Перша спроба в цифровому кочівництві, або Як український тестувальник об’їхав шість країн під час карантину
Чи реально подорожувати світом під час пандемії та карантину і вдало поєднувати це з роботою? «Звичайно», — запевняє
Про роботу з готелів, ціни на житло у Бразилії, перенесений коронавірус у Португалії та переосмислення ставлення до України після тривалої подорожі Віталій розповів DOU.
Моє робоче місце в Північній Македонії — в кафе на Охридському озері
«Немає сильного карантинного контролю, як пишуть в інтернеті»
З початком карантину компанія, у якій я працюю, перейшла на ремоут, і я зрозумів, що більше не прив’язаний до Києва. А попрацювати віддалено і водночас подорожувати давно було у мене в планах та мріях.
Коли у серпні 2020 року я почав організовувати мандрівку, статистика випадків коронавірусу трохи повзла донизу. І хотілося вірити, що пандемія скоро закінчиться. Хоча насправді тоді було непросто вибрати країну, у яку можна поїхати. За час подорожі я відвідав Туреччину, Болгарію, Північну Македонію, Албанію, Італію та Португалію.
Почав я з Туреччини. Раніше вважав, що це тільки all inclusive, але мені вдалося розвінчати цей міф. Там я пробув п’ять тижнів. За цей час побував у чотирьох містах, починаючи від Анталії та Мармарису і закінчуючи Каппадокією та Стамбулом, а потім зрозумів, що треба рухатися далі. Я працював переважно з готелів. Початок вересня — період знижок, тому можна було бронювати їх за дуже вигідними цінами.
Туреччина — зручна країна для роботи, адже часовий пояс повністю збігається з українським. Тож на робочому процесі це ніяк не відбилося: мітинги й робочі години повністю сходилися. Удень я працював, а вечорами виходив гуляти, дивився місто, займався активностями, які пропонувала локація. Наприклад, у Туреччині це був дайвінг або снорклінг.
Коли я вирішив рухатися далі, багато варіантів виїзду в інші країни з Туреччини через карантин не було — або Балкани, або далека Азія (тоді я цей варіант не розглядав). Тому обрав балканські країни, відвідав Болгарію, Північну Македонію, Албанію.
Як виявилося, кожна з них веде свій облік «зелених» і «червоних» країн, виставляє свої умови проходження карантину тощо. Якщо говорити про Єврозону, то там була така ситуація: пасажири будь-якої національності, за винятком резидентів країни, мали в’їжджати з меж ЄС з ПЛР-тестами, а у деяких країнах ще була потрібна обов’язкова самоізоляція, незалежно від результату тестування. Що я робив: підбирав ті, між якими було гарне «стикування», тобто мінімум вимог і обмежень.
Сталося так, що загалом Євросоюз був закритий для туристичних подорожей (в’їздів зовні), але Болгарія — відкрита. Тож я перетнув кордон без проблем і пробув декілька днів там. А потім знайшов лазівку, як з Болгарії поїхати до Європи й не проходити при цьому самоізоляцію і навіть не здавати ПЛР-тест. Болгарія — член Євросоюзу, а там діяли такі правила, що пасажири могли перелітати всередині ЄС без необхідності робити тест і сидіти на карантині/самоізоляції. Власне, так мені вдалося подорожувати й жодного разу не здавати ПЛР-тест, не самоізолюватися.
Загалом, якщо говорити про Європу, коли я нею мандрував, то ситуація з карантином була дуже схожою до тієї, що була в Україні. Але з другою хвилею пандемії всі обмеження ставали жорсткішими: у вихідні закривалося все, окрім аптек. Наприклад, у Португалії спочатку були відкриті всі заклади громадського харчування, відтак стали доступними тільки їхні тераси, а потім замовлення можна було брати тільки з собою. Водночас завжди можна було піти в продовольчий магазин та аптеку. У Туреччині у вересні працювало все, починаючи від закладів і закінчуючи громадським транспортом, у Болгарії, Македонії, Албанії — так само.
