«З Кембриджу їм телефонують, а з українських вишів — ні». Ректор KSE про конкуренцію за олімпіадників і мрію про ШІ-лабораторію
Чому талановита молодь виїжджає за кордон і як змінити цю парадигму? Ми поговорили з ректором KSE Тимофієм Бріком про внутрішню кухню відбору на технічні програми і відплив олімпіадників, про те, чи є поляризація в Україні і чому, на його думку, нам варто будувати чипову фабрику, навіть якщо вона не окупиться.
«Вибачте, але мені ще в 9-му класі дали офер з-за кордону». Про виїзд олімпіадників
— Ми багато пишемо про олімпіадників, які потім вступають до Кембриджа, MIT чи Гарварду. Чи етично втримувати їх, аби вони залишалися в Україні?
З по-справжньому талановитою молоддю в нас майже не працюють. Вони їдуть до Кембриджа чи MIT здебільшого тому, що в Україні почуваються непотрібними.
Ми проводили соціологічні дослідження — анкетування та глибинні інтерв’ю з абітурієнтами та батьками. Мотивація батьків — це перш за все безпека: відправити дитину подалі від війни. А от для молоді головне — виклик, якісне середовище та відчуття, що в них зацікавлені. На інтерв’ю навіть лунала образа:
«З Кембриджа нам телефонують, а з Києва — ні»
Що бачать такі вступники? Вони виграють міжнародні олімпіади, а їм кажуть: «Ідіть у КПІ чи КНУ, бо там академічна школа. Але готуйтеся до холодних аудиторій узимку та совкового ставлення». Не дивно, що вони обирають Кембридж.
Саме над цим треба працювати — давати їм відчуття, що вони потрібні вдома: регулярно спілкуватися, пропонувати масштабні завдання, гідні стипендії та комфортні умови.
Щороку, бачачи в новинах переможців міжнародних турнірів, я шукаю їхні контакти й телефоную особисто. Раніше найчастіша відповідь була: «Вибачте, але мені ще в
Розмова має бути чесною, без агресивного «продажу»: «Ти талановитий, перед тобою всі двері. Якщо обираєш MIT — ми залюбки напишемо тобі сильний рекомендаційний лист. Але не відкидай Київ, адже ми можемо дати тобі не менш потужні можливості».
З молодими талантами треба працювати по-дружньому, відверто розповідати про наші виклики й щиро вірити у їхній потенціал. Якщо хтось обирає Кембридж — це чудово, це шанс змінити світ. Але якщо в людини є внутрішнє бажання залишитися в Україні, наша задача — підсилити його й допомогти реалізувати.
— А умовно скільком олімпіадникам за рік ви подзвонили і скільки з них погодилися? Чи є у вас така внутрішня статистика?
Ми активно працюємо в цьому напрямі вже кілька років, і динаміка зарахувань позитивна. Цього року ми взяли близько 26 олімпіадників, минулого — 20, а позаминулого — 10.
Під «олімпіадниками» ми маємо на увазі переможців всеукраїнських олімпіад (перше-друге місця, третє не враховуємо) або учасників міжнародних змагань у STEM-дисциплінах: математика, фізика, хімія, біологія, а також географія.
Усім їм ми надаємо стипендії. Сума залежить від донора та програми, але зазвичай це від 500 до 1000 доларів на місяць. Наприклад, ми публічно відкривали інженерну програму в партнерстві з Fire Point, куди вступило багато талановитих фізиків.
— А до речі, чи не виникало труднощів із цією програмою? У Київському авіаційному інституті через аналогічний проєкт із Fire Point стався недобір — туди ніхто не прийшов. У вас не було проблем чи додаткових вступних іспитів?
Ми просто раніше розпочали свій вступний цикл. Якби колеги мали більше часу, то досягли б схожих результатів.
