Не «домогосподарки», але проблеми є. Що насправді не так з українською оборонкою
Наприкінці березня гендиректор німецького концерну Rheinmetall знецінливо висловився про українські оборонні технології. Після цього пролунала хвиля реакцій з боку української влади, виробників і представників галузі. Але разом із відповідями на заяву в публічному просторі знову заговорили і про системні проблеми українського deftech.
DOU поспілкувався з представниками української оборонної індустрії про п’ять головних проблем ринку, які гальмують його розвиток, і про те, чому подібні заяви досі можливі.
Про що була заява гендиректора Rheinmetall
27 березня на The Atlantic вийшло інтерв’ю з CEO концерну Rheinmetall Арміном Паппергером, в якому він висловився про українські оборонні технології. Він назвав дронову галузь «грою в LEGO», а виробників «домогосподарками».
«Це українські домогосподарки. У них на кухні є 3D-принтери, і вони виробляють деталі для дронів. Це не інновація», — сказав він.
Згодом Rheinmetall зазначила, що із найвищою повагою ставиться до зусиль українського народу у протистоянні російській агресії. Проте заява Паппергера викликала низку критики з боку громадян, української влади, дефтек-виробників і іноземних політиків.
Так, Володимир Зеленський сказав, що конкурувати треба не риторикою, а технологіями і результатом, а якщо кожна українська домогосподарка може робити дрони, то кожна може бути і CEO Rheinmetall.
У соцмережах почалася кампанія з хештегами #MadeByHousewives і #LegoDrones, користувачі публікують фото з іронічними підписами або критикою на адресу німецького концерну.
За репліку Паппергера публічно перепросили співзасновник Quantum Systems Флоріан Зайбель і депутат бундестагу Родеріх Кізеветтер. Також негативно в бік заяви висловилися Ґабріелюс Ландсберґіс і міністр закордонних справ Литви.
Проте чи не найбільше критики лунало від українського deftech. DOU вже писав про реакції деяких компаній. Тепер ми зібрали ще більше коментарів.
Фото ілюстративне
CEO Української ради зброярів Ігор Федірко назвав слова Паппергера не лише зверхніми, а й неточними, оскільки перевага українських виробників дронів у бойовій валідації, швидких змінах і здатності масштабувати рішення. За його словами, інцидент добре показав, що до українського ОПК досі часто ставляться крізь застарілі стереотипи.
«Українські технології сьогодні уважно вивчають у світі. І якщо хтось досі намагається описувати цей сектор через образ домогосподарок і Lego, це радше говорить про нерозуміння сучасної війни, ніж про реальний рівень українських виробників», — прокоментував він.
CEO оборонного кластера IRON Володимир Чернюк каже, що на Заході досі часто думають, що дешева військова технологія не може бути серйозною. Можливо, це твердження працювало у
«Це насамперед конкуренція — не дуже гарна і не зовсім ринкова. Усталені європейські, американські та загалом світові гравці намагаються в такий спосіб показати свою вартість на тлі нової війни і дешевих технологій. І це лише ще раз підтверджує рівень інтересу Заходу до української оборонки і те, на що ми насправді здатні», — прокоментував він.
На думку голови «Аеророзвідки» Ярослава Гончара, саме по собі виробництво дронів не є чимось новим, бо їх виготовляли і до цього. Але те, як Україна перетворила їх на зброю і навчилася застосовувати — це і є інновація.
Він каже, що заява CEO Rheinmetall для нього неприємна, але логічна. Паппергер дивиться на українські дрони з позиції старої промислової культури, де зброя має бути важкою, стандартизованою і зробленою «по-німецьки». На думку Гончара, проблема не лише в зверхності, а в тому, що частина західної оборонки досі не усвідомила, як сильно змінився характер війни.
Втім, у самому українському deftech цю історію сприйняли не лише як привід відповісти Rheinmetall. В дописах порушили проблеми, з якими доводиться стикатися виробникам, окрім як сприйняття галузі за кордоном.