«Всі країни зливаються в одну»
Далі я вже подорожував Європою. Оскільки там немає паспортного контролю, то встиг побувати у Португалії. Це був кінець жовтня, почалася друга хвиля коронавірусу, Франція стала закриватися на повний локдаун, єдиною відносно «зеленою» країною залишалася Португалія.
Там я провів п’ять тижнів. У мене вийшло попрацювати з коворкінгу, і виявилося, що є каста людей, які подорожують і працюють віддалено, для них є особлива назва — digital nomads. Якщо чесно, я про це нічого не знав. З’ясувалося, що це доволі велике ком’юніті, учасники якого допомагають одне одному, наприклад шукати прихисток, особливо зараз під час пандемії. Просто заходите у Facebook, шукаєте групу, і там є купа цікавої інформації, якої не пишуть на офіційних сайтах. Виявилося, що Лісабон — одне з найпопулярніших місць, куди з’їжджаються «номади». Тому що це технохаб Португалії, там активно розвивається IТ, «заходить» багато компаній. Крім цього, ще їдуть у Порту, Фару. Багато хто відвідує Азорські острови.
Ми з номадами займаємося йогою з дівчиною-інструктором з Канади. Коли через карантин все зачинялося на вихідні (навіть супермаркети, а ще не курсував транспорт), я вмовив інструкторку зробити клас йоги у нас вдома. Ми придбали килимки, блоки та аромапалички, розсунули робочі столи по кутах і кожної суботи та неділі займалися йогою
До речі, щоб поїхати на острови, треба було обов’язково здати ПЛР-тест. Його робили безплатно, коштом держави. Мені пояснювали, що рішення ухвалила місцева вдала, оскільки це віддалений регіон. І деякі люди купувати квиток на Азорські острови
Негативною особливістю подорожей під час коронавірусу для мене стало те, що всі країни трохи зливалися в одну. Ти мандруєш з країни в країну, а змінюються тільки фасади будівель і мова на вивісках. Але ритм життя всюди однаковий: карантин, люди відносно налякані, дистанціюються одне від одного, практично все закрито або працює на винос. Коли я доїхав до Італії, а це була п’ята за рахунком країна, добре це відчув. Оскільки я подорожував сам і тепер туристів набагато менше, ніж зазвичай, люди йдуть на контакт не так відкрито, як раніше. Але коли потрапив до тусовки номадів, які приїхали до Португалії з різних куточків світу, починаючи із США і закінчуючи Камбоджею і Південною Кореєю, вони допомогли соціалізуватися.
Коли я готувався до поїздки, розумів, що в подорожі є більша небезпека захворіти на COVID-19, аніж якби просто сидіти вдома. Зрештою, я захворів на коронавірус, коли був у Португалії. На щастя, переніс його дуже легко.
Коли я відчув симптоми хвороби, то зателефонував на гарячу лінію. Мені надали перелік рекомендацій, наприклад, самоізолюватися. Ліків не прописували, адже я повідомив, що не маю кашлю, задишки. Мені сказали сидіти вдома й у разі прояву симптомів, пов’язаних з легенями, одразу звертатися на гарячу лінію. У мене взяли контактні дані, запропонували прислати лікаря, але я відмовився, щоб не наражати на небезпеку медиків. Тим паче всі симптоми хвороби, окрім втрати смаку та нюху, минули, потім ще тиждень я перебував на самоізоляції.
Але як такого побоювання захворіти у мене не було, напевно, тому, що вже минуло кілька місяців карантинного життя і страх перед ковідом потроху зникав. Хвилювався тільки тому, що у Португалії тоді були більші темпи поширення коронавірусу, ніж в Україні. І я просто боявся, що мені як іноземцю надаватимуть допомогу не так пріоритетно, як місцевим жителям. На щастя, це виявилося не так. На гарячій лінії відразу відповідають. Вони навіть не спитали, чи є у мене страховка. Хоча, звичайно, у мене вона була. Перед подорожжю я саме оновлював її, з покриттям на випадок захворювання на COVID-19.
