У 92 роки розробляє ракети. Історія українського інженера, який має понад 60 винаходів
Григорію Михайловичу — 92. Він займається ракетобудуванням з
В інтерв’ю DOU Григорій Михайлович розповів про свій кар’єрний шлях, винаходи й чим займається зараз. На прохання героя ми публікуємо його історію анонімно, імʼя змінене.
Спочатку працював на шахті. «Думаю: „А навіщо мені таке життя? Це не для мене“»
— Григорію Михайловичу, як ви зацікавились технікою?
Я народився у 1934 році. Технікою зацікавився завдяки вітчиму. Він був самоуком, але добре знав електротехніку. У
Під час радянсько-німецької війни ми були в евакуації. Тому вийшло так, що я, можна сказати, переросток. Школу закінчив тільки тоді, коли ми повернулися в Україну. Після 7 класів я пішов навчатися до Дніпропетровського гірничого технікуму на спеціальність «гірничий електромеханік». А після навчання мене скерували на Донбас відбудовувати шахти. Мені було всього дев’ятнадцять, але оскільки кадрів бракувало, а я був старшим за інших, мене призначили помічником головного механіка.
Григорій Михайлович показує архівні креслення
Головний механік чомусь боявся спускатись до шахти, завжди мене посилав. А я із задоволенням, мені ж цікаво: усі ці насоси, обладнання. І я добре опанував техніку. Але на шахтах яке життя? Людина відпрацювала
Павлоградський хімічний завод: «У мене хороша фантазія, велика кількість ідей, тож я почав висувати різні пропозиції»
— Де ви працювали після цього?
Відслужив в армії три роки, повернувся. І звернув увагу на військово-цивільний завод — Павлоградський хімічний. У мене на той час уже була висока інженерно-технічна посада. Прийшов до них, а мені кажуть: «У нас немає для вас вакансій. Підете слюсарем-електриком?» — «Піду. А що! Працювати треба, чого дурня валяти?» А коли я прийшов в електромaйстерню, начальник сказав: «У вас є диплом, досвід роботи. Будете у мене заступником».
Так я попрацював пів року, а потім на заводі організували спеціалізоване конструкторсько-технологічне бюро (СКТБ) з розробки нових машин і автоматизації вибухонебезпечних операцій. І мене прийняли туди техніком-конструктором.
— Щоб отримувати підвищення, вам потрібна була вища освіта?
Я тільки-но приїхав із армії, одразу вирішив, що треба далі вчитися, хай і на заочному. Подався до Харківського політехнічного інституту. Причому там цікаво було. В мене були пільги, бо я мав стаж і відслужив в армії. Я ще підмовив кількох людей вступати разом. З’їздив до Харкова, взяв відкріпний талон і кажу: «Ми в Дніпропетровську складемо іспити й вам надішлемо». Усі добре знали техніку, працювали на інженерних посадах, тож склали непогано, відправили результати. А тут приходить відповідь, що нас не прийняли, бо документи прийшли вже після встановленого терміну, хоча помилка була з їхнього боку.
Я дуже образився. Написав у «Комсомольську правду». Такий ажіотаж був! Наказали їм нас прийняти. Коли я приїхав до Харкова, мені сказали: «А ми вас усе одно відрахуємо!» У результаті я там не навчався, а перевівся до Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту. Отримав диплом на початку
— А як розвивалася ваша кар’єра на заводі?
Через
В нас був хороший керівник конструкторсько-технологічного бюро. Він навчався в Німеччині, захистився під час війни, був технологом кількох заводів. Я взяв його за приклад. З техніки я багато чого навчився на шахті: підйомний транспорт, вентиляційні цехи. А в цьому конструкторському бюро був широкий спектр завдань із механізації і автоматизації, причому в умовах вибухо-пожежонебезпечних операцій. У мене хороша фантазія, велика кількість ідей, тож я почав висувати різні пропозиції. Пам’ятаю, коли я ще не закінчив інститут, начальницею конструкторської групи призначили жінку з дипломом інженера. Вона каже: «Григорієм я не можу командувати. Він усе знає краще за інших». І з начальником відділу я теж завжди сперечався.
Книга до
Зайнявся ракетобудуванням: «У моїй команді було 150 людей»
— Як ви зайнялися твердопаливними ракетами?
