Окт. 22

«Ніхто не міг уявити, що росіяни відкриють вогонь по атомній станції». Дослідниця з MIT — про окупацію ЗАЕС і уроки, яких світ не засвоїв

Мар’яна Буджерин — українська науковиця у Центрі дослідження ядерної політики при Массачусетському інституті технологій. До 2025 року вона працювала дослідницею у Гарвардському університеті. Є авторкою книжки, яка в українському перекладі вийшла під назвою «Бомба у спадок. Розпад СРСР і ядерне роззброєння України». За цю працю Мар’яна нагороджена премією Вільяма Колбі — перша жінка за 25-річну історію нагороди.

Зараз Мар’яна Буджерин збирає свідчення атомників і мешканців Енергодара, яким вдалося вийти з окупації. Ми поговорили про те, де межа між ядерним шантажем Кремля і реальною загрозою, чому світ досі не виніс жодних правових уроків із захоплення атомної станції, і як народжувалася книжка, що намагається повернути українцям історію їхнього ядерного роззброєння — складнішу й цікавішу за звичний наратив «зради».

ЗАЕС зараз для «Росатому» — як валіза без ручки

— Що ви думаєте про ядерний тиск з боку Росії на Україну? Де межа між маніпуляцією і реальною загрозою?

Варто розрізняти три категорії цих ядерних погроз. Перша і маніпулятивна — це форма ядерного примусу: нагадування світу про те, що Росія є великою ядерною державою. Це та риторика, яку Путін використовував ще у 2022 році, кажучи про «наслідки, яких не бачила історія».

На мою думку, ця риторика спрямована саме на примус і маніпуляцію, на досягнення певних політичних цілей. Передусім вона адресована Заходу: аудиторія цих погроз — це українські партнери, яких намагаються переконати не допомагати Україні, не втручатися.

На українців це точно ніяк не вплинуло. А от на Заході спрацювало, особливо на адміністрацію Байдена. Байден — людина холодної війни, яка пам’ятає напруження й побоювання ядерного конфлікту, тому його адміністрація ставилася до цих погроз вкрай уважно. Це вплинуло на надання військової допомоги: частково, можливо, воно її затримало — потрібен був довший час, щоб зважити ескалаційний потенціал, оцінити, чи ескалує ситуацію та чи інша допомога. Це класичний кремлівський рефлексивний контроль: вони добре знали, з ким мають справу, і свідомо підігрівали ці страхи. Але зараз вплив цих погроз знівельований, як у притчі про хлопчика, який кричав про вовків, аж поки йому не припинили вірити.

Але є окрема, реальна категорія — це можливе застосування Росією ядерної зброї проти України для досягнення воєнних цілей на полі бою. Варто згадати жовтень 2022 року, коли з’явилися повідомлення американської розвідки, що Росія справді розглядала питання застосування тактичної ядерної зброї на полі бою проти ЗСУ на херсонському напрямку. Ми досі мало знаємо про цей епізод, про те, чому Росія таки не пішла на цей крок. Є припущення, що вплинули окреслені адміністрацією Байдена наслідки за такий крок Росії — ураження її військових цілей конвенційними засобами США, а також застереження з боку Китаю і Індії. Але можливо, умови за яких Росія була готова застосувати ядерну зброю просто не склалися.

Та як за часів холодної війни, так і тепер, застосування ядерної зброї на полі бою несе за собою чимало наслідків, які вплинуть і на сторону, яка її використовує. Тобто переваги тут не такі вже й очевидні.

Але в російсько-українській війні з’явилася нова, третя категорія ядерної загрози — це «вепонізації» (процес перетворення невійськового об’єкта, явища, ресурсу чи інформації на засіб ведення війни, тиску, шантажу чи маніпуляцій — ред.) цивільних атомних об’єктів і маніпуляція ризиків навколо атомних електростанцій.

