1009 днів до свободи: як морпіх Дмитро Батюк пройшов шлях від війни та полону — до роботи DevOps-інженером
У 20 років Дмитро Батюк підписав контракт із ЗСУ. І з
Реальність змінювалася, поки час для Дмитра застиг. Після звільнення ветерана чекав довгий шлях повернення додому: лікування, реабілітація, перші курси, пошук роботи, співбесіди й нова професія. Три місяці Дмитро Батюк працює DevOps-інженером у Держстаті. Про те, як заново знайти себе після полону, розповідає в інтерв’ю DOU.
«Готуйтеся: ніч буде спекотною»
Дмитро Батюк має дві відповіді на запитання, як він обрав собі шлях до війська. Перша — напівжартівлива. У
А друга, розлогіша, — що сам хотів вирішувати власне майбутнє. У той час йому потрапляло чимало реклами із закликом приєднуватися до Збройних сил.
«Я відчував, що ось-ось — і мене призвуть на строкову службу, — пригадує Дмитро. — Тож чи не краще підписати контракт уже — й мати більшу зарплату, більше свободи?».
Єдине, що контракт — удвічі довший. Тоді Дмитро не уявляв, як надовго затримається в армії. Він приєднався до
Дмитро швидко вчився та всім цікавився:
«З дитинства мені подобалися технології. Батько ремонтував радіотехніку, автомобілі, а я крутився біля нього. Подобалося в усе це вникати — і тепер це знадобилося на службі».
Невдовзі Дмитро став механіком-радіотелефоністом, пройшовши перед тим відповідне навчання. За рік після того, як доєднався до армії, Дмитру запропонували сержантську посаду — і він підписав новий контракт терміном на п’ять років. Швидко просувався у посадах: від начальника радіозв’язку до керівника апаратної засекреченого зв’язку тилового пункту управління.
«У нас була апаратна „Саксон“ — це британський броньовик вагою одинадцять тонн для розгону демонстрантів. Ми гасали ним по позиціях, де тільки можна, — пригадує Дмитро. — А коли я вже очолив апаратну, завдання стали спокійнішими».
У регулярних ротаціях до Маріуполя Дмитро Батюк незчувся, як служба стала рутиною, а війна — вже дев’ять років, як його щоденна реальність. Рішення рано чи пізно попрощатися зі службою все відкладав на потім. Побратимство, відчуття плеча, злагодженість у роботі і поза нею — ось чого він не знав раніше у цивільному житті і що тримало його тут.
«23 лютого 2022 року до мене зателефонувало вище керівництво: готуйтеся до тривог — ніч буде спекотною», — пригадує Дмитро.
Не те щоб цей дзвінок став несподіванкою. Вже тиждень, як морпіхи готувалися до найгіршого сценарію. Робили укріплення і майже не спали. Бойові дії поблизу свідчили: війна наближається з новою силою. Повномасштабне вторгнення Дмитро зустрів на околиці Маріуполя, у бункері, обладнаному зв’язком. Наступ був сильним. Російські літаки скидали на бункер бомби та касетні міни одна за одною.
«Відбиватися було нічим». Оборона Маріуполя
Сховище довелося покинути.
«Ворога було настільки багато, що ми не встигали прикривати всі фронти. — пригадує Дмитро. — Ми відійшли на п’ять кілометрів від наших позицій, на заздалегідь визначені позиції на заводі Ілліча, що розташований у північній частині міста. Уже звідти боронили місто від наступу».
Бої тривали, Маріуполь руйнувався на очах у Дмитра. На позиціях на заводі морпіхи протрималися 46 днів.
«Це був нелегкий час: літаки, здавалося, не припиняли літати. У нас не було сильного ППО — так, кілька стінгерів, якими ніхто не знав, як користуватися. Бракувало ресурсів збивати все. Поступово закінчилося все, що тільки могло».
В останні дні Дмитро та побратими мали одну гранату та кілька десятків патронів на чотирьох. Поки це було можливо, їм передавали техніку та снаряди дронами (натоді примітивними) і вертольотами. Все частіше це збивали противники.
10 квітня
«Першим у колоні йшов комбриг і все командування — в одному БТР. Тільки вони чкурнули, як росіяни розбили колону — третина людей загинула миттю, — пригадує Дмитро. — Тоді нижчі за званням прийняли на себе командування. Вирішили: треба перегрупуватися».
