«Ну який я захисник? Повоював два місяці, а тепер за компом сиджу». Java-розробник про «комплекс тилового самозванця» і службу прикордонників
Айтівець Олександр у 25 років мобілізувався у «Фенікс». Це безпілотний підрозділ Держприкордослужби, який водночас є частиною президентського проєкту «Лінія дронів» та угруповання Сил безпілотних систем. І посідає друге місце в рейтингу ефективності.
Олександр розпочав службу як пілот ударно-розвідувального БПЛА, а після поранення на Костянтинівському напрямку долучився до створення внутрішньої IT-системи, що допомагає планувати військові операції.
Ми поговорили з Олександром світчинг у військове IT, «комплекс тилового самозванця» і стереотипи про прикордонників.
Як я сподівався на IT-посаду, а опинився в лавах прикордонників
У 2021 році я закінчив магістратуру за спеціальністю «комп’ютерні науки» в Харківському національному економічному університеті імені Семена Кузнеця, з п’ятого курсу працював Java-розробником в EPAM.
Вирішив, що коли досягну віку мобілізації, ховатись не буду. Заздалегідь місце у війську собі не шукав, чомусь був упевнений, що з моїм досвідом мене будь-де радо візьмуть на IT-посаду. Це було, звісно, трохи наївно.
У 2024 році, за місяць до свого двадцятип’ятиріччя, я отримав повістку і вже на ранок після дня народження прибув у ТЦК. Пройшов ВЛК, де мене визнали придатним до служби у небойових підрозділах через проблеми зі спиною — сколіоз, а також остеохондроз шийного, грудного і поперекового відділів хребта.
Сказали, що наразі у війську я не потрібен, і відпустили додому
А в грудні 2024 року я випадково дізнався, що на пошті мене чекає нова, вже протермінована повістка — вона прийшла за моєю старою адресою в студентському гуртожитку. Я знов поїхав в ТЦК, сплатив штраф і пройшов ВЛК, яке цього разу визнало мене повністю придатним. Сперечатись не став — дещо через свою нерішучість, а дещо через докори сумління. З дитинства я на аматорському рівні займався спортом: ганяв у баскетбол, волейбол, футбол, навіть брав участь у регіональних змаганнях. Хвора спина цьому не заважала. Тож коли мене скерували у бойову бригаду, я змирився. Втім там від мене одразу відмовились і повернули в навчальний центр.
В лютому 2025 року я завершив БЗВП і на подальшому розподіленні познайомився з представником «Фенікса». Він шукав операторів БПЛА: незадовго до того «Фенікс» як один з найефективніших безпілотних підрозділів приєднався до президентського проєкту «Лінія дронів». Про дрони я нічого не знав, але вже так втомився від невизначеності, що наполегливо попросив мене взяти.
Прозрів аж тоді, коли розірвався артилерійський снаряд
На спеціалізованому курсі «Фенікса» для операторів БПЛА мене всього за місяць навчили літати на дроні, споряджати скиди і проводити аеророзвідку. Нові скіли я опанував напрочуд легко, особливо орієнтування на місцевості — можливо, тому, що свого часу захоплювався географією і мені навіть радили вступати на геодезиста. Обравши врешті IT, я й гадки не мав, що ті знання колись мені стануть у нагоді. Життя вміє дивувати.
Після навчання мене призначили на посаду інспектора прикордонної служби
Вперше на бойову позицію я вирушив без страху, ще не усвідомлюючи, що на мене чекає
Прозрів аж тоді, коли в декількох сотнях метрів попереду нашого пікапу впав і розірвався артилерійський снаряд. Якби ми їхали трохи швидше — мене і всього екіпажу вже б не було серед живих. Розуміння цього факту прийшло пізніше, а в той момент я дізнався, що таке бойовий адреналін. Щойно ми зупинились, я схопив важелезний генератор і, не розбираючи дороги, побіг в посадку з космічною швидкістю. Вже на місці, в умовно безпечному бліндажі, досвідчені побратими мене «заспокоїли», що в таких умовах доведеться працювати постійно, але до цього неминуче звикаєш.
В той виїзд пульт від дрона мені не довірили, я тільки спостерігав, як літають інші. Втім війна змушує вчитись неймовірно швидко, і невдовзі я вже сам заводив на позиції новачків, керуючи як ударними, так і розвідувальними екіпажами. Так тривало два місяці, доки поруч з нашим бліндажем не гепнулось щось важке і дуже неприємне.
У той день я відпочивав після нічної зміни. Мене розбудив побратим, який мав ось-ось розпочати денну аеророзвідку. Сказав, що неподалік щось підозріло голосно бахкає і піднімати зараз дрон, мабуть, не варто. Таке бувало й раніше, тож я порадив йому трохи почекати, поки стане спокійно.
Заплющив очі і подумав, як же заважає спати світло. Наступної миті світло згасло. Бліндаж був у диму.
Я закричав: «Тікаймо!»
Ми вискочили з бліндажа і побігли в сусідній, на щастя, до нього було близько 200 метрів. Коли адреналін відпустив, побачили, що в нас подерта одежа, а шкіра вкрита численними дивними саднами. Поки чекали на евакуацію, жартували, що схожі не на «нормальних» поранених військових, а на дітлахів, які невдало покатались на велосипедах.
На стабілізаційному пункті зʼясувалось, що нас посікло осколками. Тобто щось (ми досі не знаємо, що саме) прилетіло зовсім поруч, і вибухова хвиля увірвалась в бліндаж. Мені діагностували вибухову травму, множинні точкові вогнепальні осколкові сліпі поранення м’яких тканин обох стегон і попереку. Я постраждав менше, бо був загорнутий в спальник. Двом побратимам, які були зі мною, посікло ще й тулуб і руки.