— Розкажіть про ваш збір свідчень атомників з окупованого Енергодару. Для якого проєкту ви збираєте ці історії, хто їхній кінцевий адресат?

Почну з того, що моя робота у цьому напрямку не є унікальною. Є кілька організацій, які збирають свідчення з міста, що стосуються зокрема ЗАЕС: Truth Hounds, філія Greenpeace в Україні та інші.

Мій проєкт — переважно про людський вимір ядерної безпеки. Зокрема, щоб на прикладі ЗАЕС винести уроки для розвитку атомної енергетики, бо атомна енергетика розвивається, і багато країн зацікавлені в будівництві атомних станцій.

Український кейс ЗАЕС — про те, як станція фактично опиняється під прицілом у зоні активних бойових дій, коли її захоплює ворожа армія. Люди, які там працюють, опиняються заручниками ворожих сил. Мій метод наразі зводиться до запису інтерв’ю — це усна історія, свідчення очевидців: всіх тих, хто погодився говорити зі мною — від менеджменту станції і ліцензованих операторів, які на момент захоплення станції перебували на блочних щитах керування, а потім працювали в умовах окупації, до цивільних, представників мерії, і нацгвардійців, які тоді прийняли бій. Всі свідчення важливі для того, щоб скласти якомога більш повну картину подій.

Я намагаюся відтворити цю історію захоплення й окупації станції зі свідчень очевидців і водночас винести уроки для ядерної безпеки. Готуватиму звіт для Департаменту енергетики США, але моя мета — написати книжку для широкої аудиторії. Енергодар демонструє неймовірну історію відваги.

Звичайні люди опиняються в екстремальній ситуації, стають героями, знаходять сили та винахідливість, щоб чинити опір. Деякі, хоч їх дуже мало, стають зрадниками, з радістю переходять на бік окупанта. І багато всього посередині.

Коли російська колона вже підійшла до Енергодара — а це сталося 1 березня 2022 року — станція фактично була оточена ще з 28 лютого, як і весь регіон. Це пов’язано з географічним розташуванням Енергодара і ЗАЕС. Місто є своєрідним півостровом, без виходу на правий бік Дніпра: найближчий міст — у Запоріжжі, а далі аж до Нової Каховки. Там велика ділянка Дніпра, яку не перебрести, і Каховське водосховище, через яке також нелегко переправитися.

Джерело

Оскільки російські війська одразу рушили на схід і північ від Енергодару, до Василівки, енергодарці прокинулися 24 лютого в ситуації, коли майже всі сили — військові підрозділи, СБУ, поліція, силовики — були відкликані з міста. Місто залишилося незахищеним.

Сили оборони вирішили прийняти бій і закріпитися на оборонних позиціях біля Василівки, на березі річки. Це вигідний оборонний рубіж, особливо коли сили нерівні, і це легше, ніж приймати бій у відкритому полі. Але це означало, що в Енергодарі залишився лише підрозділ Нацгвардії України, чиєю відповідальністю був фізичний захист атомної електростанції.

Було лише триста нацгвардійців — як триста спартанців проти величезного війська

Коли 1 і 2 березня російська колона підійшла до станції, проти неї постали тисячі людей, які виходили на вулиці Енергодара. Вони сформували живий щит і облаштували барикади. Ми бачили ці кадри в наших соцмережах і вони розлетілися по світу як свідчення відваги енергодарців...

Але навіть коли колона вже стояла під Енергодаром, більшість людей, з якими я говорила, навіть не припускали, що штурм ЗАЕС можливий. Я завжди питаю: «Чому, адже колона вже стояла?» Ніхто не міг уявити, що військові відкриють вогонь по атомному об’єкту. Бо ж є МАГАТЕ (Росія — одна з країн-його засновниць), є правила. Настільки в них була вкорінена довіра до міжнародної системи та інституцій, настільки сильними були переконання, що у світі є писані правила, і що ці правила слід поважати навіть в умовах війни та збройного конфлікту. Енергодарці-атомники — це фахівці з величезною відповідальністю за ядерну безпеку. Вони дотримуються правил безпеки до останньої букви, керуються цілими томами процедур і правил експлуатації станції. Вони просто не могли уявити, що таке можливе.

