Янв. 26

«Я був прив’язаний до проєкту та компанії». Український девопс – про те, чому віза L1 – не найкращий спосіб переїхати в США, і повернення додому

У Кремнієвій долині Станіслав Підгаєцький разом із дружиною Крістіною працювали понад рік. Він — девопсом в американському офісі великої української аутсорс-компанії, а вона — рекрутеркою у Google. Та у липні 2020-го подружжя повернулося до Києва. Станіслав розповів, як на це рішення вплинули візові обмеження, умови життя у США. А також пояснив нюанси оформлення L1-L2 і чому в українських розробників мало шансів переїхати за візами іншого типу.

Станіслав та Крістіна

З дитинства мріяв побувати в Америці

Мені 26, народився у Києві, зі школи хотів стати інженером. Спочатку бачив себе системним адміністратором, бо девопсів тоді ще не було. Та коли виріс і збагнув, що з’явилася дисципліна на стику адміністрування і розробки, став рухатися туди.

У 2016-му прийшов у велику українську аутсорс-компанію. Там з інтерна зріс до мідла і знудився. За півтора року я вивчив весь проєкт: він перебував на фазі сапорту, а основна частина роботи стосувалася багфіксу та підтримки інфраструктури. Знайомий, який тоді працював архітектором, сказав мені: «Тобі комфортно зараз, але якщо працюєш на проєкті зі старими технологіями, та ще й на базі сапорту, відбувається інфляція технічних навичок». Ці слова запам’ятались, і я зрозумів, що пора шукати щось нове. Так після кількох співбесід отримав офер від іншої компанії. Там мені пообіцяли вдвічі більше грошей — зарплату сеньйора на той час. Навряд чи мій нинішній роботодавець переб’є цю пропозицію, думав я, ідучи в офіс звільнятись.

Проте наступного дня мені зателефонували й сказали: «Слухай, у нас тут є клієнт у Каліфорнії, одна з найбільших healthcare-компаній у США. Він хоче собі інженера, який би місяць працював у США, а місяць з Києва». Так я скасував моє, здавалося б, вже остаточне рішення звільнитися. Як і багато людей мого віку, я виріс на західній культурі, з дитинства мріяв побувати в Америці, особливо в Каліфорнії. Та й такої можливості для розвитку своєї кар’єри упустити не міг.

Спочатку я помічав одні лише плюси й не думав, як важко буде літати туди-сюди. За пів року почав відчувати втому від життя на дві країни. Коли їздиш у відрядження щомісяця, то наче ніде не живеш. Ось приїхав у США, тиждень відходиш від джетлегу, потім заглиблюєшся в роботу, працюєш, і ось уже за тиждень летіти додому. Те саме в Києві: тиждень джетлегу, налаштування на нормальний ритм, далі домашні турботи — зустрітися з рідними, друзями, і ось знову 14-годинний переліт. А ще я досить високий — мені незручно в літаках, так і не навчився там спати. Таке життя мене виснажувало.

Приблизно тоді клієнт сказав: «Нам добре з тобою. Може, ти більше не літатимеш, а працюватимеш з нами постійно?». Я сам задумувався про такий варіант і знав, що мій роботодавець не раз влаштовував переїзд своїх працівників за L1-візою.

Чому саме L1

Це не найкраща віза, за якою можна виїхати до США, але найбільш вигідна для українських компаній, які повністю беруть на себе підготовку документів, фінансові витрати та оформлюють страхування. З інших варіантів — візи H-1B та O1.

Якби компанія виготовляла своїм працівникам візу H-1B, це було б ризиково: після її отримання фахівці зразу б змогли змінити роботодавця. Так сталося з одним моїм знайомим, який переїжджав до США з EPAM. Процес подачі документів і проходження візових співбесід тривав рік, це коштувало компанії близько 5 тисяч доларів. Та за тиждень після того, як друг потрапив у США, він пішов на співбесіду в Microsoft і отримав офер. Коли в тебе H-1B-віза, нова компанія просто переводить на себе твої документи й ти нікому нічого не винен.