Проблема 1. Закупівлі і планування не встигають за ринком
Одна з головних проблем українського deftech — держава рухається повільніше, ніж сам ринок. Компанії швидко змінюють продукти під фронт, але часто не мають зрозумілого плану, що і в яких обсягах буде потрібно далі. Через це важко наймати людей, закуповувати компоненти і масштабувати виробництво.
CEO DevDroid Юрій Поріцький каже, зараз можна планувати виробництво максимум в межах одного року.
«У нас план на пів року чи рік, як воювати, як забезпечувати. І поки невідомо, що ми будемо робити наступні три роки», — каже Поріцький.
За його словами, це видно на прикладі НРК. Наземні роботизовані комплекси спочатку не були закладені в бюджет на 2026 рік як окремий напрям.
«Хоча НРК — це насамперед логістика. Вже станом на осінь 2025 року від 70 до 90% логістичних операцій виконували за допомогою НРК» — пояснює CEO DevDroid.
Разом з цим виробники, за його словами, часто дізнаються про потребу у виробах з особистих розмов із військовими.
«Лише з приватних розмов з командирами батальйонів, бригад ти розумієш, яку кількість вони закладають. На це і доводиться орієнтуватися», — підсумовує Поріцький.
В українській системі закупівлі віддавна не встигають за потребою, додає Ярослав Гончар, керівник «Аеророзвідки». І в умовах швидкої технологічної війни це означає, що рішення може застаріти ще до того, як дійде до війська.
«Поки розробили, поки купили — вже не те, там уже є протидія», — каже Ярослав.
Тому повільна система закупівель гальмує сам розвиток ринку. Для того щоб пришвидшити ці процеси, держава створила маркетплейси Brave1 Market і DOT Chain Defence. За словами Ярослава Гончара, «єБали», гейміфікація війни — це і є справжня українська інновація.
«Це стає інструментом спрямовування зусиль. І навряд чи гендиректор Rheinmetall розуміє, що українські солдати отримують озброєння взагалі не так, як він звик», — каже Гончар.
Водночас, на його думку, це не розвʼязує всіх проблем. На маркетплейсах можна придбати лише дрони і системи РЕБ, а ще ʼ велика кількість техніки і зброї, які досі купують класичним шляхом.
Проблема 2. Експорт досі не запрацював
Необхідність експорту для deftech-компаній обговорюють уже тривалий час. Уряд України погоджувалися з тим, що це потрібно, але його варто зробити чітким і контрольованим. У вересні 2025 року, Володимир Зеленський анонсував відкриття експорту для дронів. Далі почали розробляти процедуру, прописали умови і правила, видавати дозволи на експорт, а українські компанії почали підписувати договори з європейськими виробниками про спільні виробництва.
Фото ілюстративне
Проте безпосередньо експорт досі не почав відбуватися. Про це DOU на «Арсеналі талантів» сказав CEO Vyriy Industries Олексій Бабенко. Згодом у себе в Facebook те саме написав волонтер Сергій Притула.
«У спілкуванні з величезною кількістю наших виробників я чую про те, що далі ніж оголошення про наміри справа не пішла», — заявив Притула.
Він додав, що експорт дає не лише гроші, а й масштабування виробництва, нові робочі місця і зв’язок української оборонки з країнами НАТО.
Юрій Поріцький з DevDroid додає, що саму тему експорту часто спрощують. Багато українських рішень зроблені саме для війни. Тому не все можна просто взяти і продати за кордон як готовий мирний продукт. Для частини ринку реальніший шлях — це експорт технологій або спільне виробництво.
«Нас цікавить експорт технологій, щоб зайти в Європу і виготовляти наші засоби за кордоном через фінансування європейських країн», — каже Поріцький.