Довідка. МАГАТЕ (Міжнародне агентство з атомної енергії) — це провідна міжурядова організація у світі, яка є головним глобальним форумом для науково-технічного співробітництва у сфері мирного використання ядерних технологій. Також організація розробляє глобальні стандарти безпеки для атомних електростанцій та допомагає країнам впроваджувати ядерні технології в медицину, науку та сільське господарство.

З іншого боку, якби не було цієї повсюдної впевненості в неможливості штурму, можливо, вдалося б краще підготуватися до захоплення станції — в плані захисту персоналу. Швидко евакуювати найбільш ризиковані групи — передусім ветеранів 2014-2015 років, яких першими потім взяли «на підвал», інших груп спеціалістів. Захистити особисті дані, забрати з відділу кадрів документи з інформацією про персонал, щоб російські окупанти не отримали до них доступу. Це не критика, а лише намагання вивчити уроки на майбутнє.

У київському гуманітарному хабі «Енергодар — це Україна», з працівницями хабу, 2026-й

— Після окупації двох українських АЕС, чи стали західні науковці по-іншому аналізувати питання ядерного шантажу?

Це, звичайно, насторожило багатьох фахівців і науковців у галузі. Тривають дослідження, намагаються осмислити уроки — зокрема цим займаються й певні урядові структури тут, у Сполучених Штатах.

За каденції Байдена це було легше — ці фахівці працювали в дещо сприятливіших умовах. Зараз середня ланка держслужбовців-спеціалістів працює у більш ворожому середовищі у Вашингтоні. Але вони намагаються робити правильні речі, збирати дані, які згодом можуть знадобитися. Свого часу вони, з-поміж іншого, надавали Україні технічну допомогу, наскільки це було можливо.

За президента Трампа це закінчилося

У наукових колах фахівців виникло поняття «ядерне піратство» на означення того, що зробила Росія, — фактично вкрала станцію.

Це гарно звучить, але я не зовсім погоджуюся: слово «пірати» трохи нівелює суть того, що насправді відбувається. Це не просто крадіжка станції — це цілеспрямована маніпуляція ядерними ризиками, і не з метою збагачення. Навпаки: ЗАЕС зараз для «Росатому» — це як валіза без ручки. Вона не працює, електрики не виробляє, та весь Енергодар фактично тримається на бюджеті «Росатому». Але тут ідеться про інші політичні цілі цієї маніпуляції — використання станції для провокацій, операцій під фальшивим прапором, щоб подати Україну в негативному світлі, мовляв, вона обстрілює станцію і створює ризик ядерної катастрофи, «другий Чорнобиль» тощо.

І нарешті, цілком можливо, що попри весь здоровий глузд, «Росатом» під політичним тиском усе ж спробує перезапустити принаймні один блок на ЗАЕС, і, можливо, намагатиметься підключити їх до своєї мережі. Це миттєво трансформує ризиковий профіль станції: щойно нагрівається активна зона реактора, паливо — одразу з’являються шкідливі продукти реакції, величезні температури, у рази зростає реактивність і таким чином вимоги до безпеки. Тобто якщо щось трапиться, наслідки будуть набагато гіршими.

Зараз станція перебуває у відносно безпечному стані — блоки розхолоджені і вже чотири роки, як вони не працюють. Це найбезпечніший стан, наскільки це можливо в умовах окупації.

