Ера Оруелла проти епохи Хакслі, або чому програмісти – це нові фізики?
[Про автора: Юрій Савка — працює на посаді Senior PHP developer в компанії Rocket Internet в Берліні, веде блог]
В середині двадцятого століття Ейнштейн був суперзіркою. За ним полювали папараці, його запрошували на світські раути, а новостворена держава Ізраїль навіть пропонувала йому стати президентом, від чого він правда ввічливо, але відмовився. Прізвища Ейнштейна, Шрьодінгера і Гейзенберга досі залишається меметичними. Про них малюють комікси і вигадують анекдоти, до них апелюють протилежні табори у дискусіях про релігію і філософію. Їхні обличчя друкують на футболках і навіть часом роблять основою для татуювань.
Натомість із сучасних фізиків ми знаємо максимум Хокінга, і то, через його специфічну зовнішність і часті інформаційні приводи, на кшталт Вечірки Мандрівників у Часі. Більш продвинуті чули щось про Хіггза, який теж, скажемо відверто, вже не молодий. Що ж трапилось? Найпростішою (і загалом невірною) відповіддю буде ускладнення фізики. Мовляв, те, над чим зараз працюють вчені, ніхто вже не розуміє, тому неспеціалістам важко орієнтуватися, хто є хто у сучасній науці. Але якщо розібратися, то вже на момент популярності Ейнштейна ніхто у фізиці особливо не розумівся. Кіт Шрьодінгера був популярнішим за нього самого, а Теорію Відносності найчастіше трактували, оперуючи сприйняттям часу на вечірці і на нудній лекції.
Більше того, середньостатистична публіка мало що розуміє і в роботі сучасних комп’ютерів. Комп’ютер для більшості людей — це чорна коробка, яка вміє «показувати мультики». Зате прізвища Гейтса, Джобса і Бріна з Пейджем відомі практично кожному. Діти тепер не мріють полетіти в космос чи отримати Нобелівську Премію. Натомість їм хочеться заснувати (а потім продати) успішний мережевий стартап.
Наслідки Індустріальної революції
Щоб розібратися, чому так сталося і чому програмісти раптом зайняли нішу фізиків, нам доведеться звернутися до літератури, у якій, наче у збільшувальному дзеркалі, можна побачити усі процеси, що відбуваються в суспільстві. Геніальні автори, до того ж, не тільки вловлюють нерв епохи, а ще й непогано будують прогнози.
Саме такими пророчими виявилися два романи, що з невеликим інтервалом були опубліковані у першій половині двадцятого століття. В 1932 році Хакслі випускає свій «Прекрасний новий світ», а через десять років Оруелл видасть роман «1984». Світ реалізував їх ідеї на практиці у зворотному порядку. Спочатку настала ера Оруелла, а відразу після неї вже епоха Хакслі.
Але ми почнемо ще раніше, з проблем, які постали перед людством після одного з найстрімкіших цивілізаційних ривків — Індустріальної революції. До моменту винайдення парового двигуна в економіці (точніше у тому, що було замість неї) було все просто — що ти виробив, те і з’їв. Не виробив нічого — помер з голоду. Виростив забагато помідорів — частину продав, частина згнила в підвалі. Зробив випадково забагато мечів (дуже малоймовірно) — частину продав, частина лежить, іржавіє.
Фабричний метод дозволив виробляти товари сотнями і тисячами, без особливих зусиль. Спочатку це здавалося казкою. Адже тепер можна продати у сто разів більше товару і отримати у сто разів більше грошей! Тільки от для того, щоб щось продати, потрібен не тільки товар. Бажано знайти ще і покупця. Таким чином, після кількох років ейфорії нова економіка отримала шикарний хук зліва під назвою «криза перевиробництва». Фабрики почали банкрутувати, урізаючи робітникам платню, а самі робітники стали організовуватися у спілки і ходити на нелегальні зібрання, організовані послідовниками одного бородатого німецького філософа.
