Як IT-спеціалісти першу роботу здобували. Сисадмін на заводі, Junior C++ за $200 і працівник НДІ

Ми вирішили згадати часи, коли сьогоднішні досвідчені IT-спеціалісти влаштовувались на першу роботу. Це були заводи, стартапи, а іноді й маленькі компанії, де вже вимагали володіння багатьма навичками. Отож ми попросили людей поділитися своїми історіями про пошуки першої роботи та враженнями від неї.

«Перше місце роботи навчило швидко адаптуватись, навчатись і триматись подалі від неприємних людей»

Дмитро Чаплинський, Software Developer, контрактор

Розробник, консультант Світового банку. Живе в Києві. Одночасно займається кількома проєктами як для комерційних замовників, так і для міжнародних і недержавних організацій.

Мій батько був програмістом, разом з мамою вони навчались у харківському мехматі, а потім переїхали до Луганська. У нас були книжки з програмування, і я з дитинства цікавився цією сферою. Незважаючи на те, що в батька була невеличка фірма з продажу комп’ютерів, власний ПК у мене з’явився у 14 років.

У шкільний час активно брав участь в олімпіадах, Малій академії наук і цікавився штучним інтелектом, експертними системами, генетичними алгоритмами, нейронними мережами.

Я знав, що стану програмістом, і свідомо вступив на спеціальність «Комп’ютерні системи та мережі» до Луганського університету імені Даля. Навчався впродовж 2001-2006 років. Перші два курси були непогані, хоч нам і давали менше інформації, ніж прикладним математикам, база з фізики і математики була гарною. Я брав участь в міжнародних олімпіадах із САПР-систем, привозив призові місця, займався CAD.

В університеті мені запам’ятався один чудернацький курс із системного програмування, на якому нам розповідали, як відкрити файл, як працювати з реєстром, але все було не структуровано. Одного разу я побачив на столі у викладачки довідник, почитав зміст і зрозумів, що вона просто щоразу читала нам розділ за розділом і вважала, що таким чином навчає нас системного програмування. З третього курсу я почав працювати й майже припинив ходити на пари, але при цьому залишався на денному навчанні й отримав диплом з відзнакою.

На першу більш-менш серйозну роботу потрапив через знайомство. Мій приятель керував невеличким IT-відділом на заводі «Горизонт». Там виробляли акваланги, шахторятувальні модулі, вогнегасники. Приятель пішов з посади й порекомендував це місце мені. Оскільки я ще був третьокурсником, у відділі кадрів сказали, що керівником призначити не можуть. Менеджером зробили жінку, яка до того працювала секретаркою, але фактично всю роботу виконував я. У відділі було дві кімнати: перша — загальна велика й світла, а друга — без вікон з купою старої техніки. Новопризначена керівниця дуже хотіла кабінет і «віджала» першу кімнату собі. Я виконував обов’язки системного адміністратора, тягнув кабель 7-ма поверхами заводу, підключав нові точки, апгрейдив комп’ютери, щось замовляв і виправляв проблеми з 1С. Платили гривень 600.

«Горизонт» був досить контрастним заводом: ніби виробляв сучасні системи, а у приміщеннях можна було побачити величезні старі кульмани з дерев’яними колодами-противагами. Я намагався впровадити новіші технології проєктування. Це був уже 2004 рік, а тут ці кульмани. Серед робітників були молоді конструктори, які нормально розумілись на комп’ютерах, але були й старі, котрі гальмували процес оновлення. Я попрацював пів року, отримав іншу пропозицію і сказав: «Адьос, мені з вами нецікаво». Пам’ятаю, мою керівницю це неабияк вразило :)

Друга робота теж була по знайомству: друг працював у «Луганськгражданпроєкті» технічним спеціалістом і знав, що я займаюсь CADами. В організації закупили CAD-системи для архітектурних потреб і шукали людину, що навчить архітекторів та конструкторів з ними працювати. Я поставив собі цей софт і почав розбиратись. Ми розділили робітників на кілька груп, я приходив і розповідав, як користуватись системою і застосовувати її для повсякденних потреб.

Це був цікавий досвід, оскільки конструкторам було по 50-60 років і треба було дуже доступно пояснювати. Аудиторія виявилася старанною, працівники прагнули навчатись і ставили доречні запитання.