Ми заздалегідь їздили країною, розбудовували зв’язки з профільними ліцеями, школами й олімпіадним рухом. Артикулювали, що іспити будуть складними і до них слід готуватися. Звісно, викликом був чинник довіри — чому це приватна Школа економіки запускає напрям для інженерів? Для нас це був експеримент, перша бакалаврська програма такого типу. Довелося найняти сильну команду викладачів, обладнати якісні лабораторії та довести дітям, що на них чекає високий рівень.
У результаті ми сформували воронку на кілька сотень кандидатів, з яких відібрали 20. Відбір був дійсно жорстким. Окрім НМТ, абітурієнти складали внутрішні тести з математики та фізики рівня фіналів всеукраїнських олімпіад або й вище. Ці задачі готувала безпосередньо команда Fire Point зі своїми консультантами, і лише після їх успішного складання вступник отримував стипендію.
Попри складність, 20 людей пройшли відбір, і семеро з них — це учасники міжнародних олімпіад.
— Повертаючись до олімпіадного руху: ми часто пишемо про українців, які побудували кар’єру в бігтеку чи заснували стартапи — як-от Остап Коркуна. У багатьох із них схожий старт: вони були олімпіадниками. Великі компанії на кшталт Microsoft ще 20 років тому розгледіли цей потенціал і хантили їх на стажування. Для таких дітей це класична траєкторія: сильний виш, а далі — умовний Google. Коли ви зацікавилися олімпіадниками?
Особисто я телефоную їм два роки. Але щоб бути чесним, від мене це зазвичай три-п’ять конкретних дзвінків. Загалом же цим системно займаються декани і викладачі, які самі є частиною олімпіадної спільноти. Наприклад, наші викладачі-математики свого часу самі вигравали українські й міжнародні олімпіади, а зараз виступають тренерами.
Ми — молодий університет, тому залучаємо фахівців із КПІ та КНУ. Вони приходять зі своїм досвідом, авторитетом і контактами.
— На завершення блоку — ще одне етичне питання. Чи є приклади випускників, які отримували таку стипендію за вибір українського вишу, а тоді стикнулися з розчаруванням: «Чому я не поїхав у Кембридж, коли мав шанс?» Як працювати з цим можливим жалем?
Моє життя загалом побудоване навколо таких рішень. Ми просимо молодих людей та їхніх батьків повірити нам. Сумніви можуть виникнути завжди: «Чому KSE, а не КНУ? Чому Київ, а не Кембридж?». Це стосується й дорослих: багато наших фахівців залишили кар’єру у Глазго, Болоньї чи Варшаві й повернулися в Україну. Ми свідомо беремо на себе цей етичний ризик і кажемо: «Повірте в нас. Якщо будете наполегливо працювати, на вас чекає якісне майбутнє».
Чому я беру на себе цю відповідальність? По-перше, я роблю це власноруч. Неможливо пропонувати людям те, у що сам не віриш. Свого часу я повернувся в Україну з-за кордону, залишився тут і на власному досвіді знаю, що це правильний шлях.
По-друге, для інженерів та математиків зараз унікальний історичний момент. Через розвиток штучного інтелекту світовий ринок IT переживає трансформацію, і напрями розвитку не завжди очевидні. Водночас війна сформувала в Україні надзвичайно практикоорієнтовану індустрію: ми спроможні реалізовувати речі, про які іноземні фахівці лише мріють. В умовній Німеччині чи Швеції інженер може навчатися 10 років до запуску першої ракети, а в нас це повсякденна реальність. Ми пропонуємо амбітні задачі, складні виклики та сильне середовище. І якщо ти працюєш в Україні в дефтеку, ти набагато швидше бачиш результати своєї роботи. Далі — вибір і ризик самої людини, а з внутрішніми сумнівами ми працюємо постійно.
Загальний принцип такий: якщо йдеться про дійсно топовий світовий виш, ми радимо спробувати
Як у випадку з тим фізиком — я сам пропонував йому подаватися до MIT чи Кембриджа. Це унікальний шанс, який може змінити життя або й весь світ: там вони, можливо, винайдуть ліки від раку чи розв’яжуть проблему глобального потепління.