Крім того, H-1B має ліміт: такі візи щороку отримують 65 тисяч бакалаврів — достатньо закінчити хоча б бакалаврат — і магістрів (з 2018 року з’явилась нова вимога — освіта обов’язково має бути профільною та відповідати посаді, на яку наймають розробника), додатково ще 20 тисяч суто магістрів (у цьому випадку адміністрація Трампа вимагала віддавати перевагу американським дипломам). Подаються на цю візу понад 200 тисяч людей за рік, а у 2020-му це було 275 тисяч. Тобто ти проходиш через усі процеси, оформлюєш документи, чекаєш рік, а шанс виграти візу — 31%.

Є ще О1 — віза для людей з «надзвичайними здібностями». На неї подаються ті, хто досяг високих успіхів у своїй сфері. Легше за інших її отримують люди творчих професій, ось як дизайнери. Їм простіше довести свою винятковість: вони показують, наприклад, що їхній дизайн серед чотирьох найпопулярніших цього року, і все стає очевидно. Як же довести свою унікальність та успішність інженеру? Це гарне питання, і відповідями на нього уже навчилися зловживати.

О1 — хороша віза, там немає прив’язки до роботодавця і немає лотереї, як із H-1B. Схема така: наймаєш адвоката, платиш йому у середньому 10 тисяч доларів і він починає робити з тебе «унікального інженера». Показником успішності вважають активну участь в ІТ-конференціях, експертні виступи. Адвокат презентує цю інформацію у потрібному світлі, а візові спеціалісти, як правило, не заглиблюються у суть і не розуміються на тонкощах професії. Як я чув, така схема спрацьовує у 80% випадків, і прості інженери переїжджають до США за О1. Якщо ти маєш гроші та велике бажання переїхати — це твій шанс. Якщо ж тебе перевозить компанія — їй це невигідно.

Є американські компанії, з якими можна домовитися: підписуєш з ними контракт про допомогу з О1-візою, своєю чергою, ти зобов’язуєшся платити їм певну суму (близько 15%) зі своєї зарплати в США протягом року чи двох. А також вносиш депозит у розмірі три тисячі доларів на підтвердження серйозності своїх намірів. Так компанія страхується: якщо раптом передумаєш подаватися на візу, вони не втратять вкладених коштів. Якщо ж посольство відмовить у візі — депозит повертається. На своєму проєкті я працював із мексиканцем, який після закінчення Community College (вищий навчальний заклад у США, де за два роки можна отримати неповну вищу освіту) пішов на курси програмування від Infosys, і там йому допомогли знайти роботу, оформити візу, але зобов’язали виплачувати 15% зарплатні протягом певного періоду. Це популярна схема у США.

Я був прив’язаний до проєкту та компанії

Візу L1 я порівняв би з узаконеним рабством. Її видають на три роки із можливим продовженням ще на два. І весь цей час сидиш і працюєш лише на свою компанію, часто прив’язаний до одного проєкту. Додаткові заробітки заборонені, а якщо ідеш з компанії — віза відразу «термінується», і протягом 60 днів ти маєш покинути США. Є інші шляхи — власними зусиллями подаватися на візу Н-1В. Або грін-карту, проте компанія почне тобі її виготовляти за 3–5 років.

Принаймні так візу L1 бачу я. Для тих, хто зірок із неба не хапає, це може й хороший шанс переїхати до США і там залишитися. Маю на увазі, що, найімовірніше, такі люди в Україні були не в надто хороших проєктах. Бо треба розуміти: коли їдеш за L1 працювати з американським аутсорсером — це не те саме, що в Києві, де тобі компанія оплачує і каву, і сертифікати, і масажний кабінет. В Америці це проста компанія, без схожих бонусів, та ще й часто з не надто гарними проєктами.

