Цифровий Ленін

[Про автора: Юрій Савка — працює на посаді Senior PHP developer в компанії Rocket Internet в Берліні, веде блог]

Люди почали мріяти про комунізм відразу потому, як виникла приватна власність. Адже як ресурс не розподіляй — обов’язково вийде так, що комусь перепало менше, ніж він хотів. А значить — менше, ніж йому, на його думку, належить. От і мріяли селяни і мандрівні філософи про такий устрій, при якому всім всього вистачає. Це ж насправді просто — забрати надлишки в жируючих багатіїв і віддати бідним, щоб у всіх всього стало порівну. В чому проблема? Та багато в чому, насправді. І кому, як не нам, піддослідним кроликам у експерименті, що зачепив шосту частину суші, краще відомо, що комунізм побудувати неможливо.

А може, не все так погано? Наприклад, серед тварин комунізм — явище звичне. Мурахи будують величезні палаци з землі і власної слини, не задумуючись про справедливість розподілу їжі. Чайки голосно кричать кожного разу, як знаходять їжу, щоб їх могли почути товариші. Летючі миші після вдалого полювання діляться впольованою кров’ю з іншими, менш успішними членами зграї.

Тим не менше, усі спроби побудувати комунізм серед людей закінчувалися як не погано, то дуже погано. Причин для цього доста багато, але найголовніших дві: добросовісність і мотивація.

Розподіл благ

Якщо брати у загальний котел результати праці кожного, а потім розподіляти в залежності від «потреб», то завжди знайдеться хтось, кому, за його словами, належить більше. І виходить так, що бути чесним у такому суспільстві невигідно, адже завжди можна представити себе бідним-нещасним і забрати з загального котла більше благ, ніж належить тобі за справедливістю, за законом і взагалі.

Тварини вирішують цю проблему різними способами. Найпростіше, звісно, мурахам. Їхня нервова система банально занадто проста, щоб оперувати поняттями власної вигоди. Вони знають, що треба працювати, от і працюють. А як вже там розподіляються ті блага, їм вже зрозуміти не до снаги. Таким самим чином намагалися діяти і будівники радянського комунізму. Людей, які виділялися своїми думками, висилали у Сибір або просто розстрілювали. Серед усіх інших вислів «самий розумний» поволі набував виразного негативного відтінку. Система оспівувала «просту людину», зазвичай представника пролетаріату, найбіднішого і, відверто кажучи, не найрозумнішого прошарку суспільства. Така політика з часом почала давати жахливі результати, тому хороших спеціалістів розстрілювати перестали, але втрати від кривавих двадцятих-тридцятих років переоцінити все одно важко.

У летючих мишей, які за мурах, очевидно, розумніші, проблема симулянтів, які самі не діляться, а на чуже позирають, стоїть вже набагато гостріше. Але таких «розумників», як показали останні дослідження, миші виявляють і виганяють зі зграї, де їх чекає швидка і неминуча смерть. Здавалося б, таке вирішення підходить і людям. Але є один нюанс. Перед тим, як виганяти порушника, його ще треба вичислити.

Для виявлення несправедливих учасників серед людей існує два способи. Перший — центральний орган, який виявляє усі порушення і карає відповідно до провини. Але з часом нечесні громадяни самі пролазять у контролюючі пункти, все частіше звинувачуючи чужих людей і надійно захищаючи своїх друзів і близьких. Комуністична партія, призначивши себе провідником і арбітром, поступово перетворилася на повний аналог аристократії, з доступом до благ, про які простим людям не доводилося і мріяти.

Якщо ж роль арбітра покласти на самих учасників процесу — простих людей, то відразу приходимо до системи доносів, серед яких справедливих, чесно скажемо, буде зовсім небагато. На практиці ціллю доносу зазвичай була радше жага до наживи за рахунок майна того, кого забирав «чорний воронок».

Пошук мотивації

Але менше з тим. Нехай ми і вирішили першу проблему — розподіл благ. Їх ще треба перед цим якось виробити. А для цього треба, щоб робітники йшли на завод і працювали там від дзвінка до дзвінка, бажано викладаючись на повну, а не відволікаючись на постійні перекури і чаювання.

Враховуючи рівний розподіл благ, засоби Хакслі для мотивації не підходять. Як не надривайся, платню ти все одно отримаєш на рівні зі всіма. Навіщо паритися? Тому доводиться або обіцяти підлеглим «загірну комуну», віра в яку дуже швидко вивітрюється, або знову вмикати репресивний апарат, який має неприємний побічний ефект — розстріляні вже не зможуть працювати взагалі. А інші, натомість, більше переживають про те, щоб їх не впіймали, ніж про те, який товар вийде на виході.

Власне через таку постановку проблеми і сидять у нас в державних установах мільйони бюджетників, з мінімальною зарплатою, без особливих повноважень, і, головне, без бажання хоч чимось прислужитися. Сидять, чаюють, перемивають одне одному кісточки, і час від часу строчать звіти про те, як багато добилося їхнє міністерство за останній квартал.

Феномен опен-сорсу

На фоні цього віра у справжній комунізм видається трохи наївною. Але, тим не менше, він умудрився виникнути прямо посеред епохи Хакслі, серед інтелектуалів і багатіїв, яких за заповітами Леніна варто було знищувати у першу чергу.