Але якщо це пересічний заклад — скажімо, університет із топ-50 Німеччини, — то це якісна освіта, але точно не світовий лідер. У такому разі краще залишатися в Україні.
— Тобто від Кембриджу ви відмовляти не будете?
Ні, ми коли спілкуємося, кажемо: «Хочеш у Кембридж? Молодець, їдь у Кембридж, ти талановита людина. Але подумай і про KSE...».
— Коли, на вашу думку, про український університет можна буде сказати з таким самим захопленням? Який виклик пропонувати абітурієнтам, щоб дати їм відчуття рівня MIT чи Кембриджа?
Потрібні тотальні зміни. Наведу приклад із власного життя. Я навчався в КНУ Шевченка — одному з найкращих вишів країни. Але там постійно щось трохи не працювало: із купи мотивованих одногрупників кілька були випадковими людьми; серед чудових викладачів траплялися ті, кому давно час на пенсію; кампус гарний, але на четвертому поверсі протікає труба. Ці дрібні неефективності накопичуються й формують загальне негативне враження. Виходячи з КНУ, я хотів швидше бігти на роботу, бо відчував, що в університеті просто марную час.
А коли я потрапив до Чикаго, Нью-Йорка та Утрехта, це був шок: там максимально якісно абсолютно все. Викладачі — сучасні науковці з публікаціями в топових журналах, студентське середовище сильне, бібліотека — надсучасна. В Утрехті, де я здобував освіту, я прагнув залишатися в університеті щохвилини, бо будь-який підробіток зовні здавався втратою можливості вчитися.
Ми прагнемо створити таке ж відчуття тотальної якості у себе. А щодо викликів — їх у країні, що воює, навіть вигадувати не треба. Якщо ти інженер — створи класний дрон. Якщо психолог — допомагай долати травми війни. Якщо правник — розроби механізм, як притягнути воєнних злочинців до відповідальності в Гаазі. Амбітних завдань зараз вистачає із запасом.
«Чесно кажучи, я очікував значно гіршого сценарію». Про результати PISA
— Цього року середній бал у KSE 174,4. Ви зауважили, що в принципі результати не є основним фактором і так можна прогавити когось талановитого, хто не пройде з інших міркувань. То як цьому запобігти?
Це складна розмова, адже НМТ — не ідеальна методика: вона не вимірює талант чи мотивацію, а стрес або складання тесту після обстрілів можуть додати шуму й знижувати перформанс.
Ми розуміємо ці проблеми, але альтернатив в Україні немає. Задача університету — взяти найкращих з НМТ, навіть якщо це не ідеальна метрика.
Як ми вимірюємо результат? За середнім конкурсним балом ми номер один в Україні, але ми також порівнюємо показники за окремими програмами: прикладна математика, інженерія тощо. Є конкуренція з УКУ, Могилянкою чи Львівською політехнікою, десь ми на другому місці, але головне — талант концентрується на всіх напрямах. Високий бал має бути розподілений рівномірно.
Ще одна наша метрика — це олімпіади. Вмотивована молодь змагається й прагне бути найкращою у своїй сфері. Зараз у нас навчаються понад 10 учасників міжнародних олімпіад, які посідали з 2 по 6 місця.
— Тобто якщо олімпіадник з особистих причин склав НМТ не дуже вдало, ви можете знехтувати тестом і зарахувати його через олімпіаду?
Не зовсім, адже є державний алгоритм. НМТ — це поріг: якщо його не пройти, ми не можемо зарахувати людину офіційно, навіть якщо вона геній.
