випрацювати мінімальні навички стрільби, тактичних прийомів. Якщо буде потреба, то я готовий вирушити і на фронт.
Дніпро частково евакуюється. Я підтримую тих, хто ухвалив це рішення. По-перше, далеко не кожен може зберегти силу духу в такій ситуації. По-друге, як ми побачили вже згодом, те, що ти мирний громадянин України — далеко не гарантія того, що до тебе в будинок не прилетить ракета, що тебе не обстріляє артилерія. Щодо чоловіків, то я не буду нікому нав’язувати свою думку, тому що кожен ухвалює власне рішення. Наприклад, у 2014 році я вирішив більше допомагати як волонтер, грошима, привозив продукти до шпиталю тощо.
У теробороні я зустрів дуже різних людей. Наприклад, колегу, з яким я працював раніше на іншому проєкті, він теж не має жодного бойового досвіду. Але також я зустрів хлопців, які пройшли 2014, 2015 роки, Іловайськ, Дебальцеве, були в полоні, пережили тортури, повернулися і продовжили воювати. Я намагаюся переймати досвід таких людей. І розумію, що з ними націю ніколи не зламати.
Звичайно, я налаштований на перемогу. Я страждаю через кожен постріл з боку росії, через кожну жертву на фронті та серед мирних жителів особливо. Але кожен цей шрам на серці, гоячись, перетворюється на сталеву нитку. Таким чином я сильнішаю, а ненависть до ворога зростає.
У нас у всіх є один вибір — це допомогти своїй країні, боротися за сім’ю, за свій дім. Але не обов’язково брати до рук автомат, йти на передову. Саме коли я вступив до тероборони, я зрозумів, що
Хочу також звернутися до айтішників. Якщо ви готові йти служити, звичайно, йдіть і служіть. Якщо ви відчуваєте, що можете принести користь інакше — робіть це. Будь ласка, допомагайте волонтерським організаціям, армії, внутрішнім біженцям. Гроші можуть бути конвертовані в добрі вчинки та підтримку. Хлопцям, які на фронті, важливо повернутися з бою і випити чашку чаю, з’їсти каші з м’ясом. І повірте, це настільки важливо, що ми маємо їм це забезпечити. Я впевнений, що кожен з нас має змогу переказувати хоча б
«Вся країна перетворилась у країну учасників бойових дій, де кожен розуміє, що робить»
Валентин Ушич, Junior Java Developer в Luxoft
Я з Покровська Донецької області (колишній Красноармійськ). Ще у 2014 році, коли почалася війна, я вболівав за Євромайдан, сварився зі своїм оточенням, яке не хотіло бачити маніпулятивність російських новин і піднімало триколори. Був у складі місцевих осередків, які чинили спротив тим, хто бажав привести у моє місто «трикольорову чуму».
Сам я людина толерантна, демократичних та космополітичних поглядів. Чудово розумів, що якщо рухатись вектором, котрий намагається нав’язати нам наш недолугий сусід, не вийде нічого. Моя позиція з 2014 року: тільки тоді, коли кожен громадянин України усвідомить, що він українець, ми зможемо спілкуватись на рівних з усім світом, а не бути лише споглядачами.
12 травня 2014 року, одразу після організованого росією незаконного «референдуму» у моєму місті, я вирушив у Дніпро. Там вступив до лав добровольчого батальйону «Дніпро-1». З того часу по 2016 рік я брав участь у звільненні мого міста, у звільненні сіл Карлівка і Піски, в операції з розблокування Донецького аеропорту. Бруд, холод, загиблі побратими, а мене дивом навіть не поранило за 2 роки.
У 2016 році настав час, коли добровольчі підрозділи змінювались на регулярні війська, і я вирішив опанувати щось нове. Почав розвиватись у напрямку експлуатації БпЛА, опанував різні коптери, навчився керувати комплексами середньої дальності вітчизняного виробника, славнозвісним апаратом «Лелека-100». Пропрацював у патрульній поліції у відділі аеропідтримки, після чого став інструктором з експлуатації БпЛА «Лелека-100».
У 2019 році зловив себе на думці, що все набридло. Вирішив зазирнути у світ ІТ. Було цікаво вчити Java, підтягувати англійську. Через рік після початку навчання почав ходити на співбесіди і десь на сьомому-восьмому інтерв’ю потрапив у Luxoft на позицію Intern Java Developer на проєкт закордонної компанії з видобутку нафти. За цей рік я побачив сферу, людей, з якими в мене збігаються інтереси. Почав ходити до психолога зі своїм ПТСР.
І ось минув рік після того, як я став на «цивільні рейки». Не вірив, що москалі все ж наважаться напасти, не зважав на скупчення військ, намагаючись раціоналізувати неможливість того, що зараз відбувається. Зранку 24 лютого, прокинувшись від телефонного дзвінка, де сказали «почалось, ти що будеш робити», я підірвався і запанікував... Через те, що нарешті відчув смак цивільного життя, а тепер знову потрібно йти і захищати сім’ю, майбутнє, цінності.
Заспокоївшись (психолог навчив, як це робити правильно), почав конектитись зі своїми побратимами, колишніми учнями, колегами — що хто робить і що збирається робити. Пішов до центру Дніпра, де зустрілися ветерани незавершеної війни, де кожен поділився думками. Не зважаючи на свою специфічну спеціалізацію БпЛА, хотів скоріше отримати зброю і ринутись у бій. Найшвидшим способом було зробити це через Українську добровольчу армію, куди я і пішов.
На щастя, в Дніпрі все спокійно, щодня ревуть сирени, люди звикають, не ховаються. На третій день війни в армії дізнались, що я інструктор і впевнений користувач «Лелека-100». Фахових пілотів і операторів зараз мало. Тому я налагодив комунікацію з конструкторським бюро, з підрозділами, які літають у регіоні. Наразі я виконую моніторинги Запорізької, Харківської і Донецької областей, всі підступи до Дніпра.
В Luxoft всі допомагають у цій війні. Хто евакуювався, надсилає гроші в «Повернись живим». Багато хто волонтерить. З одним із колег ми зараз в одному підрозділі.
Я в захваті від наших людей у Херсоні і Мелітополі, в захваті від нашого народу, котрий я раніше звинувачував у пасивності. Організувалась вся країна, як величезний мурашник. Будує і виборює кожен громадянин. Вся країна перетворилась у країну учасників бойових дій, де кожен розуміє, що робить. З таким козацьким народом ми переможемо.
