Один день з карантинного життя менеджера в IT. Постапокаліптична виробнича драма
Усі персонажі вигадані, будь-які збіги з реальністю є випадковими й доводять існування мультивсесвітів, в одному з яких це могло статися.
Згадаймо, якою була робота менеджера в старі добрі часи. Приїхав в офіс, почергово випив кави з кількома колегами (це називалось 1:1), постояв на скрам-мітингах (це такі дотепні стендап-зустрічі, коли всі стоять, хтось один розповідає, що робив і що робитиме, а інші чекають своєї черги й не слухають), а потім на півтори годинки пішов на обід. Відтак спокійно попрацював і приблизно о шостій вирушив додому.
Тепер, під час карантину, життя перетворилось на нескінченну вервицю Zoom-мітингів, віртуальне стало важко відрізнити від реального, це кіберпанк, на який ми заслужили.
7:00. Ранок
На перший погляд, нічого не змінилось — той самий будильник, та сама ранкова кава. А далі замість захопливої годинної подорожі заторами до офісу тебе чекає перехід у сусідню кімнату, переобладнану під «кабінет». Робочим місцем слугують стіл, який довелося експропріювати у дитини, та незручний стілець, бо купити новий не було коли. Скоро усе й так закінчиться, що з ним тоді робити?
Спочатку ти наївно сподівався, що весь вільний час нарешті витрачатимеш на себе, родину та хобі, але реальність виявилась іншою — усе поглинала робота. Звичайно, це відбулося не відразу. Спершу довелося призначити мітинг на дев’яту ранку, потім ще один на восьму вечора — і вільного часу не стало.
12:00. Скрам-мітинг
У давні часи скрам-мітинги призначали не раніше полудня, щоб усі розробники, тестери, аналітики та інші учасники проєкту могли прокинутись, одягнутися та доїхати до роботи. Тепер одягатися необов’язково (принаймні нижню частину), а дістатися зі спальні до кабінету (або кухні, кому де пощастило працювати) можна за дві хвилини на кульгавому собаці. Але запізнюватись на мітинги, однак, не перестали.
Скрам-майстриня Катя приєднується до «кімнати».
— Доброго дня, колеги! Дуже рада вас бачити! — помічає, що більше нікого немає, позіхає. Катя причепурена, на столі порядок, видно, що готувалась.
Проєктний менеджер Андрій теж долучається.
— Тату, а що ти тут роби... бдищ! — Андрію «пощастило», його жінка мусить їздити на роботу, а він залишився працювати вдома разом з двома дітьми молодшого шкільного віку на дистанційному навчанні. Андрій проходить стадії від заперечення до прийняття щодня із 7 ранку. Тому о 12:00 він уже на етапі депресії. Звук «бдищ» видав ноутбук, коли впав зі столу. У камері видно босі дитячі ноги та котячий хвіст.
Поволі приєднуються й інші учасники. Нарешті о 12:07 скрам починається. Розробники по черзі нудно бубонять статус, який у більшості зводиться до того, що вчора вони робили роботу і сьогодні вони планують робити роботу.
О 12:15 долучається Василь, головний сеньйор-розробник, і починає чіплятися до кожного статусу, попри спроби Каті повернути обговорення в робоче русло.
Мітинг затягується. Андрій каже, що в нього інший дзвінок, і йде. Іншого мітингу в нього насправді немає, просто набридло слухати нудного Василя.
13:00. Спроба попрацювати
Цю презентацію Андрій мав зробити ще тиждень тому, навіть червоний прапорець поставив. Але якщо раніше можна було зачинитись у кабінеті та спокійно попрацювати, то тепер це не вдавалося.
По-перше, не було часу. Весь день був заповнений мітингами, деколи відбувалося по два чи три водночас, тож час на «попрацювати» треба було бронювати в календарі заздалегідь. По-друге, безперебійно дзеленчали месенджери: Skype, Teams, Viber, бо команди не змогли домовитись про якийсь один.
А якщо ігнорувати месенджер понад 10 хвилин, починав дзвонити телефон, зазвичай іх коротеньким, але дуже терміновим питанням.