Проте ми знайшли рішення. Таких вступників ми можемо брати як вільних слухачів, а наступного року вони перескладають тест і вступають офіційно. Якщо ж людина вступила, ми заохочуємо її додатково, є стипендії для олімпіадників. А також для тих, хто повернувся або міг виїхати, але вирішив залишитися. Наприклад, один вступник мав офер на математичний факультет у Відні, але обрав нас. Це вже показник здобутку — людина пройшла складний відбір за кордоном. Якщо вона надає підтвердження вступу, ми призначаємо їй стипендію.
— Якщо згадати нові результати PISA, чи є якісь неочевидні речі, які вас здивували чи зацікавили?
Найбільше здивувало те, що ми зберегли гідний вигляд на тлі сусідів — Румунії, Болгарії, Польщі.
Зараз триває глобальна дискусія, адже падіння показників — універсальний тренд для всіх країн ще з часів пандемії. Експерти пояснюють це двома чинниками: негативним ефектом онлайн-навчання та впливом ґаджетів, які знижують когнітивну здатність концентруватися й вирішувати завдання.
Так, наші бали знижуються, але вони залишаються співмірними із сусідніми країнами. Чесно кажучи, я очікував значно гіршого сценарію: думав, що через війну ми провалимося набагато глибше за інших. Проте ми тримаємо рівень.
А от із системно негативного — у кожному дослідженні PISA ми спостерігаємо колосальну нерівність. Учні з великих міст, ліцеїв та гімназій демонструють набагато кращі результати, ніж діти із селищ чи районних центрів. Величезний розрив між якістю міської та сільської освіти — це не сюрприз, але велика й поки що не вирішена проблема.
— На якому рівні її можна вирішити?
Це однозначно компетенція держави, яка є головним регулятором. Моя візія — можливо, дещо упереджена — полягає в тому, що держава має відпустити контроль і дати більше лібералізації освітньому ринку. Система залишається надмірно зарегульованою. Створювати приватні школи чи університети, які могли б реально конкурувати, досі надзвичайно складно.
При цьому сама держава не завжди розуміє, що робити з мережею закладів. Вже років п’ять тривають дискусії про необхідність укрупнення шкіл, але громади чинять опір: «Як під час війни закрити школу в нашому селі?». Підвищити зарплати вчителям без залучення ринкових механізмів теж неможливо, а з орендою та майном виникає купа бюрократичних перепон.
Складається чимало нюансів: бюджети університетів формуються з центрального бюджету, а школи фінансують місцеві громади. На мій погляд, системі бракує ринкових інструментів, хоча це складне й чутливе питання.
«Ми формуємо колосальну нерівність». Про проблеми освіти
— За статистикою, лише 12% учнів долають поріг НМТ рівня сьомого класу. Виходить, це питання перш за все до шкіл?
Так, я погоджуюся: це проблема шкільної ланки. Директори шкіл можуть годинами перераховувати свої труднощі, і там справді величезний пласт проблем.
Чому туди не йдуть найкращі вчителі й технології? Бо немає стимулу: зарплати занадто низькі. У результаті ми формуємо колосальну нерівність: є поодинокі сильні ліцеї, які готують переможців олімпіад, і є більшість шкіл, де процес спущено на гальма. Розрив між якісною та неякісною школою — величезний.
Це проблема як інфраструктурна, так і фінансова. Проєктів бракує, а потенційні приватні донори чи спеціалісти просто не мають інтересу туди йти.
— Також в одному з інтерв’ю ви зауважили, що перший рік навчання у вас іде на надолуження прогалин у знаннях. А скільки це коштує, якщо виміряти у фінансових показниках?
Точних розрахунків я не робив, але якщо оцінювати спрощено... Ми даємо великий обсяг англійської мови та проводимо додаткові заняття з математики. Це оплата праці викладачів, використання аудиторій, обслуговування укриттів тощо. Якщо говорити загалом, то залежно від програми навчання одного студента обходиться нам від 5 до 10 тисяч доларів на рік.
Оскільки перший курс пішов на закриття прогалин, то це, мабуть, п’ята частина від усіх цих витрат.