На аутсорсі загалом проєкти не дуже добрі. А уявіть лише їхню якість, коли це аутстаф-проєкт, де набирали кого-небудь. Мій проєкт був пов’язаний з охороною здоров’я. Наче цікаво, але в команді працювало 80% індусів, які були слабкими спеціалістами з різних аутсорс-компаній — Infosys, Cognizant, Accenture. Коли ж ти молодий і без особливого досвіду — хочеться вчитися. У сильній команді зростаєш, маєш мотивацію тягнутися вгору. А в такій слабкій, як там, я вже за рік роботи почувався одним із найбільш просунутих інженерів, хоча об’єктивно розумів, що багато чого не знаю і досвіду бракує.

Зарплата мені теж не подобалась. Але треба зважити, що в Україні моя компанія — крутий, великий гравець з ринковими зарплатами, а в США це звичайна дрібна контора, яких там тисячі. Тому коли я кажу, що хотів би більшу зарплату, маю на увазі таку, як у FAANG — Facebook, Amazon, Apple, Netflix та Google, де платять найбільше за всіх у світі. У Долині все з ними порівнюють, ну або ж із топовими стартапами на кшталт Zoom. У моїй компанії немає продукту, тож вона не може собі дозволити таку високу зарплату. Вона лише продає тебе іншій компанії у надії отримати якийсь відсоток, а тому платитиме середньоринкову зарплату, приблизно як мідлу в Україні.

З голоду, звісно, не помреш, жити можна дуже добре. Але якщо працюєш за мідлівську зарплату в Україні, то розумієш, що вже за рік можеш мати сеньйорську. А ще за два — перейдеш в іншу компанію, де платять більше і де можна стати техлідом, якщо буде бажання. Між іншим, якби я переїхав уже сеньйором — моя зарплата не була б набагато більшою, усім на L-візі платять більш-менш однаково, за моїми спостереженнями. Тобто комусь 110 тисяч доларів на рік, а іншому, більш досвідченому спеціалісту — 150, проте ця різниця невелика, враховуючи те, що в другої людини може бути вдвічі більше досвіду. Це ще більше мене мучило. Тим паче коли через дорогу бачиш стільки кращих компаній, куди міг би перейти.

Фінансовий район Сан-Франциско

Дружині пощастило, але бувають інші сценарії

До США я перевіз і свою дружину. Насправді серйозні стосунки в нас почалися за місяць до переїзду, але вже за тиждень розлуки я зрозумів: у новому житті мені бракує лише Крістіни. Тож я подзвонив їй та несміливо запропонував вийти заміж і переїхати до мене. Вона погодилася, і за кілька тижнів я на два дні прилетів до Києва, щоб одружитись.

Трохи хвилювався, чи за такого сценарію компанія оплатить візу дружині, але там відповіли, що «так буває, усе буде добре». Зрештою, роботодавець зобов’язаний оплатити переїзд не лише працівнику, а й членам його сім’ї — дітям, якби вони в мене були, теж. Єдине, що за страхування рідних треба доплачувати: я платив за дружину 50 доларів щомісяця. Це небагато, порівняно з тим, скільки компанія втрачає. У випадку з Крістіною йдеться не лише про гроші — до одруження вона працювала рекрутмент-лідом у мого ж роботодавця. Компанія не могла зберегти для неї цю ж посаду в США, та й за візою L2 (партнер L1) дружина отримала повну свободу у виборі майбутніх роботодавців.

Про нюанси працевлаштування, а саме про те, що Крістіні необхідно буде подаватися на EAD (Employment Authorization Document), спеціальний дозвіл для можливості легально працювати у США, ми знали. Щоправда, я трохи схибив у розрахунках: аби отримати цей дозвіл, ми чекали чотири місяці. Для дружини, яка звикла працювати і є професіоналом своєї справи, це був складний період. Серед усього іншого вона переймалася тим, що хоч L2 не має обмежень, не всіх хочуть брати на роботу з такою візою. В оголошеннях про вакансії зазвичай так і пишуть — людей з L2 не приймаємо. Причина зрозуміла: якщо L1 відтермінують, ти мусиш покинути країну разом із партнером.