Водночас зацікавленість в українських військових продуктах за кордоном зростає. Наприклад, країни Близького Сходу мають наміри купувати українські дрони-перехоплювачі, щоб збивати іранські шахеди. Станом на початок березня, за словами Зеленського, таких країн було щонайменше 11, включаючи США.
Ярослав Гончар додає, що досвід України активно переймають країни Балтії, оскільки розуміють небезпеку з боку росії, а також Тайвань.
Проблема 3. Стандарти і якість
Ще однією з проблем експорту може бути низька зацікавленість партнерів України в продуктах, які вона виробляє. Оскільки НАТО має чіткі стандарти (STANAG) і виріб має їм відповідати, щоб його інтегрували в загальну систему оборони.
Деякі вироби українських компаній уже пройшли сертифікації НАТО. Наприклад HIMERA і SKIFTECH мають контракти з армією США. В Україні чітких вимог до дронів немає. Тобто компанії виріб буде таким, як того захоче компанія.
Ярослав Гончар каже, що в якийсь момент держава і ринок фактично пішли в експеримент. Частину бар’єрів прибрали, але разом із цим просіли стандарти. Це має за собою як позитивні, так і негативні наслідки.
Серед позитивних Гончар називає появу великої кількості deftech-компаній, які постачають військовим дрони, НРК тощо. Самі компанії навчилися швидко збирати, змінювати і масштабувати рішення під фронт.
Серед негативних — проблеми з якістю виробів. За його словами, нині все будується здебільшого на довірі і військові орієнтуються на опис продукту на маркетплейсах і, можливо, на демонстрації.
«Практично ніхто не перевіряє, чи відповідають заявлені характеристики дійсності. Якщо на фронті виріб не спрацював, мав проїхати 50 км, а проїхав 20 або вибухнув в руках у бійця. Де саме була проблема? У продукті, в підготовці людей чи в самій системі відбору? Хто за це має відповідати?» — каже Гончар.
Фото ілюстративне
Раніше схожу думку висловлював Ярослав Калінін, CEO Infozahyst. Він казав, що якщо немає внутрішніх стимулів до вдосконалення, продукція не відповідатиме високим стандартам та сертифікаціям західних ринків.
Проблема 4. Бракує людей
Кадрова проблема в deftech — це не лише про брак спеціалістів. Тут є щонайменше три рівні: люди на виробництві, люди у війську, які мають працювати з новими технологіями, і проблема інженерної освіти.
Ігор Федірко, виконавчий директор Української ради зброярів каже, що для галузі критично важливий нормальний баланс між потребами мобілізації та потребами виробництва.
«Для галузі критично важливий нормальний баланс між потребами мобілізації та потребами виробництва. Державі потрібні ширші зміни в цій системі, бо для оборонних компаній люди, компетенції і стабільність команд зараз так само критичні, як гроші», — каже він.
Менеджер по роботі з військовими проєкту «Дронопад» фонду «Повернись живим» Данило Шингельський каже, що найбільшою проблемою в Україні зараз є відсутність технічних компетенцій в інженерній сфері і мала кількість самих інженерів.
«Це найкраще з чим нам можуть допомогти вирішити західні компанії. Це може бути розробка українського процесору, українських плат, більшою локалізацією дронів. Або виробництво необхідних засобів, як, наприклад, радари або ракети-перехоплювачі балістичних ракет», — каже він.
Ксенія Семенова, прездентка КАІ, у своєму дописі на Facebook погодилася, що без сильної інженерної освіти і власної наукової бази цей дефіцит тільки посилюватиметься.
«Щоб цього не сталося треба вчити багато розумних інженерів, які можуть винаходити багато корисних речей», — пише вона.
За її словами, західні демократії десятиліттями вкладалися в університети, лабораторії й наукові інститути. Тому саме там з’являються нові матеріали, компоненти, антени, джерела живлення та інші технології, на яких потім виростає сучасна оборонка.