Але мене турбує певна бездіяльність на міжнародному рівні. Після аварії на Чорнобильській АЕС усе міжнародне співтовариство швидко мобілізувалося й ухвалило дві міжнародні конвенції. Той, хто знає, якою довгою є розробка й ухвалення міжнародних конвенцій у багатосторонньому форумі, розуміє, наскільки це демонструвало sense of urgency — відчуття негайності. Вже влітку 1986 року було прийнято Конвенцію про оперативне оповіщення про ядерну аварію — оскільки частиною проблеми було те, що Радянський Союз намагався спочатку приховати Чорнобильську аварію — та Конвенцію про допомогу у разі ядерної аварії. А у 1994 році, теж доволі швидко, ухвалили Конвенцію про ядерну безпеку.

Натомість після ЗАЕС і всієї історії із захопленням та окупацією станції я не бачу жодних нових міжнародних конвенцій чи обговорень того, як краще винести уроки з цього — чи бодай якихось рекомендацій іншим операторам, як краще захистити свою станцію в умовах збройного конфлікту. Захист атомних об’єктів залишається національною відповідальністю уряду. Немає жодної міжнародної сили — ні миротворців, ні підрозділів МАГАТЕ — яка могла б прийти й вибудувати периметр, скажімо, 30-кілометрову зону.

Але МАГАТЕ може і повинно відреагувати на події в Україні у системний спосіб і побудувати новий режим заборони збройного нападу на цивільні атомні об’єкти і процедур підтримання ядерної і радіаційної безпеки в умовах збройного конфлікту. Однак у МАГАТЕ Росія великий гравець, у структурі є чимало росіян. Усі ради керуючих МАГАТЕ відбуваються за участю Росії. Генеральний директор МАГАТЕ Рафаель Гроссі є одним із кандидатів на посаду генерального секретаря ООН. Для цього йому потрібен голос Росії в Радбезі, і він не дуже хоче «розхитувати човен» із цього приводу.

Український переклад книжки

Водночас питання ядерної безпеки стає дедалі релевантнішим для все більшої кількості країн, адже багато держав (на Близькому Сході, в Азії, Африці) зараз розглядають будівництво атомних реакторів на своїй території. Вважається, що це екологічно безпечне безвуглецеве джерело електроенергії. А для ядерних відходів та відпрацьованого палива вже є технологічні рішення. Утім, у багатьох із цих країн відбуваються конфлікти, міжнародні або регіональні — варто глянути лише на Близький Схід. Тож питання ядерної безпеки не можна не ставити на міжнародних майданчиках.

Як бути українською дослідницею в американській академії

— Що спонукало вас написати книгу про ядерний спадщину України? І що виявилося найбільшою несподіванкою у цьому дослідженні?

Це дослідження почалося з моєї докторської дисертації, коли я ще була аспіранткою в Центральноєвропейському університеті. У цій роботі я аналізувала й порівнювала шляхи України, Білорусі й Казахстану до долучення до режиму нерозповсюдження ядерної зброї.

Коли я почала збирати дані, проводити польові дослідження (особливо для емпіричної частини), то побачила, що про це дуже мало написано. Немає історіографії, особливо такої, яка би залучала українські джерела і архівні документи. Те, що написано, стосувалося короткотривалого епізоду в усій історії ядерної політики: розпався Союз, питання ядерної безпеки постало гостро і швидко залагодилося. Бо до 1994 року всі домовленості були підписані та їх виконували. У червні 1996-го остання партія ядерних боєголовок була вивезена з України, за цим слідувала утилізація ракет, шахт — і це вже взагалі не засвідчувалося на жодних радарах і цікавило мало кого, поза тими фахівцями, які безпосередньо цим займалися.

Потім увага наукової спільноти перейшла на Близький Схід і Азію — на тамтешні війни, на загрози ядерного розповсюдження звідти: програми Ірану, Іраку, Північної Кореї. А про цей пострадянський епізод з Україною забулося швидко, і ніхто його вже не чіпав.

Пам’ятаю, на кафедрі мені доводилося відстоювати свою тему, бо викладачі казали, мовляв, бракує актуальності.