Паралельно з цим я почав фрілансити, писав на PHP (ненавиджу її досі). Проєкти заходили через знайомих, деякі були кумедні — наприклад, сайт чоловічої спідньої білизни. Потім я почав працювати на RentАcoder — це прообраз Upwork. Так з’явилися постійні клієнти зі Штатів, Норвегії, Італії.

Нормальна daily work почалася 2007 року, коли я влаштувався у луганський філіал аутсорсингової компанії AIDOSS. Там уже була команда програмістів, і звідти почалось більш-менш серйозне навчання. Потім перейшов у компанію Softheme, де було значне кар’єрне зростання — за рік я став головою frontend-розробки на їхньому найбільшому проєкті. Там давали круті задачі, наприклад, на момент 2007-2009 років ми без жодного флешу на голому JavaScript створили проєкт, де користувач міг змоделювати будь-яку кімнату, додати меблі й отримати фотореалістичні рендери інтер’єру. І це все працювало навіть в Internet Explorer 6.

Перші місця роботи мало що дали мені як розробнику, але навчили швидко адаптуватись, навчатись і триматись подалі від неприємних людей, а ще не затримуватися там, де некомфортно.

«Дуже важливо знаходити тренди швидше за інших та опановувати їх»

Олександр Гончар, Chief AI Officer, співзасновник NeuronsLab

Останні 5 років живе в Італії. Є співзасновником NeuronsLab — англійської консалтингової компанії зі створення штучного інтелекту. Ментор з впровадження штучного інтелекту у кількох компаніях (Україна, Італія), займається викладацькою діяльністю, часто виступає в університетах і конференціях по всій Європі.

У 2008 році мені було 13 років, в Україні тоді серед школярів була дуже популярною гра Gravity Defied. Це симулятор-мототріал. Я грав у неї на уроках під шкільною партою зі своєї першої «нокіа» й бачив, що деякі люди створюють нові рівні, гонщиків, треки. Стало цікаво, почав гуглити і знайшов форуми та онлайн-друзів, які цим займались. Я почав розбиратись й перемальовувати модельки, робити щось нове.

Так уперше вліз у щось близьке до IT.

Потім мені захотілось зробити власний сайт для модів, щоб якось їх піарити. Батьки купили книжки з HTML, CSS, JavaScript, і у 14-15 років я зробив перший сайт з модами. Я ще не міг нормально писати на Java, яка була потрібна для програмування ігор, тому, як нетерплячий підліток, закинув це. Створення сайтів видавалось мені простішим заняттям, подумав, що можна почати заробляти на цьому.

Уже за рік я зробив перший сайт, за який отримав гроші. Один з друзів познайомив мене з дівчиною-дизайнеркою, яка виробляла власний одяг. За 100 доларів я зробив для неї самописний сайт, який сьогодні називають лендінгом. Це дало відчуття успіху. Відтак взявся за маленькі підробітки у сфері IT. Спочатку виходило не дуже добре, але з часом через знайомих я почав підтримувати вебсайти, працювати з модулями, додавати контент. Це були мінізавдання, які не займали багато часу, але приносили гроші.

Я вступив до КПІ на прикладну математику — не дуже розуміючи, про що конкретно ця спеціальність. Але знав, що це круто. Старші знайомі казали, що це гарна база, треба занурюватись у математику, бо на одних сайтиках не виїдеш. На першому курсі було складно, оскільки за бекграундом я не «технар»: у школі вивчав три іноземні мови, ходив на безліч олімпіад, але тільки не з математики та фізики. На другому курсі зрозумів: якщо не знаходжу щось, що б мені подобалося у математиці, треба кидати навчання.

Я почав гуглити й знайшов таку штуку, як комп’ютерний зір, а потім дізнався про машинне навчання. Вже на середині другого курсу став це вивчати, також думав займатись програмуванням, бо одногрупники вже працювали на Java, C++. Я опанував Java й ходив на співбесіди на посаду Аndroid-розробника, але зрозумів, що «галери» мені не до душі. У 2012-2013 роках в Україні взагалі не було вакансій з Data Science, але реальність компаній, які штампують сайти, мені як творчій особистості не подобалась. Машинне навчання здавалось, навпаки, творчим і крутим.

Перша робота з’явилась на третьому курсі (2014 рік) випадково. Я помітив на кафедрі оголошення про те, що один стартап шукає людей, які цікавляться машинним навчанням. Виявилось, що це студенти-українці, які живуть у Штатах і навчаються у Принстоні та Stevens Institute of Technology.