У Португалії я познайомився з однією медсестрою (вона з України, але переїхала, коли була маленькою), яка захворіла на коронавірус двічі. Вдруге, коли її шпиталізували, було моторошно. Приїхала «швидка», і ти бачиш на власні очі те, що раніше бачив тільки у новинах.
Загалом мене дуже здивувала Португалія, тому що там є низка переваг. Це європейська країна, але ціни там низькі. 90% жителів знають англійську мову (наприклад, італійці не знають добре англійської, тому спілкуватися важче). Коли я приїжджаю до нової країни, то намагаюся вивчити кілька слів, щоб спілкуватися з людьми, а португальську так і не вивчив, у цьому просто не було потреби. До речі, тут я записався на секцію джиу-джитсу, де діяли такі правила: якщо на заняття приходять всі місцеві, то воно проводиться португальською мовою, а якщо є хоча б один іноземець — всі дружно переходять на англійську. Ну і, звичайно, тішив вихід до океану, сонячна погода та м’який клімат.
Зліва — мис Рока (найзахідніша точка материкової Європи). Ми приїхали й побачили, що люди лізуть по канату між двома скелями, висота яких приблизно як
«Треба підібрати такий ритм, щоб не виснажуватися»
Коли починаєш подорожувати у бік Заходу і часові пояси змінюються, то зміщується і графік — треба банально прокидатися раніше. Наприклад, робочий день у мене починався о десятій ранку за українським часом, а у Португалії це восьма ранку.
Іноді складно працювати у місцях, які до цього не прилаштовані. У готелях і помешканнях з Airbnb іноді доводилося працювати з ноутом на колінках. У мене навіть була практика роботи на шезлонгу, можу сказати, що це менш продуктивно, ніж коли у тебе є зручний стіл, освітлення. Але це вирішити просто — треба знайти коворкінг, який є у всіх великих містах.
Також потрібно калібрувати частоту переїздів, підібрати собі такий ритм, щоб не втомитися. На початку своєї подорожі я змінював локації раз на тиждень — у вихідні. Пошук житла, продумування логістики — все це займає час. І поступово виснажуєшся та починаєш робити це все рідше. Тому під кінець мандрівки я переїжджав раз на місяць.
А от плюсів від такого ритму життя набагато більше. По-перше, це зміна обстановки. Для мене в Україні це було проблемою. Живеш удома, працюєш удома, квартира перетворюється на клітку. А під час подорожі по інших країнах є чим зайнятися, кожного дня можна гуляти місцями, де ти ніколи не був, і це не набридає.
По-друге, коли вже була глибока осінь, я мав змогу працювати у більш комфортному кліматі. Коли 1 грудня у мене за вікном було +18 і світило сонце, то це додавало настрою. До того ж це класно приїхати в нову країну і бачити її не з погляду туриста, а робити всі рутинні справи на рівні з місцевими жителями: шукати магазини, скуповуватися у супермаркеті тощо.
По-третє, люди — це найцінніше, що я здобув у поїздці. У мене з’явилося багато нових знайомств, адже коли подорожуєш сам, то ти більш відкритий для спілкування з новими людьми. Наприклад, у Португалії я орендував окрему кімнату в хостелі, і мені сподобався такий варіант. Це як гуртожиток, де живуть і працюють люди з різних країн, він допоміг соціалізуватися. Коли був другий локдаун, це дуже рятувало.
Коли я подорожував під час коронавірусу, то помітив, що ті місця, де раніше були натовпи, зараз порожні. Для поціновувачів природи, зараз, мабуть, найкращий час.
Святкування Гелловіну з номадами в Лісабоні. Вже був карантин, але про дистанцію тут ніхто не чув
«Спокійно вписувався у 1000 євро на місяць»
Те, що подорожувати дуже дорого, — міф. Звичайно, все залежить від рівня комфорту, якого ви потребуєте, але якщо їхати не у центральні європейські країни на зразок Італії та Франції, то поїздка вийде не надто витратною.
