Українська програмістка — про адаптацію в США та Франції і саббатікал у таїландському цирку
Анна Саварин — Site Reliability Engineer у французькій компанії Criteo. У дванадцять років вона імігрувала з родиною до Сполучених Штатів, де згодом вступила в NYU (Нью-Йоркський університет) на математичні та комп’ютерні науки. Далі — престижна робота в нью-йоркському фінансовому районі, Остін (штат Техас) та релокація в Париж. Зараз Анна взяла
Про культурні та професійні відмінності в роботі програміста у США та Франції, адаптацію після релокацій, життя в Таїланді й те, як подолати професійне вигорання, Анна розповіла в інтерв’ю для DOU.
Комплекс «неправильності»
— До Нью-Йорка ти переїхала у дванадцять років. Що ти відчувала, опинившись у новому й культурно інакшому суспільстві?
Мені було дуже важко. Імміграція травмувала психологічно, незважаючи на мій розбишацький характер. Коли за дев’ять років я приїхала до України, перше, що сказала моя тітка: «Що сталось з цим нахабним дитям?». Я була залякана й закомплексована. «„Дякую — будь ласка“ — твоє кредо», — сказав мені якось друг в Україні.
Все, що я знала, вчила, вміла, — в Штатах не працювало. Там все було інакшим. Ми не знали законів країни, її мову й навіть те, як купити хліба. В Україні ми просили батон у жінки за прилавком — вона давала батон. А тут хліб лежить сам по собі. Ти мусив сам його брати та йти на касу. Такі, здавалось би, незначні дрібниці були на кожному кроці. Від цього починається комплекс «неправильності»: ти сумніваєшся в правильності будь-якої своєї дії і її відповідності закону. А це породжує страх.
— Що таке американська школа? Ти так само себе відчувала й у школі?
Так. Відчуття, наче ти не у своїй тарілці. Коли ти ще дитина, то не вмієш справлятись з таким досвідом, він тебе змінює. Діти в Америці поводяться інакше, ніж в Україні. Наприклад, коли заходить вчитель, в Україні діти встають і вітаються. В США — добре, якщо ноги з парти заберуть, хтось може їсти бутерброд під час уроку. Не було такої поваги до вчителів, як в Україні.
У мене була дуже добра підготовка з математики, тому, коли я приїхала до Нью-Йорка, це допомогло добре здати екзамени до спецшколи. Навчання, звісно, теж відрізнялося від українського. Основна його особливість — неконкретне й розмите. Я ніколи не розуміла, що саме від мене хочуть почути. В нас був предмет «Науки». На ньому ми робили експерименти. Це не був якийсь конкретний предмет, наприклад, фізика чи хімія. Ми часто писали есе на вільні теми, які оцінювалися не за правильні думки, головне було — стимулювати потік цих думок.
Також ти не можеш вчитись з одним класом до випуску зі школи. Усе залежить від рівня твоїх знать та предметів, які ти обрав та які тобі треба відвідати. Тому за час школи ти можеш вчитись з дуже багатьма різними дітьми.
У моїй школі були класи для російськомовних, іспаномовних і китайськомовних. Я вчилась у російськомовному. Якось після екзаменів мене перевели в американський клас. Це зовсім інші діти. Вони інакше спілкуються, вдягаються. Наші імігранти часто намагались асимілюватися: вдягалися так само, робили такі самі зачіски, копіювали поведінку тощо. Але це дуже штучно й награно виглядало. Якщо імігранти здебільшого були дуже залякані, то американські діти, як б сказала, були навпаки зухвалі.
До того ж у школу могли викликати поліцію в будь-який час у разі потреби. Якщо діти б’ються на перерві, їх може забрати поліція. Мій знайомий вирішив списати на екзамені: попросив свого друга, який добре знав предмет, аби той замість нього прийшов і успішно склав іспит. Вчителька зрозуміла схему — хлопців забрала поліція. Згодом вони потрапили в суд, бо підробили
— Як ти це відчула й у чому це проявлялось?