Це був час, коли машинним навчанням ще ніхто не захоплювався, всі одногрупники вивчали Java й ходили на співбесіди в умовні Luxoft, EPAM. Конкуренції у сфері не було, курсу з машинного навчання на Coursera було достатньо, щоб пройти будь-яку співбесіду. Американські студенти попитали мене по верхах і взяли на роботу. Кілька місяців я працював безкоштовно, але потім хлопці дали мені маленьку стипендію, яку сплачували зі своїх власних стипендій. Ця робота була віддаленою.

За 3-4 місяці студенти познайомили мене з підприємцями вже в Україні. Вони працювали у бізнесі онлайн-ігор. Я пройшов співбесіду, тут трошки більше питали з теорії ймовірностей, але загалом базові поняття. Вакансій з машинного навчання тоді у сфері ще не було, людей теж, тому мене й взяли (ця робота вже була в офісі). На 3-4 курсах працював одночасно на двох роботах.

Олександр Гончар проводить лекцію в КПІ, 2015 рік

Завдання були суперцікаві. Наприклад, перший проєкт — рахування пульсу з камери телефона. Тобто ти прикладаєш свій палець до камери зі спалахом, й система рахує пульс. Було завдання розпізнати фотографії їжі, щоб підраховувати калорії, а також зробити бота для популярної онлайн-гри.

Звісно, виникали й труднощі. Я не мав досвіду комерційного програмування, й коли треба було передавати свій код старшим колегам, доводилось багато перероблювати. Але за кілька місяців навчився програмувати краще. З американськими студентами працював приблизно два роки, а на українську компанію — рік.

Я зрозумів, що дуже важливо знаходити тренди швидше за інших. Зацікавившись машинним навчанням і зрозумівши, що це перспективна сфера, я почав займатись нею набагато раніше за інших. Я витратив два роки на непрестижну роботу, але отримав досвід, репутацію, контакти, які мені допомагають і досі. Приходять питання, замовлення на консультації, бо я здобув репутацію людини, яка одна з перших в Україні почала займатись Data Science. Інвестування у знання та репутацію передусім, а не у розмір зарплатні чи звання «сеньйора» у відомій компанії, сприяло тому, що сьогодні я займаюсь підприємницькою справою і будую власну компанію.

«Первое место работы оцениваю как очень хорошее, но если бы я туда попал сейчас, то заныл бы очень быстро»

Алексей Лупан, Senior Tester

Неоднократный докладчик SQA Days, QA Fest и других конференций по тестированию ПО. В 2019 году переехал жить в Кишинев.

С 1997 по 2005 год я занимался журналистикой и думал, что это будет моим занятием на всю жизнь. Программированием заинтересовался в 2001 году как игрой или разминкой для ума. Собственного компьютера у меня не было, как и возможности заниматься обучением на постоянной основе. Я носил с собой дискету, запускал код у друзей в гостях, на офисном компьютере после работы. Программирование забирало много мыслительных ресурсов, я постоянно думал о коде.

Сначала изучал HTML, хотел понять, как создавать сайты. Стал погружаться в учебники, находить ошибки в своих сайтах. В начале 2000-х только появлялся CSS, компьютеры были еще старые. Со временем начались мелкие заходы в основы программирования на разных языках, которые были доступны. Больше всего получалось работать с Visual Basic, потому что он встроен в Microsoft Office. Если где-то видишь Excel, скорее всего, Basic там тоже есть. Не самый крутой язык, но на нем я создавал формы, макросы.

Информацию черпал и с форумов. Там было в основном много ругани о том, как делать плохо, и я пытался понять, как хорошо. Иногда делился чем-то своим и получал фидбек, что я дурак и нужно читать основы. Большого количества литературы не было, самым ценным для меня стал учебник по Adobe Photoshop. Автор написал его для дизайнеров, которые хотят научиться самостоятельно делать сайты. Книга оказалась наполовину посвященная фотошопу, наполовину HTML. Единственная проблема — на рабочем компьютере был Linux, на который невозможно поставить фотошоп. Я пытался работать с GIMP, многие инструкции из книги не работали, приходилось импровизировать. Ошибка за ошибкой — и начинаешь понимать, почему все происходит так, а не иначе.