Батюк був за два кілометри віддалік від початку колони. Ще не знав, що в цей момент росіяни вже взяли у полон його командира бригади.
«Горизонт палав вогнем — наче зненацька зійшло сонце. Зарево осяяло вулицю. Йшов дим, плавився метал. Усе прилітало й прилітало — так тривало годин із п’ять. Шансів вижити було мало».
Перегрупувавшись, бійці зайняли кругову оборону. Підрихтували техніку. Начальник підрозділу Батюка поділив бійців на кілька груп. Дмитро входив до польового вузла зв’язку. План був такий: 45 бійців мали йти до обумовленого місця, де їх чекатиме ЗІЛ. Коли ж прийшли на позицію, дізналися, що машини не буде. Морпіхи рушили пішки.
«Відбиватися було нічим. До того ж, пройшовши вже кілька етапів оборони, ми трохи розслабилися. Думали, що ворог позаду. Не очікували, що він уже так тісно окопався навколо міста».
Морпіхи натрапили на російські позиції.
Дотепер Дмитро рахував дні, коли тримав оборону в Маріуполі, — 46. Віднині почне новий відлік — до обміну.
«Ласкаво просимо в пекло». 1009 днів полону
12 квітня — день народження бабусі Дмитра. Цього дня він потрапив у полон. Спершу його з побратимами помістили в бараки для зберігання зерна неподалік Маріуполя.
«Ми лежали два дні: людей 400, а то й 500 битком в одному бараку. Декого викликали на допити, що обмежувалися формальними розмовами: хто ти, що робив тощо. Як виявилося, це була перевалочна база».
Полонених посадили в автобуси. Якісь люди з камерами знімали, як морпіхи заходять всередину. Колона довго їхала, а тоді зупинилася. По п’ять, по сім годин полонені в задушливих салонах, набитих по зав’язку: стояти було ніде. Ніхто не розумів, що відбувається, але коли до полонених долинули гучні крики, вони зрозуміли: це прийомний пункт в’язнів. Автобуси зупинилися під СІЗО в Оленівці. Чоловіків запустили всередину.
У коридорах стояли російські військові. Змушували роздягатися, оглядали, чи немає гострих предметів, шнурків тощо.
В Оленівці Дмитро провів тиждень: без води і впроголодь
Утім, Дмитро вперше за сорок із лишком днів їв хліб — був радий і цьому. Він старався триматися поруч зі своїм підрозділом із 45 людей. Настав момент, коли з нього відібрали 12 людей та повезли етапом у Суходольськ — окуповане місто на Луганщині, де розташована найбільша в регіоні тюрма.
«Порівняно з тим, що чекало потім, про це місце можна сказати: тут нас майже не чіпали, — пригадує Дмитро. — Начальник тюрми звернувся до нас українською: „хлопці“. Він сказав, начебто хтось замовив за нас слівце, тож не чіпатимуть. Почасти це була правда: нам видали матраци, відвели помитися, поїсти. Весь час там нас дійсно не чіпали. Хоча хлопці, які залишилися, казали, що потім почали пресувати».
За два тижні 60 полонених — відбирали цілих, здорових — посадили в КАМАЗ. Комендант тюрми повідомив: їдете додому. Всім зав’язали очі та руки за спиною, тіла стягнули стяжками. Нічого не видно — тільки гул літака, що злітає, підказав Дмитру: їх привезли до аеропорту. А тоді полонених посадили в літак. Аж коли він приземлився, дозволили сходити в туалет. Хтось на виході сказав: «Добро пожаловать в ад». Дмитро відразу зрозумів: вони в росії.
«Нас завантажили в автозаки і повезли в тюрму, — каже. — Це була Вязьма, місто мого найбільшого жаху».
Спершу — найгірша з усіх бачених прийомка. Найжорстокіші люди. Дмитро доведеться побачити, як люди помирають просто на руках в інших полонених чоловіків. Побої тут стануть щоденною рутиною. Щоранку о
«Це означає, що всім треба вибігати з камери і розповідати пропагандистські віршики, або сказати, що Шухевич — нацист чи що Україна є окраїною Речі Посполитої».
Дмитро сміється, що у російському полоні значно більше вчив українську історію, ніж колись у школі. Те, що маєш сказати, з тебе вибивають: побиттям, катуваннями, електрошокерами. Багато хто не витримує такого, каже військовий. Хтось сходить з розуму, хтось помирає, а хтось — переходить на той бік. Росіяни агітують українських полонених воювати в «СВО».
