«Бути звільненим легше, ніж скорочувати людей». Остап Коркуна про виклики бігтеху, українців у Долині та власний дефтек-стартап NeoLens

Львів’янин Остап Коркуна у 2009 році поїхав працювати у Facebook. У компанії провів майже дев’ять років, будуючи інфраструктуру з нуля, коли ще не існувало навіть хмарних провайдерів. У 2014 році, коли почалась війна, Остап співзаснував благодійну організацію Nova Ukraine, яка дотепер займається гуманітарною допомогою Україні.

До 2024 року він працював директором інженерного напрямку в People.ai — українському стартапі, що згодом став єдинорогом у Кремнієвій долині. Компанію створив підприємець Олег Рогинський, який торік заснував deftech-компанію UFORCE, найвідомішим продуктом якої є морські дрони Magura. Рік тому разом із колишнім американським військовим Остап Коркуна заснував стартап NeoLens — ШІ-асистент для ремонту військової техніки.

Про те, як олімпіади відкрили йому шлях до Кремнієвої долини, яких людей шукає в команду свого стартапу й чому не приєднався до UFORCE (хоча такі розмови велися), Остап Коркуна розповідає в інтерв’ю DOU.

Остап на міжнародній виставці дронів у Данії

«Не виділяю окрему школу українських інженерів». Чим українські розробники відрізняються від американських

— Остапе, у 2009 році ви приїхали до Каліфорнії на запрошення компанії Facebook. Яким був технологічний ландшафт того часу?

Я був у когорті перших інженерів, яких Facebook найняв з-за кордону. Просто зі Львова прилетів у Пало-Альто (місто, де натоді базувалась штабквартира компанії — ред.). У Каліфорнії немає відчуття, ніби ти чужий. У топкомпаніях працює багато місцевих, але також тут завжди збирали таланти по світу. Усе залежить від того, як добре виконуєш свою роботу, а не від того, звідки ти.

Я пропрацював у Facebook майже дев’ять років: як інженер, потім як техлід. Спершу займався розробкою інфраструктурних систем. Коли я починав, ще не було ні AWS, ні хмарних провайдерів як таких. Кожна велика інфраструктурна система писалася з нуля всередині компанії.

Ми з командою писали системи, які зараз доступні у готовому вигляді в хмарі, а тоді їх треба було створювати з нуля. Це системи, які дозволяли всім сервісам працювати на тисячах серверів у датацентрах по всій країні, а згодом уже не тільки в США. Це надзвичайно цікава робота з інженерної точки зору. І, напевно, саме цей досвід залишається назавжди — через складність задач і через людей, з якими ти працюєш.

Facebook завжди збирав топінженерів, тож навколо були люди, у яких можна вчитися. Наприклад, ми стартували в одній когорті з Джеєм Паріхом, який тепер віцепрезидент Microsoft, і Андрієм Александреску, одним із піонерів С++ і творцем мови D. І це допомагає й зараз. Ті, хто починали інженерами разом зі мною, сьогодні обіймають керівні посади: хтось CТO, хтось на інших топпозиціях у великих компаніях. Це чудова мережа контактів і неймовірний досвід.

Світовий фінал ICPC у 2008 році

У мене досі зберігається давнє гасло компанії на постері з тих часів, коли я прийшов у Facebook: Move fast and break things. Зараз такої цінності в компанії немає, бо вона стала корпорацією. Коли я прийшов, у компанії працювало близько чотирьох сотень людей. Коли йшов, було вже 30 тисяч. А зараз, напевно, понад сотні тисяч.

Ця робота стала ключовою частиною моєї кар’єри. Мій підхід і моя філософія — намагатися, щоб кожен наступний крок спирався на фундамент, побудований попереднім досвідом.

У Facebook я потрапив завдяки тому, що ще студентом займався олімпіадами з програмування

Саме це дозволило компанії мене помітити, й завдяки цьому я зміг показати свої вміння та досить просто пройти інтерв’ю. Коли я їхав у Facebook, в Україні цим сервісом майже не користувалися. Ніхто не знав, чи компанія взагалі виживе. Був Google, і здавалося, що він буде завжди.

У фінансовому плані Facebook теж мені багато дав. Але за дев’ять років я, напевно, взяв усе, що міг узяти, і пішов шукати шлях далі.