В 2005-2006 годах в моей карьере журналиста случился кризис. Я добился всего, чего хотел, а дальше была пустота, стало скучно. Нужно было искать новое занятие, и я захотел стать проектным менеджером. Пообщавшись с ребятами, которые работали в веб-студии, я пришел на собеседование. Там я быстро получил по носу и понял, что не готов быть менеджером, я не умею этого делать. Собеседование ударило по чувству собственного достоинства, а добило его то, что через какое-то время мне предложили должность тестировщика в той же компании. В те времена эта специализация была совершенно непонятной, зарплата — $250 с перспективой дорасти до $350. Как журналист я получал намного больше, плюс у меня был социальный статус. Но так как будущего в своей профессии не видел, а тестирование все-таки близко к компьютерам и тому, что мне интересно, я решился.

Алексей Лупан, фото 2005-2006 годов

Собеседование на должность тестировщика я провалил с диким треском. Мне дали какую-то простую задачу, я на нее посмотрел, подумал-похмыкал и выдал 2-3 варианта, хотя сегодня могу выдать 15-20. Работодатели протянули дружескую руку помощи и взяли потому, что я подходил по стилю мышления и потенциально мог научиться. Плюс небольшой опыт в программировании дал мне понимание того, что и как происходит.

Учиться пришлось на ходу. В компании не было тестировщиков, но были очень умные и добрые программисты. Поначалу я делал всякие глупости, но со временем начало получаться. Какие-то знания я приобретал на форумах тестировщиков, но больше всего мне помогла книга Cem Kaner — Testing Computer Software. Когда я начал читать, у меня будто чакры открылись, сидел с блокнотиком и все конспектировал.

Тестировщику часто приходится размышлять абстрактно. Это сравнимо с общением с кошками: вот моя кошка, я понимаю, как с ней общаться, как она реагирует. Но когда я общаюсь с чужой кошкой, все по-другому. С каждой нужно общаться по отдельности. Во время работы постоянно возникал вопрос — правильно ли я делаю. Отсутствие общения с другими тестировщиками стало сильным минусом. Книга или видео не дает полноценного понимания. Действительно понимаешь все тогда, когда тебе объясняет живой человек, плюс проверяешь на своем опыте.

Через полгода я стал себя чувствовать более уверенно в тестировании, как раз в тот момент меня уволили. Владельцы бизнеса решили, что тестировщики — это хорошо, но пусть лучше программисты сразу пишут без багов. Новую работу нашел очень быстро, потому что внезапно оказалось, что я хорошо понимаю некоторые вещи.

Я вспоминаю о том времени с ностальгией, за полгода произошел сильный скачок в знаниях и навыках. Первое место работы оцениваю как очень хорошее, но если бы я туда попал сейчас, то заныл бы очень быстро. Процессов не было, тестировщик никому не нужен, разработка велась черт знает как. За время работы я понял, что если искать инструкцию — это будет впустую потраченное время, поскольку ее нет. Если хочешь в чем-то разобраться, нужно искать информацию, вникать, структурировать, тогда все получится.

«Насамперед бажаю знайти діяльність, яка вас захоплює, приносить радість»

Руслан Дмитракович, Founder в Code X-ray

Живе в Києві, займається розробкою проєктів, серед яких корпоративна система, платформа для проведення вебінарів, shareware програмне забезпечення.

Комп’ютери — моя пристрасть з дитинства. Навчаючись у п’ятому класі, я записався до комп’ютерного клубу. Це були 80-ті роки — тоді комп’ютери скоріше збирали самі, ніж купували одразу готові. Моїм першим «ПК» був калькулятор МК-61. Довжина програми була обмежена 105 командами (тоді максимально можлива програма фактично дорівнювала кільком рядкам коду нині), а пам’ять — 12 регістрами.

Цікаво порівнювати ті часи із сьогоденням. Обмеження завжди спонукають мозок до роботи, а коли є велика кількість ресурсів, недолугі рішення перекриваються грошима. Сервер перевантажений — додамо пам’яті, проєкт просувається повільно — наберемо більше розробників. Досвід, коли ти працював за наявності обмежень, досить корисний, бо спонукає діяти більш ефективно навіть тоді, коли ресурсів вистачає.