Росіяни називають це «вступити у батальйон Богдана Хмельницького»
Дмитра такі методи ще більше злили. Одного дня —
«Розрядили на мені електрошокер — пояснили, що так говорити не варто. Після цього мене довго впізнавали інші полонені: пішов поголос серед інших камер».
Пропаганда, зауважує він, у полоні є ще одним видом катувань. По радіо крутять «звірства бандерівців», а наглядачі раз у раз повторюють: вас не забирають, отож ви нікому не потрібні — крім нас. Спершу Дмитро думав: росіяни зумисно їх залякують. Але минув рік, другий, третій — а вони все так само повторювали страшилки про Бандеру. Дмитро зрозумів: вони дійсно вірять у власну пропаганду.
За весь час у полоні Батюк пережив більше як 70 допитів. Усі — про одне і те ж. Хто ти? Що робив у Маріуполі? Чому прийшов на службу?
«Найгірше обходилися зі стрільцями, розвідниками: їх закидали в карцер — виживе чи ні. Після цього переміщали до камери з хворими на туберкульоз. Це зумисне покарання і стратегія, адже непідготовлені люди у таких умовах часто гинуть», — розповідає Дмитро.
Йому теж випадало сидіти у таких камерах. Військовий рахував кожен день, який йому довелося провести у російському полоні. З досвіду Дмитра, найважче, через що проходиш у полоні, — це відсутність зв’язку з рідними. Елементарний для людини на волі телефонний дзвінок стає недосяжною розкішшю для людини за російськими гратами.
У перший рік Дмитру та побратимам вдалося написати лист додому рідним. Рядки були стриманими: живий, здоровий. Дмитро попросив у матері, щоб вишила йому сорочку. Хвилювався за неї й думав: можливо, це заняття хоч трохи її відволіче.
Відповідь надійшла за рік. Мама вишила сорочку. Завела пса. Сумує за сином. Чекає.
Ці рядки Дмитро перечитував сотні разів, як тільки прокидався і коли засинав — аж папір потоншав. Мамині слова додавали йому сил: якщо рідня чекає, то яке право він має здатися?
«У полоні я жив одним днем: протримався — вже добре. З такою ж установкою ми воювали в Маріуполі, це давало силу, — каже Дмитро. — Мій моральний стан зберіг і колектив. Там у нас нікого не було, крім один одного. Найбільше я здружився з морпіхом Іваном Дібровою — він став мені як брат. Домовилися, що будемо триматися разом, ділитися всім, допомагати один одному».
Передані листи, фотографії, іконки у полонених регулярно забирали під час перевірок. Арештовані ховали їх як найбільший скарб.
Дмитро закликає передавати письмові звістки полоненим — це може бути все, що в них є
15 січня 2025 року настав
Знову не знав, куди летить. У літаку всім заклеїли очі скотчем. Тільки коли приземлилися, Дмитро побачив білоруські номери на «швидкій». Вони були такими яскравими, що військовий спіймав на думці: вперше за три роки він бачить стільки кольору. Дмитро усміхнувся: він їде додому.
«Здається, я не розумів ні слова». Повернення
Дмитра Батюка чекав двотижневий первинний огляд у Чернігівському тубдиспансері, відтак у лютому
У лікарняних стінах Дмитро відчував, що знуджується. Стільки життя неслося повз, поки він був у полоні.
«Я не знав, що штучний інтелект може вже стільки всього робити! — дивується Дмитро. — У час, коли люди літають в космос, відбувається страшне: ти сидиш за гратами без елементарної ручки й паперу. Записуєш свої думки, свої вірші алюмінієвою ложкою на туалетному папері».
Хлопець хотів надолужити втрачене і якомога швидше повернутися до рутини. Спершу записався в автошколу. Придбав собі макбук — перший у своєму житті. Почав думати, який шлях обирати далі. Завдяки контактам ветеранської організації Veteran Hub Дмитро познайомився з Єгором Федоровим, власником IT-школи The Game Education. Єгор запропонував Дмитру пройти курс, щоб могти стати DevOps-інженером.
Ця ідея дуже відгукнулася Дмитру — в армії він працював із мережами. І хоч після полону йому важко було звикати заново до техніки, не терпілося розпочати. Щодня писав Єгору: «Коли вже старт?».