Понад те, треба розуміти, ким можеш працювати. Якщо ви обоє розробники — усе простіше, вам не треба мати англійську на високому рівні. Не у FAANG, але в стартапі отримуватимете однакову зарплату. Крістіна ж рекрутерка. І хоча вона закінчила лінгвістичний університет, а її англійська була на рівні Advanced, до мови американців довелося довго звикати: при вимові вони з’їдають половину букв, і спочатку складно зрозуміти їх. Зрештою, дружину взяли у Google. Вона казала, що це була непроста співбесіда.

Чи можливо розділити типи віз між подружжям по-іншому? Наприклад, ви обоє — розробники, а ваша дружина з її рівнем англійської та здатністю розв’язувати алгоритмічні задачі має більші шанси пройти співбесіду в FAANG. Так, можливо, за таких умов їй би вартувало податися на візу H-1В. У разі успіху партнеру б дали візу H4, за якою після отримання дозволу EAD теж можна працювати. Такі візи мали багато моїх колег-індусів. Але як я вже казав, історія з H-1В — це лотерея, з шансом виграти у 31%. Варто зазначити, що з H4 на EAD доведеться чекати не чотири місяці, як з L2, а понад шість, буває і до року. Та й тривалий час у США точаться дискусії, чи варто давати EAD людям із H4-візою — надто вже почали зловживати цією можливістю.

Теоретично подружжя розробників так само могло б виїхати і за L-візами. Хтось один був би прив’язаний до компанії та паралельно оформлював би собі H-1В, що подарувала б йому свободу у виборі роботодавця. Але виникає питання: навіщо все це робити в США? Якщо ви маєте велике бажання виїхати та розпланували все наперед, то оформлюйте H-1В, працюючи в Україні — процедура така сама. Раніше я теж думав, що коли ти на місці, то все простіше. Та насправді якщо ви цінний співробітник, на вас чекатимуть. А якщо необхідно буде пройти співбесіду на місці — переліт оплатять. Та, можливо, поки ви на L-візах і в процесі оформлення H-1В, у вас була б можливість приглянутися до життя у США ближче.

Ціни, кримінал та життя на вулицях США

Перші пів року ми прожили у Дубліні (англійською звучить як Даблін) — місто-сателіт Сан-Франциско, 40 хвилин їзди звідти. Офіс моєї компанії розташовувався там, тому це було зручно. Та в Дубліні нудно — є хіба кілька барів і кінотеатрів. Усі на машинах, навіть людей на вулицях не видно — типове американське передмістя для багатих людей, де ніколи нічого не відбувається.

Із плюсів — у місті не розгулює кримінал. Що дуже дивно, бо за 20 хвилин від Дубліна розташовується Окленд — одне із найбільш кримінальних міст США. Якось я їхав у Сан-Франциско на тусовку і заїхав у Окленд перекусити дорогою. Перша новина, яку я там почув із телевізора: хлопчика 10 років застрелили на вулиці в центрі міста.

Ситуація помалу поліпшується, бо місто розростається, і компанії, які там будуються чи розташовують свої офіси, платять поліції внески, аби зі злочинністю боролися краще. Але поліцейський в Окленді, стукаючи до когось у вікно машини, все ще тримає руку на кобурі пістолета — у Дубліні через такий жест би обурилися і поскаржилися, а місцевого поліцейського могли б і звільнити.

Тож так, опцій, куди переїхати з безпечного, але нудного Дубліна, у нас було мало. Щовихідних ми їздили до Сан-Франциско — послухати музику чи погуляти, а після того ночами довго добиралися назад. Це було незручно, тому, коли в нас закінчився договір оренди (у США їх часто укладають на конкретний термін), ми переїхали до великого міста.

Наші витрати зросли, але не надто відчутно. Адже у Сан-Франциско ми вже жили на дві зарплати, а за студію у центрі міста платили $2800 у місяць. У Дубліні було не набагато менше — $2300, оскільки там ми мешкали в новому комплексі, у будинку із басейном та джакузі.