Завдяки своєму іншому хобі — фізиці, вступив до радіофізичного факультету КНУ ім. Т. Г. Шевченка. Факультет проводив міські олімпіади з фізики, тому ще школярем я регулярно відвідував його як учасник змагань. Дуже вдячний університету за фундаментальні знання та вміння вчитися. Утім, звісно, більшість знань з Computer Science отримав, коли вже почав працювати.

У 1993 році на другому курсі жага до комп’ютерів привела мене у Науково-дослідний інститут автоматизованих систем у будівництві. Роботою в класичному розумінні це важко було назвати. Відділ, в який я потрапив, базувався на колообігу студентів у природі. Студенти приходили, вчилися працювати, а потім йшли на іншу роботу, де більше платили. Водночас гнучкий графік дозволяв поєднувати навчання та роботу. Кілька місяців я просто відвідував НДІ, не отримуючи нічого. Потім мене взяли на якусь зарплату, закінчив я свою діяльність за чотири роки у ролі керівника групи.

Взагалі робота та навчання — це різні речі. Поки ви навчаєтесь, спробуйте почати працювати неповний день, це допоможе отримати досвід. Не думайте про гроші, знання та навички дадуть змогу потім заробляти набагато більше.

Найбільшим челенджем була вакансія чергового адміністратора в інтернет-провайдера компанії Lucky Net у 1998 році. Я взагалі не мав досвіду роботи в інтернеті, Unix, з електронною поштою та Web. Посада, хоч і була найнижча, але треба було знати все: налагодити модем, зреагувати на перевантаження системи, налаштувати поштовий сервер і навіть щось запрограмувати.

«Первая работа — дремучий лес. Ни Git/SVN, ни таск-трекера, ни планирования, ни процесса, ни тестов, ничего»

Владимир Железняк, Ruby Developer and Manager в FundSeeder

Живет в Канаде 1 год. 7 лет опыта работы с Ruby, 21 год в разработке коммерческого ПО. Был ключевым техническим специалистом в 4 стартапах в качестве разработчика, архитектора и менеджера.

Без компьютера очень сложно стать айтишником. Чтобы у меня появился первый компьютер (ZX), в ~1989 году родители продали дачу. Компьютер, конечно, не был основной причиной продажи, но без этого было бы просто невозможно его купить. Следующий компьютер, жутко устаревшую 386, удалось купить уже в 1999-м, как раз когда я заканчивал ХИРЭ.

В общем, чтобы найти где-то компьютерное время, мне приходилось:

• идти на курсы вайтишников. Там не давали теорию, но давали короткое задание, а потом — бегло проверяли результат.
• выпрашивать компы у всех подряд. Представьте, что вы начинающий водитель и нужно у кого-то выпросить новенький внедорожник. Несколько раз в неделю и у разных людей. И если вы его вдруг разобьете, то отдавать будет просто не с чего.
• ездить к папиному другу через полгорода.
• прогуливать пары, чтобы пойти к знакомому, у которого на работе иногда компы простаивали.

В самые голодные 1992-93 родители нашли деньги на моё обучение в лицее при ХИРЭ. Нам буквально было нечего есть, но я ходил на занятия по математике, физике, украинскому языку и истории. Лицей дал возможность поступить на профильную специальность без конкурса, а по конкурсу там даже медалистов-олимпиадников не брали. Мы надеялись, что в ХИРЭ будет с компьютерами попроще. Ну, часа 4 в неделю было формально, а еще часов 10 я набивал всякими левыми путями. Кстати, на самой айтишной специальности самого айтишного вуза второго по величине города страны айтишным дисциплинам уделялось менее 10% времени, а если считать качество и актуальность — так менее 2%. Остальное время нас «учили учиться» и прочим «основам безопасности жизнедеятельности при работе с ПК». Кто хочет с этим спорить — достанем вкладыш от диплома и подсчитаем часы.

Интернета у нас еще не было, книги стоили совершенно недоступных мне денег — каждая около месячного семейного бюджета. Поэтому я зависал в библиотеках, пытаясь хоть что-то вынести. Читаешь книжку на 800 страниц по новому для себя языку программирования, забрать домой нельзя, ксерить дорого — делаешь выписки, через день-другой на чужом компе пытаешься что-то написать. Я тогда невероятно бурно учился. Никакой личной жизни, гулянок и прочего. Вместо этого непрерывное метание между предметами, без которых выгонят, типа «История Украины» и «Физкультура», и важным выбором «пойти на пару по интересной теории формальных систем либо пойти в лабораторию писать код?».