Я набралась американського культурного бекграунду. Наприклад, часто в компанії говорили про якесь старе американське кіно. Я про нього не мала уявлення. А вони на цьому росли й формувались. Я була наче поза культурним контекстом. Важливу роль також грала американська манера спілкування й поведінки: я навчилася заходити у ліфт і говорити з незнайомцем про погоду так, наче ми давні друзі. Така балакучість — фішка американської культури. З часом прийшло розуміння американського гумору.
— А які хороші моменти були?
Звичайно, були й такі. Пригадую, як ми прийшли в супермаркет. Я наважилась у тата запитати, чи може він придбати мені солодощі. Каже, звісно. Далі я ще раз запитала. І ще раз. Ми набрали все, що хотіли. Мене це дуже вразило — можливість купити.
В Україні я мріяла працювати в театрі. А в США мрії американізувались — стати Chief Technology Officer, серйозною бізнес-вумен, ходити на роботу в костюмі, наприклад.
Я вперше зацікавилась політикою лише в тридцять років, коли поїхала до Західної Європи. Тоді вперше в житті я зрозуміла, що можу мати свою думку. Це все французи. Вони страшенно люблять говорити про політику й можуть це робити годинами: затишне місце, червоне вино, політика й суперечки. «Вау, а так можна?», — подумала я, коли вперше це усвідомила.
Ще мене дуже вразили американські новини. По телевізору ти бачиш лише те, що відбувається у твоєму мікрорайоні, місті й, можливо, сенсація з іншого штату, але ні слова про те, що діється у світі. Ти ізольований. А ВВС та CNN — це вже кабельне телебачення, за яке треба платити.
Програмістка з Волл-стріт
— Чому ти обрала комп’ютерні науки?
У сімнадцять років я потрапила в клас програмування на напрям «Математика й науки». Пригадую, я сиділа за комп’ютером і бачила, як на зеленому екрані червоним малюється крива, яку я ввела. Це мене настільки вразило, що я закохалась у комп’ютери. Я гадки не мала, що програмістам трохи легше жити у матеріальному плані, ніж людям інших професій у багатьох країнах й абсолютно не думала про кар’єру. Згодом я вступила до New York University (NYU) на комп’ютерні науки.
— Це один з найпрестижніших університетів у США. Скільки коштує навчання там?
Це платна освіта. Навчання коштувало 120 тисяч доларів за чотири роки. Це були шалені борги, у які погрузли мої батьки. Цей кредит ми виплачували десять років. Під час навчання мені доводилось працювати. Ще була невеличка державна допомога. Проте NYU відчинив мені двері в життя. Перевага університету в тому, що ти отримуєш доступ до таких людей, який мені як імігранту з Брукліна і не снився, — діти дипломатів з Південної Африки, чиновників, директорів компаній — американські заможні діти зі всіх Штатів. Вони завжди мали те, чого я собі ніколи не могла б дозволити й не знаю, чи дозволю.
Цей досвід допоміг мені навчитись спілкуватися та поводитися з такими людьми. Адже перша реакція під час спілкування в такому суспільстві, — мовляв, ти «не дотягуєш». А вміння почуватися комфортно в колі людей неодмінно допоможе в роботі.
— Як розвивалась твоя кар’єра після NYU?
Перша робота в мене була у фінансовому районі Нью-Йорка, де Волл-стріт. Компанія S&P Global Market Intelligence. Я робила їхній financial analysis tool — писала програмне забезпечення, яким користувались фінансові аналітики. А потрапила туди просто — через ярмарок вакансій. Але згодом я втомилася від роботи в Нью Йорку. Я відчула: треба змінити середовище.
Згодом опинилася в Остіні, штат Техас, у стартапі — ESO. Я писала для них emergency responder software, яким користувались медики і пожежники. І саме тут після дванадцяти років іміграції мені допомогло знання української мови. Мене поставили лідом на проект, який брав аутсорс у компанії зі Львова.
Взагалі ми працювали і день, і ніч. І так роками. Мені доводилось ставати на будь-які позиції, аби затуляти дірки: командний лід, скрам-майстер, девелопер, інженер, а далі ще потрібно було опанувати QA-напрям. Згодом на ці позиції набирали людей, але за чотири роки я дуже втомилась.
Йшла за своїм носом
— Як ти відчула необхідність саме змінити обстановку, а не просто взяти відпочинок?