Наприкінці
Тільки в нас у Павлограді три інститути розробляли свої регламенти і рецептури. Інститути конкурували, тому що це були великі гроші. Наприклад, щоб зробити одну триступеневу міжконтинентальну ракету, давали п’ять мільйонів карбованців. Один долар дорівнював п’яти карбованцям — за таким курсом рахували, коли відправляли нас у відрядження за кордон.
Я об’їздив різні підприємства, інститути, подивився... Й організував науково-дослідну лабораторію. Спочатку вона входила до спеціалізованого конструкторсько-технологічного бюро, а потім її виокремили. У моїй команді було 150 людей.
У той час як було: завод робить партію ракет —
І тут у них скінчилася сировина з Німеччини, вони почали брати свій оксид заліза. Не виходить.
Брак ішов два або три місяці — більш ніж 20 мільйонів збитків
А цикл виготовлення одного заряду — майже місяць. Шість компонентів поєднують у змішувачі, потім виливають це у виливницю, процес вулканізації або затвердіння триває близько двох тижнів. Коли цей заряд виходить, відрізають від нього диск. І за зразком визначають комплекс фізико-механічних, вибухових та інших параметрів.
Я подивився літературу, знайшов, що американський інженер на прізвище Геррінгтон визначав швидкість горіння за не затверділою масою. Думаю: «А чому б теж не визначати за сирою масою на ранній стадії?» І зробив пристосування. Паливо замішують; воно стає як пластилін чи тісто. Потім його зливають через горловину у виливницю для затвердіння. Я поставив у цю горловину щось на зразок патронташа у кавказців. І коли маса наливалася, я відразу забирав її в лабораторію й визначав швидкість горіння й інші параметри. У Союзі це було вперше, на ВДНГ мені дали за винахід п’ять медалей (у нас була закрита тематика). Нещодавно я передав ескізи в компанію, де зараз працюю, щоб у них усе це було.
Був ще такий випадок. У 1959 році наш завод зазнав збитків на два мільйони через брак на стадії змішування. Інститут, який розробляв паливо, в результаті повернув нам гроші. Але вийшло ось що. У головному регламенті, який вони розсилали, було дозування компонентів. І вони там прописали 0,5% оксиду заліза. Я написав раціоналізаторську пропозицію, що можна цю кількість збільшити до 0,8% або 1%, й одразу зміниться параметр швидкості горіння. Це спрацювало — перестали робити брак.
Цікаво, що деякий час до цього їхня рецептура працювала. Тоді був ажіотаж, підключили Академію наук, вони нам кажуть: «У вас вода погана». Перевірили воду — все в порядку. Незрозуміло, чому раніше була потрібна швидкість горіння, а потім стала нижчою за допустиму межу. Розібралися тільки років за п’ять. Виявляється, в них були чорні труби з простого заліза. Якась частинка від цих чорних труб потрапляла в сировину, яка нам надходила. Це й компенсувало нестачу. А потім вони замінили їх на нержавіючі труби, й ми отримали брак.
«Своїм співробітникам я пробивав найвищі зарплати»
— Чим ще займалась ваша лабораторія?
Ми придумали робити так званий «передовий зразок». Брали всю сировину, робили маленький заряд й одразу за сирою масою визначали, придатний чи ні. Це була цінна робота, яка потім стала державним стандартом. Нам дали за це нагороди.
Виходило так, що моя лабораторія завантажувалася роботами заводу всього 10 днів, коли треба було здавати продукцію в армію. А що робити людям решту часу? Я почав шукати договори в інших інститутах. У деяких були хороші ідеї, але вони не могли їх втілити: не було обладнання або заважала конкуренція. А в нас були широкі можливості експериментального дослідження. До мене почали звертатися, укладали договори через бухгалтерію заводу. Ми робили роботу, потім її патентували.
— Як ще ви дбали про свою команду?
Треба було знайти людей, побудувати цехи, ціле селище: будинки, кінотеатри тощо. Я набрав людей із борошномельного інституту, їх треба було вчити, адже вони нічого не тямили у пороховій ракетній техніці. Шукав здібних, нездібних відсіював.
Своїм співробітникам я пробивав найвищі зарплати за тарифною сіткою. Думав: «Вони гідні отримувати максимум». Тож я писав накази. Наприклад, був інженером, лаборантом — призначаю старшим інженером, старшим лаборантом. Але відділ праці ці зарплати спочатку не пропускав. Досі не розумію, чому в радянській системі різні начальники завжди економили. Думаю: «Та що ж таке!» Йду до директора. А в нього було таке право: якщо хтось не згоден, він ставить другий підпис — і воно проходить. З директором у мене завжди були нормальні стосунки. Так я зробив, щоб у мене в лабораторії всі отримували максимум.