С первой работой мне повезло, в 1999 году устроился через знакомых знакомых. Я стал Junior C++ разработчиком, зарплата была 200 долларов. По нынешним временам — дремучий лес. Ни Git/SVN, ни таск-трекера, ни планирования, ни процесса, ни тестов, ничего. Мне сказали: «Мы пишем игру, а ты должен написать искусственный интеллект для неё. Юниты должны сами познавать мир и выводить законы этого мира, нейронные сети, генетические алгоритмы, всё такое». Новичку дали задачу, которая не решалась тогда, не решается и сейчас.

«Увесь рік ми, як порядний ІТ-стартап, завзято й марно витрачали гроші інвесторів»

Андрій Ревін, операційний менеджер в OpenVPN Inc.

Живе в Києві. Працював та навчався в США, Франції, Австрії, Німеччині. Останні три роки розвиває R&D-офіс OpenVPN в Україні.

Я навчався в Україні на політолога, але кинув і переїхав у Штати. Там отримав диплом економіста й поїхав у Францію здобувати PhD з математичних фінансів. Але, на щастя, виявився недостатньо розумним для аспірантури й чкурнув звідти з дипломом магістра. На той момент мені були цікаві фінанси, тож я знайшов роботу в інвестиційному банку у Відні. Бути інвестиційним банкіром — вельми престижна професія. Переважно моя робота полягала в написанні неабиякої кількості розлогих презентацій, які поважні топменеджери, не читаючи, викидали в смітник, поки аркуші були ще теплі від принтера.

За кілька років я зрозумів, що багато чого навчився, але такі проривні індустрії, як деревообробка чи виробництво цементу, мене чомусь не надихали. Я звільнився, подався на допомогу з безробіття і притьмом заходився робити з другом стартап, який злетів, як страус. На щастя, ще один мій друг, якого якраз призначили CEO нової компанії в Берліні, зателефонував мені й покликав на посаду фінансового директора.

Компанія розробляла портали для пошуку роботи на ринках дуже екзотичних країн на кшталт М’янми. Це важко назвати високими технологіями, але це вже було повноцінне ІТ. На айтішника я був явно не схожий: усі навколо ходили у футболках і шортах, а я вдягав краватку й акуратно клав хустку в нагрудну кишеню свого двобортного піджака. Практичного досвіду в ІТ я на той час теж не мав: колись ще в універі програмував на Perl, і мені навіть платили за це реальні гроші, але весь той код був пса вартий. Утім математична освіта допомогла швидко знайти спільну мову з технічними спеціалістами, а інших потрібних компетенцій я вже довчався прямо на роботі.

З тієї компанії я звільнився за рік — увесь цей рік ми, як порядний ІТ-стартап, завзято й марно витрачали гроші інвесторів. Я з не меншим успіхом міг би розпалювати тими мільйонами п’єц (піч — ред.) холодними берлінськими вечорами. Але водночас ми будували реальну компанію з нуля, і це був вельми цікавий досвід. Від фінансових обов’язків я з часом мігрував до операційних — мене захоплювало те, що я налагоджував процеси, організовував проєкти та керував командами. І саме тоді вперше відчув дві речі, які мене досі найбільше приваблюють у ранніх продуктових компаніях — це відповідальність і динамізм. Динамізм, коли вранці ви обговорюєте нову ідею з командою, а ввечері її вже втілили в життя. І відповідальність, коли ти робиш усе можливе і неможливе, щоб забезпечити кінцевий результат. Із цими цінностями я вирішив пов’язати своє подальше життя.

«Было сложно без реального опыта — интервьюеры даже от студента ожидали знаний, которые можно получить только на реальных проектах»

Сергей Жук, Engineering Manager в Facebook

Живет в Пало-Альто, Калифорния, США. Специализация — мобильные приложения и запуск новых продуктов. Работал в украинском аутсорсинге, берлинском e-commerce Zalando, а в 2018 году переехал в США. Основатель блога для Android-разработчиков ProAndroidDev.com, автор Android-дайджеста на DOU.

Интересовался IT с детства, собирал и настраивал компьютеры в школьные годы, писал приложения на Visual Basic, занимался в Малой академии наук. Поступил в КПИ на факультет информатики и вычислительной техники. Наша кафедра занималась широким кругом инженерных проблем, давала хорошее базовое образование, но мы не углублялись в компьютерные науки.