По-третє, діти, яким давно було цікаво, чим тато займається на роботі і які скучили за звичайним людським спілкуванням з однокласниками, постійно заходили, щоб щось запитати чи «тільки тихенько подивитись». Просто зачинити двері було поганим варіантом. Під час останньої такої спроби, після 30 хвилин оманливої тиші, довелось рятувати кота від запуску в космос, а ваза... Ну, та ваза нікому й не подобалась, тим паче її теща подарувала.
14:30. Якийсь менеджерський мітинг
Ніхто уже й не міг згадати, з чого почалось це обговорення. Напевно, це було одне з тих питань, які раніше вирішували за 10 хвилин у курилці, а тепер збирали нескінченні мітинги, кожного разу із дедалі більшою кількістю учасників. І щоразу ми віддалялися від теми все далі.
Попри це, обговорення було дуже жвавим та емоційним. Zoom надає неабиякі можливості для артистичного самовираження, тому менеджери хизувалися чим могли. Наприклад, дотепним фоном або новітньою фішкою — фільтрами. Дехто був у віртуальній масці, що символізувала «глибоку занепокоєність» епідеміологічною ситуацією, інші були в кумедних капелюхах, що мали на меті підкреслити неабияке почуття гумору.
Директор Сергій, в якого це був уже шостий мітинг за день, не заглиблюючись у тему, видав такий стартовий спіч, що у колег, які на схожих заходах тишком грали в булшит-бінго, відразу визначився переможець.
17:00. Обід
Урвати хоч якоїсь їжі... Не забути вимкнути мікрофон, щоб не плямкати бутером на черговому дзвінку.
19:00. Work-life balance
— Любі друзі, рада вас усіх вітати! Дякую, що знайшли час і можливість приєднатися, — добре поставленим голосом мовила ейчарка Тетяна.
«Ще б не знайти, коли сам директор взяв психоемоційний стан співробітників під особистий контроль», — подумаєш нишком.
— Перепрошую за пізнє зібрання, та календарі заповнені, важко знайти час. Якщо ви принесли із собою напої, можете вживати не соромлячись, це ж не робоча зустріч, — додав директор.
Народ вимушено посміявся із застарілого жарту та пожвавився, удаючи, що в чашках і справді віскі. Тільки Андрій сидів з покерфейсом, бо в його чашці з написом «найкращий тато» було пиво.
Далі було повторення тих самих слів, що вже страшенно набридли за довгі місяці карантину: про те, що треба знаходити баланс між роботою та життям, піклуватися про емоційний стан і запобігати вигоранню. Як саме це робити, ніхто так і не придумав, тому слова викликали лише непозбувну бентегу й журбу.
20:00. Повернення додому
Щовечора родина зустрічала Андрія так, ніби він справді повернувся з роботи: дружина пригощала вечерею, а діти несли щоденники (лише тоді, коли було чим пишатися). Усі були дуже раді бачити одне одного. Сил і часу вистачало лише на те, щоб поїсти, перевірити домашку в дітей, подивитись серію-другу серіалу та доповзти до ліжка.
Снилися Андрієві не рожеві слоненята, а беклоги, які треба було наповнювати з відра, графіки, що палали, і таймшити, від яких чомусь треба було тікати.
А потім наставав ще один день бабака, і навіть музика на будильнику була та сама...
Епілог, або Погляд збоку
Звичайно, ніхто не міг таке спрогнозувати. Нові умови виявились складними, і за пів року віддаленої роботи ми всі накопичили втому — звідси й сарказм. Та кожен старається як може: і скрам-майстриня, і піем, і ейчарка, і директор, і розробники та тестувальники.
Чимало зусиль йде на підтримку робочої атмосфери в умовах дистанційки, і саме про це мій допис. Зі схожими викликами ми всі зіткнулися вперше, багато що доводиться вивчати та впроваджувати в мегашвидкому темпі, а від чогось, навпаки, відмовлятися. У контексті роботи карантин став, по суті, довготривалим експериментом, який продовжується і досі.
Що ж залишається? Лише працювати та сподіватися, що те, що нас не вбиває, додає рядок в резюме. І тоді, коли епідемія закінчиться, ми всі вийдемо з неї лише кращими й досвідченішими. Наприклад, точно більш гнучкими та пристосованими до будь-яких форс-мажорів.