— Тобто ви могли «заходити у будь-які двері»?
Я так і робив. Наприклад, коли в інституті треба було захищати дипломний проєкт, я хотів написати про те, чим займаюся. Сказав науковому керівнику: «У мене на заводі працює цілий цех. Я напишу дипломний проєкт про обладнання, яке ми самі розробляли і впроваджували в спеціалізованому конструкторському бюро». — «Я сам не можу таке вирішувати, підіть до ректора». Я й пішов; дозволили. Пам’ятаю, начальники мені дорікали: «Навіщо ти поперся до міністра чи заступника міністра? Ти у нас дозвіл питав?» Але якщо мені треба було, я йшов.
Понад 60 винаходів: «Дивлюся американські журнали — наші винаходи вже там»
— У вас є багато розробок з утилізації вибухових речовин екологічними методами...
Так. Ми співпрацювали з НАТО. Вони нам надсилали боєприпаси, а ми їх розряджали, виплавляли тротил та інші речовини і переводили їх у народне господарство.
Взагалі я заглибився у багато галузей, не тільки ракетні, а й цивільні. Читав журнали «Наука і техніка», «Хімія і життя», «Винахідник і раціоналізатор», де люди друкували статті про проблеми на їхніх підприємствах. У якийсь момент я подумав: «У нас же величезна кількість розробок у ракетній техніці за всіма напрямами: вогневим, матеріалознавством, гідравлікою. Чому б не використати їх в інших сферах?» І ось я їхав на підприємство або писав керівникам: «Ми можемо розв’язати вашу проблему». Пропонував їм поставити обладнання, виготовлене на «Південмаші». Тому що коли там зняли завдання з виробництва ракет, вони сиділи без роботи.
Програма утилізації вибухових речовин. Фото з книги «Павлоградський хімічний завод»
Наприклад, Дніпродзержинський завод, який, на жаль, розвалився. У них був великий комбінат із випуску азотної кислоти. У тому числі вони робили нам ракетне паливо (за закритою тематикою). На них працювали
— У вас більше ніж 60 винаходів, так?
Так, я був дуже винахідливим. В мене є й сучасні, і навіть закордонні патенти. Коли ми в Союзі робили винахід, то надсилали опис до Москви, щоб вони нам видали авторське свідоцтво. Й ось деякий час нам відмовляли: «У вас пропозиція подана у вигляді технічної ідеї». А потім я дивлюся американські та ще якісь іноземні реферативні журнали — наші винаходи вже там. Причому навіть із нашими помилками: ми їх потім тут виправили, а вони так і надрукували. Як потім виявилося, у Москві був шпигун, який за гроші пересилав інформацію за кордон.
Ще я написав багато статей. У 1971 році захистив дисертацію. Вийшло цікаво: я їхав у поїзді й познайомився з Миколою Михайловичем Бєляєвим, який потім став деканом фізико-математичного факультету Дніпропетровського державного університету. Він збирав навколо себе видатних інженерів і мені запропонував: «Я створю свою школу. Григорію Михайловичу, давайте я вам допоможу написати дисертацію». Так я почав описувати нові види палива, кращі за ті, що розробляли інститути. Тому що, коли ви робите щось на практиці, то бачите, які недоліки закладені вже на етапі розробки. Причому я писав публікації сам, а додавав у співавтори деяких викладачів, керівництво заводу тощо.
Робота в Fire Point: «Мене знайшли за публікаціями»
— У вас була перерва між останньою роботою та Fire Point?
Не було. Я досі на пенсію не пішов.
— Як ви почали співпрацювати з Fire Point?
Мене знайшли за публікаціями. Я вже давно працюю з фізикотехнічним факультетом. Хлопці приїжджали й до нас на завод, ми з ними укладали договори та на практиці підтверджували їхні теорії. Тож усі статті, які я пишу, відправляю їм. А в них зв’язки з Ізраїлем, Італією, тож наші публікації друкують там.