Вже після 2014-го, коли постало питання Будапештського меморандуму, усі спохопилися: що ж у тому меморандумі?

Які можливі зобовʼязання за ним — і чи виконували їх? Люди перестали питати, навіщо нам знання про ядерне роззброєння України, але розуміння того, що насправді сталося, було обмаль з усіх сторін.

На Заході переважав наратив, що це навіть не була зброя України — це була радянська, в кращому випадку, або російська зброя, просто розміщена на території України. На кшталт того, як зараз зброя Сполучених Штатів розгорнута на базах на території союзників по НАТО, у пʼятьох країнах. А Росія начебто просто повернула собі боєголовки. Нібито в України не було іншого виходу, бо коди керування й контроль над цією зброєю були в Москві.

А в Україні, особливо після 2014-го, коли всі ніби прокинулися, знайшли цей Будапештський меморандум, здули з нього пилюку: тут же написано про гарантії. Сформувався наратив, популярний і досі: ми здали третій за величиною ядерний арсенал у світі — за порожні обіцянки, не варті навіть того паперу, на якому написані. Що це було або некомпетентністю, або зрадою — хто «здав», той зрадник.

Польський переклад

Моїм завданням стало розказати історію, ближчу до реальності — знайти її, відтворити. Справжня історія українського роззброєння не зводиться ні до першого, ні до другого наративу, а набагато складніша і цікавіша. Правда десь посередині, як це зазвичай буває.

Тож я сподіваюся, що ця книга і її переклад українською мовою трохи посприяють кращому розумінню того, що саме сталося і чому. І, можливо, спростують закиди й звинувачення у зраді. Бо, наскільки я побачила в документах та змогла відтворити цю історію, українські дипломати, політичні лідери і військові на той час діяли у вкрай важких умовах. Йдеться про перші роки становлення України як держави, побудови її інституцій. І в цей дуже вразливий, невизначений час історія раптом вкинула Україну у світ, у якому до того жили тільки великі ядерні держави, — світ контролю за озброєннями, ядерних переговорів.

І Україна насправді змогла вибороти й відстояти свої інтереси більш-менш на рівні. Навіть Будапештський меморандум і фінансові компенсації, досягнуті переговорами — це вже було велике досягнення нашої молодої дипломатії у надважкий час. Кращих альтернатив не було. Членство України в НАТО у 1994 році взагалі ніхто не розглядав — не можна дивитися на історію з погляду сучасності.

— Коли ви виїхали з України до США? Як розвивався ваш карʼєрний шлях?

У мене не було особливо цілеспрямованого професійного шляху. У 2000 році я виїхала з України після навчання на політології в Києво-Могилянській академії й роботи в Києві — спочатку в Лондон, це було пов’язано з роботою мого на той час майбутнього чоловіка. Я якийсь час їздила за ним по світу. Після Лондона ми деякий час жили в Казахстані, потім у Празі.

У Лондоні я працювала, але у Празі мені було дуже важко знайти роботу, хоч я й вивчила чеську мову і намагалася працевлаштуватися. Мене тоді не сприймали як рівну собі, попри те, що я доклала зусиль вивчити їхню мову. Я тоді вирішила, що піду вчитися далі: вступила на магістерку в Лондонській школі економіки, а також, чеською мовою, склала іспити й вступила в Карлів університет у Празі.

Випуск із магістерської програми Центральноєвропейського університету в Будапешті, 2010 рік

А згодом завагітніла, і ми переїхали в Штати — знову ж таки у зв’язку з роботою чоловіка. Потім за чотири роки в мене народилося троє дітей, і моє навчання відклалося. Ми мешкали в Штатах чотири роки — з 2004-го по 2008-й, а потім повернулися до Європи, у Будапешт. У мене десь все ж жевріло бажання продовжити навчання. Я змогла їх уможливити ще й тому, що витрати на садочок у Будапешті були набагато меншими, ніж у Сполучених Штатах — там я не могла б дозволити собі повернутися до навчання й якось продовжити свій професійний шлях. Не кажу навіть «кар’єру» — особливих кар’єрних амбіцій не було.