Уряди розвинутих країн докумекали, що єдиним способом продати усі вироблені товари є формування касти споживачів, які будуть отримувати достатньо грошей з тих запасів, що до того осідали затхлими купами на рахунках фабрикантів. Натомість споживачі будуть повертати гроші назад у оборот, сприяючи зростанню попиту і оживляючи напівмертву економіку. Достатньо лише побороти монополії з картелями і дати можливість людям самоорганізовуватися і продукувати ще більше товарів. Останніми, до кого дійшла ця проста істина, були Штати, але після Великої Депресії, змирилися і вони.
Але, як заведено, вирішуючи одну проблему, обов’язково натикаєшся на іншу. Для міжвоєнного суспільства такою проблемою стала криза мотивації. Робітники, отримавши восьмигодинний робочий день, відпустки і платню, якої вистачало не тільки на їжу і одяг, але і на розваги, перестали особливо надриватися на роботі. Навіщо?
Героями повсякденного життя стали філософи, авангардні поети і художники, люди проводили в різного роду салонах і театрах чи не більше часу, ніж власне на роботі. Економіка, отримавши поштовх від індустріалізму, знову поволі почала затухати. Аж поки не настала ера Оруелла.
Ера Оруелла
Концепція тоталітаризму надзвичайно проста: якщо ти більше не хочеш працювати заради себе і своєї родини, що ж, доведеться тоді працювати заради високих ідеалів, що б під ними не розумілося, Третій Рейх, комунізм чи банальне щастя для усього людства.
Нове, як водиться — це добре забуте старе: церква займалася обміном обіцянок райського життя на роботу тут і зараз від самого початку свого існування. Але тепер замість абстрактного Бога, віру в якого катастрофічно похитнули нові філософські віяння, простий робітник отримував Державу — живого монстра, з яким він зустрічався кожного дня, який звертався до нього з плакатів на вулицях і говорив по радіо, звертаючись до нього напряму.
Асоціювати себе з Богом могли тільки обрані, асоціювати себе з Державою набагато простіше. Це не абстрактні заводи виробили більше продукції. Це ми зростаємо! Це не якісь там солдати захопили шматок території, це Наш Рейх процвітає! Ви тільки гляньте на цих жалюгідних правителів сусідніх земель, як вони плазують перед нашим Лідером, а отже і перед Нами! Відповідно для роботи з’явилася нова мотивація. Навіть якщо грошей більше не треба (і навіть якщо їх і не платять), можна і треба терпіти нелюдські умови праці заради того, щоб рухати Рейх уперед. І, що найголовніше, — отримувати від цього задоволення.
На перший погляд концепція звучить ідеально — всі щасливі, економіка росте і процвітає. Власне тоталітарні держави на старті і справді отримують шалені бонуси у порівнянні з демократичними державами виключно за рахунок шаленої вмотивованості кожного громадянина.
Але потім, коли ентузіазм трохи пригасає, починаються перші проблеми. Адже захопити ідеями абсолютно всіх все одно не вийде. Неодмінно з’являться перші дисиденти, які заради високої цілі працювати не захочуть. З ними щось доведеться робити і, що найгірше, з часом їх ставатиме все більше і більше, тому розстрілювати чи висилати їх у табори буде занадто затратно.
Доведеться витрачати все більше і більше ресурсів на пропаганду... Або почати війну. Перші місяці, а то й роки воєнної кампанії мотивація знову злітає до небес. Адже тепер абстрактні вороги не просто плекають злісні плани щодо знищення Рейху, вони тепер і буквально вбивають бравих молодих хлопців, потенційне майбутнє Нації. Тепер кожен, хто проти Держави, — шпигун і підлягає однозначному знищенню.
Війна множить бонус до мотивації, а отже і підйом економіки на порядки, хоча не позбавлена і значних недоліків.
По-перше, доводиться витрачати ресурси на самі воєнні дії. Снаряди, танки, літаки і фрегати коштують достатньо багато, а необхідність забезпечувати наповненість армії добряче вимиває робітників з заводів. До верстата доводиться ставати жінкам, від чого страждають типово жіночі професії, в основному легка промисловість. По-друге, бог війни — істота примхлива і непостійна, тому навіть після череди перемог починаються незворотні поразки. І хай там яка буде мотивація робітників, завод, розбомблений ворожою авіацією, все одно вже нічого виробити не зможе.