— Чи не бачите ви ризику в тому, що освіта повністю зосередиться в приватних вишах і ліцеях? Чи не настане занепад державних закладів?
Цинічно кажучи, це вже відбувається. Існує страх поглиблення соціальної нерівності, коли заможні люди інвестують в якісне навчання своїх дітей, а менш забезпечені не мають такої змоги. Проте де-факто ми давно живемо в цій реальності: батьки масово витрачають величезні кошти на репетиторів. Варто це просто визнати.
Саме через неефективність багатьох державних шкіл виникає потреба в репетиторах, і саме через проблеми з корупцією абітурієнти обирають приватні університети, сплачуючи за контракт. Якщо ж піти шляхом укрупнення шкіл і підвищення їхньої якості, це дасть змогу знизити рівень корупції, забезпечити ширший доступ до дійсно якісного навчання та зменшити фінансовий тягар репетиторства для родин.
«Коли видатні математики закликають зупинитися, з емоційної точки зору вони абсолютно праві»
— Що ви думаєте про заяву лауреатів премії Філдса, зокрема Марини В’язовської, щодо конфлікту між ШІ-компаніями та математикою? Вони зауважують: у гонитві за швидкими результатами штучного інтелекту ми втрачаємо суть доведень і якісну підготовку молоді.
Це красива й глибока заява. Вони — генії та найвидатніші математики світу. Суть їхньої тривоги відображає головний страх сучасності: передавши штучному інтелекту здатність когнітивно мислити й ухвалювати рішення, людство ризикує колективно отупіти. З одного боку, ми прагнемо використовувати ШІ як потужний інструмент для швидкого вирішення задач. З іншого — прагнемо зберегти когнітивні спроможності та контроль над технологією. Наразі ніхто не має чіткої відповіді, як діяти.
Світ функціонує за законами економіки, вигоди та геополітичної конкуренції. Великі корпорації й держави залучені в перегони: якщо Китай активно розвиває ШІ, США змушені рухатися ще швидше, часто проводячи безконтрольні експерименти. І коли видатні математики закликають зупинитися, видихнути та зберегти людський контроль, з емоційної точки зору вони абсолютно праві.
Втім, практично це виглядає досить наївно — зупинити процес не вдасться. Жорсткі важелі глобальної суперництва між США та Китаєм важать значно більше, ніж відритий лист двох десятків геніїв. Суспільство й наукова спільнота прочитають цю заяву, віддадуть належне авторам і продовжать працювати в Стенфорді чи Кембриджі. Це важливий і цінний сигнал, проте сам перебіг подій він не змінить.
— А на вашу думку, потрібно зупинятися?
У мене така наївна думка: я за все хороше. Навчання та розвиток ШІ треба продовжувати, але суворо дотримуючись двох фундаментальних принципів — безпеки та збереження когнітивних спроможностей людини, аби суспільство не втрачало здатність мислити.
Якщо розробники спроможні гарантувати дотримання цих принципів — жодних проблем немає. Але якщо виникають обґрунтовані підозри, що технологія виходить із-під контролю чи шкодить когнітивному розвитку людства, тоді, імовірно, варто залучити державні важелі: урядове регулювання, аудит та обмеження. Нині я не відчуваю жодної небезпеки від ШІ.
— Математикиня Марина В’язовська є членкинею вашої Наглядової ради. Чи впливає вона на навчальні програми та внутрішні принципи університету? Можете навести конкретний приклад?
Марина Вʼязовська регулярно бере активну участь у процесах вишу, а не просто виступає публічним символом. По-перше, вона разом із нашою деканкою та командою математиків особисто розробляла курикулум для нашої магістратури з математики.
По-друге, пані Марина входить до складу нашого комітету з найму викладачів. Ми проводимо міжнародний Open Call, збираємо резюме кандидатів, після чого вона детально вивчає їхні профайли, бере участь у співбесідах, ставить питання, голосує за чи проти зарахування фахівця до штату. Тож це безпосереднє операційне залучення.