«Я почав сам проходити навчання по пайтону — руки горіли щось робити», — каже Дмитро.
Була ще одна причина, чому не терпілося почати. Що довше Дмитро сидів у госпіталі, то дужче відчував, як бракне енергії в такому стані:
«Я ніби повернувся в час, коли мені 15 — і хтось інший складає мені розклад. Понад усе я боявся застрягнути в цьому відчутті».
«Сказати, що було важко — це не сказати нічого, — ділиться враженнями від початку навчання. — Здається, я не розумів ні слова. Так розгубився в перші тижні, що думав: усе покину. Але Єгор постійно мене підбадьорював. Радив зосередитися на практиці».
Єгор познайомив Дмитра з військовим, який теж відівчився у його школі після поранення та вже півтора року як працював девопсом. Той підтримував Дмитра, ділився власним досвідом, пояснював.
«Силою такої підтримки й ком’юніті, сходинка за сходинкою я таки пройшов курс. Навіть розробив власний проєкт „Поруч“ — для допомоги волонтерам, — ділиться Дмитро. — Суть його полягає в тому, щоб зібрати всіх волонтерів в один застосунок на телефоні — і за потреби вони зможуть закривати запити одне одного. Наприклад, здати кров або перевезти якісь речі. На жаль, проєкт не знайшов фінансування, але він має потенціал».
Курс девопса ветеран закінчив за чотири місяці з відчуттям: має вже чимало практичних навичок. Він проходив навчання CISCO з кіберзахисту та мереж. Після полону втратив доступ до цих акаунтів, утім базу знань зберіг.
«IP-телефонія, маршрутизатори, комутатори, IP-камери, навіть звичайне налаштування модемів і телевізорів — з усім цим я працював уже на автоматі, — каже Дмитро. — До того ж, в армії як? Якщо військовий, значить можеш усе. Якщо військовий зв’язківець, значить він ще й радіоелектронік, і електрик, і третє, і десяте — на всі руки майстер. На фронті доводилося розбиратися і в технологіях».
Якщо до них у підрозділ приходила нова техніка, скажімо, радіостанція «Харріс» з Америки, про яку ніхто не знає, як із нею працювати, то Дмитро розгортав інструкцію — книжку формату А4 англійською мовою. Читав, вивчав, перекладав, нотував. Намагався зрозуміти сам і міркував, як пояснити ще й своєму особовому складу. Навчаючи інших, прокачувався сам.
Тепер же просив пояснювати незрозумілі теми у ШІ-помічника, перекладати складні технічні терміни більш зрозумілою мовою. Взявся вчити англійську мову на курсах — і продовжує дотепер. Восени
Сорок заявок за десять днів. Пошуки роботи
Щойно розпочавши навчання, Дмитро почав шукати роботу.
«Це було геть нове для мене, адже крім військової служби, я більше ніде й не працював, — каже Дмитро. — Це мій єдиний досвід».
Ветеран познайомився із військовим кар’єрним консультантом. Той давав рекомендації, як готуватися до співбесід та як скласти резюме. З його допомогою Дмитро розіслав свої перші сорок заявок за півтора тижні — і не отримав жодної відповіді. Аж тоді угледів, що помилився цифрою у номері телефону. Пройшов те ж саме коло пошуків та кількох відмов, де пояснювали, що кандидат без досвіду не підходить. Часто вже на технічних бесідах запитували, як давно — з огляду на військову службу та паузу в останні три роки — Дмитро працював. Уже тоді повідомляв, що був у полоні.
«Я відчував велику повагу до себе впродовж усього процесу найму, — каже. — Дізнаючись про мій досвід, люди співчувають. Але важливо, щоб це не заважало роботі. Бо одна річ — співчувати, інша — наймати на роботу. Я хотів отримати офер, бо підходжу за критеріями, а не з інших причин».
На восьмій вакансії Дмитру відповіли з Держстату. Після інтерв’ю з HR ветерана запросили на технічну співбесіду на посаду DevOps. Дмитро в цей час ще лікувався, і проходив техчек у лікарні в Вінниці — хвилювався.
«Мій майбутній начальник запитав мене про сильні сторони, я відповів: „Мережі“ — і далі розмова відбувалася навколо цього. Це в мене від зубів відлітало. На запитання, з якими новітніми технологіями я працював, відповів чесно: комерційного досвіду не маю, але є багато енергії, щоб працювати», — розповідає Дмитро.