Тому єдиний спосіб тримати мотивацію на прийнятному рівні — чергувати війни (бажано маленькі і переможні) з миром, який от-от повинен принести здійснення усіх мрій. Тільки от, коли мрія здійснюється (політ у космос), або стає зрозуміло, що здійснення неможливе в принципі (комунізм у
Зрештою, такий підхід призводить до деградації і застою. Найкращою ілюстрацією цього процесу можна вважати лист генсека Брєжнєва до посла в НДР з проханням привезти йому німецький фен. Уся економіка Радянського Союзу була нездатна виробити навіть одної сушки, придатної для використання дорогим генсеком. Що там говорити про товари для простих людей.
Тим не менше, у часи свого розквіту тоталітарні супердержави досягли просто шалених результатів: людина остаточно перемогла природу, перетворивши її грізні сили в енергію для своїх електростанцій, вперше змогла покинути нашу планету і в той же час винайшла зброю, здатну цю планету знищити. І в тому, і в тому ключову роль зіграли фізики, зухвалі дослідники, що розгадали секрети як неймовірних розмірів Галактик, так і найменших елементарних частинок. Мрійники, які звикли мислити науковими ідеалами і гіпотезами, в яких місця для людини як особистості вже не лишалося.
Але, як потім доведуть психотерапевти, заперечення власної природи занадто довго зрештою призводить до неврозів. І хто сказав, що держави не можуть хворіти так само, як і люди? Єдиними ліками від такого роду психічних хвороб є самопізнання і спроба задоволення усіх своїх бажань, явних чи прихованих. Усвідомивши масштаби хвороби, людство не забарилося з ліками. Так почалася епоха Хакслі.
Епоха Хакслі
Відлік нової доби прийнято починати від падіння Берлінської Стіни і розвалу СРСР, але почалося все раніше — як водиться, у філософських текстах.
Людині, якою ми її знаємо зараз, на думку еволюційних психологів, всього кілька десятків тисяч років. Мавпі ж усередині нас — мільйони. І, зрештою, як тільки людина розслабиться і відволічеться всього на мить — мавпа вилізе назовні. Тому замість того, щоб намагатися змінити людину і перетворити її у міфічну Надлюдину, чи будівника комунізму, достатньо зрозуміти, що ж насправді примушує її робити те, що вона робить. Або, в алегоричній формі, замість того, щоб тягнути коня за хвіст, ризикуючи отримати підковою в лоба, достатньо його осідлати і використати шалену енергію в потрібних соціуму цілях.
Якщо поставити питання саме таким чином, далі все виводиться елементарно. Для чого людина узагалі що-небудь робить? Та щоб забезпечити свої потреби, от і все. Потреби теж описати виявилося не так вже і складно. Для початку, як водиться, — вижити. Поїсти, значиться, попити води і заховатися від звіра, на дерево чи у печеру, несуттєво. Вижили самі — треба дати життя іншому. Розмножитися, значить.
Потім, коли вижити і розмножитися вдалося, — треба з кимось поділитися своїми досягненнями. Тому, що виживає не одна особина і навіть не сім’я, виживає (або не виживає) ціле плем’я. Коли і в племені все окей, можна зайнятися самореалізацією: спробувати стати вождем, чи просто шанованим громадянином. А коли і це вийшло — тоді вже і про інших можна попіклуватися. Розсудити їхні суперечки, або намалювати про них на стіні шикарний комікс.
От, власне, і все, що треба людині.
Ви безумовно, зустрічали цю концепцію у вигляді трикутника, відомого під назвою піраміди Маслоу. Можна довго сперечатися щодо деталей, але базис цієї концепції безумовно вірний.
Постіндустріальне суспільство за рахунок шикарної автоматизації праці практично досягло для своїх членів забезпечення потреб нижчого рівня. Їжа, одяг і житло (хай навіть не найкомфортніше) стають з часом все дешевшими, і з потреб у людини залишається тільки верхня, нематеріальна частина.
Економіка Оруелла трансформує ці потреби у бажання служіння Державі. Прорив економіки Хакслі у тому, що вона почала задовольняти ці потреби новим, специфічним видом товарів, практично не знаним до того: замість речей люди навчилися продавати одне одному чисті, дистильовані емоції.