Три тижні я був у шпиталі, на три дні з’їздив додому і повернувся на службу. Думав, що трохи відпочину і заступлю на бойові. Аж раптом дізнався, що в новостворений аналітичний відділ «Фенікса» шукають айтівця. Про всяк випадок подав резюме, а вже наступного дня мене викликали на співбесіду і подали на переведення.
Закриваю гештальт роботи в IT-офісі
У червні 2025 року «Фенікс», як і всі підрозділи-учасники «Лінії дронів», автоматично приєднали до угруповання Сил безпілотних систем. Треба було терміново привести до ладу звітність, яка на той момент існувала у вигляді таблиць в Excel та Google Sheets. На старті роботи нас було лише троє: я, дата-аналітик і керівник відділу — в IT-стартапі його посада б називалась Product Owner.
Сказати, що завдань було багато — це не сказати нічого. Одного разу до мене зайшов керівник, побачив, як я з насупленим обличчям розгрібаю черговий завал, сказав: «Ти такий суворий, ну прямо Старший Майор». Так в мене з’явився позивний. Це в нас внутрішній прикол тепер.
Коли приходить новенький, йому говорять: «З тобою хоче познайомитись Старший Майор»
Люди напружуються: «Як це — „старший“ майор? Це хто? Що йому від мене треба?». Потім бачать мене — без форми, невиспаного, зі скуйовдженим волоссям. Сміються. Я, до речі, не тільки не майор — в мене взагалі офіцерського звання немає.
Впродовж місяця я був єдиним розробником, потім в мене зʼявився напарник. Він забрав на себе фронтенд, а я зосередився на бекенді. Вдвох ми все одно не справлялись, і командування нам дозволило шукати «підкріплення» на джоб-бордах. Ми самі прописували і публікували вакансії, проводили співбесіди. Набрали близько десяти людей з досвідом від одного до двадцяти років.
У результаті менш ніж за рік ми фактично з нуля створили внутрішню ІТ-систему підрозділу. Це вже не просто інструмент для звітності, а розгалужена екосистема з централізованою базою даних, веб- та мобільними застосунками, інструментами аналітики.
Щодня через внутрішню ІТ-систему проходить інформація про800–1000 бойових місій БПЛА, НРК і РЕБ
Окрім команди розробки, де я продовжую працювати, з’явилась окрема команда для оброблення даних. І роботи в них, на щастя, вистачає.
Якщо торік наш підрозділ знищив трошки більше як 24 тисячі цілей живої сили і техніки, то від початку 2026 року вже маємо понад 31 тисячу підтверджених уражень. Внутрішній рекорд — мінус 109 окупантів за день. Приємно знати, що я теж причетний до таких результатів. Щодня я дивлюсь оновлення статистики і радію, як дитина.
До війни я працював тільки віддалено, тож зараз, можна сказати, закриваю гештальт роботи в IT-офісі. Шикувань та чергувань немає, ввечері всі йдуть «додому» на зйомне житло, дрескод відсутній — навіть не пам’ятаю, коли надягав форму.
За пілотуванням не сумую, бо нарешті займаюсь улюбленою справою. Але часто згадую Костянтинівку, де проводив вихідні між бойовими виїздами. Ще навесні 2025 року в місті вирувало життя, люди гуляли вулицями і так щиро сподівались на краще, що я й сам майже вірив, що війна сюди не дійде. Костянтинівка була моїм оазисом спокою, а росіяни його знищили і перетворили на руїни. Це важко прийняти.
Якщо ти ще й прикордонник — то, мабуть, і війни не бачив
Коли мені дякують за захист, у мене двоякі відчуття. Приємно, але водночас і трохи ніяково. Ну який я захисник? Так, повоював два місяці, а тепер за компом сиджу. Доводиться щоразу собі нагадувати, що моя робота була і є важливою. І розумію, що мій комплекс виник не на порожньому місці.
Це загальне упередження: якщо ти не в окопі, то ніби й несправжній військовий
А якщо ти ще й прикордонник — то, мабуть, і війни не бачив, охороняв контрольні пости на Закарпатті. Тим часом прикордонники з «Фенікса» прямо зараз воюють на Лиманському, Костянтинівському, Гуляйпільському та Добропільському напрямках.
І це лише один з понад 30 бойових підрозділів ДПСУ.
Іронічно, що знецінення тиловиків (уявних і реальних) дивним чином співіснує разом зі стигматизацією військових, що повернулись з передку. Мовляв, всі вони незворотно травмовані, а значить — агресивні і неадекватні. По-перше, це шкідливе узагальнення. По-друге, навіть якщо людина дійсно має важкий ПТСР — це не її провина. Нам потрібно якнайбільше програм з реабілітації.
Для мене є прикладом спортивна ветеранська ініціатива «Вільні Воїни», яку заснував в Одесі мій друг Арсен Рябошапко разом з побратимом Іллею Пилипенком. Там ветерани грають в гольф і баскетбол, займаються плаванням і стрільбою з лука, спілкуються, повертають собі смак життя. Після війни я б хотів долучитись до подібної спільноти.
Особисто мене військовий досвід загартував. Я подорослішав, навчився ухвалювати рішення, брати відповідальність і цінувати людей поруч. Нарешті освідчився коханій дівчині і з нетерпінням чекаю, коли вона стане моєю дружиною. Став сміливим і впевненим: все можна змінити, доки ти живий.
