Переїхати з Києва і завести 60 коней. Історія подружжя айтівців, які живуть на ранчо
Торік IT-рекрутерка Інна та UI/UX-дизайнер Діма переїхали зі столиці на Соломахине ранчо в село Литвинівка Київської області. Подружжя живе в трейлері, працює віддалено, а у вільний час волонтерить в ГО «Еквірехаб», яке проводить терапевтичні заняття з кіньми для військових і ветеранів. Також Інна та Діма піклуються про свою улюбленицю — врятовану з прифронтової Сумщини кобилу Шері.
«Після ранчо в квартирі почуваєшся, як в тюрмі»
«Соломахине ранчо» — це відкритий для відвідувачів кінний клуб, де в умовах вільного випасу живуть понад 60 коней. Вперше Інна побувала на ранчо в грудні 2023 року. На той момент вона й не думала про переїзд — просто хотіла трохи побути на природі і взяти кілька уроків з верхової їзди. Так Інна знайшла нове хобі, яке змінило її життя.
Інна: Я стала їздити сюди регулярно, спочатку сама, без Діми. Не хотіла повертатися в Київ, почувалася в квартирі, як в тюрмі. Вдома постійно говорила про ранчо і зрештою притягнула Діму сюди, щоб він сам все побачив.
Діма: Я був в шоці. Мені сподобалось абсолютно все — і територія ранчо, і коні, і собаки, і люди. Я повністю зрозумів почуття Інни.
Інна: Ми почали проводити на ранчо кожні вихідні, знімали подобову гостьову кімнату за 800 гривень. Потім вирішили, що більше не хочемо жити в Києві. Діма сказав: а давай купимо трейлер і переїдемо! Я спочатку відмахнулась, а потім однієї ночі не спала через обстріли і вирішила подивитись в інтернеті, які трейлери продаються.
Знайшла ідеальний варіант: на ходу, з техпаспортом, з документами для виїзду за кордон. Коштував 7500 доларів. Ми його купили і пригнали на ранчо. Вже рік ми живемо тут на постійній основі. Щоправда, взимку довелось знімати будинок поруч, бо було дуже холодно. Загалом разом з нами на території ранчо живуть тільки тренери і конюхи — близько десятка людей.
Трейлер у нас двокімнатний: в одній кімнаті у нас спальня, іншу використовуємо як кухню, робочий кабінет і вітальню. Тут є диван, коли до нас приїжджають гості, він розкладається в повноцінне велике ліжко. Ще нам подобається, що в трейлері багато вбудованих шухлядок, вони дуже місткі. Як на мене, тут навіть більше місця для зберігання одягу та інших речей, ніж у квартирі.
Діма: Так, простір організований дуже класно, кожен куточок використовується. Ми в захваті.
Інна: Є газова плита, холодильник. З комунікаціями проблем немає, бо нам дозволили підʼєднатись до системи водопостачання та електромережі на ранчо. От тільки інтернет обходиться дорого. Ми оплачуємо половину тарифу за все ранчо, бо, по суті, швидкісний інтернет потрібен лише нам — для роботи.
Ще в трейлері є люк, класна штука. Але тут є цікавий нюанс. Якщо підійти, можна побачити велику дірку, бо однієї ночі сюди рикошетом прилетіла куля. І це було абсолютно невесело. Ми спали в сусідній кімнаті, спочатку навіть не зрозуміли, що сталось.
Діма: Щось бахнуло. Я подумав, що це ППО, вибух якийсь, бо тривога була. А вранці встав — тут все в склі.
Інна: Потім кулю знайшли, вона нам люк пробила, теплу підлогу пошкодила. Це було страшно. Зазвичай в цій кімнаті спить наш песик Фенсі. Пощастило, що тієї ночі ми забрали його до себе в спальню.
«Побачила Шері — і закохалась»
Інна: На уроках з верхової їзди я познайомилась з Шері — конячкою породи
французький першерон. Шерічка приїхала на ранчо майже два роки тому влітку. Раніше вона разом з Жасмін, ще однією конячкою, жила в селі на Сумщині біля кордону, там зараз бойові дії. Господар загинув на війні, а його родичі вирішили здати коней на мʼясо. Інформація дійшла до Віки [директорки ранчо Вікторії Давиденко (Мумро) — ред.], і вона в екстреному порядку вирішила їх врятувати. Тут, на ранчо, Шері і Жасмін привели до ладу, відгодували, реабілітували. З кожним уроком я все більше і більше привʼязувалась до Шері.