Я просто хотіла бути десь поза домом, в певному інтелектуальному професійному просторі. Тож я вступила в Центральноєвропейський університет, де спершу здобула магістерський ступінь із міжнародних відносин, а потім — PhD із політології. Це був насичений час: моїй молодшій дитині тоді було два роки, старшій — п’ять з половиною, і середня теж була ще зовсім маленька. Я ж була років на десять старша за своїх однокурсників, комплексувала через це. Упродовж першого семестру ніхто, мабуть, і не знав, що в мене є родина. Але я так старалася, що закінчила навчання найуспішнішою на курсі — отримала стипендію, нагороди. Спершу я не мала чітких планів вступати на PhD, але якось один професор сказав мені, що бачить у мені потенціал дослідниці.

Я вирішила вступити на PhD у 2010-му. Почала складати докупи тему для дослідження. Знала одне: обовʼязково робитиму щось по Україні. Перші роки незалежності України припали на час, коли я формувалася як особистість, коли навчалася в Києво-Могилянській академії. Там нам завжди повторювали, що ми несемо відповідальність за майбутнє нашої країни — це теж відіграло свою роль.

Я хотіла через дослідження краще пояснити нашу країну

Про ядерну тематику я тоді взагалі нічого не знала — це було далеко від мене. Та й сама тема натоді здавалася вже минулим.

На той час усі більше вивчали політику ЄС, питання міграції, але не традиційні питання безпеки. Здавалося, що це вже все в минулому. І якось на курсі методології нам задали прочитати роботу «Ядерне табу» Ніни Таненвальд. Тоді я почала міркувати про Україну, про її ядерну зброю. Хоч тема здавалося немодною, мені вдалося відстояти її перед факультетом і керівниками.

За роки дослідження змінювалося й еволюціонувало. Коли історія підняла цю тему на поверхню, я опинилася — на жаль, через доволі сумні й трагічні обставини — фактично провідною дослідницею в з історії ядерного роззброєння України. Як науковцю мені пощастило: та ділянка науки, якою я займалася, раптом стала важливою.

Завдяки цим обставинам у 2016-му я потрапила в Гарвард на постдокторське стажування. Там і залишилася. Намагалася знайти викладацьку роботу, але не вийшло. Потім почалася пандемія, і університети взагалі перестали набирати. Саме тоді відкрилася вакансія дослідника в проєкті з ядерної політики в Гарварді. Оскільки мене там уже знали, то взяли роботу. Я працювала там з 2020-го по 2025-й. А тепер перейшла з Гарварду в MIT, на позицію старшого наукового співробітника у Центр дослідження ядерної політики.

У Музеї ракетних сил стратегічного призначення, поруч із СС-18 «Сатана», яку виробляв Дніпровський Південмаш, місто Первомайськ, 2018 рік

— Чи спілкуєтеся ви з українськими дослідниками? Чи часто буваєте в Україні?

Щонайменше три-чотири рази на рік я приїжджаю в Україну. Мені вдалося налагодити контакти в українських наукових колах, хоча моя професійна мережа у США, звісно, значно ширша.

В Україні я співпрацюю з Одеським національним університетом імені І. І. Мечникова, де діє центр нерозповсюдження ядерної зброї. Його представляє, зокрема, докторка Поліна Сіновець — дослідниця, яка не лише працює у своїй галузі, а й чудово вміє об’єднувати людей. Вона організовує літні школи з ядерної проблематики, присвячені політиці та історії. У них беруть участь не лише українські студенти, а й іноземці. Я також читала там лекції.

Крім того, нещодавно я налагодила контакти з Львівською політехнікою й, можливо, приїду туди, щоб прочитати цикл лекцій.