По-перше, можна знаходити дешеве житло. Через те, що індустрія туризму впала і люди намагаються якось викручуватися, ціни справді стали нижчі. Наприклад, зараз я збираюся летіти до Бразилії, щоб подорожувати та працювати віддалено. Перше місце, яке я обрав, — Сан-Паулу. Нині є багато варіантів, де можна знайти хорошу квартиру із сучасними меблями, кондиціонером, Wi-Fi — всім, що потрібно для комфортного життя і роботи, за
У Португалії оренда кімнати в хостелі мала коштувати 12 євро на день, але оскільки я винаймав її на цілий місяць, отримав знижку і платив 5 євро. Не знаю, чи вплинув карантин на ціни, але можу сказати, що в Албанії, Македонії, Болгарії ціни такі ж, як в Україні. У Туреччині повноцінний обід з національних страв мені обходився від 70 до 100 гривень (але я ходив у такі місця, де меню не перекладали англійською, бо це було б дорожче). У Римі середній чек на обід становить
Про перельоти, думаю, є багато статей в інтернеті, і всі вже вміють шукати дешеві квитки. Наприклад, переліт з Італії до Португалії мені обійшовся у 15 євро з багажем, при цьому я бронював квиток за тиждень до вильоту.
У подорожі я зрозумів, що став витрачати менше грошей. Не знаю, чим це пояснити, але у Києві хочеться жити максимально комфортно. Удома я не користувався громадським транспортом, а обирав таксі, майже не готував сам, а замовляв доставку — це те, до чого я звик за час карантину. Під час мандрівки я спокійно вписувався у 1000 євро на місяць: це житло, їжа (поки не почався локдаун, у мене виходило 50 на 50: і готував вдома, і виходив на обід чи вечерю у заклад), коворкінг, транспорт, активності на кшталт джиу-джитсу. В Києві це було більше приблизно на
А у тому ж Лісабоні — дуже крутий та вигідний міський транспорт, тому потреби в таксі просто не було.
«Такий формат життя зараз набуває популярності»
Всі запитують про ресурси, на яких можна шукати інформацію про країни та маршрути, про плюси та мінуси такого стилю життя. Тобто попит на інформацію високий, тому тепер я думаю вести блог, адже нічого схожого у нашому мовному сегменті немає.
Я впевнився, що продуктивність під час схожої подорожі не падає, адже в усіх нас до цього вже була «репетиція» віддаленої роботи у кілька місяців. І кредит довіри з боку роботодавців зріс.
Наша компанія йде до того, щоб переходити на постійний ремоут. До того ж у EPAM є система, коли ти можеш буквально у два кліки забронювати собі робоче місце й працювати у будь-якій країні, де представлена компанія. Я практикував це у Болгарії — дуже зручно.
Софія, Болгарія. В офісі ЕPAM зі своїми новими колегами — фото на згадку
Чи надихнув я когось подорожувати? Скажу так: я прилетів до Бразилії, і за два тижні до мене мають долучитися ще троє друзів, які теж працюють у сфері IT віддалено.
Я прилетів до Сан-Паулу 24 січня. До речі, для цієї подорожі здав ПЛР-тест, який перевірили лише на вильоті в Україні і під час пересадки в Туреччині. На роботі взяв два дні відпустки, щоб, по-перше, пройшов період акліматизації, адже тут +30 градусів тепла, тропічний клімат. По-друге, пережити джетлаг (синдром зміни часового поясу), тому що я вперше перетинаю Атлантику й ніколи такого не переживав. Це відчуття, коли твій організм ніби перестає довіряти самому собі. Тобто у мене за біологічним годинником ніч, а тут ще світить сонце, і ти не можеш зрозуміти, що відбувається.