Facebook, 2012 рік

— Як почуваються українці у Кремнієвій долині?

Колись вважалося, що існує сильна українська (чи, як дехто казав, радянська) наукова школа. Але хочеться бути прагматиком і реалістом. По-перше, я вважаю, що в кінцевому результаті все залежить від результатів і досягнень людини. Навіть у не дуже сприятливому оточенні людина може вирости в крутого спеціаліста, і навпаки.

Українська освіта загалом фокусується на точних науках. Пригадую, коли я виростав, була можливість глибоко вивчати математику, чим я й займався. Це означало перспективу стати науковцем. Але якщо згадати моє навчання в школі і в університеті, то всі практичні навички я отримав з власної ініціативи.

Ти не виходив з університету готовим спеціалістом: ні для західних компаній, ні для українських

Принаймні так було, коли я вчився. Тоді практично всі компанії працювали в аутсорсі, і кожна аутсорс-компанія мала власні курси підготовки для людей після університету чи під час навчання.

Тому якщо порівняти українців із колегами з американських університетів, то останні мали набагато більше практичних навичок одразу після навчання. Коли я потрапив у Facebook, я навіть MacBook не бачив, а Linux хіба кілька разів. Доводилось розбиратися на ходу. І я бачив інженерів, які приходили з американських університетів: вони чудово орієнтувалися в консолі, мали практичні навички відразу. Мені доводилося наздоганяти й переганяти. Але це мене драйвило.

Люди вчаться в середовищі, і українське навчальне середовище більш заточене на академічні навички. У робочому середовищі аутсорс диктував свої особливості. І коли я вже сам наймав людей в People.ai, у мене були складнощі з тим, щоб знайти людей, які мислять продуктово.

2015 рік

— У чому причини?

Я не вважаю це недоліком самого спеціаліста. Важко навчитися продуктовому мисленню, якщо ти не працюєш над продуктами, бо просто не знаєш, які є задачі. На мою думку, одна з найважливіших речей у продуктовому підході — це ownership: ти відповідальний за продукт у межах своєї компетенції і поза нею. Тобто йдеться про відповідальність за те, що продукт працює.

Тоді я спілкувався з інженерами й питав про їхній досвід, про системи, з якими вони працювали. Я питав, як усе функціонувало в продакшні. А вони цього не знали, бо не мали доступу до того, що відбувається з їхнім кодом після того, як вони його написали і протестували локально.

Для мене це була величезна прірва: робота людини закінчується в момент, коли вона віддала код. На жаль, такі стосунки замовників із аутсорсом були не рідкістю: ви, мовляв, пишете код, а дані ми вам не даємо, тестуємо самі.

Людина каже: «Я написав код, закомітив — готово, задача закрита». Але це не так, поки ти не перевірив усе вручну. Навіть якщо зробив гарні юніт-тести, але не переконався, що це працює, задача не закрита.

«Запит на сеньйор-інженерів величезний, а запиту на джуніор-інженерів практично немає»

— Чи змінюється статус Кремнієвої долини зараз?

У Долині всі чули про захмарні зарплати, якими OpenAI чи Anthropic переманюють інженерів. Запит саме на сеньйор-інженерів величезний, а запиту на джуніор-інженерів практично немає. AI-агенти сьогодні чудово пишуть код на рівні джуніор-інженера, а то й вищому. Але добре ухвалювати продуктові й архітектурні рішення агенти ще не навчилися (і, мабуть, не скоро навчаться).

Ситуація на ринку цікава, бо неможливо вийти з університету й одразу стати сеньйором. А набиратися досвіду стає складніше. Тож одні люди нарозхват, їх неможливо найняти, а інші не можуть знайти роботу. І ті, і ті — інженери.

— Що вам дав досвід роботи в People.ai? Один із засновників компанії Олег Рогинський зараз виготовляє ударні дрони Magura, чи не запрошував він вас приєднатися?