Але думка стати її власницею мені спочатку здавалась абсурдною
Навіщо? Вона ж і так тут є. А потім мені перестали давати Шері. Я запитала, що трапилось: виявилось, у Шері боліла спина, бо на ранчо їй не могли підібрати комфортне сідло. Я вирішила, що куплю їй нове. Пішла з цим питанням до директорки, а потім несподівано для себе попросила продати мені Шері. Сама не знаю, як це сталось. Мабуть, я просто не хотіла, щоб Шері любила ще когось. Дуже егоїстично [усміхається].
«Купити коня — це найменша витрата»
Інна не називає суму угоди, але запевняє, що це дрібниця у порівнянні з подальшими витратами на амуніцію і утримання.
Інна: Треба купити підпругу — те, що тримає сідло. Саме сідло треба дуже ретельно підбирати, воно має бути анатомічне, дуже дороге. Потім — стремена, недоуздки. Ми витратили близько 4000 доларів. Це враховуючи, що купували все вживане на кінних барахолках — це такі ком’юніті людей, які або з Європи щось присилають, або свої речі продають. Якби ми купували нові речі, то це були б, мабуть, десятки тисяч доларів. Наприклад, нові чоботи для верхової їзди коштують від двох тисяч доларів.
Також кожен власник має платити за постій свого коня. Постій — це коли кінь живе на ранчо, його годують і за ним прибирають. Це коштує 12 тисяч гривень на місяць. Але цього недостатньо, бо для здоров’я і соціалізації коню потрібні тренування. Відповідно, ти ще платиш плюс 10 тисяч гривень. Тобто в середньому утримання плюс тренування — це понад 20 тисяч щомісяця. Додатково ще оплачуєш всякі вакцинації, смаколики.
«Просто побути поруч з конем — це дуже терапевтично»
Інна: Під час своїх перших візитів на ранчо я майже не говорила з людьми. А потім в мені «увімкнувся» рекрутер, я почала з усіма знайомитись, спілкуватись, нетворкитись. Згодом ми з Дімою приєднались до ГО «Еквірехаб». Це волонтерська організація, яка проводить безкоштовні терапевтичні заняття з кіньми для військових та ветеранів. Вони приїжджають на ранчо, спілкуються з психологами, під керівництвом тренерів взаємодіють з кіньми, виконують прості вправи, переважно «із землі».
Ті, хто хоче, вчаться їздити верхи. Спочатку всі, мабуть, трохи скептично все це сприймають, але потім багато людей приїжджають повторно. Бо навіть просто побути поруч з конем і подихати з ним в такт — це, як виявилось, дуже терапевтично.
Ми в «Еквірехаб» хочемо розвивати цю ініціативу як один з методів реабілітації людей, що повертаються з війни, зокрема людей з інвалідністю. На ранчо вже побудували доріжки для крісел колісних, переобладнали туалети. Можна ще багато чого зробити — наприклад, придбати оснащення, за допомогою якого люди з протезами зможуть сідати на коня верхи. Зараз на це немає грошей, але ми сподіваємось вийти на інвесторів. Вирішили для цього створити сайт.
Я відповідаю за контент і стратегію, Діма — за дизайн і розробку. Процес із сайтом просувається не так швидко, як би нам хотілось, бо часу постійно бракує. Коли ти живеш в Києві, тобі в принципі нема що робити ввечері після роботи. Гуляти не підеш, бо комендантська година скоро, можна зайнятись додатковими справами. А тут завжди є що робити. Звільнилась хвилинка — треба бути на ранчо, треба бути з конем.
Якщо говорити глобально, то ми з Дімою хочемо не лише знайти фінансування для «Еквірехаб», а й популяризувати в Україні ідею етичного поводження з кіньми. Донести, зокрема, що зачиняти їх в денниках [в ізольованих боксах на привʼязі — ред.] — це не етично. У нас на ранчо все максимально наближене до природних умов. Коні не підковані, вони живуть табуном, приблизно так, як би вони жили в полях, в лісах, в дикому просторі. Такий формат досить поширений в Європі, але не в Україні. Ми хочемо це змінити. А поки що просто намагаємось допомагати на ранчо всім, чим можемо.
Діма: Мені цікаво тут працювати руками. Щось зламалось — можу полагодити. Треба було побілити залу — зробив це на вихідних. Інакше б директорка ранчо шукала майстрів, домовлялась, щоб вони приїхали, платила їм гроші. А я можу зробити це сам, безкоштовно, просто тому, що мені це подобається.