І справді, раніше, купивши за гроші їжу і одяг, оплативши квартиру і меблі для неї, люди починали шукати задоволення подальших потреб за межами економіки, в основному в родині, часом у політиці чи мистецьких колах. Звісно, в окремих випадках можна було купити собі аристократичний титул, а разом з ним і повагу, але результати зазвичай виявлялися абсолютно протилежними, ніж на те сподівалися несподівано збагатілі громадяни.
Тепер все простіше — пальто від Дольче і Габана, айфон у кишені (або частіше в руках) і крута машина біля під’їзду — це гарантована повага оточуючих. Курси дайвінгу, йоги чи письменницької майстерності — непоганий спосіб самореалізуватися, навіть якщо на роботі доводиться цілими днями копіювати цифри з одного файлика в інший. Але і це не межа. Айфон, джинси і курси — товар все ж обмежений. Один і той же переоцінений шматок тканини не зможе носити кілька людей одночасно. Гуру не зможе передати мудрість більше, ніж кільком десяткам падаванів, а айфон має реально лежати у кишені, щоб вважатися твоїм.
Ріст вперся у стелю, далі розвиватися нікуди, каже класична економіка... І черговий раз отримує удар у обличчя від Технології. Нові товари, як виявилося, — незліченні. Кожна нова копія коштує нуль. Кожен новий покупець за рахунок сарафанного радіо збільшує вартість товару, що залишився. Тепер не треба навіть перемелювати атоми, складаючи їх у потрібні економіці комбінації. Тепер достатньо робити це з нулями і одиничками. Тому що нові товари — цифрові.
Світ онлайн
Здавалося б, це абсурд — люди платять реальні гроші за кольорові пікселі на екрані, товар абсолютно штучний, безглуздий і нереальний. Але, вклинюється у розмову Шопенгауер, чи є чимось іншим той світ, який ми сприймаємо? Чим відрізняється побачене на екрані від побаченого у житті?
Мавпа всередині нас вже давно перестала розрізняти реальність від вигадки. Тому ми плачемо у кіно і тому, власне кажучи, і досягла такого розквіту головна рушійна сила розвитку інтернету — порнографічна індустрія. До того ж, на відміну від базових, потреби вищих рівнів мають схильність до знецінення. Те, що сьогодні приносило щастя, завтра вже набридло. І хочеться більше, і більше, і більше. А для цього треба що? Треба працювати.
Усі фантасти минулого пророкували зниження кількості робочого часу через суцільну автоматизацію. Навіть сам Хакслі переживав, що людям просто ні на що буде витрачати зароблені гроші. Натомість тепер, заради того, щоб стимулювати центр задоволення, люди згодні просиджувати на роботах навіть більше часу, ніж колись.
Фізики у такій моделі вже не потрібні. Навіщо посилати в космос якихось нещасних, якщо можна самому побудувати власну космічну імперію в онлайн-іграшці? Навіщо лякати сусідів ядерною війною, якщо можна побігати з лазерним бластером випаленими полями постапокаліпсису? Навіщо, зрештою, воювати, якщо можна купити новий БетлФілд? І сам здоровішим будеш, і для всіх інших простіше. Реальний світ, з усіма його атомами і нейтрино, переходить на задній план. Винаходи важливі тільки тоді, коли приносять задоволення. Політ на Марс? Тільки у вигляді розважального шоу. Нові технології? Тільки якщо дозволять жити і розважатися довше. Нова філософія? А можна у вигляді красивих роликів на Ютубі?
Тепер вихід на перший план саме програмістів — зовсім не дивина. Адже це вони — творці нової реальності, інженери того Дивного Нового Світу, який повільно, але впевнено перемагає середньовічні соціуми, котрі досі переймаються безглуздими заборонами і винищують одне одного замість того, щоб взятися за розум і почати, як усі, розважатися.
Єдине, що тепер може викликати занепокоєння, — мотивація самих програмістів, адже знаючи цю всю кухню зсередини, вони навряд чи так легко піддадуться на її чари. Але і тут не все так погано.
У продовженні ми поговоримо про той дивний устрій, що змогли побудувати програмісти у своїй мережевій пісочниці. Про справжнісінький мережевий комунізм.