Олег звʼязався зі мною, коли почав набирати команду. Напевно, це свідчить про те, що я добре виконував свою роботу в People.ai. Цей досвід кардинально відрізнявся від того, що був у Facebook. Там я пропрацював майже дев’ять років, а це вже чимало за мірками Кремнієвої долини. Трохи виснажився, бо в Facebook завжди було інтенсивно. Водночас хотів шукати, чим хочу займатися далі. Усвідомив, що не зрозумію цього, поки не звільнюся. Тож я пішов і взяв перерву на кілька місяців. У цей час я почав консультувати MacPaw в Україні. Йшлося не про інженерні питання — їхні інженери краще розв’язували реальні проблеми у своєму технологічному середовищі, ніж це робив би я зі своєї фейсбук-бульбашки з її інфраструктурою й технологіями.

Але я міг допомогти з організаційними та менеджерськими питаннями, міг застосувати свій досвід побудови сильних інженерних команд. І цей короткий досвід консультування показав мені, що я можу мати хороший вплив як лідер і як менеджер.

У якийсь момент у мені прокинувся синдром самозванця: я консультував людей із менеджменту, їм усе подобалося, але я розумів, що жодного дня офіційно не працював як людина, відповідальна за інших людей. Моєю відповідальністю завжди була технологія. Я вирішив здобути цей лідерський і менеджерський досвід, щоб впевнено говорити про це. Було кілька різних варіантів: від маленьких компаній до великих, включно з варіантом повернутись у Facebook уже як менеджер. Я обрав найменшу компанію з тих, що пропонували мені цю роль. Розумів: із найменшою компанією рос­тиму найшвидше. Так у 2019 році, ще до буму ШІ, я потрапив у People.ai. Я прийшов туди як інженер, але з розумінням, що згодом перейду в менеджерську роль.

Лютий 2022 року

Я розбудовував одну з команд, які займалися ШI-розробкою, і зрештою став директором інженерів, відповідальним за напрям ШІ. Це був для мене класний менеджерський досвід, далеко не простий, зокрема тому, що якраз на цей час припав ковід. Почалося багато лейофів, які зачепили і мою команду.

Доти я працював в індустрії, яка мала практично необмежену кількість грошей і наймала всіх, кого тільки можливо. А тут вдарила реальність, де потрібно було ухвалювати рішення: хто залишиться в компанії, а з ким доведеться попрощатися, щоб вона вижила. Мене скорочення не торкнулося. Але, чесно кажучи, самому бути звільненим було б легше, ніж прощатися з людьми, яких так важко було набирати.

Це був цінний досвід роботи для мене. Я побачив, як працює стартап: нехай на пізній його стадії, та все ж. Я був набагато більш залучений, ніж коли прийшов у Facebook, де займався суто інженерною роботою.

З Олегом ми спілкувалися, коли він заходив у UFORCE і хотів побудувати сильну команду. Але натоді я вже працював над власним стартапом, тож у нас не було розмови про перехід, і я не отримував від Олега офер. Але мені було зрозуміло, чому ми взагалі говорили. Можливо, якби ми поспілкувалися на кілька місяців раніше, то зараз я розмовляв би з вами вже як один із лідерів компанії UFORCE.

— Чи помічаєте тренд, що топові інженери переходять в оборонний сектор, здобувши у бігтеху досвід, який допомагає створювати мілітарі-стартапи?

Не можу сказати, що в США є такий тренд. Тут видима інша тенденція: всі інвестори зараз зацікавлені в defense tech. Тільки не всі розуміють, що з цим робити, бо індустрія специфічна, і сфокусованих саме на оборонці фондів не так багато. Але всі фонди дивляться в цей бік і намагаються зрозуміти, як отримати хорошу позицію та позитивний результат у сфері оборонних технологій.

Якщо дивитися з позиції України, зрозуміло, чому всі хочуть займатися оборонкою. Але тут такого немає. США не ведуть війну. І якщо взяти пересічного американця (навіть того, хто вболіває за Україну), то для нього така підтримка — ідеологічна, але розбудова військової індустрії не є принциповою.

Шлях до стартапу: як працювати над військовою розробкою зі США

— З яких потреб виникла ідея стартапу?

Я навчався на магістерській програмі MSx у Стенфорді — це інтенсивний однорічний MBA для людей на середині кар’єрного шляху. Там познайомився з Джеймсом Лео — американським військовим, що народився на Тайвані і виріс у США. Він навчався у 10 класі, коли сталася атака 11 вересня. Джеймс покинув школу і записався в армію під впливом тих подій. Воював в Іраку, а потім повернувся, працював якийсь час у розвідці, а потім перейшов у приватний сектор: едтех та фінтехкомпанії. Джеймс став співзасновником стартапу, саме йому належить ідея NeoLens.