Коли ми переїжджали до Сан-Франциско, то очікували, що життя зміниться. Проте прийшов COVID-19, і велике місто завмерло. Усе закрилось, натомість ми стали помічати ще більше безхатьків. Ми жили в самому серці міста, а недалеко від нас розташувався гурт із 20 безпритульних. І коли ми проходили повз них, попиваючи каву, не раз бачили, як один перетягував жмутом руку іншому і колов героїн. Ну або ж гнався за кимось зі своїх з пістолетом.

Якби я сильно захотів, міг би переїхати в Остін, штат Техас. Там розміщувався ще один офіс компанії і працювали люди з моєї української команди. Але щоб переїхати, мені потрібно було змінити проєкт, а це непросто. Якось знайомий архітектор просив, щоб його перевели. Йому дозволили, але попросили чекати місяць. А потім стали казати «скоро». Так минув рік — його не перевели, аж поки не приїхав новий архітектор. Крім того, про переїзд необхідно повідомляти Міністерство нацбезпеки США (Department of Homeland Security), а це не робиться без адвоката.

Сан-Франциско під час пандемії

Рожевих окулярів більше не було

З L1 можна подаватися на грін-карту — про терміни заздалегідь домовляєшся з компанією. Моя компанія не хитрувала і відразу сказала: почнемо виготовляти її за 5 років. Я міг і не погодитися, подискутувати. Але згодився, бо знав, що їду в США радше за досвідом, подорожами, друзями, а не залишитись. Під час відрядження я вже пізнав цю країну, і в мене більше не було рожевих окулярів — зрозумів, що навряд чи захочу там жити.

Можливо, прозвучить дивно, та я вважаю, що США — «неправильна» країна, яка турбується лише про людей, у яких є гроші. До прикладу, медицина: держава не мала б повністю віддавати цю сферу страховим компаніям. Їх ніхто не контролює, і вони починають задирати ціни. І те, що коштує 10 доларів, оцінюють у 50.

Ти платиш за страхування, але усе ж діє франшиза у 1,5 чи 3 тисячі доларів. Це означає, що все, що менше від цієї суми, платиш зі своєї кишені. Лише коли сума витрат на лікування за раз перевищує ці 1,5 чи 3 тисячі, 90% наступних витрат оплачує компанія, а 10% — працівник. Це хороший психологічний трюк: ти щомісяця сплачуєш гроші за страхування, але тобі все ж складно почати витрачати свої.

І ось тобі заболіло в боку. Якщо ти не програміст, а звичайний роботяга зі зарплатою у три тисячі доларів (а таких людей багато), то не можеш собі дозволити заплатити $500, а саме стільки коштує звичайний перший огляд у лікаря. Тож сидиш і терпиш — аж поки не скрутить. Натомість в Україні всю діагностику можна пройти за ці $500. Коли я приїхав зі США, то знайшов у себе чимало судинних захворювань (усе через сидячий спосіб життя — типово для розробників), які б за 5 років стали великою проблемою для здоров’я.

Ще одне питання — освіта. У кого є 200 тисяч доларів на університет, аби потім ще 10–15 років сплачувати борги? У розвинених європейських країнах освіта здебільшого безкоштовна. Я не кажу, що вона має бути безплатною скрізь і для кожного, але коли людина вчиться і має здібності, в неї повинна бути можливість здобути освіту. Багато моїх знайомих із FAANG — родом із села. Вони закінчили університет Шевченка і завдяки набутим знанням і навичкам змогли переїхати. Мали б вони ті ж стартові умови в США, їм би не дали й 10 тисяч доларів кредиту, якими б розумними вони не були.

В Америці, зокрема в Каліфорнії, платиш 32% податків (відсоток багато в чому залежить від зарплати). До Трампа було 34%. За ці гроші від держави людина не отримує нічого: ні медицини, ні освіти, навіть за проїзд мостом з Окленда в Сан-Франциско треба заплатити 7 доларів. «Та це так у твоїй „загниваючій“ Каліфорнії, де платять за безхатьків», — може хтось відповісти. Але послухайте, безпритульні є скрізь — і в Нью-Йорку, і в Техасі. Я цікавився цим питанням: на них скрізь ідуть гроші.