Компанія Fire Point спочатку запросила до себе Володимира Івановича Кукушкіна, який є більш публічним. Ми з ним давно співпрацюємо, я допомагав йому з докторською дисертацією. Компанія шукала людей, які є носіями технологій у ракетобудуванні. Мене побачили серед авторів публікацій, а потім зв’язалися через Кукушкіна. Він мені зателефонував: «До тебе приїдуть хлопці, ти їх не жени. Вони хочуть запропонувати роботу. Ти їм потрібен» Це було у 2024 році, ось уже два роки ми працюємо.
— Ви працюєте з R&D-департаментом Fire Point. Якими задачами займаєтеся?
Я володію технологією виготовлення ракет і ракетних двигунів. Тож беру участь у проєктах, повʼязаних із конструюванням твердопаливних двигунів, розробкою рецептур сумішей для заливки двигунів. Займаюся розрахунками, надаю консультації конструкторам і технологам.
Завод, на якому я раніше працював, добре заробляв на вибухових матеріалах для будівництва тунелів, метро, підземних вибухів. Ми поставляли продукцію в Югославію та інші країни. Я розробив нову вибухівку, найдешевшу на той час. І ось зараз її теж впровадив.
— Ви також навчаєте молодих спеціалістів?
Так, я передаю свій досвід. Розповідаю, що головне — навчатися у природи, вивчати історію, винаходи цивілізації. І важливо все робити в експерименті: перевірили — підтверджуємо. І сам я теж багато чого вчуся у молодих.
До речі, Кукушкін працював ще й викладачем. І якось він мені каже: «Григорію Михайловичу, я їду у відрядження, почитай за мене лекції». Я вів заняття. Потім ми вдвох їздили до Київського авіаційного інституту читати лекції. Вони ще нас попросили: «Ось ви запускаєте свої ракети в космос. Ми хочемо вивчити вплив електромагнітного поля Землі, використати його для управління ракетою, щоб вона змінювала свій курс за рисканням». І дали нам десяток своїх пристроїв.
І це, до речі, перспективний напрям. Японія виділила 2 мільярди доларів, щоб їй поставляли ракети-носії, які проводитимуть експерименти в космосі. Вони виносять невеликий пристрій, типу маленької лабораторії з новими технологіями (ліками, сплавами тощо). Проводять різні тести, маніпуляції й отримують абсолютно нові результати в умовах невагомості.
Я теж запропонував Fire Point звернути увагу на цей напрям: «Так, зараз війна, ми робимо необхідну продукцію: боєприпаси, ракети тощо. Але ж війна скінчиться, далі потрібно робити ракети-носії. Буде попит — і будуть гроші». Я подивився вимоги до них і розробив триступеневу ракету, яка може виносити на першу космічну траєкторію. Вона буде на паливі, яке ми використовували раніше. І ця ракета вийшла ефективнішою за ті, що є зараз. Компанія вже починає її освоювати.
Про мотивацію та мрії: «Я завжди був допитливим і наполегливим»
— Як вам вдається зберігати таку активність у 92 роки?
Усе залежить від мозку. Я завжди був допитливим і наполегливим. До речі, досі малюю. Ось я їздив до Угорщини, фотографував там озеро Балатон, а потім малював картини за знімками.
— А що вас мотивує далі працювати?
У мене така філософія: ми живемо в суспільстві, треба йому «платити», а отже, поліпшувати якість життя. І суспільство теж відплатить тобі. В мене українське прізвище. Мій рід по батькові з гетьманської гвардії. Мені важливо, щоб люди в Україні жили добре.
— Як ви думаєте, що потрібно робити, щоб було більше молодих інженерів?
Відновити хоча б те, що втрачено. Ми такі гроші завжди мали з продажу добрив, селітри, карбаміду, металургії! Україна була на другому місці в СРСР за виробництвом сталі, чавуну та іншого. Інститут матеріалознавства, Інститут Патона... Будували танки, мости. Багато українських науковців увійшли до плеяди людської гідності.
— Як би вам хотілося, щоб розвивалася українська оборонна промисловість?
Усе-таки в Україні зараз набагато краще порівняно з Європою. Європа — це музей; старі покоління обставили його, звісно, своїми розробками, досягненнями та всім іншим.
Але нам треба відновити те, що було. Нам цього вистачало. Павлоградський завод постачав продукцію, і не тільки військового призначення, у вісім країн. Наприклад, можна робити вибухівку, яку використовували на тому ж криворізькому Південному гірничо-збагачувальному комбінаті; вони в нас купували заряди. Але завод у Павлограді росіяни розбили. Якщо створити таке виробництво, це хороші гроші для суспільства, для народу.