На той час я вже не надто ладнала з менеджером. У мене не було бажання бути на роботі, тому часто запізнювалась. Усе, чим я займалася в неробочий час, було цікавішим, ніж сама робота. Мені було нудно. Згодом не стало де жити. Якось одразу все сигналізувало про зміни. Заробляти гроші — це одне. Але перевага нашої роботи в тому, що ми отримуємо знання й розвиваємось.
— Тоді у тебе з’явилась мрія подорожувати? З чого усе почалось?
Вона була в мене завжди. Але саме тоді остаточно викристалізувалась. Якось я приїхала на конференцію Strata в Нью-Йорку. Мій колега розмістив щось на дошці оголошень, я хотіла поглянути. Зі сторони, напевно, виглядало, наче я шукаю роботу. Якийсь чоловік, проходячи повз, наче жартома, запитав: «А ви хочете жити в Парижі?». Я на такому ж позитиві відповіла — так. Він провів маленьке інтерв’ю і взяв мої контактні дані. Друзі жартували, мовляв, він лише хотів познайомитись. Але так я і потрапила до Франції.
Це був співробітник Criteo. Рекрутерка запропонувала мені вдвічі меншу зарплату, ніж та, що була в мене в Штатах. Але я їхала туди не заробляти. Подумала: якщо на життя вистачить, треба їхати. А згодом виявилось, що у Франції мій рівень життя був набагато вищий, ніж в Америці, хоча я заробляла набагато менше грошей. Чому? Дешеві подорожі, не було таких великих затрат на медицину, страховки, у мене не було машини, бо не існувало такої потреби.
Я потрапила в кращі умови з можливістю кар’єрного росту, але не знала цього на той момент. Просто йшла за своїм носом. Я хотіла переїхати в Європу. А ще там я перейшла з розробки в DevOps.
США vs Франція
— Яка різниця між роботою в ІТ у США, до прикладу, в Нью-Йорку, і Європі, в Парижі?
Фактично це була моя друга іміграція в житті. І хоча вже мала досвід першої, все ж було нелегко. Я, зокрема, на тему культурних відмінностей робила презентацію на International Day для своєї компанії.
У Франції дуже захищають права робітників. Із США навіть не порівняти. В Америці — перегризи-горлянку капіталізм. Ти живеш в страху, бо тебе можуть вигнати з роботи з будь-якої підстави. Я боялась зробити помилку в коді, переймалась, чи достатньо швидко я працюю, наскільки легко мене замінити, чи достатньо я знаю.
Я не могла глибоко вдихнути, поки не переїхала у Францію й не підписала контракт, за яким мене фактично неможливо звільнити. Це впевненість, з якою легше жити. Є такий вислів: «Якщо тебе звільнять у Франції, ти ще вип’єш шампанського». Після звільнення надають хороший соціальний пакет: за певною схемою майже рік держава тобі виплачує високий відсоток від зарплати, поки ти не знайдеш роботу. Наступного року цей відсоток стає трішки нижче. Але, по суті, ти можеш не працювати дуже довго.
Якщо тобі потрібні навчальні курси, наприклад, французької мови, їх безкоштовно нададуть. Якщо ти ще не брав відпустку, а тебе звільнили, тоді виплатять відпускні. Голий та босий надворі не залишишся. Особливість США — ти живеш в кредит. У більшості випадків люди тримаються за роботу, аби виплатити всі борги. Адже якщо тебе звільнять, а ще залишаться кредити — в Америці більше шансів, що ти різко підеш донизу, ніж у Франції.
У французькому секторі ІТ є великий баланс між роботою й особистим життям. Я закривала комп’ютер о шостій вечора, клала у свою шафу й відпочивала. У цей день вже можна було не перевіряти свою пошту. Це мій особистий час, який поважають усі. Ця повага закріплена законом. Для програміста в Штатах — це щось абсолютно нереальне.
Якщо у мене, наприклад, була додаткова зміна, — за неї додатково платять. Від моменту, як твій телефон задзвонив, і моменту прибуття в офіс повинно пройти одинадцять годин. Тобто якщо тобі подзвонили о шостій ранку й попросили вийти на роботу, то в той день ти вже на роботу не йдеш. Американським працівникам це в голові не вкладається. Тут поважають твій час. До того ж у нас сім тижнів відпустки. Можна взяти їх усі одразу. Плюс свята. Словом, два місяці в рік ти не працюєш. В США лише п’ятнадцять днів відпустки.