Остап і Джеймс, засновники стартапу

Ідея ґрунтувалася на розумінні проблеми операторів і механіків на передовій, які працюють із різною технікою і не завжди мають достатньо знань зі специфічним обладнанням. Джеймс із власного досвіду розумів: проблема є і стає тільки більшою, оскільки кількість техніки на одну людину збільшується.

Як і те, що ця проблема особливо гостра в Україні, де величезний зоопарк іноземної техніки далеко не першої свіжості. Разом ми пішли на курс Lean Launchpad, відомий саме в Стенфорді і в кількох інших університетах.

Там ми почали працювати над NeoLens. Ми проінтерв’ювали більше сотні українських і американських військових і виявили, що проблема є і в тих, і в тих. Один військовий розповів, що його підрозділ отримав броньовану машину MaxxPRO, але ніхто не знає, як нею користуватися, як навіть світло ввімкнути. Знайшли мануали, але вони англійською. Для американського військового обладнання це по кілька томів, по тисячі сторінок кожен.

Спершу ми не знали, над яким саме обладнанням будемо працювати, тож говорили з усіма. Спілкувалися з механіком, який ремонтує гаубиці. Йому потрібно було поремонтувати БТР М-113. Інструкцій немає, потрібна допомога. У нас мануалів теж не було, але почали шукати. За 24 години ми зробили перший прототип NeоLens — чатбота, що міг працювати тільки з М-113. Ми відправили його тому механіку. Ця версія була далекою від ідеалу, але все ж допомогла людині.

Згодом пройшли курс Hacking for Defense — спільну програму Стенфорда і Пентагону. Для нас зробили виняток, бо зазвичай команди працюють над задачами, поставленими Пентагоном, а ми прийшли зі своєю. Це дало доступ до американських військових напряму.

Ми їздили до штабу Центрального командування США, куди так просто не потрапити

Паралельно ми думали, як це впроваджувати в Україні. Фокус був одразу на Україну, але з глобальним позиціонуванням: ми розв’язуємо задачу, яка існує не тільки в defense tech, а всюди, де оператори мусять працювати зі складним обладнанням і де воно є дорогим.

Перший серйозний асистент для ремонту зробили для Humvee. Ігор Сімутін, він же доктор Хамер — топовий фахівець із цих позашляховиків в Україні. Він офіцер у силах логістики ЗСУ і створив чат для координації механіків і операторів приблизно на тисячу людей. Додав туди й мене, і я побачив проблему, яку ми намагалися розв’язати: хтось питає, чи можна змішувати рідини, хтось — за що відповідає датчик, хтось скаржиться, що щось капає. Відповіді є в мануалах, але вони не завжди під рукою, плюс мовний бар’єр.

Ми досягли цілі, хоч і не повністю замінили чат. Є багато запитань, на які ШІ не відповість: де найкращий шиномонтаж, де купити певну запчастину тощо. Але коли йдеться про запити, на які є відповіді в інструкціях, то часто відповідають саме посиланням на NeoLens.

Застосунок можуть використовувати оператори будь-якої техніки: від важкої броньованої машини до НРК, дронів тощо. За рік ми пройшли довгий шлях. Почали з того, що взяли доступні на той момент рішення у Cloud, які дозволяють завантажувати документи і робити по них пошук. По суті, побудувати чатбот, у якому можна простою мовою ставити прості запити. Використовували Pinecone. Але коли дали рішення спеціалістам, вони почали вказувати на місця, де відповіді неправильні. Ми копнули трохи глибше, зрозуміли, що правильну інформацію ці готові рішення знаходили десь у половині випадків.

Фото продукту

Технічна документація виявилась надто складною для обробки мовними моделями — вони губили семантику. Наприклад, якщо в документі була таблиця чи блоксхема, модель не розуміла, що чого стосується. Розділи ділилися неправильно: половина інформації залишалася доступною, половина — губилася. Так ми зрозуміли, що потрібне інше рішення.

Ми почали будувати свою систему retrieval. Але процесинг документів спочатку робили на платформі LlamaParse. Друга версія працювала вже краще, бо ми багато чого тестували й змінювали. Це був перший повноцінний асистент для Humvee, і обробка документів для нього зайняла більше місяця. Все працювало добре, але погано масштабувалося: довго, багато ручної роботи.