Однак вона наголосила, що західні партнери охоче забирають сильних українських дослідників у свої лабораторії і не поспішають будувати в Україні серйозну наукову інфраструктуру. При цьому усередині України, на думку президентки КАІ, компанії теж часто обирають вкласти гроші не в R&D, а ще в один завод, який швидко дасть стандартний продукт для фронту.
«Наукові дослідження — це стратегічна перевага. Ніхто нам її не подарує»
DOU неодноразово питав у компаній під час інтерв’ю щодо проблем з кадрами. І відповідь про те, що не вистачає hardware-спеціалістів стала практично стандартною. Йдеться про embedded-фахівців, FPGA-інженерів, оптиків, радіоінженерів тощо. Щоб вирішити цю проблему, компанії співпрацюють з українськими університетами: надають стипендії, створюють лабораторії тощо. Деякі компанії, як наприклад Farsight Vision, шукають спеціалістів в навчальних закладах за кордоном.
Нерідко між компаніями виникає пряма конкуренція за спеціалістів. Ярослав Калінін, CEO Infozahyst, називає це «кадровим канібалізмом».
«Компанії з великими бюджетами, особливо виробники БПЛА, активно переманюють людей. Через це, наприклад, зарплати інженерів НВЧ уже перевищують рівень зарплат на аналогічних позиціях у Каліфорнії — при українських податках», — казав він.
Водночас Ярослав Гончар говорить, що варто пам’ятати і про військову освіту:
«Візьмімо будь-яке військове училище, в яке щороку вступають тисячі юнаків і дівчат. Їх вчать досвіду минулих війн. Геть не того, що зараз розвивається в Міністерстві оборони. Потім вони випускаються, приходять у підрозділи і вчаться наново».
Фото ілюстративне
Також він згадав і підготовку солдатів. Наприклад, зоопарк дронів у підрозділі може бути великий і ними всіма треба вміти користуватися. Як результат навіть хорошу техніку часто використовують не на повну, бо бракує підготовлених людей.
«Ми даємо супертехнології, а застосовуємо тільки частину їхніх можливостей», — підсумував Гончар.
Проблема 5. Бракує грошей на масштаб
Український deftech уже довів, що може робити ефективні й потрібні рішення. Але між хорошим продуктом і великим виробництвом стоїть ще одна проблема — гроші на масштабування.
За словами Ігоря Федірка, виробничий потенціал галузі вже оцінюється на рівні близько $55 млрд, а в окремих сегментах, зокрема БПЛА, РЕБ і розвідці, він перевищує обсяг внутрішніх закупівель.
Водночас Юрій Поріцький каже, що з НРК ситуація зворотна і попит більший за можливості.
«Потреба значно більша, ніж те, що зараз закуповує централізовано держава. А виробники ще не всі готові до таких великих обсягів», — говорить CEO DevDroid.
Проте навіть коли є попит, масштабуватися складно, каже Володимир Чернюк, співзасновник і CEO кластеру IRON. Через безпекові ризики компанії не завжди можуть глибоко інвестувати в автоматизацію і великі виробничі майданчики.
«Українська компанія не може дозволити собі автоматизацію виробництва. Бо тобі в будь-який момент може бути потрібно перевести своє виробництво в іншу область», — каже він.
Також компанії не завжди наважуються на розширення через проблеми із процесом закупівель. Тобто вони не мають впевненості, що вкладені сьогодні гроші повернуться через серійне виробництво, а не зависнуть через бюрократичні перепони чи брак фінансування.
Ще один важливий аспект — залежність від компонентів і постачання. Чернюк говорить, що треба локалізувати виробництво компонентів в Україні. Щоб менше залежати від зовнішніх затримок, варто вкладатися в локальні виробничі ланки. А це знову гроші, час і довший горизонт планування.
Тому для розширення компанії часто використовують зовнішні інвестиції, а не власний прибуток.
«Капітал — це те, з чим стає легше. Ми бачимо дуже багато успішних кейсів залучених інвестицій», — каже CEO IRON.