У Франції з неабияким розумінням ставляться до твоїх особистих проблем. Якщо ти прийшов з місячної відпустки, то, звісно, ти не будеш мегапродуктивний одразу. Потрібен час, щоб «зігнати пилюку». А в США від тебе очікують мегапродуктивність за будь-яких обставин. У Франції у нас був випадок, коли співробітник розійшовся з дівчиною. Він ходив розбитий, і код йому не писався. Сказали, мовляв, нічого страшного, завтра доробиш, тобі треба відійти. В США все, що стається з тобою, — твої особисті проблеми.
— Які є мінуси життя й роботи в Парижі?
У Сполучених Штатах ти отримаєш усе, що тобі потрібно, якщо ти дуже цього захочеш. Необхідно лише працювати.
У США все відбувається миттєво: якщо треба когось розблокувати, людина кидає все й робить те, що просить колега. У Франції ти можеш щось довго просити й не отримати цього. Наприклад, я написала технічний спектр. Треба, щоб його передивились інші працівники. Я кидаю в спільний чат. Буде добре, якщо за два тижні на нього хтось погляне.
Я зрозуміла одну французьку фішку. Якщо ти тяжко працюєш, просиджуєш годинами за робочим місцем, від чого з тебе аж йде пара — ти невдаха. Маю на увазі, якщо це систематично, бо різне буває. Що потрібно робити? Трохи кодувати, трохи пити каву з людьми, задіяними на відомих і обговорюваних проектах, будь-якими лідами абощо. Тоді ти молодець.
У Франції цінується репутація. Тому там стратегічно вибирають проекти, з якими працюють. У США навпаки: ти вибираєш бардачний проект і прибираєш там, тоді тебе зауважують.
У Франції на роботі погано сприймається індивідуалізм. В ІТ це, правда, не така помітна тенденція. Наприклад, я брию скроні, маю пірсинг. Але це не ок. Потрібно бути схожим на всіх. Інакше перша реакція на тебе буде атакою, яку ти мусиш відбивати. Пригадую, в нас був День навчань французької культури. Моя викладачка говорить: «Аня, ти дуже розумна і цікава людина, але люди цього не побачать. Тобі треба познімати свої сережки». Схожих ситуацій було багато. А в США навпаки — схвалюється будь-яка незвичність.
Ще один секрет, який відчиняє двері, — французька мова. Щойно ти заговориш французькою зі своїм акцентом, всі навколо тебе танутимуть. Ти отримаєш доступ до важливих людей, які готові витрачати свої вільні хвилини-години на тебе. Зрештою, це полегшує комунікацію, французи не дуже ладнають з англійською, з мого досвіду.
Франція славиться своєю бюрократією. Пригадую, мені необхідно було змінити адресу. Для цього у мене вимагали купу паперів, про існування яких я навіть не здогадувалась. Можливо, вони взагалі й не існували. Я ще не володіла французькою, п’ять разів я приходила до цієї структури й витрачала шалено багато часу, сил та сліз, щоб лише змінити прописку. Згодом я найняла толкового перекладача, який все вирішив без проблем за кілька хвилин.
Ситуація змінилася, коли я вивчила французьку й змогла доводити свою думку. Мені треба було летіти до Таїланду. Для цього з банку необхідно видрукувати інформацію. У банку мені кажуть, мовляв, я відкривала акаунт не у цьому відділенні, тому видрукувати вони не можуть. Лише коли я перейшла на французьку й почала доводити, що це лише інше відділення одного й того самого банку з тою самою базою даних, невже не можна видрукували один папірець, — ситуація була вирішена. І таких випадків було багато. Загалом було важко з американського позитиву потрапити до похмурого французького негативу.
Хобі та перехід на неоплачувану роботу
— Все ж, як ти кажеш, у твоїй голові ніколи не вгамовувалась думка про мандрівки світом. Ти залишила французький ІТ-сектор заради роботи в тайському цирку. Чому та як це сталось?