Тому зараз у нас повністю свій пайплайн для обробки документів. Беремо технічні документи, які мають складну семантику, і перетворюємо їх у формат, який легко розуміють мовні моделі. Так ми не покладаємось на внутрішні знання мовних моделей, тому наше рішення не галюцинує. Воно може працювати як із великими, так і з малими моделями. І саме завдяки цьому ми можемо зробити так, щоб рішення працювало офлайн на пристрої.

І про швидкість: зараз обробка документа відбувається автоматично й займає буквально кілька годин.

Без сумніву, є обмеження, бо онлайн-версія завжди працює краще, ніж офлайн: більші моделі можуть опрацьовувати більший обсяг інформації, ми можемо дати їм більше контексту. Наприклад, працюємо ми з ППО. Документація до одного типу обладнання може складатися з багатьох документів, включно зі старими радянськими, складними схемами тощо. І щоб просто відповісти на питання, потрібно опрацювати чимало контексту.

Малі моделі мають обмежений контекст, їм гірше вдаються логічні висновки. До того ж, щоб повноцінно запускати малі моделі, потрібен графічний прискорювач (GPU). Оскільки робимо це на телефоні, треба, щоб він мав графічний акселератор.

У нас є кілька рівнів підтримки офлайн-режиму: перший — повноцінний офлайн, що працює так само, як онлайн-режим, тільки з меншою моделлю. Є обмежені версії, які можуть відповідати на менший спектр питань. Зараз більшість наших користувачів користується онлайн-рішенням: воно дає кращу якість відповідей, і ним просто користуватися, навіть не потрібно встановлювати додаток. Це веб-застосунок, який працює прямо в браузері телефону.

Але повного паритету між онлайном і офлайном не буде ніколи. Щоб взагалі розв’язувати цю проблему офлайн, потрібно обробляти документи саме так, як ми це робимо. Немає моделі, яка може обробити на телефоні складну 1000-сторінкову PDF-ку.

— Яка команда працює над стартапом? Чи не важко робити це з Каліфорнії і чи є інженери в Україні?

У нас невелика команда, менше десятка людей. Але це топові фахівці: як з України, так і з Кремнієвої долини. Хлопці, яких я найняв в Україні, є учасниками фіналу чемпіонату світу з алгоритмічного програмування. Я сам був на фіналі один раз, а вони обоє — двічі. У Долині теж є своя спільнота олімпіадників. І хоча здається, що українців у Долині багато, всі активні люди між собою знайомі. Це фахівці, здатні розв’язати задачу, з якою мало хто може впоратися. І мені приємно, що я маю задачі, якими можу зацікавити цих людей, бо це спеціалісти, яким нескладно знайти роботу.

Разом зі мною є п’ятеро інженерів. Один із них — у Каліфорнії, решта тих, хто працює над продуктом, перебувають в Україні. Також в Україні колишній військовий Володя Гера допомагає нам зв’язуватися з військовими, надає підтримку, коли в Каліфорнії ніч. Головний наш фокус зараз — на ШІ-розробку. Є ще кілька людей, які займаються просуванням продукту на ринок. Я і Джеймс поєднуємо всі ролі.

Звісно, складно працювати у різних країнах і часових зонах, але намагаємося робити це якомога ефективніше. Зараз ми шукаємо людину в Україні, яка володіє стартап-філософією (чужих проблем не буває) і візьме на себе бізнес-девелопмент і маркетинг/sales, зосередиться саме на роботі з українськими компаніями і партнерами. Поки що я багато роблю сам.

— Чи часто українці в Каліфорнії долучаються до військових розробок?

Попри те, що галузь розвивається, це не так просто. У США долучитися до цієї індустрії набагато складніше, особливо якщо йдеться про оборонні компанії, що працюють в Україні, оскільки є експортні обмеження. Створити суто дефенс-компанію і впроваджувати свої продукти в Україні складно через ITAR (International Traffic in Arms Regulations, американські правила міжнародного обігу зброї — ред.), які не дозволяють експортувати військові розробки.

Ми під них не підпадаємо, бо в нас софтверна платформа, яка не є суто оборонною розробкою. Ті, хто робить військові розробки (хардвер, дрони чи системи наведення), підпадають під експортний контроль.