У Бразилії, звісно, не дуже підхожі часові пояси, щоб працювати віддалено — наразі п’ять годин різниці з Україною, і це треба враховувати. Я почав вставати о 04:00 за місцевим часом щодня. Я живу за тим режимом, що й в Україні, коли прокидаєшся о 09:00, працюєш до 19:00 і йдеш спати опівночі. Тільки тепер мій підйом між 04:00 і 05:00, а робочий день закінчується о
Сан-Паулу мене здивував. Це мегаполіс, здається, що місто безмежне. Клімат тропічний: +28 +30 вдень, і майже щодня гроза. Але це не такі затяжні дощі, як бувають в Україні. Цілий день спека, і потім на
Тут я вже завів друзів за допомогою CouchSurfing (ресурсу для пошуку житла, який також використовують для того, щоб завести нові знайомства). Вони багато у чому мені допомогли. З англійською мовою у Бразилії все важко, її тут практично ніхто не знає, тому нові друзі допомогли мені придбати місцеву сім-карту, проїзний, розповіли про місто. До речі, у Сан-Паулу гарний транспорт, але й дуже популярний Uber.
Усі знають, що Бразилія — не найбезпечніша країна. Тому потрібно одразу дізнатися про райони, у які краще не ходити без місцевих. У деяких з них є правила поведінки на вулиці, яких треба дотримуватися. Наприклад, не можна просто йти вулицею з телефоном у руці. Я за звичкою так робив, і до мене підходили бразильці (дуже дружній народ), і португальською пояснювали: не світи так телефоном, бо вирвуть і вже не доженеш.
Також тут відчутний класовий розрив: є люди, які пересуваються вертольотами та живуть у гарних будинках, а є багато безхатьків, маргіналів. І останні переважно сконцентровані у центрі. Я цього не знав, тому орендував квартиру саме тут. На щастя, скористався мудрістю номадів, які кажуть, що, якщо ти приїжджаєш до країни, де ще не був, винаймай житло тільки на тиждень. Я так і зробив, а за тиждень підшукав інше помешкання у більш спокійному районі (щодо цього мені теж радили місцеві).
Це мій перший візит у Латинську Америку, я планую поїхати до Ріо, потрапити на карнавал у лютому. А потім відвідати Флоріанополіс — молоде місто, яке вважають у Бразилії одним з технохабів. Там є структура коворкінгів, і туди теж з’їжджається багато людей. До того ж у цьому місті ситуація з безпекою трохи ліпша, ніж загалом по країні. Також хочу відвідати Аргентину.
Що далі — розберуся на місці. У цьому кайф таких подорожей: ти нічого не плануєш наперед. Але знаю, що наприкінці квітня, перед Великоднем, повернуся до України.
Таким було моє робоче місце протягом п’яти тижнів у Лісабоні. Довгий стіл, за яким збиралися люди, щоб попрацювати. Я завжди приходив першим, бо мій робочий день стартував о восьмій ранку
«Вирішив повернутися в Україну, бо скучив за всім крутим у своїй країні»
Я поїхав подорожувати сам і так надовго вперше. Звичайно, бували моменти, коли бракувало близьких. Ти бачиш красу і не маєш з ким поділитися цією радістю. Але згодом втягуєшся. Врешті я розумів, що повернуся додому, і це заспокоювало.
До речі, після подорожі я змінив думку про Україну загалом. Раніше, визнаю, у мене була звичка жалітися на певні проблеми, які у нас є. Але коли їдеш, то, по-перше, забуваєш про мінуси, бо ти їх не бачиш. А по-друге, люди починають розпитувати про Україну, хочеться розповісти щось унікальне. І тільки тоді сам починаєш розуміти, наскільки у тебе крута країна. Показуєш фото гір, розповідаєш про події, які змінили Україну, наприклад, про Чорнобиль тощо.
Американці, наприклад, люблять слухати про нашу систему податків. Коли розповідаєш їм про 5% податків від доходу з ФОПа, то ці хлопці хочуть отримати українське громадянство (сміється). На всіх справляла враження розповідь про «Дію» — «державу в смартфоні». І таких нюансів багато. Але ти не цінуєш їх, коли перебуваєш удома. Наприклад, якісний сервіс у різних сферах, дешеве таксі.
Це той інсайт, який я зловив для себе. Коли у тебе є можливість подорожувати ще і ще, ти вирішуєш повернутися в Україну, бо скучив за всім крутим, що в ній є. І повертаєшся не тому, що повинен, а тому, що хочеш — це зовсім інші відчуття.