Цей феномен має назву опен-сорс, або програмне забезпечення з відкритим програмним кодом. Хоча, насправді, екосистема навколо нього включає доста широкий спектр організацій. І в кожній з них люди працюють абсолютно безкоштовно, при цьому справедливо розподіляючи результати праці. Утопія? Ні, просто новітні технології і трохи «людського, занадто людського».

Давайте розберемося, як це все працює.

Звісно ж, такого прориву не могло статися без мережевих технологій. Як зазначалося у попередній статті, ціна кожної наступної копії цифрового товару — нульова. Себто один раз створивши товар, ви можете його продати необмеженій кількості людей. Це, наприклад, дозволяє викидати шалені бюджети на виробництво повнометражних фільмів — після закінчення зйомок платити доведеться виключно за рекламу.

Цей аспект, щоправда, ще не є достатньою умовою розповсюдження контенту безкоштовно. Адже початкову суму у виробництво таки було викинуто і відбити її (а потім отримати надприбутки) — першочергова задача дистрибуторських компаній.

І тут з’являється ще один аспект — божевільний по своїй суті з точки зору класичної економіки. Кожне наступне споживання продукту не зменшує його загальну цінність (з цим ми уже розібралися), а навпаки — збільшує! Опосередковано це працює для фільмів і музики: за допомогою сарафанного радіо про продукт дізнається більше людей, відповідно й покупок буде більше. Але для програмного забезпечення це взагалі ключовий фактор. Адже окрім витрат на розробку, основним фактором витрат у розробці є тестування. Знаходження проблем — не менш важливе, ніж їх виправлення, а часом навіть і важливіше! І, якщо програму будуть використовувати мільйон користувачів по всьому світу, можна з певністю стверджувати, що всі можливі помилки буде знайдено, — більше того, про них прийде розгорнутий коментар незадоволеного користувача.

Це працює і в інший бік. Якщо якась фірма взялася робити сайт на основі безкоштовного фреймворка, а потім знайшла у ньому якусь помилку — вона не тільки розповість про неї. Вона може навіть її полагодити і віддати результати своєї праці назад у спільноту. Причини тут ті самі — користувачі спільноти ретельно перевірять ваш код і скажуть, що саме там може бути не так.

Отже, з недобросовісністю все зрозуміло — кожна наступна одиниця товару безкоштовна і від того, що ваш продукт хтось використає, вам гірше не буде, а деколи буде навіть краще. Лишається друге питання — мотивація. Для чого взагалі писати якийсь код, якщо можна весь час брати готовий і особливо з цього приводу не напружуватися? Для чого писати статті в Вікіпедії, якщо можна просто читати інші?

Потреба самоствердження

Тут знов на допомогу приходить нова економіка. Як ми вже сказали раніше, задовольнивши базові потреби, робітник продовжує працювати для задоволення верхнього рівня: поваги, визнання соціумом і самоствердження. Економіка Хакслі для задоволення кожної з цих потреб пропонує певний набір товарів. Щоб їх купити, людині потрібні гроші. Щоб заробити гроші — треба йти на роботу, як би не хотілося займатися чимось іншим. Вуаля, економіка крутиться.

Але ці самі потреби можна задовольнити і іншим чином. Гарною ілюстрацією до цього твердження є соціальні мережі і різного роду розважальні сайти. Контент, себто те, що приносить власникам основний дохід, там створюють самі користувачі і абсолютно безкоштовно. Більше того, вони готові дивитися рекламу і навіть платити за додаткові можливості у створенні контенту. І все це, щоб їхні творіння побачили якомога більше людей.

Цю тенденцію не можна назвати новою. Ще первісні мисливці малювали себе і своїх жертв на стінах печер, зовсім не думаючи про нагороду. Мережа просто дала кожному можливість продемонструвати свої вміння набагато більшій аудиторії. І навіть, нічого не додаючи до сайту, все одно можна прислужитися — біля кожного посту є кнопочки з плюсами і мінусами, за допомогою яких прийнято виражати своє ставлення, таким чином фільтруючи широкий потік вхідної інформації на предмет якості і корисності для спільноти.

Ну, і звісно ж не останнім фактором тут є потенційна можливість все таки отримати за це гроші. Малюнки в фейсбуці може побачити головний дизайнер модного журналу, а код на Ґітхабі — рекрутер Амазону чи Гугла. Це дає додатковий стимул вкладати в безкоштовні продукти свій час і натхнення.

Перспективи поширення

Отже, існування парадоксальної з точки зору економіки спільноти у мережі насправді напряму випливає з двох парадоксальних по своїй суті явищ. По-перше, нове споживання продукту не зменшує, а тільки збільшує його загальну цінність. По-друге, робота над товаром є заодно споживанням, себто люди не тільки працюють за безкоштовно, а навіть і готові платити за те, щоб бути частиною чогось великого (Оруел ж насправді нікуди не дівся).

Враховуючи категоричне здешевлення базових товарів — їжі і одягу, все більше ресурсів буде вкладатися в інформаційні продукти, а отже локальний феномен опенсорсного комунізму має непогані шанси поширитися на всі сфери життя людини майбутнього.

І тоді, можливо, мрія древніх філософів здійсниться, без розстрілів, доносів і висилок у Сибір, виключно за рахунок тих самих розумних людей, яких так боялися політики-комуністи.