Багато українських компаній усе-таки починають в Україні, а потім роблять дочірню компанію в США. У нас навпаки: моя американська компанія має дочірню компанію в Україні.

Крім того, період від розробки до впровадження в Україні дуже короткий, на відміну від США, де рішення ухвалюють вкрай повільно. Тож розвивати дефенс-компанію можуть собі дозволити тільки люди з величезною фінансовою подушкою: власною або від інвесторів. Треба мати запас ходу на роки вперед. Немає такого, як в Україні, де компанія виготовляє хороший дрон і відразу виходить на прибутковість.

На міжнародній виставці озброєнь Eurosatory 2026 у Франції

— Як налагоджена ваша робота з виробниками?

В українських виробників дронів і НРК, які виготовляють тисячі одиниць обладнання на місяць, гостро стоїть питання підтримки. І наше завдання тут — бути зручнішими і ефективнішими, ніж телефонні оператори.

Перші, з ким ми почали працювати, — це компанія Roboneers. Вони виробляють НРК, турелі та дрони-розвідники. Це обладнання, яке живе відносно довго (не як FPV-дрон, який летить в один бік і все), хоча б кілька місяців, навіть в умовах бойових дій. І це потрібно обслуговувати.

Коли ми почали спілкуватися, проблема стояла так: коли в людей виникає будь-яке питання, ніхто не читає мануали, навіть хороші. У них є інструкції, є відеоуроки і так далі. Але людям легше набрати когось із компанії, ніж розбиратися самому. Це дуже відволікає працівників компанії.

Ми починали повністю на ентузіазмі. Приєднувалися люди, які мене знали і допомагали розробляти продукт. Коли прототип перейшов до реального продукту, потрібно було вже наймати інженерів. Затрат потребували й інфраструктурні рішення. Ми залучили ангельські інвестиції і за рахунок цього капіталу змогли довести продукт до рівня, на якому він є зараз.

Тепер виходимо на шляхи монетизації. Моя ціль — щоб цей продукт мав сталу історію. Ми не прагнемо отримати в Україні прибуток, а хочемо, щоб продукт працював, поки він потрібен військовим. Тому співпраця з виробниками у нас комерційна. Кожному виробнику, з яким спілкуюся, я кажу: якщо ми економимо вам гроші й час, тоді має сенс, що ви за це платите. Але військові користуються розробкою безкоштовно.

— Ви робите ставку на стартап чи плануєте також поєднувати з роботою у бігтеху?

Не думаю, що можливо ефективно займатися і тим, і іншим. Я вже працював над двома проєктами одночасно. Це був складний досвід, коли після 2022 року додалося багато роботи pro bono в гуманітарному проєкті Nova Ukraine. Це займало мінімум десять годин щодня. При цьому в мене була повноцінна робота, команда у People.ai, продуктивність якої залежала також від мене.

І так я працював два роки: робочий день фактично не завершувався

Моя ціль — зробити стартап сталим зокрема й для себе, не тільки через закладену в нього місію. Тож не думаю, що вийде ще десь працювати. Я цього не хочу. Хочу, щоб проєкт став успішною компанією як в Україні, так і на глобальному ринку. А для цього потрібен фокус.

Для мене надзвичайно важливе те, що ми робимо в Україні. Але водночас мені хочеться, щоб цей проєкт був значно більшим. Ми всі хочемо, щоб війна закінчилася, щоб Україна перемогла. Тоді застосовувати NeoLens можна буде не тільки у військовій сфері і не тільки в Україні. Його цінність стає все більшою, враховуючи те, куди рухається світ.

— Чи не сумуєте за часом, коли працювали в бігтеху?

Геть немає на це часу. Те, чим я займаюся зараз, є хорошим випробуванням. Це складна технічна задача, і нелегко з цього зробити успішний бізнес, який житиме далі. Десь я відчуваю відповідальність: я зробив те, чим користуються тисячі людей, і вважаю, що якщо не докладу всіх зусиль, щоб ця компанія стала успішною й прибутковою, то підведу і цих людей також.

Робота в Facebook була чудовим досвідом, але кожен досвід цінний у свій час. Я не з тих людей, які сумують за тим, що було колись, навпаки, будую цікаві задачі для себе зараз.