— Чи різняться у вас підходи до використання ШІ, наприклад, на першому курсі та в магістратурі з математики?
Політика в нас єдина, і її суть — це постійний експеримент. Роботодавці чітко декларують: «Ми наймаємо фахівців за умови, що вони вміють працювати з ШІ-агентами». Для нас як університету це сигнал: ми зобов’язані інтегрувати штучний інтелект у навчальний процес, пояснювати принципи роботи агентів, розбирати етику використання та аналізувати глобальні виклики.
Застосування ШІ в аудиторіях дозволено, але регулюється децентралізовано — на рівні кожного окремого викладача. Усі деталі прописуються в силабусі конкретного курсу.
Наприклад, я викладаю соціологію — розповідаю про Макса Вебера, Еміля Дюркгейма та класичну соціальну теорію. При цьому абсолютно всі домашні завдання моїх студентів пов’язані із ШІ, а фінальні проєкти передбачають захист практичних напрацювань.
Це робиться для того, щоб студенти жили й навчалися в сучасному контексті: з одного боку — осмислювали класичну теорію, з іншого — вміли власноруч зібрати дані, побудувати кореляційну таблицю, проінтерпретувати її за допомогою нових інструментів і бути готовими до вимог реального ринку праці.
— Ринок праці зараз складний: тривають скорочення, новачкам важко влаштуватися. Де осідають ваші випускники технічних спеціальностей — математики, програмісти, інженери?
Ми поки що не відчули цієї кризи в повній мірі, адже KSE — відносно молодий виш із невеликими обсягами випусків. Крім того, сучасний ринок працює так, що студенти практично не чекають диплома: майже всі вони починають працювати з другого курсу.
Навіть маючи суто технічний бекграунд, чимало студентів обирають продуктові IT-компанії, наприклад Genesis, де вони працюють інтернами, технічними фахівцями або менеджерами. Також маємо окрему когорту у сфері кібербезпеки та фінансовому секторі — багатьох залучають НБУ, Райффайзен Банк та інші банківські установи. Це, мабуть, дві найголовніші категорії роботодавців для наших технарів. А за кордоном — SimCorp, World Bank Group, McKinsey та EBRD.
— Чи є у вас статистика, скільки випускників заснували власні компанії чи де саме вони працюють? Чи відстежуєте ви їхній шлях?
Так, ми системно трекаємо кар’єру випускників. По понад 70% з 1 157 випускників
Дві третини людей концентруються у чотирьох сферах: Finance & Fintech (21%), Technology & IT (16%), Consulting (15%) та Education (15%).
— В одному з інтерв’ю ви зауважували, що інженерія стала новим IT, а кількість заяв на робототехніку зросла вдвічі. Тож цікаво, скільки людей уже працюють в R&D оборонних компаній?
Точний відсоток сказати важко, адже ця сфера суворо засекречена. Наприклад, у нас нещодавно проходила зустріч випускників, і там лунали самопрезентації на кшталт: «Добрий день, мене звати В’ячеслав, і я не можу називати свою компанію».
— Якби ви могли відкрити лабораторію вже завтра, що б це було?
Скажу навіть три. По-перше, попри нашу іронію, штучний інтелект — це критично важливо. Аби осмислювати ШІ, потрібні науковці, які фундаментально досліджують його застосування. Якби я мав великий ресурс, я б точно створив лабораторію ШІ.
Другий напрям — щось максимально фізичне й прикладне. Наші колеги-мікроелектронники мріють про розробки в сфері радарів та антентних систем. Для України це зараз життєво необхідні технології.
А третє — мабуть, наймасштабніше — це біологія та охорона здоров’я. Людство завжди прагнутиме виживати й покращувати якість життя: довголіття, когнітивне здоров’я, пам’ять, регенерація клітин. Це надважливий вектор.