Свою первую работу программистом я начал искать сразу после окончания школы в 2007 году, но без портфолио проектов и опыта работы даже не звали на собеседования. Волей случая тем летом я попал на курсы страховых агентов, включавшие в себя основы страхования, а также тренинги по переговорам и продажам. Закончил их с отличием, но так и не влился в страховой бизнес — учеба на первом курсе требовала много внимания.

На третьем курсе поступил в учебный центр NetCracker. Это была совместная программа с нашей кафедрой: вечерние курсы по Java и основам телекоммуникационных систем и 3-недельная неоплачиваемая летняя практика. Организовавшись в команды, мы разрабатывали учебный телеком-проект на базе инфраструктуры NetCracker. По итогам стажировки сделали презентацию для сотрудников компании, которые принимали решение — кого брать к себе на проекты. Предложения о работе мне не сделали. После этого я погрузился в научную работу в университете и на какое-то время остановил поиск.

В 2012 году заинтересовался программированием на Android, написал и запустил на Play Store свое первое приложение — музыкальный плеер. Приложение было простым и бесплатным и нашло свою аудиторию — через год у него было больше 10 тысяч загрузок. Имея этот проект в портфолио, летом я начал активно ходить по собеседованиям и получать первые предложения. Но для по-настоящему интересных позиций мне все еще не хватало знаний и возможности совмещать рабочий день с учебой в магистратуре. В итоге я поступил на оплачиваемый тренинг и стажировку в EPAM Systems. Это был отличный опыт, встреча с интересными людьми и даже победа на корпоративном хакатоне.

Сергей Жук вместе с коллегами Олегом и Юлей в офисе EPAM Systems на хакатоне, 2012 год

Шел февраль 2013 года, стажировка подходила к завершению, и начались собеседования на джуниор-позиции в разные проекты EPAM. Нас приглашали на встречи с инженерами и менеджерами и задавали набор классических вопросов по Computer Science, Java, Whiteboard coding и часто даже по Java EE/Spring. Планка была очень высокой, я провалил несколько собеседований подряд. В то же время решил посмотреть рынок и умудрился с легкостью пройти собеседование в Luxoft. Так я и стал Junior Java Engineer на весьма хороших условиях.

Втянуться в работу было на удивление легко, ведь я уже стажировался в больших компаниях. А еще я попал в хорошо укомплектованную команду с поставленными процессами. Там был Tech Lead, Senior Engineer, Middle Engineer, QA, работу вели по двухнедельным спринтам. В такой среде было легко найти задачу, которая по плечу молодому специалисту. Наш заказчик находился в Швейцарии, общение шло на английском, и курсы английского языка в компании пришлись очень кстати.

Оглядываясь на свою историю собеседований в те годы, могу сказать, что больше всего не хватало понимания Computer Science. Также было сложно из-за отсутствия реального опыта — интервьюеры даже от студента ожидали знаний, которые можно получить только на реальных проектах.

Как я улучшил свои результаты? В первую очередь методичной подготовкой. После каждого собеседования я приходил домой, записывал все вопросы и находил на них правильные ответы. С каждым следующим собеседованием я узнавал что-то новое и меньше волновался, а вопросы — они ведь часто повторяются. Главное — не останавливаться и продолжать поиск.

Еще один прием — это проводить «учебные» собеседования со своими друзьями. Это весело и познавательно. Мир движется вперед, и сейчас в сети можно найти платные сервисы, на которых ваши знания испытает реальный инженер из топовой компании.

В конце 2013 года мне предложили позицию Middle Mobile Engineer в Daxx. Мобильные приложения интересовали меня гораздо больше, чем громоздкие корпоративные системы, да и зарплата была больше почти в два раза. Потому согласился не раздумывая. Мои стажировки и первая работа сформировали представление о работе с иностранными заказчиками и дисциплину деливерить согласно своим обещаниям. Что еще важнее — этот опыт помог построить сеть коллег и друзей, с которыми мы еще не раз пересекались на разных проектах и в разных концах света.

Підписуйтеся на Telegram-канал Редакція DOU, щоб брати участь у наших майбутніх матеріалах та дізнаватися про найцікавіше з життя IT-спільноти.