Я хотіла пожити просто: не працювати, ходити з рюкзаком, знайомитись з людьми, пізнавати світ, не мати постійної адреси. Я хотіла пригод. На той час я вже займалась літаючою трапецією в Парижі, ходила в цирк за містом. Коли думка про довгострокову відпустку назріла остаточно, я розуміла: під час довгої перерви краще чимось займатись. Інакше можна загубити багато часу даремно.
Я завжди мріяла про кілька речей: подорож до Азії, жити на острові, мати постійне сонце, пляж, інтернет та літаючу трапецію. Якось я познайомилась з Алістаром Пілгрімом. Він написав кілька книжок з літаючої трапеції. Ми з ним здружилися. Він мене познайомив з власником циркової школи в Таїланді. Я погодилась працювати в них безкоштовно — навчати дітей. Взамін отримала можливість брати безкоштовні особисті уроки літаючої трапеції коли завгодно.
— Ти кинула роботу?
Ні. Я домовилась з керівництвом і взяла відпустку на сім місяців. По-французьки це називається congé sans solde, англійською — unpaid leave або sabbatical. Компанії дешевше було тимчасово мене відпустити, ніж замінити. У Таїланді я вже чотири місяці. Тому ще трохи й повернусь до Парижа на звичну роботу.
— У чому фішка літаючої трапеції?
Я люблю екстремальні види спорту. З літаючими трапеціями я познайомилась вперше у 2010 році в США. Але там це дуже дороге задоволення — 75$ за один урок. З першого разу у мене, звісно, нічого не вийшло, але це для мене було чомусь таким захопливим. Я закохалась. Це неповторний адреналін та виплеск емоцій. Це повітряне мистецтво й водночас спорт. Неймовірна комбінація, що дає користь для мізків і тіла.
У цьому спорті, звісно, важлива фізична сила. Але ти її обов’язково набудеш з часом. Тоді відкриються інші можливості. Наприклад, зможеш виконувати більше захопливих трюків. Здається, у мене якраз наступає момент нарощення сили.
Між Америкою, Європою та Азією
— Як виглядає життя в Таїланді та що змінилось у твоєму житті?
Мені важко казати за весь Таїланд, адже я живу на острові Пхукет — це дещо інакше. У мене квартира 100 м². Вона коштує 225 євро на місяць, що в чотири-п’ять разів дешевше, ніж у Парижі. У ресторанчиках на вулиці можна наїстись за
Я жила в місті — тепер на острові, робота була в офісі — тепер на вулиці, працювала з дорослими — тепер з дітьми, була в ІТ — тепер у спорті, їздила на метро — тепер на мопеді, їла сир — тепер том-ям. Абсолютно все змінилось, і мені це подобається. Правда, Таїланд — це також, коли до тебе в хостел заповзає змія чи усілякі сороканіжки. З тобою може жити черепаха.
Для мене Таїланд — це професійний пошук себе. За десять років в ІТ я занудилась та втомилась. Запал в професії вже минув, усе з’їла рутина. Це був спосіб відійти від свого професійного життя і навіть всіх людей довкола, щоб зрозуміти, що мені потрібно й чого не вистачає. Сподіваюсь, це допоможе мені віднайти любов до своєї професії.
Я зрозуміла, що мені не вистачає стимулу для уяви. В DevOps багато роботи на кшталт підтримки, апгрейду. Словом, уява сумує. У цирку я користуюся всіма мовами, які мені доводилось вивчити, адже діти з різних куточків світу. Мені подобається така комунікація й рух саме в такому напрямку — шукати підхід до дітей. Люблю психологію. Хоча ці навики можна використовувати і на позиції ліда, але вона дуже їсть мої нерви та життя.
— Ти побувала в чотирьох різних культурах — Україна, США, Франція, Таїланд. Чого навчилась у кожній?
До України я відчуваю рідність. Мені здається, що українці дуже гостинні, і я намагаюсь теж так робити. У Сполучених Штатах — це, звісно, професіоналізм. У Франції — насолода життям і розуміння, що ти — це не лише твоя робота, у тебе є особистий час і простір. А тайці — дуже прості й невибагливі. Тепер бачу, як мало потрібно для щастя.