Але США — диваки: замість того, щоб розв’язувати проблему людей, які стають безпритульними, вони грошима затикають дірки. Коли люди починають обурюватися, що бездомні знову почали помирати на вулицях, посадовці вирішують виділяти більше грошей на їхнє харчування. Якщо ж безхатьки помирають від передозування героїном, то беруться лікувати їх метадоном. Це офіційна стратегія: препарат завозять прямо у намети, в яких люди живуть на вулицях. А згодом у них розвивається вже інша залежність — від метадону.

Пляж у Сан-Франциско

В Україні мене всі питають, чому я повернувся

Попри все, я довгий час розмірковував так: якщо мені сподобається у США, я шукатиму спонсорів Н-1B. Тобто маючи L1, ти йдеш на співбесіду і кажеш, що потрібна Н-1B. І якщо тебе візьмуть на роботу, то оплатять і візу.

Та 98% компаній це не сподобається. Їм невигідно: на Н-1B треба чекати рік, а ймовірність успіху низька. Стартапи теж відмовлять — людина їм треба вже, вони не впевнені, що за рік тобі знайдеться місце. На оформлення візи погоджуються лише у FAANG та інших компаніях, що активно розростаються. Вони зацікавлені в тобі, й нічого не зміниться за рік — там співбесідують у компанію, а не на конкретний проєкт.

Мені пощастило — я пройшов інтерв’ю в SalesForce, вони були готові зробити мені візу та чекати цілий рік, який я усе ще мусив би працювати на свого роботодавця, щоб не втратити L1. Та сталось так, що я проґавив період, коли можна було податися на Н-1B. Спізнився на два дні.

Однак не можу сказати, що ми поїхали із США через це. Уже підписуючи договір про оренду студії в Сан-Франциско, ми свідомо обмежили собі термін до пів року, бо розуміли, що однаково хочемо повернутися в Україну. На співбесіду в SalesForce я пішов більше на удачу — думав, а раптом вийде? А якщо виграю Н-1B? Може, тоді б ми з Крістіною ще подумали над рішенням.

Та сталося інакше, і я повідомив свою компанію, що виснажився і хочу додому. Можливо, ситуація змінилася б, якби я був на іншому проєкті. Але я відчував, що стою на одному місці в професійному розвитку, мотивація зникла. Мені відразу почали пропонувати інший проєкт, більшу зарплату, оформити грін-карту за два роки. Але ні, все це було вже нецікаво.

В Україні мене всі питають, чому я повернувся. Їм дивно, як можна проміняти США. Проте я ніколи не думав «ненавиджу свою країну, тут усе погано, поїду в Америку і там заживу». Я хотів нового досвіду, отримав його і приїхав назад. Київ, як на мене, сильно змінився за ці два роки. Стали кращими дороги, відкрилося багато нових класних закладів.

Київ — молодий, динамічний, він розвивається. Тут я можу взяти каву і просто прогулюватися вулицею, як це зараз роблю на своїй Жилянській. Тут повно цікавих людей, немає зграї безхатьків. Так, вулиця сіра, часом з брудними калюжами від розталого снігу, а на стінах можна помітити плісняву, але це однаково хороша архітектура, а відчуття живого міста — воно не прилизане, як в Америці.

Хочеш на класну сучасну виставку? Ось тобі кілька. Хочеш подивися артхаус? Ось тобі кінотеатри. Хочеш смачно поїсти? На одній Жилянській я знаю щонайменше 10 класних закладів із неймовірною їжею. Хочеш підстригтися? У Києві чудові барбершопи. Туди приходиш і годину насолоджуєшся процесом. В Америці не вміють так, скільки б не заплатив: коли йдеться про сервіс, ця країна сильно відстає.

Щодо мого нинішнього місця роботи, то після повернення я ще деякий час працював на свою минулу компанію. Та згодом ми не домовилися щодо зарплати, і я перейшов у іншу. Для себе вирішив: що б не сталося далі, до США я повернуся хіба як турист.