Він не сподівався швидкої відповіді — саме лягав на операцію. Зрештою погодили: Дмитро розпочне за два з половиною тижні.
«Не боятися наймати ветеранів»
Дмитро Батюк залишився жити у Вінниці. Тут познайомився з дівчиною, що стала його нареченою. Має гібридний графік: двічі на тиждень їздить до Києва, в інші дні — працює віддалено.
Минуло три місяці, відколи Дмитро розпочав роботу. Пройшов випробувальний термін і отримав постійне місце інженера-джуніора.
«Робота в держсекторі мені імпонує впізнаваними схемами ієрархії та організації, — ділиться Дмитро. — Комусь може здатися, наче роботи там майже немає, але це не так. Ми працюємо з такими технологіями та доступами, що й не всі middle розробники здатні. Основний стек — azure, kubernetes,terraform. За ці три місяці я дізнався, напевно, втричі більше, ніж під час навчання. Усе ж найкращий досвід — це практика. Мене підтримують, допомагають, постійно запитують, чи чогось потребую».
Водночас Дмитро продовжує щотижневі заняття з психологом. Важливо, зауважує він, проходити комплексну реабілітацію: фізичну, моральну, препаратами. Не соромитися пережитого, не тримати все в собі. Коли на роботі чи поза нею у ветерана запитують, як він пройшов полон — не відчуває проблем із тим, щоб поділитися своєю історією. Трапляється, хтось починає плакати. Тоді Дмитро вважає за краще припинити розповідати: мовляв, навіщо травмувати неготову людину?
Дмитро вчиться приймати нову, цивільну реальність, яка «не краща і не гірша — просто інша»:
«У війську тісно пов’язаний із побратимами. Ви разом не тільки в роботі, а й у побуті. У цивільному житті ввечері всі розходяться по домах і спілкуються зі своїми сім’ями. Це потрібно прийняти».
Для своїх п’яти побратимів — ветеранів, які хочуть розпочати свій шлях в IT — Дмитро створив закритий телеграм-канал. Ділиться у ньому можливостями безкоштовних курсів із IT та англійської, розповідає про власний досвід: що працює в пошуках, а яких помилок краще уникнути. Радить не ігнорувати вивчення мови: це не лише допоможе в роботі, а й дасть змогу «перезапустити себе після полону».
«У перші дні на волі мені було важко знову розібратися навіть із мобільним телефоном, — пригадує Дмитро. — Такі ж заняття систематизують, дозволяють будувати рутину, графік. Краще робити все плавно і поступово. Не сідати раз на тиждень на кілька годин — так швидко вигориш. Щодня робити щось потрохи, навіть запустити Duolingo — так формуються звички».
Інша важлива рекомендація — укласти для себе план.
«Спершу у мене не було road map, по якій я б рухався далі. Зараз вона вимальовується: нехай недосконала, але є, — каже Дмитро. — Тим, що прожив на власному досвіді, ділюся з побратимами».
У вільний час Дмитро продовжує навчання: сімдесят відсотків курсу вже позаду. Воно допомагає у безпосередніх робочих обов’язках: розібратися з Kubernetes, Helm Chart тощо.
«У розборах реальних кейсів і навчання йде значно швидше, — каже Дмитро. — Обмірковуєш по десять разів перш, ніж щось зробити. Йдеться про велику інфраструктуру державної статистики — не хочеться нашкодити».
На завершення розмови Дмитро Батюк каже: головне у процесі найму ветеранів — не боятися їх наймати.
«Звісно, що залежить від людини, але як правило ветерани — надійні працівники, відповідально ставляться до роботи. Якщо в когось немає кінцівки, це не означає, що людина погано думатиме і погано програмуватиме. Головне — не боятися наймати».
Морський піхотинець Іван Діброва, що став у полоні найближчим другом Дмитру Батюку, створив громадську організацію, яка допомагає колишнім полоненим адаптуватися після повернення. Дмитро ж міркує про те, щоб розширити камерну спільноту ветеранів, із якими він ділиться своїм шляхом входження в професію. Можливо, одного дня це буде платформа для послідовної допомоги колишнім військовим, які хочуть знайти себе в IT.
Дмитро припинив свій відлік часу у полоні — утім ще дванадцять людей із його підрозділу щодня рахують дні. Пішов уже п’ятий рік.