— Говорячи про чипи: як ви вважаєте, чи є в України перспектива відкрити власне виробництво, як це колись анонсувало Мінцифри?
Мені здається, це показовий приклад. Я багато говорив про ринкові механізми, і зараз такого ринку в нас просто немає. Хоча чипи потрібні всім, навіть європейські країни не виробляють їх у таких обсягах, як Азія чи США. Для України це надзвичайно дорого, і внутрішнього ринку для окупності недостатньо: бракує масштабних виробництв та необхідної кількості інженерів.
Існує безліч стримуючих факторів. Проте, на мій погляд, це питання вже лежить у площині стратегії національного виживання: навіть якщо це економічно невигідно й ринок відсутній, робити це необхідно. Було б чудово, якби з’явилася державна політика або меценат, який би сказав: «Ніхто в це не вірить, немає часу й ресурсів, але я збудую цей завод». І через 50 років суспільство висловлювало б такій людині величезну вдячність.
— Ви раніше зауважували, що поляризація в Україні — це оптична ілюзія. Чому ви так вважаєте і чи працює цей висновок, наприклад, для IT-спільноти? Адже напруга між тими, хто виїхав і залишився, чи тими, хто у війську і в тилу, усе ж відчувається.
Про це можна говорити годину. Тут я виступаю вже як соціолог, адже поляризація — це класичний напрям моїх досліджень.
По-перше, варто зазначити часовий контекст. Понад два роки тому, коли ми робили й публікували відповідні дослідження, ми справді не бачили ознак поляризації в українському суспільстві. Проте соціологія — це як вимірювання температури: якщо два роки тому вона була в нормі, це не гарантує відсутності гарячки сьогодні. Дослідження потребують часу й ресурсів, і мені б дуже хотілося зробити нові виміри, адже ситуація могла змінитися.
По-друге, що таке поляризація з погляду науки? Це не просто токсичність чи суперечки у Threads і Facebook. Поляризація виникає тоді, коли групи людей починають ставитися одна до одної настільки ворожо, що повністю припиняють взаємодію, а розрив фіксується на рівні інституцій. Приклад — США з їхнім чітким поділом на демократів і республіканців, або країни Європи, де між мігрантами й місцевими існує прірва на рівні житла, роботи та оподаткування.
В Україні емоційний фон може бути важким, люди можуть сваритися чи скептично ставитися до інших груп, але водночас вони продовжують жити поруч, віддавати дітей до одних дитсадків і разом донатити на армію. У нас поки немає політичних партій чи інституцій, які б системно й глибоко розколювали суспільство.
Тому я формулюю обережно: раніше ми поляризації не фіксували, але це не означає, що вона не може виникнути із часом.
— І наостанок — запитання щодо тривог у Києві, які тривають тижнями. Якщо така ситуація зберігатиметься й надалі, чи вплине це на бажання вчитися та на процеси в університеті? Чи розглядаєте ви якісь сценарії — можливо, переїзд на захід України чи перехід в онлайн?
Тут так само, як і з поляризацією: якщо минулого року все працювало добре, це не означає, що так буде завжди. Ми готуємося до будь-якого розвитку подій. Безпекова ситуація може змінюватися, людям може ставати просто страшно приходити до вишу — ми обговорюємо абсолютно всі ризики.
Ми дуже не любимо онлайн-формат, але як крайній захід розглядаємо й його. Маємо детальні плани «Б», «В» і «Г»: щодо можливого релокейту, організації дистанційного навчання тощо. Я не можу розголошувати всі деталі публічно — по-перше, щоб не сіяти паніку серед студентів, по-друге, із міркувань безпеки. Проте на рівні внутрішніх регламентів, алгоритмів та керівництва всі сценарії повністю пропрацьовані.
Поки що ми залишаємося в Києві, максимально працюємо тут. Якщо концептуально говорити про можливість переїзду з столиці — такий план на папері існує, але ми відтягуватимемо цей крок до останнього.
